Розділ 3. Соціально-економічне становище в с. Мангуш в перші роки після заснування

Згідно з імператорським указом від 30 березня 1783 р. на основі Азовської та Новоросійської губерній було створене Катеринославське намісництво. Генерал-губернатором став Г. Потьомкін. До його складу входили 12 повітів, серед яких і Маріупольский, до нього відносилося і с. Мангуш [55, с. 63].

Законодавчі акти царського уряду гарантували грекам-переселенцям певні пільги та регулювали їх господарську та громадську діяльність. Першим законодавчим актом, яким грекам надавалися пільги була Жалувана грамота Катерини ІІ від 21 травня 1779 р. [7]. Жалуваними грамотами в Росії називалися акти, що надавали церквам, монастирям, корпораціям, установам, громадам і приватним особам пільги та привілеї. Основним пунктом в Грамоті від 1779 р. була територіальна автономія греків, для управління якою мав бути створений грецький суд і управа, що підпорядковувалися губернським службам. На території Мариіупольського повіту створювалася Готфійсько-Кафійська єпархія на чолі з митрополитом Ігнатієм. Поселення звільнялись від військових постоїв, а переселенці – від служби в армії. На 10 років греки звільнялись від сплати податків [60; с. 38].

На підставі того, що Жалуваною грамотою 1779 р. [7] передбачалося, що греки самі будуть організовувати управління на своїй території, 28 червня 1780 р. був створений Маріупольський грецький суд, який очолив Михайло Хаджинов (Хаджи). Окрім голови до складу суду увійшли чотири засідателя – Спиридон Ільїн, Микола Анварджі, Панайот Хаджинов (Хаджи) та Кирило Параскева. При суді була створена канцелярія, якою керував секретар суду (перший – Костянтин Сколаріус). До складу канцелярії входили 2 канцеляриста, 2 підканцеляриста, 2 копіїста та 1 перекладач (перший перекладач – Тимофій Усачов). Грецький суд розглядав всі справи Маріуполя та інших поселень Маріупольського повіту, а з 30 березня 1783 р. цей суд виконував не тільки судові, але ще й адміністративні та поліцейські функції, ставши таким чином центральним органом влади в Приазов’ї, компетенція якого поширювалася на всі сфери життя громади. Основною функцією було судочинство у цивільних справах, в яких брали участь греки. Серед поліцейських функцій Маріупольського грецького суду були: таємний нагляд, здійснення розшуку, затримання злочинців і взяття під варту, митний контроль, виконання секретних постанов губернського правління (розшук збіглих арештантів, фальшивомонетників тощо). Серед адміністративних функцій – контроль за господарськими справами, укладення звітів про економічний розвиток округу [68; с. 67]. На печатці Грецького суду було зображено православний хрест на півмісяці – символі ісламу від якого звільнилися християни покинувши Крим.

Мангуш вперше позначається в списку грецьких сіл Маріупольського повіту із зазначенням в яких урочищах знаходиться і які має вигоди від 27 серпня 1780 р. Про Мангуш в цьому документі сказано, що знаходиться «при вершине речки Белосарайки, земля к хлебопашеству способная, сенокосов достаточно, но терновнику і троснягу не имеют» [46]. Саме поселення було засновано в низовині між пагорбів, найвищий з яких (68.2 м.) в народі прозвали Ялтинським бугром (через те, що знаходиться на південно-західній частині Мангуша, – з боку с. Ялта) [11].

Майбутні мешканці кожного з поселень, в тому числі і Мангуша, шляхом жеребкування отримали свою ділянку, на якій мали влаштуватися і жити [55, c. 54-55]. Мангуш з дня свого заснування поділявся на 11 кварталів. 10 з них були жилими, а 11-й квартал, що знаходився на північно-західній околиці селища, займало кладовище (нині Старе кладовище). На новому місці греки поспіхом, через наближення холодів, побудували з саману 40 будинків. Один із перших іноземців, який побував у Маріупольському повіті, а також і у Мангуші, був німецький натураліст Петер Паллас у 1793 р. У своїй праці «Travels through the southern provinces of the Russian empire in the years 1793 and 1794.» (Подорожі по південних провінціях Російської імперії в роки 1794 і 1794) [49], він писав що, вулиці в селі були прямі і дуже широкі. Їх прикрашали охайні будинки, багато з яких були покриті черепицею. Більшість жінок, на яких звертав увагу Палласа, були одягнені в блакитні тканини і носили білі хустки, що були зав’язані навколо голови. Перебування Палласа в Мангуші затягнулося на дещо більший час, ніж планував мандрівник через те, що для нього не знайшлося іншого транспорту, окрім диких коней, які після того, як були впряжені в карету вирвалися і втекли разом з одним із багажних вагонів і галопували до тих пір, поки не перекинули той вагон у бруд. На щастя, як зазначає Паллас, ніхто окрім напівтверезих кучерів і конюхів не постраждав [49; 54 с. 118].

Мангуш заснували уруми – тюркомовна група греків, що ще в Криму через сусідство з татарами перейняли тюркські діалекти і мовні особливості кипчакські (половецькі, власне татарські) і огузські (турецькі) діалекти [63, с. 8-14]. Але дослідник філолог І.А. Корєлов довів самобутність походження урумської мови. Тому іі не можна вважати повністю татарською, це мова окрема [64, c. 11-12]. Урумів і румеїв переважна більшість дослідників відносить до одного й того ж етносу, а єдиною відмінністю між ними є їхня мова (уруми розмовляють більш отатареною мовою, а румеї мовою, що подібна до старогрецької з трансформаціями, які з’явились з часом). Уруми тяжіли до більш великих поселень, які часто знаходилися поруч з великими кримськими містами. Ними були засновані Маріуполь, Мангуш, Старий Крим та інші, а румеї заснували невеликі поселення (Ялта, Урзуф, Бугас, Малоянисоль тощо). Той факт, що румеї більше відносилися до сільського населення, а уруми до міського – більш заможного, ставав приводом насмішок і конфліктів.

Російський уряд розраховував насамперед на землеробське освоєння Північного Приазов’я, однак, дослідниця Л. Якубова відносить Мангуш до поселень, в яких в першу чергу населення займалося скотарством, яке до 20-х років ХIХ ст. було основним заняттям греків [55, с. 23]. Переселенцям довелося орати цілину, розводити худобу. Мангуські греки розводили овець, велику рогату худобу, коней. Господарство було майже натуральним. Земля була дуже родючою. Але греки були мало пристосовані до роботи на землі. Вони обробляли її тільки для того, щоб задовольнити потреби сім’ї.

Найбільш інформаційним джерелом щодо історії грецьких сіл і, насамперед Мангуша, є матеріали діловодства [56, c. 21]. Саме з них ми знаємо, що перший рік життя переселенців був затьмарений страшною посухою і нашестям сарани, яка знищувала засіяні греками поля. Сарана позбавила переселенців запасу хліба на весь рік [26; 36; 37]. Держава виділила грекам ще одну незаплановану допомогу, яка втім надійшла зі значним запізненням. Згідно з відомостями Грецького суду за лютий 1781 р. ми можемо побачити, що 20 вересня 1780 р. мешканцям Мангуша на посів було надано 524 чверті жита [49].

Перша церква в Мангуші була побудована в 1781 р. Названа вона була на честь Святого Феодора Стратилата. У своїх нотатках П. Паллас зазначив, що вона була побудована з грубих каменів, в основному з граніту і гнейсу різного роду, які доставлялися з берегів р. Берди. При церкві було 5 священиків [3]. Поп Федір Асланов – 67 років (з онуком Іллею і працівником Федором Афендиковим), поп Гавриїл Кальянов – 47 років (з сином Тохтамишем), поп Григорій Федоров – 28 років (з дружиною Змарагдой Паніотовою, з батьком Федором Ніколаєвим, братом Миколою Федоровим, з сином Паніотом і дочкою Настасією), поп Яні Ілієв – 27 років (з дружиною Кіраленой Кириловою, з матір’ю Деспіною Хатжі Тодоровою і з дядьком Василем Ілієвим), поп Агапіос Михайлов – 28 років (з дружиною Елисаветой Тодоровою і сином Михайлом) [3; 9].

За підсумками першого перепису населення, яке було проведене в червні 1781 р. в Мангуші налічувалося 663 жителя (386 чоловіків, 277 жінки) [8]. Тобто на сотню осіб менше, ніж вийшло з кримського Мангуша в 1778 р. Це пояснюється тим, що під час переселення греки терпіли біди і позбавлення, що згубно позначалося на їх здоров’ї. Як наслідок, не всі греки дійшли до своєї нової батьківщини. Під час четвертої ревізії в 1782 р. (див. додаток № 4) ситуація особливо не змінилася, а чисельність населення зросла на 4 особи (всі 4 – жіночої статі) [14; 39]. Причинами такого повільного темпу зростання населення можна назвати хвороби і смертність. Це пов’язано з епідеміями і поганими умовами життя, а також акліматизацією, адже клімат в Приазов’ї значно суворіший, ніж у Криму, який знаходиться в субтропічному кліматичному поясі. На харчуванні позначалася недостатність худоби, інвентарю і насіння, стійкого до нового клімату. До недоліків можна віднести також ізоляцію поселенців в степу від зовнішнього світу і віддалення сіл одне від одного, при чому віддалення не тільки територіальне, а й мовне (практично у кожного поселення були свої мовні діалекти і представники різних населених пунктів могли навіть не розуміти мешканців інших поселень). Так само вплинув на здоров’я населення генетичний бар’єр – в півтисячному поселенні, яке перший час було ізольовано від інших, важко було уникнути кровозмішення між одноплемінниками, яке природно позначалося на якості потомства.

Майже одразу після заснування селища в ньому почались хвилювання. 3 вересня 1780 р. Азовська губернська канцелярія розглядала дуже цікаве діло, в якому йшлося про небажання мешканцями нових поселень залишатися жити в цих землях. Приводом для цього стало лжепророцтво однієї бабці Софії, що тлумачила народу сни, в яких святі закликали греків повернутися на свою рідну землю – в Крим. Вона сказала про це попу Федору із Чембрека, який став поширювати це серед греків, багато з яких повірили їм і навіть ходили до баби Софії на преклоніння. Ці пророцтва дійшли і до мешканців Мангуша, де як сказано у рішенні Азовської губернської канцелярії: «…были непотребные сборища людей, склонившихся к действительному исполнению своего к уходу в Крым намерения, и распространения о том слуха приглашали все прочие с собою ж слободы…» На поклон до Софії ходили багато священників з різних поселень і з Мангуша в тому числі (священник Федор). Однак дуже скоро бабця була ув’язнена та зізналась, що робила це тільки для своєї вигоди, бо кожен, хто приходив до неї, щоб поклонитися, приносив їй дари. Усі, хто повірив її пророцтвам відреклись від неї та покаялись [55, с. 203-207]. Указом від 8 січня 1781 р. баба Софія була вислана на «вечное покаянне» у Великобудський монастир [37].

Ще один важливий випадок, про який у своєму рапорті Г Потьомкіну від 28 жовтня 1780 р. доклав В. Чертков, стався 7 вересня 1780 р. Будинок митрополита Ігнатія «…неведомо каким случаем, как в тот день огня не было, загоревшись с крыши, сгорел, и едва мог себя спасти…» [37]. В. Чертков у своєму рапорті зазначив, що «пожар сделался на крыше не от чего иного, как только от того, что на кухне с утра был огонь, а труба, как вновь сделанная уповательно под самою кровлею треснула, и от вкравшейся в ту трещину искры, покрытая камышем кровля вдруг занялась» [37]. Але не тільки це могло послужити причиною пожежі в домі митрополита. Цілком можливо, що пожежі «допомогли» статися самі ж греки, що були незадоволені землею, на яку їх переселили. І, таким чином, хотіли помститися ініціатору їхнього переселення. Більше за інших не любили митрополита греки урумських селищ, серед яких і Мангуш. Народжений в Греції, вихований в Афоні, він не знав урумської (татарської) мови, а жителі урумських селищ вже давно забули мову грецьку (румейську).

Багато мешканців села після приєднання в 1783 році Криму до Росії намагалися повернутися назад. Але уряд для приборкання непокірних посилав війська. Хвилювання селян не припинялись.

Отже, перші роки після заснування Мангуша видалися для греків досить голодними та важкими, бо до труднощів облаштування на новому місці додався ще й голод через знищення більшої частини урожаю хліба сараною. Грекам не вистачало запасів їжі та насіння для засіюваня полів наступного року. Через те, що їжі не вистачало, а земля переселенцям не подобалася, в перші роки серед греків зростало невдоволення, яке переростало у часті втечі окремих людей. Незважаючи на це переселенці терпеляче продовжували освоювати свої нові землі та розвивати на них своє господарство.

Висновки

Дослідивши переселення християн з Криму 1778-1780 рр., заснування ними селища Мангуш та перші роки життя на новій землі можна дійти до певних висновків. Варто зауважити, що переселення християн з Криму було політичною акцією Російської імперії, яку задумав П. Румянцев для економічного послаблення Кримського ханства, що в подальшому мало призвести до приєднання Криму до Росії (що й сталося у 1783 р.). Ще однією причиною переселення греків можна вважати незаселеність приазовських степів, що входили до складу Російської імперії.
Треба зазначити, що популярна у дореволюційній історіографії думка про те, що греки переселилися з Криму через нестерпний мусульманський гніт, однозначно є невірною. Усі конфліктні випадки між християнами та мусульманами в Криму значно перебільшувалися російськими агітаторами. Греки не хотіли переселятися в незнайомі землі та покидати в Криму будинки, роботу і господарство. Багато греків мали сади та виноградники. Тільки після посилення агітації на користь переселення, що проводилася митрополитом Ігнатієм (цілком можливо, що він, як людина виконуюча обов’язки не тільки митрополита, а й судді, навіть тиснув на християнське населення), греки згодилися на це, але з дотриманням деяких умов. Серед них були: оплата їм усіх збитків від переселення, компактне поселення у місцевості між р. Оріллю та Самарою окремо від інших етносів, визначення розміру їх податків, від яких греки мали бути позбавлені на 10 років. Також однією з умов було звільнення грецького населення від рекрутської повинності. Російська влада погодилася на ці умови, але у майбутньому виповнила їх не в повному обсязі.
Переселення тривало під проводом О. Суворова з липня 1778 р. і до серпня 1780 р., коли було засновано останні поселення греків, в тому числі і Мангуш. Варто зауважити, що перша частина переселення, а саме – агітація населення була виповнена успішно і в досить стислий термін. А ось саме переселення було організовано дуже погано, зокрема не вистачало транспорту для перевезення людей, були проблеми з поставками продовольства, а з приходом холодів розпочалися епідемії. Більшість переселенців була змушена зимувати під відкритим небом, що призводило до постійних хвилювань серед християн. Ще до більшого обурення призвело те, що їх не могли поселити на обіцяних землях, а замість них запропонували територію сучасного українського Приазов’я. Грекам не сподобалась ця пропозиція, але це не зупинило російську владу і 21 травня 1779 р. Катерина ІІ дарувала переселенцям Жалувану грамоту, в якій позначила місцем їх поселення саме степи Приазов’я, а рішення цариці оскарженню вже не підлягало.
Заселення приазовських степів проходило з півночі на південь. Перші поселення (Камара, Салгир Янісала, Керменчик, Богатир, Чембрек, Улакли) були засновані в 1779 р., всі інші поселення, серед яких і Мангуш, були засновані наприкінці літа 1780 р. одними з останніх. Мангуш заснували тюркоязичні греки – уруми. Хоч російський уряд розраховував на землеробське освоєння приазовських степів, греки здебільшого займалися скотарством. Мешканці Мангуша розводили коней, крупну рогату худобу, займались вівчарством. Перші роки життя на новому місці були затьмарені засухою та нашестям сарани, яка винищила майже весь врожай. Перші роки греки не полишали надію повернутися до Криму, деякі навіть втікали, але їх розшукували та повертали, тому з часом хвилювання припинилися.
На підставі того, що Жалуваною грамотою 1779 р. передбачалося, що греки самі будуть організовувати управління на своїй території, 28 червня 1780 р. був створений Маріупольський грецький суд. Ця установа виконувала не тільки судові, але ще й адміністративні та поліцейські функції, ставши, таким чином, центральним органом влади в Приазов’ї. У 1781 р. в Мангуші була заснована церква, що була названа на честь святого Феодора Стратилата.
Згідно зі статистичними відомостями за червень 1781 р. в Мангуші налічувалося 663 мешканця, в 1782 р. ситуація особливо не змінилася (чисельність населення зросла на 4 особи).

Причинами такого повільного темпу зростання населення можна вважати хвороби і смертність, що були обумовлені епідеміями і поганими умовами життя. Негативний вплив на здоров’я мешканців Мангуша мали нові кліматичні умови українського Приазов’я, які були значно суворіші, ніж у Криму, що знаходиться в субтропічному поясі. На якості харчування позначалася недостатність худоби та насіння, пристосованого до нового клімату. Ускладнювала перші роки життя відсутність потрібної кількості інвентарю. Незважаючи на усі тяготи свого нового життя мангуські греки продовжували розвивати своє господарство та освоювати свої нові землі.