Загальна характеристика колективних суб’єктів адміністративного права: поняття, ознаки, особливості, правосубєктність.

Об'єднання громадян як суб'єкти адміністративного права
Конституція України (ст. 36) передбачає право громадян Ук­раїни на об'єднання в політичні партії та громадські організації для здійснення й захисту своїх прав і свобод, а також задоволен­ня політичних, економічних, культурних та інших інтересів.
Ніхто не може бути примушений вступати в будь-яке об'єднання Громадян чи обмежений у правах за належність чи неналежність до політичних партій або громадських організацій.
Відповідно об'єднання громадян як добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спіль­ній реалізації громадянами своїх прав і свобод, може діяти у вигляді політичної партії або громадської організації (при цьому назва об'єднання― рух, конгрес, асоціація, фонд, спілка, союз ― не має значення).
Політична партія― це об'єднання прихильників певної за­гальнонаціональної програми суспільного розвитку, для яких головною метоює участь у виробленні державної політики, формування органів влади і органів місцевого самоврядуван­ня, представництво у складі органів влади й органів місцевого самоврядування.
Громадська організація ― де об'єднання громадян для за­безпечення та захисту власних законних соціальних, еконо­мічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортив­них та інших спільних інтересів.
Об'єднання громадян стають суб'єктами адміністративного права з моменту їх легалізації шляхом реєстрації (наприклад, політичні партії та міжнародні громадські організації реєстру­ються Міністерством юстиції) або повідомлення про заснування.
Специфічною особливістю адміністративно-правового стату­су об'єднань громадян є відсутність у них державно-владних повноважень (крім випадків виконання делегованих державою в нормативному порядку повноважень), добровільність об'єднання. За діяльністю об'єднань громадян здійснюється контроль і нагляд з боку державних органів (наприклад, конт­роль за правильністю сплати податків об'єднаннями громадян здійснюють органи податкової адміністрації, за дотриманням спеціальних норм та стандартів ― інспекції пожежного, сані­тарно-епідеміологічного нагляду тощо).

Президент України як суб'єкт адміністративного права
Відповідно до ст. 102 Конституції України Президент є главою держави і виступає від її імені, гарантом державного суве­ренітету і територіальної цілісності, додержання Конституції, прав і свобод людини. Спочатку правовий статус Президента визначався як найвища посадова особа виконавчої влади, потім як глава держави й глава виконавчої влади і, нарешті, тільки як глава держави.
Такий правовий статус Президента України зумовлений його повноваженнями щодо кожної з гілок влади.
Взаємовідносини з виконавчою гілкою влади визначаються Конституцією України (ст. 106, 112-116, 118 та ін.)- Так, Пре­зидент України призначає за поданням Прем'єр-міністра Украї­ни членів Кабінету Міністрів, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних ад­міністрацій і припиняє їх повноваження на цих посадах (після набуття чинності Закону України "Про внесення змін до Конс­титуції України" від 08.12.04 цю функцію щодо членів Кабінету Міністрів буде покладено на Верховну Раду України); у разі дострокового припинення повноважень Президента, згідно із ст. 108-111 Конституції, його обов'язки покладаються на Пре­м'єр-міністра України (ст. 112) (згідно із Законом України "Про внесення змін до Конституції України" від 08.12.04 цей обов'язок буде покладено на Голову Верховної Ради України); Кабінет Міністрів відповідальний перед Президентом і забезпе­чує виконання його актів (ст. 113, 116).
^ Повноваження Президента України у сфері виконавчої вла­ди можна поділити на три групи:
1) формування виконавчої влади;
2) визначення змісту і напрямів її функціонування;
3) забезпечення законності у сфері державного управління.
У межах повноважень щодо формування виконавчої влади Президент України:
• призначає та звільняє глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організа­ціях;
• приймає вірчі й відкличні грамоти дипломатичних пред­ставників іноземних держав;
• призначає за згодою Верховної Ради України Прем'єр-міністра України;
• припиняє повноваження Прем'єр-міністра України та приймає рішення про його відставку;
• призначає за поданням Прем'єр-міністра України членів Кабінету Міністрів України, керівників інших централь­них органів виконавчої влади;
• призначає на посади та звільняє з посад за згодою Верхов­ної Ради України Голову Антимонопольного комітету України, Голову Фонду державного майна України, Голо­ву Державного комітету телебачення та радіомовлення України та припиняє їхні повноваження на цих посадах (з моменту набуття чинності Закону України "Про внесен­ня змін до Конституції України" від 08.12.04 призначати та звільняти з посади Прем'єр-міністра та членів Уряду, інших перелічених посадових осіб буде Верховна Рада України), а також голів місцевих державних адміністра­цій;
• призначає половину складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення;
• утворює, реорганізовує та ліквідовує за поданням Прем'єр-міністра України міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, діючи в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади (з моменту набуття чинності Закону України "Про внесення змін до Конститу­ції України" цим буде займатися Уряд);
• створює у межах коштів, передбачених у Державному бюджеті Україні, для здійснення своїх повноважень кон­сультативні, дорадчі та інші допоміжні органи й служби.
Щодо визначення змісту і напрямів функціонування вико­навчої влади Президент України:
• звертається із щорічними і позачерговими посланнями до Верховної Ради України про внутрішнє й зовнішнє стано­вище України;
• представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори України;
• очолює Раду національної безпеки і оборониУкраїни;
• має право законодавчої ініціативи;
• підписує закони, прийняті Верховною Радою України ;
• видає укази і розпорядження, які є обов’язковими до ви­конання на території України;
■ скасовує акти Кабінету Міністрів Укриши та акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим;
• є Верховним Головнокомандуючим Збройних Сил Украї­ни; здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави;
• приймає відповідно до закону рішення про нагальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небез­пеки державній незалежності України;
приймає у разі необхідності рішення про введення в Ук­раїні або в окремих її місцевостях надзвичайного стану, а також оголошує у разі необхідності окремі місцевості Ук­раїни зонами надзвичайної екологічної ситуації ― з на­ступним затвердженням цих рішень Верховною Радою Ук­раїни;
• присвоює вищі військові звання, вищі дипломатичні ран­ги та інші вищі спеціальні звання й класні чини;
• нагороджує державними нагородами; встановлює прези­дентські відзнаки та нагороджує ними.
Для забезпечення законності у сфері державного управлін­ня Президент України:
призначає всеукраїнський референдум щодо внесення змін до Конституції України відповідно до ст. 156 Конституції, проголошує всеукраїнський референдум за народною ініціативою;

· призначає позачергові вибори до Верховної Ради України у строки, встановлені Конституцією;

· припиняє повноваження Верховної Ради України, якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засі­дання не можуть розпочатися;

· призначає за згодою Верховної Ради України на посаду Ге­нерального прокурора України та звільняє його з посади;

· здійснює контрольні повноваження як. особа, що очолює Раду національної безпеки й оборони України;

· скасовує акти Кабінету Міністрів України та акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим; має право вето щодо прийнятих Верховною Радою Украї­ни законів із подальшим поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради України;

· утворює суди у визначеному законом порядкую.

Органи виконавчої влади як суб'єкти адміністративного права
Основними суб'єктами адміністративного права є органи ви­конавчої влади, які разом з органами законодавчої та судової влади становлять єдиний державний апарат. Орган виконавчої влади (ОВВ) ― це частина державного апарату (організація), яка має власну структуру і штат службовців, територіальний масштаб діяльності та в межах встановленої компетенції здійс­нює від імені і за дорученням держави функції державного уп­равління в економічній, соціально-культурній, адміністратив­но-політичній сферах.
Основні властивості органів виконавчої влади:
1. ОВВ є основними (після Президента України) функціонально-галузевими носіями виконавчої влади в державі і статус органу виконавчої влади закріплений за ними в нормативному порядку.
2. Вони є найважливішою складовою органів державного уп­равління та державного апарату в цілому.
3. Об'єднані єдиним керівництвом і підпорядкуванням, вна­слідок чого діють узгоджено та цілеспрямовано.
4. Кожен з органів цієї системи наділений державою спе­цифічною компетенцією у сфері державного управління і реалі­зації державної виконавчої влади. Компетенція ― це певний об­сяг державної діяльності, покладений на конкретний орган, або коло питань, передбачених законодавством, іншими норматив­но-правовими актами, які він має право вирішувати у процесі практичної діяльності.
5. Система органів виконавчої влади справляє регулюючий вплив на всі сфери державного та суспільного життя.
6. У межах своєї компетенції органи виконавчої влади само­стійні в організаційному та функціональному відношеннях. Реалізуючи свою компетенцію, викохуючи положення законів і правових актів інших державних органів, ОВВ мають повнова­ження розпоряджатися з конкретних питань та приймати підзаконні нормативні акти.
7. ОВВ здійснюють специфічний вид державної діяльності, яка за змістом є виконавчо-розпорядчою. У процесі виконавчої та розпорядчої діяльності ОВВ діють юридично-владно, застосо­вуючи різні правові засоби нормотворчого, оперативно-виконавчого та юрисдикційного (правоохоронного) характеру.
Правове становище, завдання, функції, в цілому правовий статус органів виконавчої влади визначаються відповідно Конституцією України, окремими законами та підвіконними актами, зокрема, указами Президента України, постановами Уряду, а також відомчими нормативними актами.
Адміністративно-правовий статус органу виконавчої влади передбачає норми про цілі, завдання, функції та принципи діяльності; норми, що регламентують порядок створення, реорганізації та ліквідації, структуру, підпорядкованість органу та норми, які визначають його повноваження.
Класифікація органів державної виконавчої влади.
^ 1. За масштабом діяльності:
А. Вищі органи державної виконавчої влади (виконавчо-роз­порядча діяльність яких поширюється на всю територію Украї­ни ― Кабінет Міністрів України). Ст. 113 Конституції України визначає, що вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України,який спрямовує й координує ро­боту міністерств та інших органів виконавчої влади, відпові­дальний перед Президентом України та в межах, передбачених Конституцією України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених ст. 85, 87 Конституції Ук­раїни. Правовий статус Кабінету Міністрів (Уряду) України виз­начає Конституція України (ст. 113-117), інші нормативні акти.
^ Склад Кабінету Міністрів України:
• Прем'єр-міністр;
• Перший віце-прем'єр-міністр;
• віце-прем'єр-міністри;
• міністри.
Посади Прем'єр-міністра України, Першого віце-прем'єр-міністра, віце-прем’єр-міністрів, міністрів за характером повно­важень, порядком призначення на посади та звільнення з посад належать до політичних, а не до категорій посад державних службовців, визначених Законом України "Про державну службу".
Прем'єр-міністр як глава Уряду України керує роботою Кабі­нету Міністрів, спрямовує її на виконання Програми діяльності уряду, схваленої Верховною Радою України. Перший віце-прем'єр-міністр та віце-прем'єр-міністри згідно з розподілом повноважень забезпечують виконання Конституції України, за­конів України, актів Президента України і Кабінету Міністрів України, координують виконання заходів із відповідних питань міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади, не здійснюючи при цьому безпосереднього керівництва їх роботою.
З метою реалізації покладених на нього завдань і функцій ви­конавчої влади в межах наданої компетенції Уряд видає обов'язкові до виконання постанови та розпорядження з різно­манітних питань господарського, соціально-культурного та ад­міністративно-політичного характеру.
Указом Президента України від 15 грудня 1999 р. "Про сис­тему центральних органів виконавчої влади" встановлено, що Кабінет Міністрів України в межах коштів, передбачених на ут­римання органів виконавчої влади, може утворювати урядові органи державного управління. Такі органи утворюються та діють у складі відповідного центрального органу виконавчої влади.
Б. Центральні органи виконавчої влади керують відповідни­ми галузями або здійснюють функціональне (міжгалузеве) уп­равління. У свою чергу центральні органи виконавчої влади поділяються на такі, діяльність яких спрямовується та коорди­нується Урядом безпосередньо (усі міністерства, частина дер­жавних комітетів, частина інших органів виконавчої влади), і такі, діяльність яких координується та спрямовується Кабіне­том Міністрів через інші центральні органи виконавчої влади. Відповідно до іншої класифікації розрізняють три групи центральних органів виконавчої влади ЦОВВ, керівники яких входять до складу Уряду, державні комітети України та інші органи виконавчої влади.
Структуру центрального органу виконавчої влади затверджує його керівник. Фінансове забезпечення діяльності центральних органів виконавчої влади здійснюється за рахунок коштів Де­ржавного бюджету України.
Визначальною ланкою, головними суб’єктами в системі цих органів є міністерства.
Міністерство― центральний орган виконавчої влади, під­порядкований Кабінету Міністрів України_, покликаний здійс­нювати державне управління певною галуззю або сектором. Міністерство як провідний центральний орган виконавчої влади є головним суб'єктом вироблення та реалізації державної полі­тики у відповідних галузях чи сферах і відповідає за реальний стан справ у дорученій галузі перед Кабінетом Міністрів Украї­ни та Президентом України.
Міністерства, що здійснюють управлінську діяльність в окре­мих галузях, називають галузевими. Міністерства, які за при­значенням здійснюють функціональну (міжгалузеву) управ­лінську діяльність, називають функціональними.
Правовий статус міністерств та інших центральних органів виконавчої влади станом на 1 березня 2000 р. визначається ука­зами Президента України від 15 грудня 1999 р. "Про систему центральних органів виконавчої влади", "Про зміни у структурі центральних органів виконавчої влади" та від 12 березня 1996 р. "Про Загальне положення про міністерство, інший центральний орган державної виконавчої влади", а такожположеннями про кожне окреме міністерство або відомство, які розроблюються Кабінетом Міністрів України і затверджуються відповідними указами Президента України. Крім того, у своїй діяльності міністерства та інші центральні відомства керуються Конститу­цією та законами України, постановами Верховної Ради Украї­ни, указами і розпорядженнями Президента України, постано­вами і розпорядженнями Кабінету Міністрів України. Міністри входять до складу Кабінету Міністрів України.
Керівництво міністерством здійснює міністр. Міністр як член Уряду особисто відповідає за розроблення та впровадження Про­грами Кабінету Міністрів України з відповідних питань, реалі­зацію державної політики у визначеній сфері державного управ­ління. Він забезпечує управління у цій сфері, спрямовує та координує діяльність інших органів виконавчої влади з віднесе­них до його відання питань.
Міністерство, як і інші центральні органи виконавчої влади, відповідно до чинного законодавства створює свої територіальні органи, які здебільшого перебувають у структурі місцевих держадміністрацій, тобто у так званому подвійному підпорядку­ванні. Це, як правило, управління, відділи, служби та інші структурні підрозділи. Міністерства є єдиноначальними органа­ми виконавчої влади.
^ Державні комітети та інші центральні органи виконав­чої влади, статус яких прирівнюється до Державного комі­тету України, ― різновид центральних органів виконавчої вла­ди, що здійснюють координаційно-функціональну управлінську діяльність здебільшого міжгалузевого та регуляторного харак­теру (наприклад, Державний комітет архівів України, Держав­ний комітет України у справах релігій, Пенсійний фонд Украї­ни, Головне контрольно-ревізійне управління України тощо).
Діяльність державного комітету спрямовує і координує Прем'єр-міністр України або один із віце-прем'єр-міністрів чи міністрів. Держкомітет вносить пропозиції щодо формування державної політики відповідним членам уряду та забезпечує її реалізацію у визначеній сфері діяльності, здійснює управління в цій сфері, а також міжгалузеву координацію та функціональне регулювання з віднесених до його відання питань. Очолює де­ржавний комітет голова.
^ Центральні органи виконавчої влади зі спеціальним ста­тусом створюються для реалізації визначених Конституцією та законодавством України особливих завдань та повноважень, ви­конання інших управлінських функцій спеціального характеру. Щодо таких органів може встановлюватися спеціальний поря­док утворення, реорганізації, ліквідації, підконтрольності та підзвітності, а також призначення та звільнення їхніх керівни­ків і вирішення інших питань.
Правовий статус таких органів визначається Конституцією України та окремими законами, указами Президента України про їх утворення та затвердження положень про них.
До центральних органів виконавчої влади зі спеціальним ста­тусом належать: Антимонопольний комітет; Державна податко­ва адміністрація; Державна митна служба; Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку; Держкомітет з питань регу­ляторної політики та підприємництва; Служба безпеки України, Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг Ук­раїни та інші.
Міністр, керівник іншого центрального органу виконавчої влади мають не більше чотирьох заступників, у тому числі одно­го першого, які належать до керівників відповідного міністер­ства, іншого центрального органу виконавчої влади. У разі необ­хідності за рішенням Президента України кількість заступників керівників окремих центральних органів виконавчої влади може бути збільшена.
Як уже зазначалося, Кабінет Міністрів України може утво­рювати у складі відповідного центрального органу виконавчої влади урядові органи державного управління (департаменти, служби, інспекції), які здійснюють:
• управління окремими підгалузями або сферами діяль­ності;
• контрольно-наглядові функції;
• регулятивні та дозвільно-реєстраційні функції.
В. Місцеві органи виконавчої влади, повноваження яких по­ширюються на територію певної адміністративно-територіаль­ної одиниці (району, області) ― насамперед місцеві державні ад­міністрації, а також місцеві органи міністерств та інших ЦОВВ, що не входять до складу відповідної державної адміністрації (наприклад, Головне управління Міністерства внутрішніх справ у місті Києві).
Г. Спеціальні органи виконавчої влади не віднесені законо­давством ні до центральних, ні до місцевих, проте наділені ста­тусом органу виконавчої влади (наприклад, міліція). 2. За порядком утворення:
• органи, які утворюються внаслідок прямої дії конститу­ційних норм (Кабінет Міністрів України, місцеві державні адміністрації);
• органи, що утворюються Кабінетом Міністрів України (п. 9.1 ст. 116 Конституції України ― КМУ утворює, реор­ганізує та ліквідує відповідно до закону міністерства та інші центральні органи виконавчої влади).
^ 3. За обсягом компетенції:
• органи загальної компетенції (Уряд, місцеві державні ад­міністрації);
• органи галузевої компетенції (галузь ― це поєднання об'єктів управління під керівництвом відповідного органу виконавчої влади за ознаками виробничої єдності й неза­лежно від територіального розташування. Органами галу­зевої компетенції є органи, що мають у своєму підпоряд­куванні підприємства, установи, інші структури і, таким чином, керують певною галуззю ― наприклад, Державний комітет з водного господарства, Міністерство оборони Ук­раїни, Міністерство освіти і науки України);
• органи функціональної або міжгалузевої компетенції (на­приклад, Міністерство фінансів України, Антимонопольний комітет та їх місцеві органи, які здійснюють керів­ництво з питань, які мають загальний характер для всіх чи багатьох галузей);
• органи предметної компетенції.
^ 4. Залежно від порядку вирішення підвідомчих питань:
• єдиноначальні, до яких належить більшість ОВВ, зокрема міністерства, рішення в яких приймає особа, яка очолює орган;
• колегіальні органи (Кабінет Міністрів України та Рада міністрів Автономної Республіки Крим).
Методологічно важливо також з'ясувати значення поняття "система органів виконавчої влади". Етимологічно термін "система" означає "те, що складене з частин", а з точки зору філософії ― "сукупність елементів, які перебувають у певних відносинах і зв'язках між собою та утворюють цілісність". На думку В. Б. Авер'янова, саме понят­тя "система органів" має принаймні потрійне смислове наванта­ження. Воно, по-перше, фіксує відокремленість певної групи державних органів, що входять до конкретної системи, від усіх інших органів. По-друге, окреслює цілком визначений суб'єктивний склад цієї систем». По-третє, підтверджує наявність у сукупності цих суб'єктів певних ознак, притаманних соціальним системам, зокрема таких як єдність цільового призначення, функціональна самодостатність, ієрархічність внутрішньої організації, субординаційність взаємозв’язків між структурними ланками тощо. Наочніше щодо системи органів виконавчої влади реалізовано перший аспект, що досяг­нуто шляхом виокремлення в Конституції України серед органів державної влади органів виконавчої влади. Другий аспект реалізований шляхом об'єднання всіх ієрархічних рівнів органів ви­конавчої влади в розд. 6 Конституції України та досить повного врахування специфічності відношення поста Президента до ви­конавчої гілки влади, який (цей пост) віднесений до вказаної гілки функціонально, а не структурно. Щодо третього аспекту, то в основу управлінської вертикалі покладено модель своєрід­ного "складного центру", утвореного із двох функціонально поєднаних суб'єктів ― Президента і Кабінету Міністрів України.

Державні службовці як суб'єкти адміністративного права. Державна служба
Інститут державної служби продовжує та завершує організа­ційне оформлення державного механізму, а найголовніше ― ро­бить цей механізм здатним практично вирішувати будь-які пи­тання галузі державного управління. Державна служба є різновидом публічної служби, яка в Кодексі адміністративного судочинства визначена як діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна - (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах влади Авто­номної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.
Державна служба в Україні ― це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави й одержу­ють заробітну плату за рахунок державних коштів. Ці особи є державними службовцями і мають відповідні службові повнова­ження.
Державна служба характеризується публічністю (загально­державний інтерес), професійністю, постійністю, функціонуван­ням у сфері державного управління (регулювання).
Державний службовець ― це особа, яка займає певну посаду в державних органах або їх апараті, здійснює на професійній ос­нові діяльність щодо практичного виконання завдань і функцій держави й наділена у цьому зв'язку відповідними службовими повноваженнями, та одержує за це заробітну плату за рахунок державних коштів.
Державні службовці мають як загальні обов'язки та права, так і конкретні обов'язки та права, які визначаються на основі типових кваліфікаційних характеристик і відображаються у по­садових положеннях та інструкціях, що затверджуються керів­никами відповідних державних органів у межах закону та їх компетенції.
Державний службовець повинен: сумлінно виконувати свої службові обов'язки; шанобливо ставитися до громадян, керівни­ків і співробітників, дотримуватися високої культури спілку­вання; не допускати дій і вчинків, які можуть зашкодити інте­ресам державної служби чи негативно вплинути на репутацію державного службовця.
Державному службовцю забороняється: брати участь у діях, що суперечать національним інтересам України, ускладнюють функціонування державних органів; вчиняти дії, що можуть бути розцінені як використання службового становища в корис­ливих цілях, у власних інтересах, а також дії, які, відповідно до чинного законодавства, вважаються корупційними; виявляти всупереч інтересам справи упередженість або прихильність до будь-якого підприємства, установи, організації, органу, об'єднання громадян або конкретної особи; виявляти бюрокра­тизм, відомчість і місництво.
Державна служба нерозривно пов'язана з обійманням посади.
Посада ― це визначена структурою або штатним розписом первинна структурна одиниця державного органу та його апара­ту, на яку покладено встановлене нормативними актами коло службових повноважень.
Посадовими особами відповідно до Закону України "Про дер­жавну службу вважаються керівники і заступники керівників державних органів та їх апарату, інші державні службовці, на яких законами або іншими нормативними актами покладено здійснення організаційно-розпорядчих і консультативно-дорадчих функцій. Водночас відповідно до Закону України "Про службу в органах місцевого самоврядування" від 7 червня 2001 р. посадового особою органу місцевого самоврядування є особа, яка працює в органі місцевого самоврядування, має від­повідні посадові повноваження щодо здійснення організаційно-розпорядчих і консультативно-дорадчих функцій та отримує заробітну плату за рахунок місцевого бюджету.
Поняття "посадова особа" слід відрізняти від терміна "служ­бова особа".
Службова особа ― це особа, яка постійно чи тимчасово здійс­нює функції представника влади, а також обіймає постійно або тимчасово на підприємстві, в установі чи організації незалежно від форм власності посаду, пов'язану з виконанням організацій­но-розпорядчих або адміністративно-господарських обов'язків, чи виконує такі обов'язки за спеціальним розпорядженням. Від­мінність полягає у тому, що дії службової особи породжують юридичні наслідки для осіб, які не перебувають з нею у службо­во-правових відносинах, вона є учасником в першу чергу адмі­ністративно-правових, а не службово-трудових відносин.
Чинне законодавство про державну службу передбачає кла­сифікацію посад державних службовців, основними критерія­ми якої є організаційно-правовий рівень органу, що приймає їх на роботу, обсяг і характер компетенції на конкретній посаді, роль і місце посади у структурі державного органу. Прийняття на державну службу, просування по службі, стимулювання пра­ці службовців, вирішення інших питань, пов'язаних зі служ­бою, здійснюється відповідно до категорій посад службовців, а також згідно з рангами, які їм присвоюються. Встановлюється сім категорій посад державних службовців, у межах яких при­своюється 15 рангів державних службовців (в межах кожної ка­тегорії ― три ранги).
Відповідно до Закону "Про державну службу" від 16 грудня 1993 р. державний службовець має право:

· користуватися правами та свободами, які гарантуються громадянам України Конституцією та законами України;

· брати участь у розгляді питань і прийнятті в межах своїх повноважень рішень;

· одержувати від державних органів, підприємств, установ та організацій, органів місцевого та регіонального само­врядування необхідну інформацію з питань, що належать до їх компетенції;

· на повагу особистої гідності, справедливе та шанобливе ставлення до себе з боку керівників, співробітників і гро­мадян;

· вимагати затвердження керівником чітко визначеного об­сягу службових повноважень за посадою службовця;

·
на оплату праці залежно від посади, яку він займає, рангу, який йому присвоюється, якості, досвіду та стансу роботи;

· безперешкодно ознайомлюватися з матеріалами, що стосу­ються проходження ним державної служби, у необхідних випадках давати особисті пояснення;

· на просування по службі з урахуванням кваліфікації та здібностей, сумлінного виконання своїх службових обов'язків, участь у конкурсах на заміщення посад більш високої категорії;

· вимагати службового розслідування з метою зняття безпід­ставних, на думку службовця, звинувачень або підозри;

· на здорові, безпечні та належні для високопродуктивної роботи умови праці;

· на соціальний і правовий захист відповідно до його статусу;

· захищати свої законні права та інтереси у інших держав­них органах та у судовому пори д і

Відповідно до прав державний службовець має такі обо­в'язки:
додержуватися Конституції України та інших актів зако­нодавства України;

· забезпечувати ефективну роботу та виконувати завдання державних органів відповідно до їх компетенції;

· нє допускати порушень прав і свобод людини та громадя­нина;

· безпосередньо виконувати покладені на нього службові обов'язки, своєчасно і точно виконувати рішення держав­них органів чи посадових осіб, розпорядження і вказівки своїх керівників;

· зберігати державну таємницю, інформацію про громадян, що стала відома під час виконання обов'язків державної служби, а також іншу інформацію, яка згідно із законо­давством не підлягає розголошенню;

· постійно вдосконалювати організацію своєї роботи та під­вищувати професійну кваліфікацію;

· сумлінно виконувати свої службові обов'язки, виявляти ініціативу і творчість у роботі.

Державний службовець повинен діяти в межах своїх повно­важень. У разі одержання доручення, яке суперечить чинному законодавству, державний службовець зобов'язаний невідклад­но у письмовій формі доповісти про це посадовій особі, яка дала доручення, а в разі наполягання на його виконанні ― повідоми­ти вищу за посадою особу.

Органи місцевого самоврядування як суб'єкти адміністративного права
Однією з найважливіших ознак побудови демократичної де­ржави є розвиток місцевого самоврядування,
Конституцією України закріплено дві системи влади на міс­цях: місцеві державні адміністрації, які є відповідними органа­ми виконавчої влади, та місцеве самоврядування як публічну владу територіальних громад.
Поява і розвиток інституту місцевого самоврядування зумов­лено усвідомленням суспільством того, що зміцнення державної влади в центрі не може бути ефективним і корисним для суспіль­ства в цілому* без її одночасної децентралізації, функціонування первинних територіальних громад, об'єднаних певними спіль­ними місцевими інтересами. Це також пов'язано з тим, що біль­шість звернень громадян до влади стосовно створення різно­манітних умов життєзабезпечення зосереджуються на місцевому рівні й мають тут вирішуватись. Прагнучи розвивати і зміцню­вати демократичну, соціальну, правову державу, у Конституції України (ст. 7) закріплено принцип, згідно з яким "в Україні визнається та гарантується місцеве самоврядування".
Місцеве самоврядування ― це право та реальна здатність те­риторіальної громади ― жителів села чи добровільного об'єднан­ня в сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста ― самостійно або під відповідальність органів і посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого зна­чення в межах Конституції та законів України. Місцеве са­моврядування є складовою організації управління суспільством. На відміну від місцевого управління, місцеве самоврядування є діяльністю, спрямованою на забезпечення потреб та інтересів місцевого населення. У політичному аспекті місцеве самовряду­вання розглядається як інститут парламентського режиму, спе­цифічна форма реалізації публічної влади, відмінної як від де­ржави, так і від об'єднань громадян.
Нормативне регулювання організації та діяльності місцевого самоврядування здійснюється внутрішнім правом кожної дер­жави, а також відповідними актами міжнародного рівня, зокре­ма Європейською Хартією місцевого самоврядування, яка виз­начила принципи, основні напрями місцевого самоврядування, його співвідношення з місцевим управлінням. Правовою осно­вою місцевого самоврядування в Україні є Конституція України, яка закріпила систему місцевого самоврядування, його фінансо­ву та матеріальну базу, роль територіальної громади, фінансові гарантії місцевого самоврядування з боку держави та роль міс­цевого самоврядування як гарантії прав і свобод. Усі організа­ційні питання щодо діяльності органів місцевого самоврядуван­ня та їх повноважень врегульовуються Законом України "Про місцеве самоврядування в Україні" від 21 травня 1997 р.
Основними рисами місцевого самоврядування в Україні є де­мократичний характер, здійснення на всіх щаблях адміністра­тивно-територіального устрою держави (крім Автономної Рес­публіки Крим), відсутність ієрархії між, територіальними громадами, їх органами та посадовими особами, характер со­ціальної служби, фінансово -економічний, політичний характер, специфічний правовий статус.
Важливими ознаками будь-якого органу місцевого самовря­дування є його правова, організаційне та фінансова автономія щодо інших органів місцевого самоврядування, а також держав­них органів. Суть правової автономії полягає у наявності в ор­ганів місцевого самоврядування власних повноважень, визначе­них Конституцією та законодавством. Організаційна автономія виявляється в тому, що орган місцевого самоврядування має змогу самостійно визначати власну внутрішню структуру для того, щоб вона відповідала місцевим потребам і забезпечувала ефективне управління. Фінансова автономія полягає у праві ор­ганів місцевого самоврядування на володіння та розпорядження власними коштами, достатніми для здійснення своїх функцій і повноважень.
Хоча місцеве самоврядування, його органи: згідно з Конститу­цією України не входять до механізму державної влади, це не означає його повної автономності від державної влади, держав­ного управління. Місце та роль органів місцевого самоврядуван­ня в системі державного управління визначаються структурою їх повноважень, що передбачають:
1) власні (самоврядні) повноваження, здійснення яких пов'язане з вирішенням питань місцевого значення, наданням громадських послуг населенню;
2) делеговані повноваження (окремі повноваження органів виконавчої влади, надані законом органам місцевого самовряду­вання), здійснення яких пов'язане з виконанням функцій вико­навчої влади на місцях
Система самоврядування має первинний рівень самовряду­вання ― село, селище, місто і вторинний ― рай