Главная Случайная страница


Категории:

ДомЗдоровьеЗоологияИнформатикаИскусствоИскусствоКомпьютерыКулинарияМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОбразованиеПедагогикаПитомцыПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРазноеРелигияСоциологияСпортСтатистикаТранспортФизикаФилософияФинансыХимияХоббиЭкологияЭкономикаЭлектроника






Проаналізуйте проблему буття та небуття, смерті та безсмертя в контексті людського існування.

Буття — це весь існуючий оточуючий світ, всеохоплююча ре­альність Всесвіту як Світобудови. Буття є все те, що існує і проявляє себе в існуванні різних реальностей. Поняття Буття первісне проти­лежне поняттю Хаосу, руйнуючому началу, яке веде до деструкції ото­чуючої дійсності і неіснування. Буття первісне передбачає реальну і концептуальну єдність світу як Універсуму. Тому поняття буття має для людини універсальний характер як оптимістична констатація на­явності максимально широкої і відкритої для людини реальності, в якій вона може реалізувати всі свої можливості і потенціали.

Небуття́ — відсутність, заперечення буття, неіснування взагалі, неіснуюча реальність, абсолютний початок усього сущого. Ніщо — спосіб існування небуття. ЗаДемокрітом небуття знаходиться серед буття, наповнюючи і пронизуючи його. [1]

Небуття — онтологічна категорія, що є запереченням поняття «буття». Складність осмислення «небуття», зазначена у свій час ще Парменідом, полягає в наступному: в загальному сенсі, небуття — це відсутність, проте опис відсутності має спиратися на якісь ознаки, а наявність ознак, у свою чергу, обумовлює наявність об'єкта опису. Таким чином, виникає парадокс наявності відсутності. Небуття є Матерія, яка не має потреб. (Філософ Сергій Річка)

БУТТЯ — НЕБУТТЯ — гранична межа філософського узагальнення; співвідношення, через яке визначається буття, проте не лише внаслідок позначення межі, за якою буття вже немає, а й тому, що такого роду межа вказує на ті якості сущого, втрата яких рівнозначна втраті самого такого сущого; означена межа позначає також граничну щирість людської думки, її вміння утримуватись у власних актах при бутті, а не зриватися в небуття.

Для давньогрецького філософа ДЕМОКРІТА буття — це антипод пустоти. Буття і небуття — це два об'єктивно існуючих на­чала світобудови. Тільки буття є заповненість простору найдрібнішими неподільними частками — атомами, а небуття є пустота, яка не має форми, пустий простір, єдиний у своїй безформності. Головна відзнака буття — у його множинності, що можливе через його якості щільності і формності. Буття утворюється з ущільнень атомів у пустоті — спо­чатку випадкових ущільнень, потім — за природною закономірністю. Буття буває двох родів: Космічне буття, що вміщує в собі всю безліч світів («Великий Світобуд»), і природне буття, включаючи людську природу («Малий Світобуд»).

Буття, за ПЛАТОНОМ, — це буття ідеального світу духовних сутностей — еидосів (ідей, форм, образів), котре протилежне по­чуттєво-фізичному буттю, яке показав Демокріт. Таке уявлення про буття не збігається із поглядом Парменіда. Для Парменіда небуття не існує, а існуюче буття — ілюзорне. Для Платона небуття існує як світ ейдосів-ідей, як істинне буття духовних сутностей, що являють собою прообрази фізичного буття. Між буттям ідей і речей існує відношення наслідування, причетності і присутності.Фізичне буття виявляється повністю залежним від ідеального буття («небуття», за Парменідом) і без нього не проявляється. Але ця залежність складна і визначається родами буття. Наявними є три головних роди буття: само-буття, рух, спокій. Не кожний рід буття може взаємодіяти з іншим, а тільки через відношення тотожності й «Іншого». Всяке буття є наявним, але не існує в якості іншого для другого. Спокій, будучи буттям, не існує для руху як інше. Тому і небуття причетне буттю як інше, тобто як інобуття, і має самостійне існування. І буття і небуття кожне окремо існують як само-буття.

Одна з головних проблем, – а можливо і головна проблема, яку намагаються осмислити релігія і філософія, – це проблема смерті.

Особлива важливість смерті зрозуміла. Адже смерть – це не просто подія серед інших подій людського життя. Смерть – це кінець людського життя, особлива, остання його подія, після якої в ньому не буде вже ніяких інших подій. І цієї події ніхто не може уникнути. Смерть ніби підбиває підсумки людського життя. Тому німецький філософ Мартін Хайдеггер говорив, що людське життя – це буття-до-смерті. А давньогрецький філософ Епікур писав: “Вміння добре жити й добре помирати – це одна й та сама наука”.

Незважаючи на загальновідомий факт, що усі люди смертні, людині дуже важко уявити і прийняти свою смертність та смертність близьких людей, – якщо смерть розуміти як небуття, зникнення людського Я, його перетворення на ніщо. Смерть видається чимось безглуздим, абсурдним, неможливим.

Безсмертя (англ. immortality) — властивість живої істоти жити вічно. Іншими словами — це можливість жити постійно, тобто повне виключення смерті як явища. Безсмертя згадується в багатьох релігіях (наприклад у християнстві, буддизмі, іудаїзмі) у двох ракурсах — або як найбільшанагорода за достойне життя, або вічне покарання за невиконання норм, встановлених певною ідеєю або Богом (наприклад ухристиянстві — рай та пекло).

Мігель де Унамуно писав, що проблема особистого безсмертя – “єдина справді життєва проблема, що зачіпає найглибшу основу нашого буття” .

Фрідріх Енгельс вважав, що віра в існування душі і безсмертя була наслідком незнання: “люди, які ще нічого не знали про будову своїх тіл, під впливом сновидінь, вірили, що їх думки й відчуття були діяльністю не їхніх тіл, а якоїсь душі, що живе в тілі і залишає його після смерті” , і що в давнину перспектива безсмертя зовсім не радувала людей: оскільки життя було дуже важким і сповненим страждань, то віра в безсмертя душі сповнювала людей жахом та безнадією, і що вони тільки й мріяли про те, як би позбутися цього жалюгідного безсмертя.

Дуже багато людей, особливо науковців, вважають, що наука і віра в безсмертя суперечать одна одній. Вони вважають, що наука довела, що свідомість (мислення, емоції, відчуття) людини є нічим іншим, як біохімічними процесами в мозку людини, а отже, ніякої душі не існує. Цю точку зору некритично приймають і деякі прибічники віри в особисте безсмертя. Зокрема, М. де Унамуно оголошував бунт проти розуму, якого він вважав головним ворогом віри в безсмертя.

Последнее изменение этой страницы: 2016-06-08

lectmania.ru. Все права принадлежат авторам данных материалов. В случае нарушения авторского права напишите нам сюда...