Т. 14: Класична німецька філософія

Мета: розглянути Німецьку класичну філософію як вершину світової філософії доби модерну, її місце в історії філософської думки. З’ясувати особливості філософських поглядів І. Канта на природу і свободу, теоретичний та практичний розум, людину як "громадянина двох світів". На прикладі філософії Й.Г. Фіхте та Ф.В. Шеллінга проаналізувати філософію абсолютного суб’єкта та філософію тотожності й одкровення. Дослідити діалектичну методологію, вчення про людину, абсолютний Дух та історію Г.В.Ф. Гегеля. Опрацювати специфіку антропологічного матеріалізму Л. Фейєрбаха, його вчення про любов як основу спілкування.

Основні поняття:об’єктивний ідеалізм, суб’єктивний ідеалізм,абсолютний Дух, об’єктивний Дух, суб’єктивний Дух, антиномії розуму, практичний розум, категоричний імператив, гіпотетичний імператив, трансцендентальна філософія, академізм, діалектика, антиномії, система, прогрес, апріоризм, річ в собі, феномен, ноумен.

План лекції:

1. Характерні особливості Німецької Класичної філософії.

2. Гносеологічні та етичні погляди І. Канта.

3. Діалектика суб’єкту Й. Фіхте та натурфілософія Ф. Шеллінга.

4. Діалектичний метод та система об`єктивного ідеалізму Г. Гегеля.

Семінар: Німецька класична філософія:

1. Трансцендентальна філософія І. Канта.

2. Науковчення Й. Фіхте.

3. Ідеалістична теорія діалектики Г. Гегеля.

4. Антропологічний матеріалізм Л. Фейєрбаха.

Методичні рекомендації до семінару:

1. Відповідаючи на перше запитання, необхідно розуміти, що філософія Канта намагається вирішити принаймні три питання: «Що я можу знати»? «Що я маю робити»? «На що я можу сподіватися»? В теоретичній філософії (вченні про пізнання) Кант намагається подолати конфлікт раціоналізму та емпіризму, доводячи нерозривність чуттєвого та раціонального в пізнанні. Поділяючи світ на непізнавану «річ в собі» (ноумен) та пізнавану «річ для нас» (феномен), Кант доводить, що свідомість людини фактично творить світ за допомогою чуттів, розсудку та розуму. При цьому пізнання – це єдність досвіду та апріорних (додосвідних) форм свідомості. Конструювання дійсності починається на рівні чуттів, коли чуттєві данні оформлюються за допомогою простору та часу – апріорних форм чуттєвості. Далі, за допомогою творчої уяви, чуттєвий матеріал обробляється формами розсудку (поняття, категорії) і створюється знання про чуттєвий світ. Нарешті, Кант доводить, що коли раціональне мислення, відриваючись від чуттєвого знання, намагаючись охопити світ в цілому, воно обов’язково впадає в антиномії. Звідси він робить висновок про обмеженість діяльності розуму (сферою чуттєвого досвіду) та про необхідність її долати виходячи у сферу віри. Тобто, метафізичні (філософські) раціональні знання про надчуттєву реальність неможливі. В цілому лише в творчості Кант покладає можливість поєднати чуттєве та раціональне, теоретичне і практичне. Тому людина для Канта – це, головним чином, вільна творча особистість.

У практичній філософії (вченні про мораль) Кант доводить, що людина є суб’єктом автономної волі і здатна самостійно приймати моральні рішення. При цьому, не існує наперед визначеної шкали добра і зла. Кожен раз людина вільно, свідомо, відповідально і творчо має робити моральний вибір. Людина має керуватися гаслом: «чини так, щоб максима твого вчинку могла стати загальним законом світу». Врешті Кант обмежив знання, щоб звільнити місце для віри, але тим самим він чітко визначив їх місце і роль в житті людини.

2. Готуючи відповідь на друге питання, необхідно пам’ятати, що Фіхте намагався створити науковчення – філософію, що стала б методологією всіх наук. Реалізувати свій задум він вирішив на засадах суб’єктивного ідеалізму. Загальним принципом буття та побудови системи філософії для Фіхте є «Я» – чистий діяльний суб’єкт, абсолютна моральна свідомість, необмежена свобода, яка породжує себе в практичному вольовому і творчому акті. Речі є втіленням, продовженням та породженням «Я». Тобто, варто пам’ятати, що для Фіхте сутність людини полягає у вільному і творчому самотворені. В той же час варто не забувати, що розуміння «Я» філософ обмежує пізнавальним відношенням «Я – не-Я», він не створює діалогових міжлюдських відносин «Я – Ти». Нарешті саме Фіхте виступив проти крайностей індивідуалізму, створивши першу національно-патріотичну філософію в якій роль суб’єкта була підпорядкована суспільству. Звільнитися від егоїзму та самості «Я» може лише шляхом ототожнення з абсолютним, надперсональним божественним Я.

3. При підготовці відповіді на третє питання варто нагадати, що філософія Шеллінга має три етапи. На першому етапі Шеллінг розвиває філософію природи (натурфілософію). Він доводить, що природа як творча система, що саморозвивається, містить паростки духу з яких виростає мислення. Природа є об’єктивованим розумом, самореалізацією Абсолюту, який проходить етапи: неживого, живого та людини. Природа – динамічний і єдиний організм, який розвивається доцільно і діалектично. В своїй філософії мистецтва Шеллінг встановлює аналогії між природою та мистецтвом. Природа знаходить своє завершення в мистецтві, а в останньому самопізнання повертається до природи. Саме через єдність свідомого та несвідомого відбувається зв’язок між природою та мистецтвом. Пантеїзм Шеллінга найкраще проявляється в філософії тотожності мислення і буття, ідеального та реального – розум розвивається в бутті, а буття є реальністю розуму. Їх єдність – це першооснова світу – динамічна і самотворча субстанція. В пізній творчості Шеллінг далі шукає нові форми для виразу тотожності, якими виступають у нього міф та релігія. Пізнання Абсолюту можливе в умоглядній містиці, яка поєднує містичне переживання з раціональним мисленням.

4. Необхідно пояснити, що Гегель яскравий представник об’єктивного ідеалізму. В основі його системи лежать принципи: абсолютного першопочатку – Ідеї; тотожності мислення і буття; узагальненого зв’язку; розвитку. Це означає, що Абсолютна ідея є одночасно самим буттям і мисленням, єдина і всеохоплююча субстанція в якій буття, свідомість і самосвідомість тотожні. Маючи абсолютний зміст, Ідея постійно діалектично розвивається-розгортається в буття фактично породжуючи його. Такий розвиток можливий завдяки єдності і боротьбі протилежностей, що складають сутність її самої та усіх речей і процесів. Будь який процес розвитку проходить етапи: тотожність (теза) – відмінність (антитеза) – синтез. Згідно цього закону тотожна в собі абсолютна ідея відчужує себе у свою протилежність – природне буття, а потім досягає синтезу в самопізнанні абсолютного Духу. Це означає, що Ідея проходить обов’язкові етапи діалектичного розвитку – природні процеси (механічні, фізичні, хімічні, біологічні), соціальні процеси (історія суспільства та особи), духовні процеси (логіка, релігія, естетика, право, філософія), які є лише кроками самоусвідомлення Духу. Гегель створив нову діалектичну логіку, яка містить три частини, кожна з яких в свою чергу розгортається як тріада: буття (якість-кількість-міра), сутність (суть, явище, дійсність), поняття (поняття, об’єкт, ідея). Соціальні процеси та життя людини так само розвиваються за необхідною історичною логікою. Гегель фактично створив тотальну філософію в якій незмінні закони діалектики застосував до всіх процесів, тому світ постає у нього як єдиний, динамічний процес в якому взаємодіють різні протилежності з необхідністю прямуючи до однієї мети. Недоліками системи Гегеля є: панлогізм, підпорядкування одиничного загальному, телеологізм.

Питання для самостійної роботи:

1. Головні особливості етики та естетики Канта.

2. Рушійна сила культурного та історичного прогресу згідно з Кантом.

3. Основні відмінності поглядів Шеллінга та Фіхте.

4. Вищі форми культури та сенс історії за Гегелем.

5. Особливості філософської системи Л. Фейєрбаха.

Методичні рекомендації до самостійної роботи:

1. Варто пам’ятати, що Кант виступив новатором не лише в теорії пізнання, але й в етиці. Він виробив нову на той час етику морального обов’язку. Ця система моралі протистоїть тим етичним вченням, які обґрунтовували можливість добрих вчинків вигодою, насолодою, страхом чи авторитетом. На думку Канта благо повинно бути безвідносним, воно має виводитися не з сфери наявного, а з сфери належного. Тобто, добро необхідно робити заради самого добра. Окрім того Кант сформулював положення про автономію людської волі. Ніщо не може примусити людину діяти проти її волі. Вільний вибір є абсолютною нормою життя. Такий підхід однозначно відкидає посилання на священний авторитет Бога чи примус суспільства. Ніхто і ніщо не може виправдати злі вчинки. Ідеалом та регулюючим принципом етики у Канта виступає категоричний імператив – закон моралі: «дій так щоб максима твоєї волі стала законом для світу». Саме дотримання цього закону робить людину вільною і моральною, адже кожен раз вільна особа має приймати відповідальне рішення в якому зважує свій намір на терезах загального морального закону.

Естетика у Канта виконує роль інтегратора світів природи та культури, необхідності та свободи. У людини, завдяки окремій рефлектуючій здатності судження, є властивість мислити природні речі так ніби в природі можлива реалізація цілей свободи. Саме ця рефлектуюча здатність судження розглядає закони природи ніби підкореними доцільній єдності. Саме так ми розглядаємо твори мистецтва та живі організми. Естетичні оцінки, за Кантом, ґрунтуються лише на особливому задовленні, яке надають нам твори мистецтва. Саме тому естетичні оцінки є суб’єктивними і їх неможливо об’єктивно довести. Саме прекрасне у Канта відірване від практичного інтересу, ми любимо красу просто так. А найвищою формою краси є мистецтво заради мистецтва – творчість без мети. Суб’єктом мистецтва є геній – людина, яка творить взірцеві витвори не керуючись готовими взірцями.

2. І. Кант визнавав можливість культурного та історичного прогресу, але в незначій мірі. Адже людський рід від природи злий і кардинально змінити його неможливо ні при яких соціальних змінах та революціях. В той же час зміни в суспільно-політичній сфері мають прямувати до все більшої свободи, справедливості та правопорядку, тому вони повинні бути еволюційними, адже неможливо дозріти до свободи, якщо людину не ввести в умови свободи. Кант визнає невід’ємні громадянські права і свободи людей: рівність перед законом, свободу. Ідеальним станом суспільства є мир, хоча в реальності люди і народи постійно ведуть боротьбу. Історія для Канта є вчителькою людей, її конфлікти мають виховну функцію. Дійти вищої суспільної мети для людського роду – загального, правового стану можна лише через подолання конфліктів, обмеження егоїзму. Зрештою поступово мають наступити «вічний мир» – загальний мир і спокій, має панувати справедливість і рівність перед законом. Але це вимушений мир, мир побудований на економічному інтересі, породжений не моральною гармонією людей, а усвідомленням невигідності війни, своєрідним розрахунком, що поганий мир краще ніж гарна війна.

3. Необхідно окреслити основні відмінності між поглядами Шеллінга та Фіхте. Останній розвивав систему суб’єктивного ідеалізму в якій поняття Я – активної творчої волі – займало центральне місце. Тоді як Шеллінг розвивав систему об’єктивного ідеалізму, яка сприймає свідомість результатом довготривалого природного процесу. Тобто, якщо відправною точкою Фіхте є вільний суб’єкт волі та розуму, то відправним пунктом Шеллінга є природне буття. Взагалі Фіхте в своїй творчості осмислював проблематику абсолютної самосвідомості та намагався вивести з неї буття. В той час як Шеллінг намагався омислити сутність та форми буття природи, мистецтва, міфу та релігії. Тут він, на відміну від Фіхте, відійшов від послідовного раціоналізму в бік ірраціоналізму і тим самим заснував в межах німецької класичної філософії нову парадигму. Здобутки пізнього Шеллінга стали основою для розвитку філософського ірраціоналізму XX ст.

4. Сенс історії за Гегелем полягає у прогресі свободи, а ідеалом є досягнення свободи для всіх. Історія поділяється на чотири періоди: східний, античний, римський та германський. Останній, втіленням якого є Пруссія, є взірцем втілення свободи. Вищими формами культури Гегель вважає мистецтво, релігію та філософію.

5. Л. Фейєрбах увійшов в історію як розробник системи атеїстичної антропології. Досліджуючи релігію Фейєрбах знаходить абсолютну тотожність між духовністю Бога та духовним світом людини. Бог – це сутність людини, перенесена на небеса. Таким чином, необхідно створити нову релігію в які об’єктом поклоніння стане людина. Критика релігії у Фейєрбаха відобразила кризу християнського розуміння людини як творчої та вільної істоти. Фейєрбаха виступив проти ідеї безсмертя людини. Останнє для філософа можливе лише в суспільній пам’яті потомків.

Питання для індивідуальної роботи:

1. В чому полягає “коперніканський переворот” в філософії, здійснений І. Кантом?

2. Назвіть три “Критики” І. Канта та охарактеризуйте предмет кожної з цих книг.

3. Що таке критична та трансцендентальна філософія?

4. Які головні пізнавальні властивості людини виділяє І.Кант? Роль уяви в гносеології Канта?

5. Що таке антиномії розуму? Назвіть чотири антиномії розуму.

6. Дайте формулювання категоричного імперативу Канта. Як співвідноситься золоте правило давніх мудреців та категоричний імператив Канта?

7. Який доказ існування Бога реабілітує Кант в своїй естетиці?

8. Що означає вислів Гегеля: “Свобода – це пізнана необхідність”?

Теми творчих робіт:

1. Німецька класична та сучасна філософії: діалог чи протистояння?

2. Чи можлива діалектична логіка як наука про мислення?

3. Етика обов’язку Канта та сучасні етичні концепції.

4. Вчення про свободу Канта та Гегеля: єдність та відмінність.

5. Марксистсько-ленінська філософія – міф чи реальність?

Першоджерела:

1. Антология мировой философии: В 4-х т. – М., 1970.

2. Гегель Георг В.Ф. Основи філософії права. – К., 2000.

3. Гегель Г.В.Ф. Наука логики // Энциклопедия философских наук: В 3-х т. – Т. 3. – М., 1984.

4. Гегель Г.В.Ф. Феноменология духа: Соч. - Т.4. – М., 1959.

5. Енгельс Ф. Людвіг Феєрбах і кінець класичної німецької філософії // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. – Т. 21. – К., 1964.

6. Кант І. Критика чистого розуму. – К., 2000.

7. Фейербах Л. Сущность христианства: Избр. филос. произведения: В 2-х т. - Т. 2. – М., 1995.

8. Фихте И.Г. О назначении человека // http://psylib.org.ua/books/fihte02/index.htm

9. Фихте И.Г. Сочинения. – В 2-х т. – СПб., 1993.

10. Шеллинг Ф. О сущности человеческой свободы. – М., 1809.

11. Шеллинг Ф. Сочинения в 2-х т. – М., 1989;

Основна література:

1. Бичко І.В. та ін. Історія філософії: Підручник для студентів вищих закладів освіти.– К., 2001.

2. Введение в философию: Учебное пособие для вузов / Под ред. И.Т. Фролова. – М., 2002.

3. Всемирная энциклопедия: Философия. – М., Минск, 2001.

4. Історія філософії. Підручник / За ред. В.І. Ярошовця. – К., 2002.

5. Історія філософії: Словник. — К., 2005.

6. История философии. Запад – Россия – Восток. Кн. III. // http://filosof.historic.ru/books/item/f00/s00/z0000007/

7. Кунцман П., Буркард Ф-П., Видман Ф. Философия. Dtv-Atlas. – М., 2002.

8. Новая философская энциклопедия. В 4-х томах. – М., 2010.

9. Причепій Є.М., Черній А.М., Чекаль Л.А. Філософія: Підручник. – К., 2007.

10. Хамітов Н., Гармаш Л., Крилова С. Історія філософії. Проблема людини та її меж. Навчальний посібник. – К., 2000.

Додаткова література:

1. Виндельбанд В. История новой философии в ее связи с общей культурой и отдельными науками. – В 2 т. – Т. 2. – М., 2000.

2. Гайденко История Новой философии // http://www.philosophy.ru/library/gaid/02/0.html

3. Гулыга А.В. Немецкая классическая философия. – М., 2001.

4. История диалектики. Немецкая классическая философия / Т.И. Ойзерман, А.С. Богомолов, П.П. Гайденко и др. - М., 1987.

5. Кант и кантианцы. – М., 1978.

6. Коплстон От Фихте до Ницше. – М., 2004.

7. Кузнецов В.Н. Немецкая классическая философия. – М., 1989.

8. Мотрошилова Н.В. Социально-исторические корни немецкой классической философии. – М., 1990.

9. Убальдо Н. Иллюстрированый философский словарь. – М., 2006.

Т. 15: Сучасна західна філософія

Мета: з’ясувати формування і розвиток філософських поглядів К.Маркса і Ф.Енгельса; зміст концепції матеріалістичної діалектики. Розкрити роль Г.Плеханова і російських марксистів у пропаганді марксистської філософії; розвиток філософії марксизму-сталінізму. Дослідити філософські погляди А.Шопенгауера, Ф.Ніцше на проблему людини як суб’єкта водіння; ідею надлюдини у філософії Ф.Ніцше; життя як культурно-теоретичний процес (В.Дільтей). Розкрити філософію позитивізму (О. Конт), неопозитивізму (Л. Вітгенштайн) та постпозитивізму (К.Поппер, Т. Кун, П.К. Фейєрабенд та І. Лакатос). Проаналізувати основні положення філософської герменевтики; проблематику спілкування і розуміння. З’ясувати проблематику буття людини, сенс існування та свободи в екзистенціалізмі М. Хайдеггера, К. Ясперса та Ж.П. Сартра. Філософські ідеї психоаналізу З.Фрейда та неофрейдистів. Любов як найвищу цінність у Е. Фромма.

Основні поняття: позитивізм, неопозитивізм, прагматизм, філософія життя, психоаналіз і неофрейдизм, екзистенціалізм, постпозитивізм, лібідо, сублімація, підсвідоме, архетипи колективного бесвідомого, екзистенція, діалектичний матеріалізм, марксизм, феноменологія, герменевтика, атеїзм, сцієнтизм, «філософія життя», ірраціоналізм, персоналізм, герменевтика.

План лекції:

1. Особливості, представники та течії некласичної філософії XX ст.

2. Ірраціоналістичні та сцієнтичні течії в сучасній некласичній філософії.

3. Сучасна філософія кін. XX- поч. XXI ст.

Семінар:Сучасна західноєвропейська філософія:

1. Загальна характеристика етапів становлення сучасної некласичної філософії XIX-XXI ст.

2. Некласична філософія XIX ст.: протистояння ірраціоналізму та сцієнтизму.

3. Науково-натуралістична філософія XX ст.: неопозитивізм, лінгвістична філософія, постпозитивізм, радикальна гносеологія та неокантіанство.

4. Антропологічно-гуманістична філософія XX ст.: феноменологія, екзистенціалізм, філософська антропологія, персоналізмчасна огічно-гуманістична емаерля.ерменевтки.софії.

4.с семінару є проблема світу субстанції, її види та роль в філософських .

Методичні рекомендації до семінарського заняття:

1. Відповідаючи на перше запитання ви повинні знати різницю між класичною та некласичною філософією, а також між модерною та постмодерною філософією. Варто пояснити, що сучасна некласична філософія пройшла три етапи свого розвитку. Перший – формування некласичної філософії доби модерну XIXст. Другий – розвиток некласичної філософії доби пізнього модерну (поч. - сер. XXст.). Третій –становлення постнекласичної філософії доби постмодерну (кін. XX – поч. XXI ст.). Некласична філософія модерну виникає після занепаду раціоналізму Просвітництва та Німецької класичної філософії. Вона шукає нового обґрунтування ідеалам науки, розуму, людини та суспільства. Домінують і протистоять один одному філософський ірраціоналізм та сцієнтизм. У протистоянні класичному раціоналізму вони намагаються позбутися в науці та філософії метафізики, звертаються до реальності світу та людини, говорять про обмеження розуму, відмовляються шукати абсолютні принципи.

Некласична філософія пізнього модерну виникає на поч. XX ст. і проіснувала до другої половини минулого століття. Для неї характерні: остаточна втрата академічності, інтеграція до загальної вищої освіти, публічність, відкритість та різноманітність напрямів, спроби переосмислити класичну філософію на нових засадах, відмова від пошуку абсолютів, центральною залишається проблема людини.

Нарешті окремо виділяється некласична філософія доби постмодерну та глобалізованого суспільства. Для неї, з одного боку, є характерним неоконсерватизм – нове повернення і переосмислення метафізики та новий пошук абсолютів, ідеалів та початкових принципів. У цьому дусі переосмислювалися Арістотель і Фома, Кант та Гегель, Ґайдеггер і Гартман. З іншого боку відбулася подальша радикалізація некласичної філософії здійснена представниками філософії постмодернізму. Вони виступили проти сучасного культу раціональності – піднесення науки і техніки, закликали здійснювати остаточний розрив з традицією, проголошували почуття вищими за розум, говорили про повернення до дологосного стану свідомості.

2. Філософський ірраціоналізм XIX ст. розвивали представники «філософії життя» А. Шопенгауер, Ф. Ніцше та засновник екзистенціального підходу в філософії С. К’єркегор. Шопенгауер першим виступив проти гегелівського панлогізму. Він вчив, що світ нерозривний з нашою уявою і підкорений пануванню нерозумної світової Волі. К’єркегор підкреслює неповторність окремої людини, яку неможливо дослідити засобами науки. Людина може осягнути себе лише у внутрішньому переживанні. Становлення людини проходить три стадії: естетичну, етичну та релігійну. Для Ніцше єдиною реальністю є життя, тому він підтримує все, що його зміцнює (мужність, сила) і критикує все, що його послаблює (мораль, релігія, Бог). Розробкою наукової філософії, що відстоювала сцієнтистський світогляд займалися позитивізм, марксизм, неокантіанство та прагматизм.

Для позитивізму справжнє знання має бути позитивним – реальним, корисним, достовірним, точним та конструктивним. Таке знання формувалося на трьох стадіях: релігійній, метафізичній та науковій. Іншим варіантом наукової філософії був марксизм, який світ, історію та духовні процеси розглядав як результат еволюції матерії. Маркс розробив матеріалістичне розуміння історії, вчення про відчуження, капітал, додану вартість, класову боротьбу та диктатуру пролетаріату. Прагматизм вважає критерієм знання та істини практичний досвід та користь. Філософія прагматизму – це філософія діяльності та успіху.

3. Некласична сцієнтистська філософія створювала нову парадигму неметафізичної науки. Це завдання виконували логічний позитивізм, аналітична філософія, постпозитивізм, неокантіанство марбурзької школи, радикальна епістемологія.

Неопозитивізм встановлює позитивне знання за допомогою процедур верифікації, фальсифікації, конвенціональності. Його представники вдосконалили математичну логіку та мову науки. Завдяки неопозитивізму сучасна філософія розглядає науку як сукупність інтелектуальних засобів покликаних оптимізувати взаємини з дійсністю, а не дати її істину картину. З’ясувалося, що неможливо досягнути мети неопозитивізму – дійти повної відповідності між наукою та фактами, адже наука включає у свій зміст принципи, які неможливо зіставити з фактами.

Представники постпозитивізму довели історико-культурну зумовленість наукового знання. Ними було введено поняття парадигм наукового знання, які змінювали одна одну протягом історії. А неокантіанство в особі Е. Касірера дійшло висновку про символічну природу людської діяльності. Радикальна епістемологія вважає, що людські знання є інтелектуальним конструюванням, які творять реальність на основі внутрішнього структурування інтелекту. А пізній Л. Вітгенштейн визначав мову науки, поряд з мовою релігії, мовою філософії та буденною мовою, однією з мовних ігор.

4. В межах некласичної гуманістичної філософії на перший план виходить антропологічна і культурно-етична проблематика. Її розвивали феноменологія, екзистенціалізм, філософська антропологія, персоналізм, герменевтика та психоаналіз часна огічно-гуманістична емаерля.ерменевтки.софії.

4.с семінару є проблема світу субстанції, її види та роль в філософських . Усі вони покладали людину в центр філософії, критикували ідею історичного прогресу, розвивали нову онтологію людини, критикували сцієнтизм сучасної цивілізації.

Засновник феноменології Е. Гуссерль підкреслював, що людина завжди має справу лише з феноменами – тим, що нам дано в свідомості. Тому істинне знання має базуватися на аналізі феноменів. Смислову основу предметів ми можемо виявити за допомогою феноменологічної редукції, яка очищує свідомість від усього зайвого і дає нам можливість точно описати досвід сприйняття речей (акти свідомості). Адже розуміння акту-досвіду, як переживання чогось конкретного, дає змогу побудувати знання самих різних сфер реальності, не зводячи все до науки. Хоча, на думку Гуссерля, феноменологія має бути чистою наукою, але вона фактично була використана й далеко за її межами (філософія, мистецтво, теологія, правознавство, культурологія, соціологія).

Представники екзистенціалізму, використовуючи феноменологію, аналізували людину як специфічне буття – екзистенцію, яка якісно відрізняється від сущого – світу речей і визначає його. Для Ґайдеггера буття людини є завжди проблемним, бо лише вона ставить Буття під питання. На відміну від сущого (світу речей), Буття – це умова, яка робить можливим усе існуюче. Буття – це усюдиприсутність, яка ніколи не може бути об’єктивованою. Суще можливо зрозуміти лише як часовий проміжок між Буттям та Ніщо. Лише в людині як темпоральній істоті, якщо вона зможе відритися для нього, може виявитися Буття. Усі екзистенціалісти вчили про онтологічну єдність людського існування та світу і цим самим заперечували гносеологізм, який роз’єднував буття на суб’єкт та об’єкт пізнання. Екзистенція: позбавлена субстанційного, предметного характеру; трансцендує над собою; здатна бути іншою; неповторна та унікальна; не об’єктивується; охоплена турботою та усвідомлює свою смертність; є часовим існуванням; здійснює комунікацію; вільна.

Психоаналіз – вчення про домінуючу роль підсвідомого в житті людини. Якщо для Фрейда існує постійна боротьба соціального початку (моральні та культурні норми) та біологічних потягів (Лібідо, Танатос) в людині. А особистість (Я) стає заручником боротьби несвідомого та надсвідомого. То для його послідовників несвідоме відіграє вже кільтуротворчу роль. Так, у Юнга несвідоме здатне продукувати символічні форми, які стають праосновою культури. Адлер вважав провідним мотивом несвідомого тягу до самоствердження, волю до влади, яка знаходить свої чисельні вияви в різних формах культури. А У Фромма вічна боротьба між розумом та інстинктами залишає буття людини незавершеним. Вона постійно має обирати між двома способами самореалізації – «бути» або «мати».

Для представників персоналізму (Муньє, Бердяєв) особистість, як вияв божественної сутності в людині, є абсолютно вільним, творчим суб’єктом. Для всіх персоналістів особистість превалює не лише над колективом, родом, суспільством та світом, але й над власною природою. Найвищою формою реалізації особистості є самотворення, в якому вона здатна встановлювати спілкування з абсолютною божественною Особистістю, іншими особистостями та навіть набувати риси Боголюдини.

Філософська антропологія поставила перед собою завдання створити цілісну концепцію людини. Для М. Шелера специфікою, що визначає положення людини в космосі є наявність в неї духу. Дух – це не лише раціональне, але й ціннісно-моральне начало. А його найвищим проявом є любов. Г. Плеснер суттєвими характеристиками людини називає ексцентричність, самопереживання в якому вона здатна виходити за свої межі і створювати культуру. Так само і А. Гелен вважав, що свою біологічну недостатність людина компенсувала створивши культуру.

Питання для самостійної роботи:

1. Культурологічні та історіософські напрями сучасної філософії: цивілізаційна теорія, структуралізм.

2. Сучасна релігійна філософія: неотомізм, неопротестантизм, нова католицька теологія, неопатристика.

3. Сучасна постнекласична філософія: неоконсерватизм та постмодернізм.

Методичні рекомендації до самостійної роботи:

1. До культурологічних концепцій, які в основу історичного розвитку покладали розвиток цивілізацій можна віднести історіософські концепції О. Шпенглера, Данилевського та А. Тойнбі. Зокрема для Шпенглера історія – це сукупність локальних культур, кожна з яких є цілісним і замкненим утворенням, що проходить 4 періоди свого розвитку. Сучасна культура приречена на загибель бо в ній домінує дух наживи. Відродити сучасну цивілізацію можна, на думку Тойнбі, лише повернувшись до духовних цінностей релігії.

Концепції технічного детермінізму доводять, що хід суспільної історії визначається розвитком науки, техніки та технологій. Представники технократичного підходу (У. Ростоу, Д. Гелбрейт, Д. Белл, А. Тоффлер) стверджували, що розвиток науки і техніки закономірно привів до виникнення постіндустріального суспільства для якого в перспективі будуть характерними нові відносини в суспільстві, з природою, нові інтелектуальні та інформаційні процеси, що вирішать існуючі конфлікти та протиріччя. Структуралізм доводить, що в основі діяльності людини можна виявити незмінні структури, що визначають її буття (мова, шлюб, ігри, мистецтво, релігія, міф, сни, тощо).

2. До сучасної релігійної філософії можна віднести: неотомізм, протестантська теологія, неопатристику. Неотомісти, використовуючи сучасну філософію, переінтерпретовують вчення Фоми Аквінського. Зокрема вони є реалістами в онтології та гносеології, підкреслюють симфонію розуму і віри, розмежовують природну та надприродну теологію, але не розривають їх. Для неотомістів Бога можна пізнавати як вірою через Одкровення так і розумом із пізнання світу. Важливим є соціальні проекти цієї філософії.

Представники діалектичної теології протестантизму відкидали природну теологію і намагалися побудувати богослов’я лише на Одкровенні. У К. Барта Бог абсолютно протилежний світу і людині, непізнаваний і недосяжний для розуму. Лише віра божественному одкровенню відкриває Бога людині. Використовуючи релігійний екзистенціалізм Р. Бультман зазначав, що лише у вірі людина здатна подолати несправжнє існування і жити повноцінним духовним життям.

Православна неопатристика є домінуючої тенденцією сучасної православної теології. Її представники (Г. Флоровський, Д. Станілоає, І. Попович), так само як представники «нової католицької теології» (У. Бальтазар, К. Ранер, В. Каспер), закликають повернутися до передання ранньої Церкви, до Одкровення з тим, щоб оновити сучасну Церкву.

3. Тенденція кінця XX ст., яка полягала у поверненні до метафізики та пошуку абсолютів називається неоконсерватизмом. Абсолютно протилежною є тенденція постмодерної філософії представники якої (Ж. Деррида, Ж. Дельоз) закликають остаточно розірвати з попередньою філософською традицією, відмовитися від розуму на користь почуттів, створювати нову чуттєвість замість оновлювати раціоналізм, повернутися до стану «до-логосу» замість переосмислювати логіку. Для постмодерністів єдиним простором філософствування є сучасна культура, в межах якої має вестися постійний діалог з культурами різних часів та народів. Філософствування – це незупинний герменевтичний процес без обмежень. Монологічності попередньої традиції постмодерністи протиставляли діа-логічність та полі-логічність. Тим самим вони проголошувавли абсолютну цінність комунікації, діалогу, плюралізму. Локальне в постмодернізмі протистоїть тотальному. Щоправда абсолютна плюральність приводить багатьох представників цього напряму до абсолютної іронії, що межує з відчуттям повного абсурду реальності. Тобто, для постмодернізму характерні антилогіцизм, антидемаркаціонізм, вторинне засвоєння, вільний герменевтичний дискурс. Метою цієї філософії є досягнення станів, які передують сталостям культури, коли важливим є не результат, а процес. Тут філософія намагається остаточно позбавитися від раціонального дискурсу, і стати стихією життя.

Питання для індивідуальної роботи:

1. Чому теорія З. Фрейда є “філософією підозри”?

2. В чому полягав задум “Логіко-філософського трактату” Л. Вітгенштейна?

3. Що таке філософія мовних ігор пізнього Л. Вітгенштейна?

4. Що таке “архетипи колективного несвідомого” згідно з Карлом Юнгом?

5. Які види любові виділяє Є. Фромм?

6. Яку революцію спричинила філософія екзистенціалізму?

7. В чому сенс космічної еволюції згідно з Теяром де Шарденом?

8. Чим радикальний марксизм Леніна, Сталіна відрізняється від поміркованого марксизму М.Плеханова, А. Грамши.

9. Франкфуртська школа про відчуження людини та перспективи її сучасного стану.

10. Проаналізуйте основні риси комунікативної філософії.

11. Філософія діалогу.

Теми творчих робіт:

1. Вчення про людину в раціоналістичних та ірраціоналістичний філософія XIX-XXI ст.

2. Людське буття як герменевтична проблема.

3. Воля до влади як принцип сучасної дійсності.

4. Гуманістичний потенціал екзистенціалізму.

5. Шляхи реформування марксизму.

6. Життєвий простір згідно Е. Гуссерля.

7. Світоглядні аспекти вчення З. Фрейда.

8. Філософія після 11 вересня 2001 р.: новітні тенденції розвитку.

Першоджерела:

1. Бергсон А. Творческая эволюция. – М., 1998;

2. Витгенштейн Л. Философские работы. – Ч. I-II. – М., 1994.

3. Гуссерль Э. Кризис европейских наук и трансцендентальная феноменология (главы из книги) // Вопросы философии, 1992, 7.

4. Деррида Ж. Письмо японскому другу / Вопросы философии. – 1992 – № 4.

5. Джеймс У. Прагматизм. – Київ, 1995.

6. Жижек С. Добро пожаловать в пустыню Реального. – М., 2002. //http://yanko.lib.ru

7. Жильсон Э. Философия и теология. – М., 1995;

8. Избранные труды Карена Хорни и Эриха Фромма. – М., 1995.

9. Левинас Э. Избранное: Трудная свобода. – М., 2004.

10. Ніцше Ф. Так казав Заратустра. Жадання влади. – К., 1993.

11. Поппер К. Злиденність історизму. – К., 1994.

12. Рикер П. Герменевтика. Этика. Политика. – М., 1995.

13. Сартр Ж.-П. Избранные произведения. – М., 1992.

14. Тоффлер Е. Третя хвиля. – К., 2000.

15. Хабермас Ю. Демократия. Разум. Нравственность. – М., 1995.

16. Хайдеггер М. Время и бытие. – М., 1993.

17. Фрейд З. Психоанализ. Религия. Культура. – М., 1992.

18. Фуко М. Слова и вещи. Археология гуманитарных наук. – М., 1977.

19. Шеллер М. Положение человека в космосе // Избранные произведения. – М., 1994.

20. Шопенгауэр А. Сочинения в 2-х тт. – М., 1992.

21. Шпенглер О. Закат Европы. – Т. 1-2. – М., 1993-1998.

22. Юнг К.Г. Архетип и символ. – М., 1991.

23. Хабермас Ю. Будучее человеческой природы. – М., 2002.

24. Ясперс К. Смысл и назначение истории. – М., 1991.

Основна література:

1. Історія філософії. Підручник / За ред. В.І. Ярошовця. – К., 2002.

2. Введение в философию: Учебное пособие для вузов / Под ред. И.Т.Фролова. – М., 2002.

3. Всемирная энциклопедия: Философия. – М., Минск, 2001.

4. Зотов А.Ф. Современная западная философия: Учебник для студ. вузов. – М., 2005.

5. Любутин К.Н, Саранчин Ю.К. История западноевропейской философии: Учеб. пособие для вузов. – М., 2005.

6. Новая философская энциклопедия. В 4-х томах. – М., 2010.

7. Причепій Є.М., Черній А.М., Чекаль Л.А. Філософія: Підручник. – К., 2007.

8. Реале Дж. и Антисери Д. Западная философия от истоков до наших дней. – Т. 4. – СПб., 1997.

9. Современная западная философия: Словарь / Сост. B.C. Малахов, В.П. Филатов и др. – М., 1991.

Додаткова література:

1. Бохенский Ю.М. Современная европейская философия. – М., 2000.

2. Вальденфельс Б. Вступ до феноменології. – К., 2002.

3. Вельш В. Наш постмодерний модерн. – К., 2004.

4. Вдовина И.С. Французский персонализм. – М., 1990.

5. Зарубіжна філософія XX століття. – Київ, 1993

6. Ильин И. Постмодернизм от истоков до конца столетия: эволюция научного мифа. – М., 1998.

7. История философии. Учебник для вузов / Под ред.. Валильева В.В., Кротова А.А., Бугая Д.В. – М., 2005.

8. Коплстон Ф. История философии: XX век. – М., 2002.

9. Лях В.В., Й