Главная Случайная страница


Категории:

ДомЗдоровьеЗоологияИнформатикаИскусствоИскусствоКомпьютерыКулинарияМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОбразованиеПедагогикаПитомцыПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРазноеРелигияСоциологияСпортСтатистикаТранспортФизикаФилософияФинансыХимияХоббиЭкологияЭкономикаЭлектроника






Гайдамацький рух в Україні. Коліївщина.




Основним виявом боротьби проти польсько-шляхетського панування в першій половині XVIII ст. був гайдамацький та опришківський рух.
Гайдамаками (від тюркського «гайде» — чинити свавілля, турбувати) польська шляхта презирливо називала учасників національно-визвольних рухів в Україні, що пожвавилися в перші десятиріччя XVIII ст. на Волині та Поділлі, а в середині століття охопили Київщину.
Учасниками гайдамаччини були переважно незаможні селяни, що втікали від панщини, робітники з ґуралень, млинів і панських фільварків, запорізькі козаки, міщани, православні священики.
Спочатку гайдамацькі загони були невеликі і вели боротьбу розрізнено, грабуючи панські маєтки і фізично знищуючи своїх гнобителів. Виступи були стихійними і не мали виважених політичних цілей, що зумовлювало формування в свідомості певних кіл стереотипу українця — «різуна».
Незабаром гайдамацькі виступи переросли в масовий національно-визвольний та антикріпосницький рух українського народу, завданнями якого було відновлення козацьких вольностей, визволення від шляхетсько-магнатської залежності, захист прав православної церкви.
Перший значний вияв народного гніву на Правобережжі спалахнув 1734 р. Приводом до нього була боротьба шляхетських угруповань за польську корону та вступ на Правобережжя наприкінці 1733 р. царського війська для підтримки Августа III в боротьбі проти Станіслава Лещинського. Це спричинило чутки, що царське військо прийшло допомогти у визволенні від польсько-шляхетського панування і возз'єднанні з Лівобережжям у складі РОСІЇ, і
Повстання дуже швидко охопило територію Київщини, Брацлавщини, Волині, Поділля, окремих районів Галичини. Провідники повстанських загонів Верлан, Скорич, Грива, Моторний, вміло керуючи своїми підрозділами, захопили Паво-лоч, Погребище, Таращу і навіть Броди, що знаходилися в руському воєводстві. Лише наприкінці 1738 р. польсько-шляхетським каральним загонам за допомогою російського корпусу вдалося значно послабити гайдамацький рух. Гайдамаки зазнали великих втрат, більшість ватажків загинула.
У 40-х роках на Правобережжі спостерігався деякий спад гайдамацького руху. Проте і в цей час загони, які очолювали Г. Голий, 1. Вечірка, І. Борода, Р. Чорний, Ф. Таран та інші ватажки, активно діяли в багатьох місцевостях.
Широка хвиля гайдамацького руху знову прокотилася по Правобережній Україні в 1750 р. У травні загін О. Ляха розгромив шляхетський табір у Корсуні, а потім здійснив рейд через Таращу, Ржищів, ХодорІв та Інші міста й села. Урайоні містечка Мошни діяв загін М. Мамая, який згодом разом із загоном Г. Лисого здійснив похід на Чигиринщину. Гайдамацькі загони оволоділи Корсунем, Уманню, Фастовом, Вінницею та іншими містами. Однак це повстання, як і попереднє, було жорстоко придушене польськими військами.
Гайдамацький рух на Правобережжі, хоч І зазнав поразок, втягував у боротьбу значні маси людей, розхитував феодально-кріпосницьку систему, загрожував польському пануванню в Україні.
1750 р. ознаменувався новим піднесенням гайдамацького руху, який виник на початку XVIII ст. у вигляді невеликих повстанських загонів. Згодом він поширився на великі території України і залучив до боротьби значну частину українського народу.
У 1768 р. спалахнуло повстання, відоме під назвою «коліївщина». Приводом була поява російських військ на Правобережній Україні. Ународі вирішили, що солдати прийшли І захищати православних від насильницького насадження католицизму та уніатства. Центром підготовки повстання став Мотронинський монастир, де захисником православних був ігумен М. Значко-Яворський. Очолив повстання запорожець Максим Залізняк, син бідного селянина з села Медведівка на Чигиринщині.
Виступивши з урочища Холодний Яр наприкінці травня 1768 р., повстанці здобули великі укріплені міста Смілу, Черкаси, Корсунь, Богуслав, Лисянку і підійшли до Умані — добре укріпленої фортеці. Очолювані Іваном Гонтого козаки перейшли на бік повстанців, що значно підсилило їх лави. 10 червня спільним ударом вони оволоділи містом. Взяття Умані мало велике значення. Форпост польського панування на Правобережжі було ліквідовано. Повстання перекинулося на інші райони, де діяли загони гайдамацьких ватажків С. Неживого, М. Швачки та ін. Вони знищували королівські органи влади і запроваджували самоврядування, розподіляли поміщицьку землю, скасовували повинності, відновлювали православну церкву. Налякана польська шляхта звернулася до РОСІЇ з проханням об'єднати сили і придушити гайдамацький рух. Катерина, II наказала командуючому російських військ Кречетникову вжити заходів для придушення повстанців. Той обманом запросив керівників повстання на переговори і заарештував їх. Потім разом з поляками розгромив основні сили повстанців. Частину гайдамаків і Гонгу судив польський суд в с. Кодні, де після жорстоких тортур усіх було страчено. У Києві відбувся російський суд, який покарав повстанців на чолі з М. Залізняком, ватажка було заслано на каторгу до Сибіру.
Хоч повстання закінчилося поразкою, образи героїв-гайдамаків назавжди закарбувалися в народній пам'яті, їх приклад надихав український народ на визвольну боротьбу проти поневолювачів.
Після придушення повстання виступи селян не припинялися. Так, протягом 1776—1784 рр. на території України діяли загони народного месника С. Гаркуші, учасника Коліївщини. Це були невеликі, але рухливі загони, які здійснювали раптові напади на панські маєтки, а забране майно розподіляли серед селянської бідноти,
Визвольні повстання другої половини XVIII ст. закІнчились поразками. Їх причини в дуже нерівному співвідношенні сил, розрізнених стихійних діях повстанців, які не мали чіткої програми дій.
Незважаючи на те, що Україну позбавляли прав, незалеж ностІ, навіть замінІли назву, національно-визвольна боротьб свідчила: український народ зберігає ідею незалежності, праї нення до суверенності. Ця ідея не згасала в найтяжчі часи, успадкували наступні покоління борців.
49. Державотворчі плани гетьмана П.Скоропадського.
Центральна рада, яка після Берестейського миру повернулася в Україну разом з німецькими військами, невдовзі вступила в конфлікт зі своїм союзником. До цього було дві головні причини:
1) вона протестувала проти безсоромного пограбунку німцями України всупереч статтям угоди у Бресті та проти втручання німецької адміністрації у внутрішні справи країни;
2) німецькому військовому командуванню не подобалася соціалістична риторика керівництва УЦР.
Врешті-решт, було вирішено замінити неугодну Центральну раду на лояльну до Берліна політичну фігуру. Нею було обрано російського генерала, нащадка славного українського гетьманського роду Скоропадських Павла Скоропадського. 29 квітня 1918р. в Україні відбувся державний переворот — на з'їзді Хліборобського Конгресу П. Скоропадського було проголошено Гетьманом України. Центральну раду, яка ще встигла прийняти Конституцію УНР й обрати Президентом України М. Грушевського, було розпущено. По суті, в Україні відбулася зміна республіканської форми правління на монархічну.
Першими кроками гетьмана були:
— ліквідація УНР та проголошення Української держави;
— перебрання гетьманом до своїх рук усіх трьох гілок влади: законодавчої, виконавчої та судової;
— проголошення недоторканності приватної власності;
— формування нового уряду — Ради міністрів, який послідовно очолили М. Василенко та ф. Лизогуб (українські партії не прийняли пропозиції П. Скоропадського делегувати до уряду своїх представників).
У галузі внутрішньої політики основні заходи гетьманату зводилися до такого:
1. Аграрна політика гетьмана базувалася на відновленні приватної власності на землю, що передбачало повернення II, а також майна, колишнім власникам. На основі аграрного законопроекту передбачалося наділити частину селян («справжніх хліборобів») землею з державних фондів та тією, що її було викуплено у крупних приватних власників землі. Така політика спричинила цілком природне невдоволення селянства, яке на законних підставах набуло землю за законодавством УНР. У відповідь П. Скоропадський направив у село каральні експедиції, які жорстоко розправилися з незадоволеними.
2. Політика у військовій галузі була спрямована на розбудову збройних сил України. Передбачалося переформувати військові частини, створені за часів УНР, довівши їх чисельність до 300 тис., а також створити український військово-морський флот. Також було здійснено спробу відродити як окремий стан українське козацтво та ополчення на випадок воєнних дій (Універсал від 16 жовтня 1918р.).
3. За короткий час П. Скоропадський створив умови для національно-культурного відродження в Україні. Зокрема, було здійснено українізацію державного апарату (вимоги вести діловодство українською мовою, яка визнавалася за державну, та послуговуватися нею при виконанні службових обов'язків), засновано український університет у Кам'янці-Подільському та Києві, Національну Академію наук, яку очолив В. Вернадський, Національну бібліотеку, Національний архів, Національну галерею мистецтв, Український історичний музей, Український національний театр та «Молодий театр» Л. Курбаса тощо. Було відкрито близько 150 українських гімназій, видано кілька мільйонів українських підручників.
4. Докладалися зусилля для створення банківсько-фінансової системи.
5. Було впорядковано судочинство, упорядковано залізничний рух.
6. У галузі промисловості проводилася денаціоналізація, обмежувалась діяльність профспілок, страйки заборонялися. Ігноруючи закони, тривалість робочого дня та розміри зарплати визначали власники підприємств.
На міжнародній арені гетьман докладав зусиль для урегулювання прикордонної проблеми з Росією та Румунією, проте на завершення цих справ у нього не вистачило часу. Було значно розширено міжнародні зв'язки України, яка вже мала дипломатичні відносини на рівні посольств з 12 державами.Політика гетьмана не знайшла підтримки в широких верствах суспільства, а тим більше — з боку політичних партій. Проти П. Скоропадського сформувалась опозиція, яка після проголошення ним 14 листопада 1918р. «Грамоти» про федерацію України з Росією, за якою скасовувалась незалежність України, того ж дня утворила Директорію й повела наступ проти гетьмача. 14 грудня 1918р. П.Скоропадський зрікся влади й залишив межі України, що й поклало кінець періоду гетьманату.



Опришківськийрух

Опришки – це учасники народно-визвольної боротьби в Галичині на Закарпатті, Буковині проти феодально-кріпосницького гніту польської і української шляхти, молдавських феодалів, угорських і австрійських поміщиків у 16-1-й половині 19 ст. Вперше опришки згадуються в документах 1529 р. Назва опришки мабуть походить від лат. “oppressor” – нищівник (тобто винищувач шляхи, орендаторів. Рух опришків спочатку розгорнувся на Прикарпатті, пізніше охопив Закарпаття і Буковину. Центром опришків були Карпатські гори. Туди тікали розорені покривджені українські а також польські пани і угорські селяни, бідні міщани. Діяли опришки з ранньої весни до пізньої осені, невеликими загонами.

В 16-17 ст. зброєю опришки були луки, списи, сокирки (векери) . У 18-19 ст. типовою зброєю стали пістолі, рушниці, ножі (черешки), рогатини, Символом бойової доблесті опришків були топірці (бартки, або балти). В середині 16 ст. загони опришки діяли на Покуття “Саноцькій і Перемишлянській землі.

У 2 половині 16 ст. рух опришків охопив Західне Прикарпаття, Галицько-Угорське пограниччя, а також околиці ялівця, Жидачева, р-н Кам’янця-Подільського. Значні виступи опришків відбулися під час народно-визвольної війни 1648-54 рр. Опришки здобули королівські замки у травні 1648 р. в Ново танці та в липні – в Саноці, діяли поблизу міст Яснинського, Дунай, на Лемківщині, брати участь у повстанні 1648 р. під керівництвом С.Г. Височана.

В 1649-54 рр. вдало виступали опришки на Лемківщині. З ними підтримував зв’язки керівник повстання польських селян Костка Наперський. На Поділлі опришки здобули Гусятин і Сатанів. У 1653 у Молдавії разом з військом Г.Хмельницького діяли 2 тис.

Найвищого піднесення рух опришків досяг у 30-40-х роках 18 ст. під проводом О. Довбуша. Після його загибелі загони опришків очолили В.Баюрак, Б.Бойчук. Опришки прали участь у гайдамацькому русі 18 ст. на Правобережжі України. Рух опришків не припинявся після загарбання феод. Австрією Галичини (1772); Буковини (1774).

Внаслідок посилення феодальна кріпосницька експлуатація і національного гноблення рух опришків. У 1-й чверті 19 ст. значно пожвавився. Протягом 1-ї половини 19 ст. в Галичині, на Закарпатті й Буковині діяло понад 50 загонів. За допомогою численних каральних загонів австрійському урядові вдалося придушити опришківський рух. Антифеодальний рух опришків був складовою частиною антикріпосницької боротьби українських селян. Багато легенд і т.д. пісень.

Опришки – український народний чоловічий парний танець. Відображає героїзм мужність, силу опришків. Виконується з топірцями.

 

Олекса Васильевич Довбуш.

Выходец из бедной гуцульской крестьянской семьи Василия Довбуша (Добоша), Олекса Довбуш рано присоединился к антифеодальной и национально-освободительной борьбе жителей Восточных Карпат, объединявшихся в мобильные отряды опришков, занимавшихся перераспределением чрезмерных богатств феодалов и их пособников в пользу беднейшего крестьянства. Деятельность Довбуша находила широкую поддержку у местного населения — согласно преданиям, однажды ему помог даже будущий основатель хасидизмаБааль Шем Тов, которому предводитель опришков в знак благодарности подарил трубку.

В 1738 году Довбуш уже возглавлял мощнейший повстанческий отряд, действовавший не только в родной местности Олексы — районе Печенежина и близлежавшего Яблоновского перевала — но и практически на всей территории Украинских Карпат: в Прикарпатье, Буковине и Закарпатье. Опришки, возглавляемые Довбушем, нередко спускались и на низинные районы Галиции и Карпатской Руси. Опришки Довбуша нападали на поместья украинских, венгерских, польскихпомещиков, ростовщиков и богатых арендаторов, польских шляхтичей. Конфискованное имущество Олекса Довбуш раздавал крестьянам.

Хотя первоначально Олекса действовал совместно с братом Иваном, но после того, как 1739 году в ходе возникнувшей ссоры Иван Довбуш нанёс барткой (гуцульский топорик) серьёзные повреждения ноге брата, отряд разделился, а Олекса прихрамывал до конца жизни. В начале 1740-х годов движение опришков, руководимых Довбушем, достигло своего апогея. Под натиском польских войск опришки Довбуша отступили на Буковецкую полонину, откуда спускались в Коломойщину, Буковину и Закарпатье (в это время брат Довбуша действовал на западе, близ Перемышля). В 1744 году Олекса Довбуш активно действовал в районе Турки и Дрогобыча. Народный мститель был предательски убит знакомым богачом Степаном Дзвинкой, причём сразу несколько местных шляхтичей называли себя убийцами Довбуша.

 

Занепад Речі Посполитої.

У середині ХVІІ ст. на долю Поьщі випали великі випробування, які поляки назвали „Великим потопом”. Країна опинилась на межі зникнення з політичної карти світу. Початок цьому поклоло протистояння влади з українським козацтво, яке розпочало збройну боротьбу за відстоювання свої привілеїв і стало на захист українського народу і церкви проти утисків поляків. Переодичні повстання кінця ХVІ – початку ХVІІ ст. зрештою вилилися у Національно-визвольну війну українського народу під проводом Б.Хмельницького, що розпочалася у 1648 р. Кривава війна, що велася з перемінним успіхом вкрай виснажила обидві сторони. Зрештою у 1654 р. до цього конфлікту долучилася Московська держава, яка переслідувала власні інтереси. У 1655 р. проти Польщі починає війну Швеція, яка фактично опановує власне польські землі. У такій складній ситуації поляки зуміли завдати поразки Швеції і укласти мир, втративши лише васальне Пруське князівство (1660 р.), після тривалої боротьби найти спільну мову з Московією, поділивши українські землі навпіл (Андрусівське перемирря 1667 р. і „Вічний мир” 1683 р.), стримати чергову турецьку агресію, відкупившись частинами Поділля і Правобережною Україною. Ці війни дорого коштували Речі Посполитій – населення країни скоротилося з 4,5 до 1,8 млн. чол.

Вирішальну роль у боротьбі поляків відіграла шляхта, яка ще більше зміцнила своє становище. З 1652 р. в польському сеймі було встановлено порядок “вільного вето”, згідно з яким усі рішення сейму мали ухвалюватись одноголосно. Відтоді один п'яний чи дурноверхий шляхтич вигуком “Нє позволям!” (“Не дозволяю!”) зривав прийняття важливих для країни актів. Законодавча діяльність сейму практично припинилась. У країні встановилася політична анархія. Ця криза призвела до поступового занепаду Польщі.

Останній спалах Речі Посполитої припадає на час правління короля Яна Собеського. Ще будучи гетьманом (головнокомандуючим армії) він завдав чергової поразки туркам на Поділлі і у 1683 р. врятував Відень від останньої турецької облоги. Тим самим було остаточно зупинено турецьку агресію в Європі і відновлено південні кордони Польщі (1699 р.).

Проте вже на початку ХVІІІ ст. Польща опинилася в залежності від сусідніх держав, а наприкінці соліття перестала існувати як самостійна держава: її територію було переділено між Росією, Австрією та Пруссією.

 

 

Последнее изменение этой страницы: 2016-08-11; просмотров: 484

lectmania.ru. Все права принадлежат авторам данных материалов. В случае нарушения авторского права напишите нам сюда...