Закон «Про мови в Українській РСР» - загальна характеристика

Закон «Про мови в Українській РСР» - складається з преамбули та шести розділів.

Преамбула проголошує, зокрема, що «українська мова є одним з вирішальних чинників національної самобутності українського народу. Українська РСР забезпечує українській мові статус державної з метою сприяння всебічному розвитку духовних творчих сил українського народу, гарантування його суверенної національно-державної майбутності».

Розділ І «Загальні положення» (ст.1 – ст.9) регламентує завдання законодавства про мови в УРСР, визначає статус української мови як державної;гарантує права інших національних мов; визначає, що мовами міжнаціонального спілкування в УРСР є українська, російська та інші мови;гарантує право громадян користуватися своєю національною мовою або будь-якою іншою мовою;встановлює обов’язок службових осіб та захисту мов;покладає організацію виконання Закону на Раду Міністрів УРСР, а контроль за його виконанням – на Ради народних депутатів УРСР.

Розділ ІІ «Мова державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ та організацій» (ст. 10 – ст. 24) регламентує вживання української мови як державної в актах вищих та місцевих органів влади та управління; у документах, що засвідчують статус громадянина УРСР: у судочинстві, провадженні справ про адміністративні правопорушення, нотаріальному діловодстві, юридичній допомозі; в прокурорському нагляді; в міжнародних договорах та угодах. При цьому в ряді випадків напряму застерігається рівний з українською статус російської мови: акти найвищих органів державної влади та управління публікуються українською та російською мовами (ст..10); офіційні документи (паспорт, трудова книжка, документи про освіту, свідоцтва про народження, одруження, смерть особи) виконуються українською і російською мовами (ст..14); проектна і технічна документація виконується українською або російською мовами (ст..13) – отже, останнє формулювання дозволяє взагалі не користуватися в цій сфері державною мовою. В інших випадках застерігається право користуватися «іншою мовою» або «мовою, прийнятою для сторін» - тобто фактично російською.

Розділ ІІІ «Мова освіти, науки, інформатики і культури» (ст.. 25 – ст. 32) визначає використання державної та інших мов у дошкільних закладах, у середній школі, в професійно – технічній, середній спеціальній та вищій освіті, в сфері науки, культури та інформатики. Найважливішою в розділі є стаття 25, яку було ухвалено в редакції, запропонованій Г.Крючковим:

«Вільний вибір мови навчання дітей є невід’ємним правом громадян Української РСР. Українська РСР гарантує кожній дитині право на виховання та одержання освіти національною мовою.

Це право забезпечується створенням мережі дошкільних установ і шкіл з вихованням і навчанням українською та іншими національними мовами».

Ідеологія цього розділу початково була така: вільний вибір мови середньої освіти й україномовна фахова та вища освіта. Проте вже в ході ухвалення закону було зроблено суттєві відступи на користь російської мови. Принцип рівності української та російської мов закріплено тим, що вивчення цих мов в усіх загальноосвітніх школах є обов’язковим (ст..27), що інформатика в УРСР здійснюється на основі української та російської мов (ст..31), а результати науково-дослідних робіт оформлюються українською або російською мовами (ст..30) – отже, використання державної мови в сфері науки так само не є обов’язковим. Фактично єдиною однозначною гарантією на користь державної мови, що встановлює цей розділ, є вимога складання вступного іспиту з української мови абітурієнтами, які вступають до вищих та середніх спеціальних навчальних закладів (ст..29) – хоча й тут зроблено суттєві застереження на користь тих, хто не вивчає української мови в середній школі.

Розділ І V «Мова інформації та зв’язку» (ст..33 – ст..36) визначає мову засобів масової інформації (українська, а також мови інших національностей), пошти і телеграфу (закріплено рівний статус української та російської мов), оголошень і повідомлень, маркування товарів (у двох останніх випадах – здійснюються українською мовою та дублюються, в разі потреб, іншими мовами).

Розділ V «Мова назв» (ст..37 – ст..39) регламентує мову назв державних, партійних і громадських органів і організацій (подаються українською мовою, в разі потреби дублюються іншою мовою); мову топонімів і картографічних видань (топоніми утворюються українською мовою й іншими мовами передаються в транскрипції); мову власних імен (громадяни користуються правом іменуватися згідно з національними традиціями).

Заключний розділ VІ (ст..40) «Сприяння національно-культурному розвиткові українців, які проживають за межами Української РСР» декларує прагнення УРСР опікуватися національно-культурними потребами українців, що проживають в інших республіках Союзу РСР та за кордоном.

Одночасно з Законом було ухвалено Постанову «Про порядок введення в дію Закону Української РСР «Про мови в Українській РСР». Згідно з нею Закон набув чинності 1 січня 1990 року. Проте для окремих положень Закону був встановлений тривалий період набуття чинності: від 3-5 років до 10 років (останнє – щодо ст..25 – ст..29, які регламентують мову в освітніх закладах). Водночас Раді Міністрів УРСР доручалося розробити та ухвалити до 1 липня 1990 року «Державну програму розвитку української мови та інших національних мов в Українській РСР на період до 2000 року», в якій, зокрема, передбачалося конкретизувати по регіонах термін впровадження окремих положень Закону.

Слід відзначити, що чинне законодавство не передбачає жодних санкцій до порушників Закону про мови. Більше того, сам Закон розмитістю окремих положень не може не провокувати його порушень. Так, наприклад, частина друга ст..6 встановлює, що «незнання громадянином української або російської мови не є підставою відмови йому в прийняття на роботу. Після прийняття на роботу службова особа повинна оволодіти мовою роботи органу чи організації в обсязі, необхідному для виконання службових обов’язків». Проте конкретного терміну для цього не встановлено, а, отже, службова особа може «оволодівати мовою» аж до виходу на пенсію за віком.