ЗМ 2 (Т. 7-9). Практична філософія

Т. 7.: Філософія культури

Мета: вивчити культуру як предмет філософського осмислення; філософське поняття культури, її структуру та основні функції. Розглянути проблему взаємодії культури і природи. Проаналізувати механізм відтворення і розвитку культури в звичаях, нормах, традиціях. Розглянути проблематику взаємозв’язку культури та цивілізації.

Основні поняття: культура, цивілізація, культ, звичаї, криза культури, попкультура, контркультура, елітарна культура, антикультура, національна культура, духовна і матеріальна культура, інтелігентність, суспільний ідеал, криза культури.

План лекції:

1. Філософське поняття культури. Теорії культури.

2. Структура культури.

3. Атрибутивні ознаки і властивості культури.

4. Культура і цивілізація. Проблема кризи культури.

Семінар:Культура і цивілізація:

1.Сутнісні принципи культури.

2.Культурний час, простір і рух.

3.Культура і цивілізація: розуміння та перспективи розвитку.

4.Проблема кризи сучасної культури в провідних концепціях ХІХ-ХХ ст.

Методичні вказівки до семінару:

1. Відповідаючи на перше запитання студент має назвати сутнісні початки, що визначають буття культури. Перше джерело культурного зростання виникає на ґрунті природи, в її освоєнні та боротьбі з нею. Культура постійно долає природу і в цій боротьбі розвивається. В той же час, культура не може повністю звільнитися від природи, адже повне звільнення від природи приводить культуру до загибелі. Другим витоком буття культури є творча діяльність людини. Через культуру людина зростає, саморозвивається і тим самим розвиває культуру. Але діяльність людини може бути і фактором загибелі культури, коли людина перестає творити, тоді культура перетворюється на мертву форму.

2. Як усяке суще культура існує в часі і просторі, але для неї існує культурний час і простір. Не існує єдиного культурного часу, він складається з часу історичного, соціального та часу людського буття. Існує два уявлення про розвиток часу: лінійний та циклічний. Соціальний простір – єдність матеріальних та ідеальних речей і процесів. Існує декілька видів культурного простору: зовнішній та внутрішній. Окремо варто виділити простір національної та світової культури. Культурний рух є саморухом культури, її соціальним розвитком, що єднає індивідуальний та історичний розвиток.

3. Студент має пояснити зміст понять культура та цивілізація. Варто зрозуміти, що в широкому сенсі поняття цивілізація і культура тотожні, вони означають увесь неприродний, мовно-символічний світ створений діяльністю людини. Але існує інше бачення згідно якого цивілізація – це певний рівень розвитку культури, який передбачає наявність державності, письма, техніки, тощо. Тобто, культура є втіленням духу народу, а цивілізація виникає, коли на перше місце виступають формальні структури суспільства. При такому підході кожна культура рано чи пізно перетворюється в цивілізацію і зрештою гине.

4. Необхідно пояснити, що мають на увазі сучасні філософи під поняттям криза культури. Мова йде не лише про занепад високої культури минулого і панування попкультури. Філософія життя бачить кризу культури в пануванні раціоналізму, науки і техніки над проявами життя. Чимало філософів говорять про неприпустимо велику владу людини над сущим, життям, що викликає такі деструктивні сили, які неможливо зупинити і які знищують саму культуру, людство, планету.

Питання для самостійної роботи:

1. Поясніть «історичність» культури.

2. Співвідношення культури і природи.

3. Проблема смислу культури.

4. «Масова культура» і «елітарна культура»: аспекти взаємодії.

5. Взаємозвязок матеріальної та духовної культури.

Методичні рекомендації до самостійної роботи:

1. Необхідно зрозуміти, що кожна культура історично зумовлена. Вона завжди «прив’язана» до конкретного історичного часу і простору. Історичність культури означає її розвиток як певної специфічно соціально-історичної індивідуальності (Хейзінга). Така позиція протистоїть підходу згідно якому культура – це певна органічність, що розвивається як природний організм (Шпенглер).

2. Усвідомте, що у своїй взаємодії з природою культура проходить три етапи: залежність від природи, гармонію з природою і панування над природою. Природа завжди виступає для культури джерелом культурного зростання, адже культурні форми завжди містять творчо перероблений природний матеріал. Окрім цього, природність є ідеалом гармонійності, міри й пропорції, які втілюються в культурі. На сучасному етапі людина досягнула повної влади над природою, але це домінування стає джерелом культурних потрясінь та гуманітарної катастрофи.

3. Варто нагадати, що культура – це ціннісно-смисловий універсум створений людиною. Одна з функцій культури полягає в продукуванні сенсів. Але виправдано, окрім цього, поставити запитання про загальний сенс культури, тобто про її головне призначення. Сенсом культури є протидія хаосу антикультури, створення нових культурних форм і змістів, творення і підтримка людини як культурної істоти, перетворення природи, реалізація задумів та діяльності людини. Зрештою сенсом культури є людина, що створює культуру.

4. В межах культури прийнято виділяти масову та елітарну культуру. Попкультура – це культура більшості, яка задовольняє потреби й інтереси значної кількості людей. Як правило, ці потреби не виходять за межі буденності. Натомість елітарною називають культуру незначної меншості, яка виділяється із загальної маси своїми культурними потребами та можливостями. В попередні епохи різниця між цими двома видами культур була відчутною, бо вони співпадали з соціальною структурою суспільства. При цьому взаємовплив культури еліт та народної культури був відчутним фактором їх розвитку. В наш час попкультура є пануючою у зв’язку з відсутністю окремого класу – носія вищих культурних цінностей. Тепер елітарною, як правило, називають культуру кількісно незначних груп, наприклад, естетів-інтелектуалів, які мало впливають на загал.

5. Культура в своєму класичному розумінні має духовний та матеріальний виміри. Духовною є культура, що виникає в результаті неутилітарної діяльності людини і призначена задовольняти її духовні потреби. До класичних проявів духовної культури варто віднести мистецтво, релігію, мораль. Матеріальна культура виникає як результат задоволення утилітарних потреб людини: економіка, господарство, техніка. В той же час варто знати, що не існує духовної та матеріальної культури в чистому вигляді. В культурі існують чимало прикладів їх активної взаємодії. Наприклад, наука містить в собі суттєвий духовний компонент − прагнення до осягнення і розуміння світу, і одночасно має важливу матеріальну складову − створення фундаментальних досліджень для народного господарства і техніки. Загалом взаємозв’язок духовного і матеріального в житті людини і суспільства є нерозривним. Практично не існує духовних предметів, які б не мали матеріальної форми. Так само матеріальна культура зрештою є підгрунтям для духовного розвитку людства.

Питання для індивідуальної роботи:

1. Проаналізуйте прояви кризи сучасної культури.

2. Поясніть в чому полягає людинотворчий вимір культури.

3. Культура мислення та загальна культура.

4. Як Ви охарактеризуєте культурно-цивілізаційний поступ України.

5. Охарактеризуйте риси внутрішньої культури людини.

6. Роз’ясніть сенс понять «контркультура», «субкультура» (на прикладі «хіппі», «готи», «емо» та ін.).

Теми творчих робіт:

1. Українська духовна культура – діалектика національного та загальнолюдського.

2. Культура і цивілізація: конфлікт чи єдність?

3. Культурно-цивілізаційний поступ України.

4. Тенденції розвитку культури в сучасному світі.

5. Особливості формування української національної культури.

6. Взаємозв’язок моралі та культури.

Першоджерела:

1. Лем С. Культура как ошибка // Собр. соч. в 10-ти тт. – Т.10. М., 1995.

2. Культурология. XX век: Антология. – М., 1995.

3. Ортега-и-Гасет Х. Дегуанизация искусства. – М., 1991.

4. Самосознание европейской культуры XX века: мыслители и писатели Запада о месте культуры в современном обществе. – М., 1991.

Основна література:

1. Бичко І.В., Бойченко І.В., Табачковський В.Г. Філософія. Підручник. – К., 2002.

2. Гатальська С.М. Філософія культури: Підручник для студ. вищих навч. закл. — К., 2005.

3. Губерський Л.В., Надольний І.Ф., Андрущенко В.П., Розумний В.П., Бойченко В. П. Філософія: Навч. Посібник. – К., 2005.

4. Джинчарадзе Н. Г., Ожеван М. А., Толстоухов А. В., Кундеревич О. В., Недюха М. П. Основи філософії культури: Словник: Для студ. вищих навч. закл. — К., 2004.

5. Історія світової культури. Культурні регіони: Навч. посібник / Під ред. Л.Т. Левчук. – К., 1997.

6. Канке В.А. Философия. Исторический и систематический курс. – М., 1996.

7. Кремень В.Г., Ільїн В.В. Філософія: Мислителі. Ідеї. Концепції: Підручник. — К., 2005.

8. Лазарев Ф.В. Трифонова М.К. Философия. Учебное пособие. – Симферополь, 1999.

9. Основи філософії культури: Словник: Для студ. вищих навч. закл. — К., 2004.

10. Петрушенко В.Л. Філософія. Навчальний посібник. – К., 2002.

11. Причепій Є.М., Черній А.М., Чекаль Л.А. Філософія: Підручник. – К., 2007.

Додаткова література:

1. Быстрицкий Е. Феномен личности: мировоззрение, культура, бытие. – К., 1991.

2. Бытие человека в культуре. – К., 1992.

3. Ідея культури: виклики сучасної цивілізації / Бистрицький Є.К., Пролеєв С.В., Кобець Р.В., Зимовець Р.В. – К., 2003.

4. Губернський Л.В. культура, ідеологія, особистість. – К., 2002.

5. Козловський П. Постмодерна культура: суспільно-культурні наслідки технічного розвитку // Сучасна зарубіжна філософія. Течії і напрями. – К., 1996..

6. Кримський С.Б. Ціннісно-смисловий універсам людини // Запити філософських смислів. – К., 2003.

7. Крисаченко В.С. Екологічна культура. – К., 1996.

8. Лики культуры. Т.1. М., 1995.

9. Лисий І.Я. Філософська і мистецька культура — К., 2004.

10. Миронов В.В. Философия и метаморфозы культуры. — М., 2005.

11. Онтологічні проблеми культури. – К., 1994.

12. Попович М.В. Нарис історії культури України. К., 1998.

13. Свасьян К.А. Человек как творение и творец культуры // Вопросы философии. – 1987. – № 6.

14. Свідзинський А. Синергетична концепція культури. – Луцьк, 2009.

15. Тавризян Г.М. О. Шпенглер, Й. Хейзинга. Две концепции культуры. – М., 1989.

Т. 8.: Філософія історії

Мета: навчити студентів основам розуміння історіософії. Розглянути історію як форму існування особистості, нації, людства. Проаналізувати проблематику суб’єкта, об’єкта, законів, рушійних сил, спрямованості історії. Розібрати концепції лінійного та нелінійного розвитку історії. Проаналізувати особливості натуралістичної історіософії (Л.Гумільов, М.Данилевський, О.Шпенглер), ідеалістичної історіософії (Гегель, Фукуяма), матеріалістичної історіософії (Маркс) та історіософії теоретиків постіндустріального суспільства. Ознайомитися з видами ідеологій: націоналізм, лібералізм, соціал-демократія. Розглянути дискусійні питання філософського розмежування понять патріотизму, націоналізму, фашизму.

Основні поняття:історія, історіософія, лінійна концепція, циклічна теорія, цивілізаційна концепція, ідеалістична концепція, формаційний підхід, націоналізм, лібералізм, соціал-демократія, суспільно-економічна формація, ідеологія.

План лекції:

1. Поняття і предмет філософії історії.

2. Основні концепції історіософії.

3. Проблема спрямованості історичного процесу.

Семінар: Філософський аналіз історії:

1. Проблема періодизації людської історії.

2. Лінійна та нелінійна теорії розвитку історії.

3. Концепція «кінця історії».

Методичні рекомендації до семінару:

1. Для відповіді на перше запитання студент повинен усвідомити суть історичного процесу. Історія – це розвиток людства в культурному часі. Цей розвиток не може бути одноманітним, адже не існує єдиного в культурному сенсі людства. Так як існує багато культур, і так як вони мають свою логіку розвитку (початок, довершеність, занепад), то й їх розвиток можна виокремити в періоди. Кожна з епох мала свою картину світу: світогляд, наукові здобутки, уявлення про життя, смерть, людину, тощо. Тому в історії існує проблема періодизації епох розвитку людства. Існують поділи історії на три культурні періоди: «дикість – варварство – цивілізація». Існує поділ за соціально-економічним ладом: «первісний, рабовласницький, феодальний, капіталістичний, комуністичний». Нарешті зараз поширеним є поділ історії на три епохи: «домодерну, модерну, постмодерну».

2. Відомими моделями розвитку історії людства є: лінійна та нелінійна. Перша бачить єдину лінію розвитку людської історії, від первісного ладу до майбутнього. Її репрезентують релігійні вчення іудаїзму, християнства та ісламу, теорії Кондорсе, Сен-Сімона, Маркса, позитивізму. Друга пояснює історичний процес як виникнення, зростання та занепад цивілізацій. Вона найповніше представлена у Данилевського, Шпенглера, Тойнбі.

3. Останнім часом дуже актуальними стають концепції «кінця історії». Вони враховують жахливі наслідки діяльності людства на планеті. Студент повинен назвати ці наслідки і, відповідно, спроектувати майбутнє людства. Кінець історії мислиться, або як зовнішнє втручання (прибульці, метеорит), або як внутрішня криза людства (екологічна катастрофа, бактеріологічна інфекція, планетарна війна).

Питання для самостійної роботи:

1. Проблема суб’єкта і об’єкта історії.

2. Проблема сенсу історії.

3. Майбутнє людства як філософська проблема.

Методичні рекомендації до самостійної роботи:

1. Необхідно пояснити поняття суб’єкту та об’єкту історичного процесу. Суб’єктом історії є активний діяч історії. Ним може бути людина, група людей чи навіть нація. Об’єктом історії виступають природа, культурні процеси. Історія є процесом взаємодії суб’єкта та об’єкта.

2. Цікавим питанням для обговорення на семінарі є проблема сенсу історії. Студент повинен вміти пояснити існуючі філософські бачення цієї проблеми. Варто усвідомити, що сенс історії − це спосіб сприйняття соціального часу який надає останньому спрямованість до певної мети. Існує декілька підходів в розумінні сенсу історії. Згідно одного, історія повинна мати сенс − мету, спрямованість, завдання. Для християнства таким сенсом є рух до майбутнього есхатологічного царства. Для марксизму загальний рух історі до нового, справедливого соціального ладу. Навіть віра позитивізму в поступовий прогрес людства містить елементи провіденціальної ідеї. В той же час, з XІX ст. серед філософів та наукоців все наполегливіше заперечується будь який сенс історії. Особливо сучасна постмодерністська думка доводить відсутність як єдиного сенсу історії, так і взагалі будь якого сенсу людського існування, тому, що він не є очевидним. Найбільше такі настрої втілилися в ідеї очикування кінця історії яку, так чи інакше, розвивали Ніцше, Шпенглер, Бердяєв, Фукуяма та ін.

3. Предметом роздумів та дискусій може стати проблема майбутнього людства, яка осмислюється особливою наукою футурологією. Доцільно підготувати доповіді в яких аналізуються ознаки можливого кінця історії. Актуально поміркувати про можливі сценарії подальшого розвитку світу. Чи є шанс у людства вижити? Чи знайдуть люди вихід з трагічного становища в якому опинилася планета? Футурологія − це не лише загальна концепція майбутнього, але й наука, що систематично вивчає прогнозовані процеси, що відбуваються в практичному житті та сфері науково-технічного прогресу задля планування майбутніх процесів. Існує два види прогностичних досліджень − інтуїтивне та нормативне передбачення. Існує принаймні два напрями футурологічних досліджень: оптимістичні та песимістичні. Згідно першого − в межах якого реалізуються «сценарії катастрофи», людство неминуче загине в результаті згубного розвитку цивілізації. Згідно другого, в якому переважає «оптимістична трагедія», в решті після тривалих пошуків та криз, людство знайде можливість вижити.

Питання для індивідуальної роботи:

1. Назвіть особливості філософії історії Гегеля.

2. Проаналізуйте формаційну концепцію історії К. Маркса.

3. Цивілізаційна концепція історії А. Тойнбі, О. Шпенглера.

4. Концепція занепаду культури Й. Хейзенга.

Теми творчих робіт:

1. Проблема сенсу та спрямованості історії.

2. Суперечності сучасного світу і моделювання майбутнього.

3. Сценарії майбутнього людства.

4. Історія України: реалізація лінійної чи нелінійної моделі історії?

Першоджерела:

1. Белл Д.Грядущее постиндустриальное общество − М., 1995.

2. Белл Д. Прихід постіндустріального суспільства // Сучасна зарубіжна соціальна філософія. – К., 1996.

3. Бердяев Н.А. Смисл истории. – М., 1990.

4. Бодрийар Ж. В тени молчаливого большинства, или Конец социального. – Екатеринбург, 2000.

5. Вольтер. Философия и методология истории // Историки и история. Жизнь, судьба, творчество: В 2 т. – М., 1998.

6. Гегель Г.В.Ф. Лекции по философии истории. – СПб., 2000.

7. Гумилев Л.Н. Этногенез и биосфера Земли. – Л., 1990.

8. Данилевський Н.Я. Россия и Европа. – М., 2003.

9. Карсавин Л. Философия истории. – СПб., 1993.

10. Колінгвуд Р. Ідея історії. – К., 1996.

11. Лайон Д. Інформаційне суспільство: проблеми та ілюзії //Сучасна зарубіжна філософія. – К., 1996.

12. Ортега-и-Гасет Х. История как система // Избранные труды. – М., 1997.

13. Поппер К. Выдкрите суспільство і його вороги. – К., 1994.

14. Рікер Поль. Історія та істина. – К., 2001.

15. Тойнбі А. Дослідження історії. – К., 1995.

16. Хантингтон С. Столкновение цивилизаций. – М., 2003.

17. Шпенглер О. Закат Европы. – М., 1998.

18. Ясперс К. Смысл и назначение истории. – М., 1991.

Основна література:

1. Андрущенко В.П., Михальченко М.І. Сучасна соціальна філософія. Курс лекцій. – К., 1996.

2. Бичко І.В., Бойченко І.В., Табачковський В.Г. Філософія. Підручник. – К., 2002.

3. Бойченко І.В. Філософія історії. Підручник. – К., 2000.

4. Губерський Л.В., Надольний І.Ф., Андрущенко В.П., Розумний В.П., Бойченко В. П. Філософія: Навч. Посібник. – К., 2005.

5. Лазарев Ф.В. Трифонова М.К. Философия. Учебное пособие. – Симферополь, 1999.

6. Новая философская энциклопедия. В 4-х томах. – М., 2010.

7. Пигров К.С. Социальная философия. Учебное пособие. – СПб., 2002

8. Причепій Є.М., Черній А.М., Чекаль Л.А. Філософія: Підручник. – К., 2007.

9. Философия истории: Учеб. Пособие / Под ред. проф. А.С. Панарина. – М., 1999.

10. Філософський енциклопедичний словник. – К., 2002.

Додаткова література:

1. Бибихин В.В. Перипетии историзма // Философская и социологическая мысль. – 1989. – № 12.

2. Библер В.С. От наукоучения к логике культуры. – М., 1991.

3. Бестужев-Лада И В. Прогнозное обоснование социальных нововведений − М., 1993.

4. Гобозов И.Р. Введение в философию истории. – М., 1992.

5. Жекин Г.В. Социальная философия истории. – К., 1996.

6. Ивин А.А. Философия истории: Учебное пособие. – М., 2000.

7. Каменский З.А. История философии как наука. – М., 1992 .

8. Кремень В.Г., Табачник Д.В., Ткаченко В.М. Україна: альтернативи поступу (критика історичного досвіду). – К., 1996.

9. Метельова Т.О. Світоглядно-антропологічні основи західноєвропейської філософії: від архаїки до модерну. — К., 2003.

10. Соловьев В.С. Исторические дела философии // Вопросы философии. – 1988. № 8.

11. Философия и современные философско-исторические концепции. – М., 1990.

12. Философия истории: Антология. – М., 1995.

13. Философия и методология истории. – М., 1977.

14. Щекин Г.В. Социальная философия истории. – К., 1996.

Т. 9.: Філософія суспільства

Мета: Розглянути природу, закони та принципи розвитку суспільства. З’ясувати форми організації, джерела та спонукальні сили суспільного розвитку. Проаналізувати соціальну структуру, основні характеристики малих, середніх та великих соціальних груп, принципи соціальної стратифікації та мобільності соціуму. Встановити основні теоретичні підходи до розуміння суспільства. Розглянути суспільство як єдність природного та соціального. Пояснити теорії аграрного, індустріального, постіндустріального суспільств.

Основні поняття:суспільство, велика соціальна група, середня соціальна група, мала соціальна група, стратифікація, страта, клас, нація, народ, етнос, суверенітет, держава.

План лекції:

1. Онтологія соціального.

2. Спрямованість (напрямок) суспільного розвитку.

3. Форми організації суспільного розвитку.

4. Соціальна структура суспільства.

Семінар: Філософський аналіз суспільства:

1. Поняття суспільства. Структура та функції соціальної системи.

2. Суспільство як система: основні сфери та закони розвитку суспільного життя. Духовне життя соціуму.

3. Джерела та спонукальні сили суспільного розвитку.

4.Теорії аграрного, індустріального, постіндустріального суспільств.

Методичні вказівки до семінару:

1. У першому питанні студент повинен розуміти, що поняття «соціум», «соціальне» − це сфера спільного, взаємного буття людей. Суспільство раціонально організована спільнота людей, об’єднаних спільною спрямованістю інтересів, взаємною угодою в розумінні принципів колективного існування. Цим суспільство відрізняється від спільності – органічного об’єднання людей пов’язаних єдиним походженням, родинними зв’язками, єдністю долі (сім’я, рід, плем’я, народ) та від держави – раціонально організованого апарату управління суспільством. В цілому суспільство – це соціальна система, що охоплює сукупність соціальних об’єктів та суб’єктів, їхніх властивостей і відносин, що утворюють цілісний соціальний організм. Основними струтурними підрозділами суспільства є: суб’єкти суспільних відносин: люди і групи людей; суспільні відносини; соціальні інститути; соціальна діяльність. Суспільство задовольняє потреби у збереженні та відновленні життя його членів; підтримує стабільність функціонування соціальної організації життя; культивує вищі духовні потреби своїх членів. Суспільство існує лише там де є значна група людей; відбуваються процеси інституалізації соціальної сфери; існує співпраця, взаємодія між людьми; існують спільні ментальні, духовні, ціннісні принципи, які об’єднують спільноту. Поняття «суспільство» включає соціально організовану спільноту людей; певний конкретний тип соціальної оганізації людей (ліберальне суспільство, розвинене суспільство, цивілізоване суспільство); сукупність історично здійснених спільнот (античне, феодальне, буржуазне, соціалістичне).

2. Суспільство є поєднанням мінливих та сталих елементів. Останні є суттєвими характеристиками суспільства. Для суспільства характерні: системна організація, особливий механізм передачі інформації, єдність матеріальних та духовних процесів. Основними сферами життєдіяльності суспільства є: матеріально-виробнича та економічна діяльність (виробництво, обмін та розподіл матеріальних благ, продуктивні сили та виробничі відносини, НТП, сільське господарство, фінанси, економіка, банківська діяльність), побуту та сімейних стосунків (сім’я, побут), соціально-гуманітарних відносин (закони та правові норми, медицина, засоби масової інформації, суспільні організації та об’єднання, спорт), політико-управлінська (політичні партії, органи влади, державні інституції), духовного життя (наука, освіта, церква, література, мистецтво). Лише в єдності цих сфер забеспечується цілісний характер суспільних відносин та задоволення життєвих потреб людини (матеріальних, соціальних, життєвих, творчих, духовних).

Духовне життя виступає вагомим фактором продукування, закріплення, передачі та вдосконалення предметних, смислових, ціннісних орієнтирів розвитку суспільства. Воно складається з цілісної єдності думок, норм, ідей та принципів, які становлять запоруку розвитку певних соціальних сфер. Духовна сфера тісно пов’язана з матеріальною. Саме до духовної сфери суспільства можна віднести форми суспільної свідомості: економічну, правову, політичну, моральну, естетичну, релігійну. В духовному житті суспільства можна виділити наступні рівні: індивідуальний та масовий, ідеологічний та теоретичний. Ідеї та принципи життя прийняті на індивідуальному рівні суттєво змінюються на масовому. Тут відбуваються переважно стихійні процеси формування уявлень, поглядів, вподобань, стереотипів, смаків. На рівні суспільної ідеології відбувається організоване формування ідеї, вчень, принципів. Її свідомо продукують певні соціальні групи з метою впливу на масову свідомість та зміни суспільства. В свою чергу суспільну ідеологію треба відрізняти від теоретичного рівня осмислення суспільних процесів. Ідологія завжди заангажована інтресами певних груп, а теоретична свідоміст повинна бути нейтральною в аналізі суспільних явищ. Окремо можна виділи стани духовного життя суспільства: активний, пасивний, акцентований, збалансований.

3. У третьому питанні студент має пояснити, що рушійними силами розвитку суспільства є істотні, необхідні чинники. Виділяють принаймні три джерела розвитку суспільства: природні фактори (Монтеск’є, Гумільов, Вернадський), матеріальне виробництво (Маркс, Ростоу, Бжезинский), зміни культурного життя та системи духовних цінностей (Конт, Сорокін). Насправді, усі три фактори в єдності виступають джерелами розвитку суспільства. Окрім цього, існує інший погляд, який джерелами саморозвитку суспільства визначає: протиріччя між природною та культурною організаціями, суспільні відносини та духовний потенціал суспільства. Ще одним джерелом розвитку соціального є індивідуальна неповторність людей, які прагнучи подолати свою обмеженість, відчуженість і залежність, повинні вступати у спілкування з іншими. Саме в спілкуванні полягає виток суспільного буття. Спілкування стає можливим коли «Я» протистоїть «Ти». Студент повинен пояснити поняття соціальна дія, соціальний статус, соціалізація, соціальна роль. Важливе місце в теорії суспільного розвитку посідають питання пов’язані з визначенням форм преходу суспільства з одного стану в інший. Цей перехід здійснюється революційним та еволюційним шляхом.

4. В сучасній філософії розвиток суспільства уявляється таким, що проходить декілька етапів: аграрний, індустріальний, постіндустріальний. Усі вони концентруються на формуванні суспільства через розвиток виробництва. На першому етапі домінують землеробство, скотарство та дрібне ремісництво. Виробництво не відіграє вирішальної ролі в розвитку суспільства. На індустріальному етапі велике промислове виробництво починає відігравати вирішальну роль в формуванні суспільних процесів. В постіндустріальному суспільстві разом з великими промисловими підприємствами важливу роль відіграють невеликі корпоративні об’єднання робітників. Нарешті деякі дослідники виділяють навіть технотронне суспільство в якому виключну роль будуть відігравати глобальні електронні технічні засоби (Інтернет).

Питання для самостійної роботи:

1. Основні теоретичні підходи до розуміння суспільства.

2. Суспільство як єдність природного та соціального. Закони соціального розвитку.

3. Соціальна структура суспільства: малі, середні та великі суспільні групи. Проблема соціальної стратифікації та мобільності.

4. Теорії постіндустріального та інформаційного суспільства Д.Белла та О.Тоффлера.

Методичні вказівки до самостійної роботи:

1. Студент повинен пояснити, що існує декілька філософських позицій в тлумаченні суспільства. Релігійно-міфологічна модель розглядає суспільство як компонент божественно-космічного буття (античні філософи). Теологічна концепція визначає призначення суспільства в обмеженні гріховності людства, і тому воно є результатом Божественного промислу (Августин, Фома Аквінський). Згідно натуралізму розвиток суспільства визначається природними чинниками: географічними, кліматичними (Мєчніков), біологічними (соціальний дарвінізм), космічними (Л. Гумильов), расовими (Гобіно). Згідно ідеалізму сутність суспільства покладається або у реалізації засад світового Розуму (об’єктивний ідеалізм), або визначається духовно-ідеальною та вольовою активністю людини (суб’єктивний ідеалізм). Згідно діалектичному матеріалізму природа суспільних процесів має виробничо-економічний характер (Маркс). Зрештою студент повинен розуміти, що усі представлені підходи є редукціоністськими, адже усю багатоманітність суспільних процесів зводять лише до одного фактору. Протилежну позицію займає збалансований підхід, згідно якому, суспільство постає єдністю природного, суспільного, індивідуального. Природні процеси (біологічні, географічні, кліматичні) виступають основою для формування суспільства. Історичні процеси (культура в розвитку) обумовлюють загальний динамізм і культурну зумовленість розвитку суспільства. Наявність індивідуального аспекту свідчить про те, що суспільство складається з окремих осіб, які разом утворюють нову спільноту. Як висновок студент повинен пояснити зв’язок усіх названих компонентів.

2. Суспільство є лише там, де спільне співжиття людей виведене за межі суто природного способу існування, тому варто наголосити на принциповій відмінності природних та суспільних систем. На відміну від природних, суспільні системи включають не лише матеріальні, але й духовні процеси. Центральним елементом соціальної системи є людина, яка має свободу вибору, тобто діє вірогідно та варіативно, із цільовим, ціннісним та смисловим спрямуванням. В цілому соціальна система − це жива, складна і динамічна система, що саморозвивається. В той же час, природні, біологічні процеси є вихідними для суспільних, надають матеріал для розвитку суспільства.

Так само варто відрізняти природні та соціальні закони. Якщо природні закони діять об’єктивно і незалежно від людини, то соціальні закони − це такі стійкі, загальні та істотні зв’язки, які діють в соціумі. На відміну від природних, соціальні закони мають історичний характер. Класифікація законів суспільства здійснюється: за сферою дії − соціологічні закони (закони структури, закони функціонування, закони розвитку) та закони окремих сфер життя (економічні, політичні, соціальні); за тимчасовою ознакою − загальноісторичні (закони, що діють протягом усіх етапів розвитку суспільства) та специфічні (закони, що діють протягм одного етапу розвитку суспільства); за місцем у суспільному житті − основні (відіграють головну роль в житті суспільства) та неосновні (відіграють другорядну роль в житті суспільства).

3. У третьому питанні студент повинен пояснити, що основною структурною одиницею суспільств є соціальні групи – спільноти людей, які об’єднані навколо спільної діяльності, інтересів, цінностей, соціальної належності. Виділяють такі соціальні групи: малі (сім’я, сусіди), середні (жителі регіону, робітники підприємства), великі (страти, класи, нації, народності). Так, існують чисельні теорії класового поділу суспільства (класово-статусна модель М. Вебера, дихотомна модель К. Маркса, моделі Р. Дарендорфа, Гідденса, Е. Райта, Д. Девіса). Загалом в наш час в економічно розвинених країнах сформувалися такі класи: вищий клас, клас виробничих та невиробничих виробників, середній клас. Також для прикладу необхідно охарактеризувати націю. Вона формується завдяки єдності кількох чинників: географічного, антропологічно-етнічного, культурного, історичного, морально-психологічного. Також необхідно охарактеризувати теорію соціальної стратифікації та мобільності. Її представники стверджують, що в сучасному суспільстві існують не класи, а страти, між якими немає непримиренної боротьби. Страти (групи) виділяють на основі ознак: професія, величина прибутку, стиль і спосіб життя, рід занять, рівень культури та освіти, політичні вподобання. Перехід з однієї страти до іншої називають соціальною мобільністю (вертикальною та горизонтальною).

4. Представниками теорії постіндустрального суспільства є О. Тоффлер та Д. Белл. Вони виділяють три періоди в історії людства − аграрний, індустріальний та постіндусріальний. На думку Тоффлера для третього етапу (третьої Хвилі) розвитку суспільства характерні абсолютно нові цінності, стандарти та принципи в порівнянні з індустріальним періодом. Замість величезних монополій та корпорацій, які виступали ініціаторами стандартизації, максималізації та концентрацій капіталу, в новітню епоху буде панувати економіка самообслуговування. Поява нової наукової технології, реорганізація виробництва на основі впровадження досягнень науки й техніки породить новий тип виробництва − домашнє виробництво на новій електронній базі. Цьому типу виробництва відповідає нова етика в якій цінується робітник фахівець здатний креативно релізувати певний проект. При цьому повага до людини залежить не від її статків, а від практичної віддачі.

Так само на думку Белла аграрне суспільство має здобуваюче виробництво, індустріальне − виробляюче, а постіндустріальне − обробляючий та обслуговуючий тип економічних відносин. Для останнього характерні високий розвиток науки, обмін інформацією за допомогою телекомунікацій та комп’ютерів. В новому суспільстві на перший план виходять фахівці-технократи та великі науковці − виробники нового знання, носії нових цінностей а ідеалів, які прагнуть до управління суспільством. З економічно-виробничих відносин в суспільстві акцент зміщується в соціально-інформаційні, комунікативні. На шляху такого розвитку розмиваються межі соціальних систем капіталізму та соціалізму.

Питання для індивідуальної роботи:

1. Охарактеризуйте сучасні підходи до розуміння суспільства.

2. Чи не нівелює суспільство індивідуальність?

3. Яка головна ознака нації, без якої нація ще просто народ?

4. Охарактеризуйте історичні формації за марксисткою класифікацією.

5. Лібералізм, націоналізм, соціал-демократія, фашизм, релігійний фундаменталізм, як типи суспільних ідеологій.

6. Підходи до структуризації суспільства: етнічний, поселенський, класово-стратовий, професійно-освітній та ін.

Теми творчих робіт:

1. Особливості соціальної структури українського суспільства.

2. Сучасний стан та прогнози розвитку українського суспільства.

3. Нація як соціально-культурний феномен.

4. Фактори самовизначення сучасної української нації

5. Труднощі та перспективи становлення українського етносу.

Першоджерела:

1. Бодрийар Ж. В тени молчаливого большинства, или Конец социального. – Екатеринбург, 2000.

2. Вебер М. Избранные произведения. – М., 1990.

3. Делез Ж., Гватари Ф. Капитализм и шизофрения. Анти-Эдип. – М., 1990.

4. Дебор Г. Общество спектакля. – М., 1999.

5. Зиммель Г. Как возможно общество? // Избранное: В 2 т. – М., 1991.

6. Парсонс Т. Ссистема современных обществ. – М., 1998.

7. Рікер Поль. Історія та істина. – К., 2001.

8. Хантингтон С. Столкновение цивилизаций. – М., 2003.

9. Белл Деніел. Прихід постіндустріального суспільства // Сучасна зарубіжна соціальна філософія. – К., 1996.

10. Лайон Девід. Інформаційне суспільство: проблеми та ілюзії // Сучасна зарубіжна філософія. – К., 1996.

11. Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество. – М., 1991.

12. Франк С.Л. Духовные основы общества. – М., 1995.

13. Хабермас. Демократия. Разум. Нравственность: Московские лекции и интервью. – М., 1995.

Основна література:

1. Бичко І.В., Бойченко І.В., Табачковський В.Г. Філософія. Підручник. – К., 2002.

2.Андру