Локк: Еволюція «права власності»

Глибоко прихованою філософською течією, яка є властивою капіталістичній системі є поняття «власності». Англійській філософ Джон Локк (1632-1704) є її центральною фігурою. Звертаючись до більш впливової роботи Адама Сміта «Багатство народів», Локк не лише визначив цю ідею в загальному, він також представив її тонкі, але потужні протиріччя.

В 5 розділі під назвою «власність» другого трактату про врядування Локка, який опублікований в 1689 році, він приводить аргумент стосовно природи майна та його привласнення. Він зазначає: «труд її (людини – прим. перекладача) тіла і праця її рук належить саме їй. Все, що вона бере із наданого станом природи і що від цього стану залишається, людина з’єднує зі своїм трудом і, додаючи до цього щось, що є її власним, робить це своєю власністю» (196).

Це твердження (що було жестом підтримки того, що пізніше асоціювалося з «трудовою теорією вартості»), припускає логіку, що оскільки працею «володіє» працівник (оскільки він сам же собою і володіє), будь-яка енергія проявлена через його працю переводить цю власність на створений товар.

Його філософські схильності по суті походять з християнської точки зору, яка стверджує: «Бог дав світ людям на загал; та оскільки від дав його їм для їхнього блага і для найбільших життєвих зручностей, які вони можуть з нього отримати, то неможливо припустити, щоб Бог мав на увазі аби світ назавжди залишився у спільному володінні й необробленим» (197). Враховуючи цю заяву про «спільну» природу Землі та її плодів для всього людства до її «обробітку» через привласнення у формі майна, він також приводить до того, що власники потрібні для того, щоб не дозволяти що-небудь псувати (“Бог нічого не створив для того, щоб людина псувала це чи знищувала”) (198), а також що вони повинні залишити достатньо і для інших (“Це привласнення будь-якої ділянки землі – завдяки поліпшенню її – не відбувалося за рахунок інших людей, оскільки залишилося ще багато такої ж самої гарної землі, й навіть більше, для інших...”) (199)

195 Результатом цього є різноманітні теорії «раціонального вибору» та «корисності» загальні для мікроекономічної теорії вільного ринку, яка намагається кількісно оцінити людські дії при різних поведінкових моделях (більше про це буде йтися у наступних есе).

196 Джерело: Second Treatise of Government, John Locke, 1689, Chapter V, Section 27

197 Там же, Chapter V, Section 34, 1689

198 Там же, Chapter V, Section 31, 1689

199 Там же, Chapter V, Section 33, 1689

Ці цінності, в спрощеній формі, здаються в загальному соціально виправданими. До цього моменту він дає зрозуміти, що контекст власності є актуальним лише доти доки власник потребує та має змогу обробляти чи виробляти (200).

Тим не менше в розділі 36, він розкриває унікальну істину, наслідки якої Локк бажав би не передбачувати і яка, в більшості випадків, скасовує всі його попередні аргументи на захист приватної власності. Він зазначає: “Єдиною річчю, яка цьому перешкоджає є запровадження грошей, і мовчазна домовленість людей про надання їм цінності, що призвело до розширення (за згодою) володінь та права на них” (201).

Тепер, по суті, стає дуже важко захищати його первинні передумови, наведені в цій же частині, про те що: “Будь-хто, завдяки своєму труду, може мати у своїй власності стільки, скільки може використати для своїх потреб, перш ніж ця річ зіпсується. Все, що поза цим, перевищує його долю й належить іншим” (202), оскільки гроші тепер не лише дозволяють “[людині] розширювати володіння”, без вагань обходячи в цьому контексті ідею, що «все, що поза цим, перевищує її долю й належить іншим», це також крім цього означає, що працю можна купувати за гроші, що обходить ідею про те, що «людина (в даному випадку покупець праці) з’єднує зі своїм трудом і, додаючи до цього щось, що є її власним, робить це своєю власністю» (203).

Врешті решт, умова, що «Бог нічого не створив для того, щоб людина псувала це чи знищувала» (204) стає не дійсною в в’язку з тим що гроші, які в свою чергу є золотом або сріблом, просто не можуть псуватися. “І таким чином було запроваджено використання грошей, певної тривкої речі, яка може зберігатись у людини і не псуватись і яку за взаємною згодою люди приймають в обмін на справді корисні, але нетривкі засоби існування” (205).

Саме тут ми знаходимо, принаймні в межах літературного трактату, справжнє насіння виправдання капіталістичної власності коли використання грошей, які самі по собі розглядаються тут як абстрактний товар (в силу того, що вони нібито включають в себе «труд») дало початок еволюції мислення та практики, яка суттєво змістила свій фокус з релевантного виробництва («обробітку» за Локком) до простої механіки привласнення та переслідування прибутку (206).

Адам Сміт

Адам Сміт (1723-1790 рр.) часто вважається одним з найвпливовіших економічних філософів в сучасній історії. Його робота, яка в свою чергу безумовно базується на багатьох філософських творах, що були написані до нього, часто розглядається як початкова точка економічного мислення в контексті сучасного капіталізму. Досягнувши повноліття на світанку промислової революції (207), Сміт жив у часи, коли можна було стверджувати, що властиві капіталістичним «методам виробництва» риси ставали все більш вражаючими, враховуючи впровадження сконцентрованих, централізованих

200 Локк зазначає: “Межу власності природа добре встановила у відповідності з мірою затраченої праці людини та зручностями її життя: ніхто не міг би обробити своїм трудом чи привласнити все; й ніхто не міг би задовольнитися, споживаючи більше, ніж тільки малу частку всього цього; отже, ніхто не в змозі був таким чином порушити право іншого чи набути собі власність, завдавши шкоди своєму сусідові...” (Second Treatise of Government, John Locke, Chapter V, Section 36, 1689)

201 Там же, Chapter V, Section 36, 1689

202 Там же, Chapter V, Section 31, 1689

203 Там же, Chapter V, Section 27, 1689

204 Там же, Chapter V, Section 31, 1689 рік.

205 Там же, Chapter V, Section 47, 1689 рік.

206 Фондовий ринок та посилення влади інвестиційних та фінансових сил у світі в 21му столітті добре відображає цю кульмінаційну точку. Виявляється, що сам акт володіння та торгівлі за допомогою грошей, без потреби виробництва, вирощування та обслуговування людей, став найбільш прибутковою індустрією в сучасному світі.

207 Індустріальна революція, яка відбувалася приблизно з 1760 року до певного моменту між 1820 та 1840 роками, відповідно до різних історичних даних розпочалася в Європі і була по суті застосуванням або переходом до нових процесів виробництва основаних на технологіях.

виробничих фабрик та ринків. Як вже зазначалося, в 1776 році Сміт опублікував свою нині всесвітньовідому роботу «Дослідження про природу і причини багатства народів». Серед багатьох доречних спостережень, він виступив першим, хто помітив три принципові на той час категорії доходу: а) прибуток, б) рента, в) зарплата – і як вони пов’язані з головними соціальними класами того періоду: а) капіталісти, б) землевласники та в) робітники. Варто зазначити, що роль землевласників та ренти, які рідко сьогодні обговорюються в сучасних економічних дискусіях, була в основному в центрі уваги в той час, оскільки доіндустріальні системи були все ще в більшості аграрними, в яких головне місце відводилося землевласникам (що пізніше перетворилися в клас простих власників в майбутніх ринкових теоріях).

Найбільш значущий внесок Сміта у філософію капіталізму було його відстоювання ідеї, що навіть якщо індивідууми і могли діяти вузьким, егоїстичним чином від імені своєї персони або від класу або групи до якої вони належали, і навіть якщо здавалося, що результатом цих дій був конфлікт, індивідуальний або такий, що базувався на класі, існувало те, що він називав «невидимою рукою», яка оберігала позитивний соціальний результат від виняткових, егоїстичних, несоціальних намірів. Ця концепція була представлена як у праці «Теорія моральних почуттів» (208) так і в «Багатстві народів».

В останній з них він зазначає: «Оскільки кожен індивідуум намагається наскільки це можливо використати свій капітал для підтримки місцевої промисловості, і спрямувати цю промисловість таким чином, щоб її продукція мала найвищу цінність; кожен індивідуум в обов’язковому порядку працює над тим, щоб зробити щорічний дохід суспільства настільки великим наскільки це можливо. В загальному він насправді не має наміру сприяти інтересам суспільства і не знає в якій мірі він їм сприяє… для нього має значення лише його особиста вигода, і в цьому, як і в багатьох інших випадках, він скеровується невидимою рукою до сприяння тим результатам, які не були частиною його намірів. Те що вони не були їх частиною не завжди гірше для суспільства. Переслідуючи свої власні інтереси він часто більше сприяє інтересам суспільства ніж тоді коли він справді має намір їм сприяти» (209).

Цей майже релігійний ідеал мав потужний ефект на постсмітову еру, саме даючи соціальне виправдання егоїстичній, антисоціальній поведінці, яка в загальному властива капіталістичній психології. Ця базова філософія частково лягла в основу розробки «неокласичної» (210) економіки, яка бере свій початок наприкінці дев’ятнадцятого століття. Сміт, достатньо добре розуміючи класові конфлікти властиві капіталізму, продовжує обговорювати природу того, як деякі люди отримують «…старшинство над більшою частиною своїх побратимів» (211), посилюючи те, що все більше і більше розглядається подальшими теоретиками у якості «закону природи» стосовно влади та підкорення людей. Його точка зору на власність гармоніювала з позицією Джона Локка, що показує те, як навколо неї починає впорядковуватися саме суспільство. Він зазначив: «Хоча громадянський уряд нібито засновувався для захисту права власності, насправді ж він засновувався для охорони багатих від бідних або тих, хто має якусь власність від тих,

208 «Багаті лише вибирають із загальної маси те, що є найбільш цінним та приємним. Вони споживають не набагато більше ніж бідні, і не дивлячись на свій природний егоїзм та ненажерливість, які означають переслідування лише власної вигоди, хоча їх єдиною метою використання праці тисяч найнятих ними робітників є, як вони гадають, задоволення своїх власних даремних та ненаситних бажань, вони діляться з бідними всіма продуктами свого благоустрою. Невидима рука скеровує їх робити майже такий же самий розподіл предметів першої необхідності, який відбувався б якби Земля була поділена рівними частинами між всіма її мешканцями, і таким чином, без наміру, не усвідомлюючи цього, вони сприяють інтересам суспільства та дають змогу розмноження виду» [The Theory of Moral Sentiments par. IV.I.10, 1790 р.]

209 Джерело: Дослідження про природу і причини багатства народів, Адам Сміт, 1776 р., Частина IV.2.9

210 Не існує статичного визначення терміну «неокласична економіка». Тим не менше, культурно його загальнопоширений виклад включає широкий інтерес до «вільного», неврегульованого ринку та фокусується на визначенні ціни, випуску продукції і розподіленню доходів на ринках через попит і пропозицію, що часто відбувається через гіпотетичну максимізацію корисності людьми з обмеженими доходами та вигод економічно обмеженими компаніями.

211 Джерело: Дослідження про природу і причини багатства народів, Адам Сміт,1776 р., Частина V.1.2

хто її не має взагалі» (212).

Власність, як інститут, також вимагає засобів для виправдання своєї відповідної цінності. Для цього приймалися і продовжують прийматися різні постулати «теорії вартості». На внесок Сміта, який в багатьох аспектах бере початок в «Політиці» Арістотеля все ще у великій мірі посилаються як на роботу, яка має ключовий вплив. По суті, Сміт спирається на передумову Локка про «змішування праці» при виробництві та привласненні і з цього моменту розширює її, створюючи «трудову теорію вартості».

Він стверджує: «Праця була початковою ціною, початковою покупною сумою, що була сплачена за всі предмети. Не на золото чи срібло, а тільки на працю спочатку були придбані всі багатства світу; і вартість їх для тих, хто володіє ними і хто хоче обміняти їх на які-небудь нові продукти, в точності дорівнює кількості праці, що він може купити на них або отримати в своє розпорядження» (213). Багато розділів першої книги «Багатства народів» мають на меті пояснення природи ціни та вартості відповідно до вказаних ним прибуткових та класових категорій «зарплати», «ренти» та «прибутку». Тим не менше, як буде з’ясовано пізніше, його логіка є скоріше круговою особливо щодо того, що визначення ціни бере свій початок виключно від іншого визначення ціни в ланцюзі, що не має початкової точки, а не у неточному визначенні застосованої праці, якій, звісно, не властиве статичне кількісне грошове вираження. Пізніше в цьому есе ми детально розглянемо цю проблему невизначеності у панівній теорії вартості «праці» і «корисності», що є спільною для капіталістичної ринкової теорії.

Взагалі, економічна теорія Сміта підтримувала «принцип необмеженої свободи підприємництва» властивий капіталізму як найвищу модель соціально-економічних діяльності, зазначаючи що: це була «система природної свободи» і «кожна людина, при умові що вона не порушує законів справедливості, залишається абсолютно вільною, щоб переслідувати свої власні інтереси своїм власним шляхом, і приводити як свої індустрію так і капітал до конкуренції з будь-якою іншою людиною, або групою людей» (214). Ця концепція, як пізніше буде описано в есе «Розлад системи цінностей», є скоріше наївним припущенням щодо людської поведінки і, по суті, являє собою очевидну суперечливість.

Мальтус і Рікардо

Томас Мальтус (1766-1834) і Давид Рікардо (1772-1823) були двома добре відомим, провідними теоретиками політичної економіки на початку 19 століття. Між ними було «дружнє суперництво» на певному рівні, але їхні широкі погляди на історію були практично однакові та тісно пов’язані з Адамом Смітом.

Пізня революція в Європі та Америці була періодом величезних конфліктів між працівниками та власниками капіталу. Чисельні повстання та страйки у відповідь на огидні та образливі умови праці не лише для чоловіків, але й також для жінок і дітей були загальнопоширеними.

Це дало поштовх до швидкого зростання робітничих спілок, які сьогодні є загальнопоширеними, а загальна боротьба між «робітниками та власниками» триває ще й досі. Доказом посилення цієї класової війни, в Англії, є Акт про об’єднання 1799 року, який по суті забороняв будь-які об’єднання робітників в групи для отримання влади, щоб по суті, здійснювати вплив чи перешкоджати інтересам своїх роботодавців (215).

Історик Поль Манту, який писав про цей період відзначив «абсолютну та безконтрольну владу капіталістів. В цю героїчну еру великих починань, її було прийнято, схвалено і навіть проголошено з жорсткою відвертістю. Цей бізнес належить лише роботодавцю, він робить так як хоче і не вважає необхідним виправдовувати якимось чином свою поведінку. Він повинен платити зарплату своїм робітникам і поки вона

212 Там же.

213 Там же.

214 Там же, Частина IV.9.51

215 Така здатність капіталістичних інтересів в багатьох випадках бути залученим або ставати урядом для служби своїм власним конкурентним перевагам буде описана в есе «Розлад системи цінностей».

платиться, люди не повинні мати до нього жодних претензій (216)». Саме в цей час Мальтус і Рікардо незмінно контекстуалізували свої економічні та соціальні погляди.

Почнемо з Мальтуса та його класичної роботи «Досвід про закон народонаселення», яка по суті орієнтувалася навколо двох припущень. Перше це те, що класова структура багатих власників та бідних робітників з’явиться неминуче незалежно від того які реформи будуть прийняті (217). Він розглядав це як закон природи. Друга ідея, випливала з першої і означала, що бідність та страждання, а відтак і економічний поділ були невідворотними наслідками закону природи (218).

Його теза про народонаселення базується на дуже простому припущенні, що «народонаселення при відсутності контролю зростає у геометричній прогресії. Засоби ж існування зростають лише в арифметичній прогресії (219)». Відтак, якщо стандарт життя кожного члена суспільства підвищити, то це призведе до того, що кількість народження дітей у переважної більшості теж збільшиться. В свою чергу, через те, що зростання народонаселення почне випереджати виробництво засобів існування це дуже скоро призведе до збіднення народонаселення. Це було лише питанням «моральної стриманості» (220), соціальною рисою, яка, як він вважав, належить лише до більш гідного вищого класу, де ця проблема контролюється поведінкою. Очевидно, різниця між багатими та бідними була в вищих моральних характеристиках перших та низькою моральністю останніх (221).

Знову ж таки, як було зазначено раніше в цьому есе, підсвідомий культурний стан мав багато спільного з пануючими передумовами мислення, які привели економічну діяльність до її сучасного стану. В той час, як багато хто може ігнорувати Мальтуса та ці цілком застарілі ідеї, їхнє насіння було засаджено в економічних вченнях, цінностях та класових стосунках, які мали місце впродовж та після цього часу. Як факт, люди з більш «консервативним» способом мислення все ще широко цитують варіації його теорії народонаселення коли мають справу з економічно менш розвинутими країнами. Мальтус, разом з Локком та Смітом також притримувалися глибоких християнських переконань в своїй точці зору незалежно від того чи були вони взяті зі священних писань чи базувалися на власних інтерпретаціях. Мальтус cформував свої «моральні обмеження» з розрахунку, що справжній християнин справедливо осудив би базові пороки, а також схвалив би невідворотні страждання необхідні для того, щоб утримати населення від випереджання виробництва ресурсних засобів існування. Подібно до того як сьогодні точаться величезні дебати щодо законів які стосуються намірів та самого використання програм «добробуту» чи «соціальної допомоги» для допомоги бідним (222), Мальтус, звичайно був палким прихильником скасування того, що пізніше було названо «законами про бідних», так само як і Давид Рікардо.

216 Джерело: The Industrial Revolution in the Eighteenth Century , Paul Mantoux, Harcourt Brace Jovanovich, New York, 1927 р., ст.417

217 Він зазначає: “Ніякі можливі жертви багатих, а особливо гроші, не можуть на довгий час відвернути повторення страждань серед нижчих членів суспільства, ким би вони не були” (есе «Досвід про закон народонаселення», Томас Мальтус, 1798 р., Частина 5)

218 Він зазначає: "Було виявлено, що через незмінні закони нашої природи, деякі людські істоти повинні страждати через бажання. Це є нещасні особи, які, у великій лотереї життя, витягнули програш” (есе «Досвід про закон народонаселення», Томас Мальтус, 1798 р., Частина 10).

219 Джерело: An Essay on the Principle of Population, Thomas Malthus, 1798, Chapter 1

220 З другої редакції есе «Досвід про закон народонаселення», 1836 року, Принципи політичної економіки, том. 1, ст.14. Нью-Йорк, Augustus M. Kelley, 1964 р.

221 Варто зазначити, що теорія про народонаселення Мальтуса є насправді дуже неточною стосовно факторів, які стосуються росту населення виходячи з сьогоднішнього статистичного розуміння. Крім того оскільки ефект технологій відображається в експоненціальному розширенні виробничої потужності та ефективності, особливо щодо того, що стосується продуктів харчування, узагальнення ніби вищий рівень життя пропорційно підвищує темпи приросту населення не підтверджується регіональним порівнянням. Статистично в бідних країнах рівень народжуваності сьогодні набагато вищий ніж у багатих. Як виявляється ця проблема полягає в культурному, релігійному та освітньому явищі, а зовсім не у твердих «законах природи», як стверджував Мальтус.

222 Посилання: Abolishment of Welfare: An Idea Becomes a Cause

(http://www.nytimes.com/1994/04/22/us/abolishment-of-welfare-an-idea-becomes-a-cause.html)

Переходячи до Рікардо, він по суті схвалював теорію народонаселення Мальтуса і його висновки стосовно природи та причин бідності, але не погоджувався з певними економічними теоріями, наприклад з такими елементами теорії Мальтуса як вартість, теорія насичення та деякими класовими припущеннями. Оскільки детальний розгляд більшості цих незгод є зайвим для даної дискусії (до того ж вони є вірогідно в загальному застарілими), ми сфокусуємося тут на найбільш видатних внесках Рікардо в економічну думку.

В 1821 році Рікардо завершив третю редакцію своєї впливової роботи «Принципи політичної економії та оподаткування». В передмові, він стверджує свою мету: «Продукти землі…все що походить з її поверхні через об’єднане застосування праці, устаткування та капіталу розділяється між трьома класами суспільства, а саме, власником землі, власником основного капіталу для її обробки та робітниками, працею яких вона обробляється. Визначення законів, які регулюють цей розподіл є основною проблемою в політичній економії (223)».

В той час як він критикує деякі аспекти трудової теорії вартості Адама Сміта він все ще підтримує її базові характерні ознаки, стверджуючи: «Отримуючи корисність, товари одержують мінову вартість з двох джерел: від рівня їх дефіциту та від кількості праці необхідної для її отримання (244)». Так само як і Сміт, він розвиває цю ідею: «Якщо кількість праці реалізована в товарі регулює його мінову вартість, то кожне посилення кількості праці повинно супроводжуватися підвищенням вартості товару для виготовлення якого ця праця застосовувалася, так само як кожне зменшення кількості праці повинно цю вартість знижувати (225)»

В результаті, Рікардо розглядає суспільство та класовий поділ свого часу з точки зору праці, яка цілком логічно приводить до протиріччя між інтересами робітників та капіталістів. «Якщо зарплати виростуть» як він часто зазначав «тоді…прибуток обов’язково впаде (226)». Проте, хоча ця дисгармонія пов’язана з основним інтересом кожного класу, що полягає в отриманні переваг над іншим класом заради прибутку, що часто призводить до загального дисбалансу в більшій мірі через можливість капіталістів контролювати працю (та вести свою політику) в поєднанні з розвитком механізації (застосуванням машин), які систематично зменшили потребу в людській праці в прикладних галузях, він посилався на переконання, що теорія капіталізму при правильному застосуванні повинна в кінцевому рахунку завжди створювати повну зайнятість.

Що стосується питання застосування машин в цілях заміщення людської праці задля збільшення прибутку виробників, він зазначає: «Виробник…який…може скористуватися машинами, які…[знижують витрати] на виробництво його товарів може мати виняткові переваги при умові якщо він утримає незмінними ціни на свої товари; але він…буде змушений знизити ціни на товари, інакше капітал перейде у сферу його торгівлі доки прибуток не опуститься до загального рівня. Таким чином громадськість буде мати вигоду від машинізації (227)». Тим не менше, так само як і з іншими аспектами його робіт тут присутнє протиріччя. В той час коли він висловлював основну ідею, що загальна громадськість буде мати вигоду від заміщення людської праці машинами виходячи з припущення, що ринкові ціни почнуть неодмінно знижуватися, а заміщені робітники завжди зможуть спокійно змінити місце роботи, в третьому виданні своїх «Принципів…», Рікардо починає 31 главу зазначаючи: «З тих пір як я вперше звернув свою увагу на питання політичної економії, я притримувався думки, що… застосування машин у будь-якій галузі виробництва повинно мати ефект зниження необхідності праці, що в

223 Джерело: The Principles of Political Economy and Taxation, David Ricardo, 1821, Dent Edition, 1962 р., ст.272.

224 Там же, ст.5

225 Там же, ст.7

226 Там же, ст.64

227 Там же, ст.53

загальному було б добре… але заміна людської праці машинами часто є дуже шкідливою по відношенню до інтересів класу робітників (228)».

Пізніше він перетрактовує свій аргумент заявляючи: “Я сподіваюся, що твердження, які я зробив, не приведуть до висновків, що устаткування не повинно заохочуватися. Щоб роз’яснити цей закон, я засвідчую, що удосконалене устаткування буде з’являтися раптово і застосовуватися досить широко. Але правда полягає в тому, що такі винаходи є поступовими, і означають скоріше підвищення зайнятості капіталу, який при цьому зберігається та накопичується, аніж перешкоджання його фактичному застосуванню (229)”.

Його загальне розкриття проблеми заміщення людської праці машинами, пізніше було названо «технологічним безробіттям» і може простежуватися в загальному в працях багатьох інших економістів, які за ним слідували, включаючи Джона Мейнарда Кейнса (1883-1946), твердження якого збігалися з загальним припущенням Рікардо щодо «адаптації»: «Ми піддаємося новій хворобі, про ім’я якої, деякі з читачів навіть могли і не чути, - а саме, технологічному безробіттю. Воно означає безробіття, яке виникає через винайдення нових засобів економії використання праці, які розвиваються швидше ніж ми можемо знайти нове застосування людській праці. Але такі труднощі адаптації є лише тимчасовою фазою. В кінцевому рахунку все це означає, що людство вирішує свої економічні проблеми (230)».

Це питання розглядається тут лише для акцентування на ньому уваги, оскільки його більш детальний розгляд буде наведено в Частині III цього тексту, де буде представлено контекст технологічних застосувань, які очевидно є нереалізованими або ігноруються більшістю економічних теоретиків сучасної історії, які, знову ж таки, часто замкнені у вузьких рамках мислення.

На завершення, що стосується Рікардо, то йому також приписують вклад в міжнародну «вільну торгівлю». Особливо це стосується теорії порівняльних переваг, разом з увіковіченням фундаментального уявлення про «невидиму руку» Адама Сміта. Рікардо зазначає: «В умовах системи абсолютно вільної торгівлі, кожна країна по суті присвячує свій капітал та працю до тих занять, які є найбільш прибутковими для кожної з них. Це переслідування індивідуальних переваг чудовим чином поєднується з універсальним благом в цілому. Стимулюючи промисловість, винагороджуючи майстерність та використовуючи найбільш ефективно специфічні сили дані природою, воно розподіляє працю найбільш ефективним та економічним чином: посилюючи загальну масу виробництва, воно розповсюджує загальну користь і зв’язує разом спільними узами інтересу та стосунків всесвітнє суспільство народів по всьому цивілізованому світу (231)».

Теорії вартості та поведінки

До цього моменту ми коротко розглянули широкий внесок чотирьох найбільших історичних фігур та обов’язкові головні характеристики властиві капіталістичній філософії. Слід зауважити, що в основі цих поглядів лежать припущення щодо людської поведінки, соціальних (класових) стосунків в поєднанні з «метафізичною» логікою ринку, яка полягає в тому, що все буде справно працювати при умові, що учасниками ринку будуть прийняті певні цінності та в загальному «егоїстична» точка зору в поєднанні з невеликими «обмеженнями» самого ринку.

В якості короткого відступу варто зауважити, що ніде в роботах цих мислителів, так само як і в більшості робіт пізніших теоретиків, які відстоювали ідеї вільного ринкового капіталізму, не обговорювалася фактично існуюча структура та процеси виробництва і розподілу.

228 Там же, ст.263-264

229 Там же, ст.267

230 Джерело: Economic Possibilities for Our Grandchildren, John Maynard Keynes, 1931

231 Джерело: The Principles of Political Economy and Taxation, David Ricardo, 1821, Dent Edition, 1962 р., ст.81

Між «промисловістю» та «бізнесом» є очевидна різниця, так як перша стосується технічних та наукових процесів справжнього розвитку економіки, в той час як останній стосується лише системної ринкової динаміки і переслідування прибутку. Як буде більше обговорюватися трохи пізніше, головною проблемою, яка властива капіталістичному методу виробництва є те, що досягнення «промислового підходу», які можуть дозволити полегшити вирішення проблем і в подальшому досягнути достатку, блокуються традиційними і на перший погляд безальтернативними доктринами «бізнесового підходу». Останній скеровує дії першого в напрямку зменшення його потенціалу.

Таке протиріччя або звужена точка зору також простежується в інших областях, як наприклад, у панівних теоріях праці, вартості та людської поведінки, які безсумнівно служать для виправдання інститутів капіталізму. Як зазначалося раніше, «трудова теорія вартості», яка в загальному стала популярною завдяки роботам Локка, Сміта та Рікардо є узагальненим припущенням, що вартість товару пов’язана з працею, яка необхідна для його виробництва чи здобуття. Оскільки ця ідея в загальному походить з інтуїтивної точки зору, то коли мова йде про кількісний вимір на багатьох рівнях виникає невизначеність. Існує багато історичних заперечень, що стосуються того, як різні види праці, які потребують різних типів вмінь та рівнів зарплати не можуть поєднуватися належним чином, разом з тим, як прийняти до уваги при таких розрахунках природні ресурси і сам «робочий» інвестиційний капітал.

Розвиток «засобів виробництва» (232) в 20му столітті, що виражається наприклад, у машинній автоматизації праці, також кидає виклик спрощеній концепції трудової теорії вартості, при якій вартість походить із праці, оскільки після певного моменту, вартість праці виробничих машин, які сьогодні часто задіяні у виробництві ще більшої кількості машин з постійним зменшенням залучення праці людини, являє собою в цьому контексті постійне зникання передачі вартості. Беручи до уваги швидкий розвиток в області інформаційних та технологічних наук, деякі економісти сьогодні вважають, що використання машинної автоматизації в поєднанні зі штучним інтелектом може дуже легко в повній мірі вивести людей з поняття традиційної робочої сили. Тож можна сказати, що капітал раптово став працею (233).

Така невизначеність також стосується і конкуруючих теорій вартості, які без доказів приймаються економістами, включаючи найбільш видатну з них, яка називається теорією корисності. В той час як теорія праці в основному розглядає вартість з точки зору праці та виробництва, теорія корисності виходить з того, що ми називаємо «точкою зору ринку», що означає, що вартість походить не від праці, а від результату (або корисності), який витікає з його користі (споживчій вартості) для споживача, в результаті його сприйняття.

Французький економіст Жан-Батіст Сей (1737-1832) є визначною фігурою по відношенню до теорії корисності. Самопроголошений послідовник Адама Сміта, він розходився зі Смітом щодо питання вартості, зазначаючи: “Після появи…вдосконалень, за які наукова та політична економіка завдячує др. Сміту, мабуть буде не зайвим вказати на…деякі моменти в яких він помилявся… Здатність створення вартості він приписував виключно лише людині. Це є помилкою (234)”.

Він продовжує пояснювати як «мінова вартість» (ціна) будь якого товару або послуг цілковито залежить від «споживчої вартості» (корисності). Він стверджує: «Вартість, якою людський вид наділяє об’єкти походить від користі, які вони для нього

232 “Засоби виробництва” в загальному визначається як: будь-які матеріальні активи, які організація використовує для виробництва товарів чи надання послуг, такі як, наприклад, офісні будівлі, обладнання та устаткування. Кінцевим результатом такого виробничого процесу є споживчі товари.

(http://www.investopedia.com/terms/c/capitalgoods.asp#axzz2Gxg1RmR6)

233 Посилання: The End of Work: The Decline of the Global Labor Force and the Dawn of the Post-Market Era, Jeremy Rifkin, Putnam Publishing Group, 1995 р.

234 Джерело: A Treatise on Political Economy, Jean-Baptiste Say, Philadelphia: Lippincott, 1863, p.xi (Переклад взятий з четвертого французького видання, опублікованого в 1821 році).

створюють… Що стосується властивої певним речам відповідності або можливості задовольняти різноманітні бажання людства я буду використовувати закріплену назву «корисність»… Корисність речей є основою їхньої вартості, а їхня вартість складає багатство… Хоча ціна є виміром вартості речей, а їх вартість вимірюється їхньою корисністю, було б абсурдом робити висновок, що примусове збільшення їх ціни може збільшити їхню корисність. Мінова вартість або ціна є показником визначення корисності речей (235).

Теорія корисності відрізняється від теорії праці не лише в своєму відхиленні щодо визначення вартості, але також у своєму застосуванні відповідного типу суб’єктивної раціоналізації при прийнятті людиною рішень на ринку. Утилітаризм (236), який став глибокою характеристикою мікроекономічних припущень, які просуваються сьогодні неокласичними економістами, часто моделюється комплексними математичними формулами в спробі пояснити як люди на ринку «максимізують свою корисність», особливо що стосується ідеї збільшення щастя та зменшення страждань.

В основі цих ідей, які стосуються людської поведінки, як і в більшості самої економічної теорії лежать традиціалізовані припущення. Економіст Сеніор Нассау (1790–1864) підтримував загальноприйняту тему, яка сьогодні часто повторюється і полягає в тому, що людські бажання є нескінченними: «Ми хочемо зазначити, що жодна людина не може відчувати, що всі її бажання задоволені в достатній мірі; кожна людина має якісь незадоволені бажання, які, як вона вірить, могли б бути задоволені додатковим багатством (237)». Такі заяви щодо природи людини є постійними виходячи з таких міркувань як поняття жадібності, страху та інших гедоністичних рефлексивних механізмів, під якими серед іншого, мається на увазі, що матеріальне придбання, збагачення та здобуток пов’язані зі щастям.

Сьогодні, панівна та в більшості прийнята мікроекономікою точка зору полягає в тому, що вся поведінка людини зводиться до раціональних, стратегічних спроб максимізувати прибуток або дохід та уникнути болю і втрати. Тому все більш розростаючі утилітаристичні аргументи такого роду, все ще продовжують використовуватися для морального виправдання конкуруючого, ринкового капіталізму. Одним із прикладів цього є поняття «добровільності» та припущення, що всі дії, які відбуваються на ринку є невимушеними, а тому кожен може вільно приймати свої власні рішення задля своєї власної вигоди чи втрат. Ця ідея є надзвичайно поширеною сьогодні, нібито такий «вільний обмін» відбувається без будь-якого іншого синергістичного тиску; нібито потреба виживання в системі з чіткими тенденціями до базової класової війни та стратегічного дефіциту не створюють відповідний примус для того, щоб змусити робітників коритися експлуатації капіталістів (238).

В цілому, модель утилітарної (гедоністичної, конкурентної та «завжди незадоволеної») природи людини є найбільш поширеним захистом капіталістичної системи сьогодні. Така модель в більшості випадків, які стосуються психологічної теорії того, як себе веде людина та етичної теорії того, як людина повинна себе вести, притримується зворотної логіки, що часто ставить ринкову теорію попереду реалій людської поведінки, погоджуючи останню з попередньою.

235 Там же, ст.62

236 Джеремі Бентам, видатний захисник "класичного утилітаризму", стверджує: “Природа поставила людство під керівництво двох всевладних господарів - страждання і задоволення. Ось чому тільки вони вказують нам на те, що ми повинні робити… Під принципом корисності мається на увазі прин­цип, який схвалює чи не схвалює будь-яку дію відповідно до того чи виявляємо ми в ній тенденцію до збільшення чи до зменшення щастя тих, чиїх інтересів вона сто­сується; або ж іншими словами - сприяє чи перешкоджає такому щастю. Я кажу, що йдеться про будь-яку дію, а, отже, не тільки про дію приватної особи, а й про будь-яке починання уряду” (An Introduction to the Principles of Morals and Legislation, Jeremy Bentham, 1789, Dover Philosophical Classics, 2009 р. ст.1).

237 An Outline of the Science of Political Economy, Nassau Senior, 1836, London, Allen and U., 1938 р., ст.27

238 Ця тема буде більш детально розглядатися в есе «Структурний класицизм».

На справді ж, при повному розгляді утилітарної точки зору виникають дві серйозні проблеми. Перша полягає в тому, що практично неможливо віднайти яку-небудь передбачуваність у межах «насол<