Сутність і основні риси світового господарства

Світове господарство – сукупність національних господарств і економічних взаємозв'язків між ними, або сукупність економічних відносин, які функціонують на національному й міжнародному рівнях і підкоряються дії відповідних законів.

У світовому господарстві існують різні країни за рівнем економічного розвитку, приналежності до певних соціальних, політичних систем, різним регіональним організаціям.

Основою розвитку світового господарства був світовий ринок, що зародився ще в XVI в. у період великих географічних відкриттів.

Світовий ринок – сукупність сучасних національних ринків окремих країн у їхній взаємодії, зв'язаних міжнародними економічними відносинами й наднаціональним регулюванням.

На його підставі в XVII в. початок формуватися міжнародний поділ праці, для якого формою реалізації були торговельні угоди між країнами. Комплексна дія цих процесів обумовила виникнення й розвиток світового господарства.

У сучасних умовах світове господарство здобуває ознака цілісності. Цей процес відбувається під дією певних факторів:

- прагненням народів миру вижити в умовах нарощування ядерних потенціалів і погрози можливої ядерної війни, політикою мирного співіснування;

- розгортанням НТП;

- інтернаціоналізацією господарського життя, міжнародним поділом праці;

- необхідністю об'єднання зусиль країн для рішення глобальних проблем.

Характерною ознакою світового господарства є встановлення тісних зв'язків між країнами й підприємствами цих країн.

Основним законом розвитку світового господарства є інтернаціоналізація виробництва. Цей процес проявляється в:

1) обміні засобами виробництва й технологічних знань;

2) міжнародній спеціалізації й кооперації;

3) виробничому співробітництві й міжнародній міграції продуктивних ресурсів;

4) формуванні загальної матеріальної, інформаційної. організаційно-економічної інфраструктури, що забезпечує міжнародний обмін, переміщення людей, співробітництво в цілому;

5) у постійному міжнародному переміщенні фінансових і виробничих ресурсів і т.д.

У цілому єдине світове господарство скріплюється наступними фундаментальними економічними категоріями:

- міжнародним поділом праці;

- міжнародною торгівлею;

- науково-технічною й виробничою кооперацією;

- кредитно-грошовими відносинами;

- системою транспорту й зв'язку.

Інтенсивність і широта економічних зв'язків між окремими підрозділами світового господарства й навіть окремих країн залежить у самому загальному виді від ступеня поділу праці в межах національного ринку, а також у міжнародному й міжрегіональному масштабах, що, у свою чергу, обумовлено рівнем економічного розвитку й структурою господарства цих країн.

Світове господарство не могло б так успішно розвиватися без швидкого розвитку його інфраструктури. Вона складається з найважливіших компонентів:

1) світової транспортної системи - морський, річковий, повітряної, залізничної, автомобільної й трубопровідної;

2) світової мережі масової інформації й комунікації: радіо, телебачення, преса, зв'язок, у тому числі й космічна;

3) єдиної системи комерційної інформації;

4) єдиної системи науково-технічної інформації;

5) єдиної системи метеорологічної інформації;

6) статистичної служби, що формується уніфікованої.

Всі перераховані складові частини світової інфраструктури, незважаючи на більші труднощі й протиріччя, прогресують. Можна сказати, що ступінь розвитку світової інфраструктури безпосередньо вказує на ступінь розвитку світового господарства, тому що розвинена світова інфраструктура є попередньою й обов'язковою умовою його прогресу. З іншої сторони вони глибоко взаємозалежні.

Світове господарство варто розглядати як категорію однорідну в техніко-економічному плані, з одного боку, і неоднорідну в соціальному плані, що включає в себе різні суспільно економічні системи, - з іншої.

Міжнародні економічні відносини, їхньої форми

Міжнародні економічні відносини – система техніко-економічних, організаційно-економічних і виробничих відносин (або економічної власності) між економічними суб'єктами різних країн із приводу організації руху товарів, робочої сили й інших об'єктів і присвоєння отриманих при цьому результатів.

Міжнародна торгівля

Міжнародна торгівля є однієї з форм міжнародних економічних відносин і виходить із двох основних економічних категорій:

- з міжнародного поділ праці й спеціалізації, що випливає з нього, країн на виробництво яких-небудь товарів, а, отже, росту продуктивності праці й обсягів виробництва;

- з формування інтернаціональних витрат виробництва, які лежать в основі формування світових цін.

Характерним для сучасної міжнародної торгівлі є торгівля послугами на світовому ринку. Основними видами послуг у світовій торгівлі є:

1) послуги, пов'язані із зовнішньою торгівлею, тобто із транспортуванням, страхуванням товарів;

2) послуги, пов'язані з обміном технологіями (торгівля ліцензіями, «ноу-хау), інжинірингові, управлінські послуги й ін.;

3) соціальні й курортні послуги (туристичні й т.п.);

4) банківські послуги, зокрема здійснення міжнародних розрахунків, лізингових операцій і ін.;

5) послуги, пов'язані з міграцією робочої сили (виплата й перерахунок заробітної плати) соціальні виплати й т.д.).

Крім того, у міжнародній торгівлі чітко помітний випереджальний ріст торгівлі готовими виробами в порівнянні з товарами паливно-сировинної групи (торгівля машинами й устаткуванням). Експорт, що збільшується, продукції, зробленої за допомогою інтелектуально й інформаціойно насиченої праці (мікроелектроніка).

Підсилюється роль державного й наддержавного регулювання, головною метою якого є створення сприятливих умов для розширеного відтворення усередині країни.

Для реалізації цієї мети використається політика протекціонізму й лібералізації.

Протекціонізм – державна політика захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції й сприяння національним компаніям у їхньому проникненні на зовнішні ринки.

Лібералізм – це державна політика, спрямована на зниження митних тарифів і інших обмежень у зовнішній торгівлі.

За останні піввіку розвинені країни використали близько 800 видів різних нетарифних бар'єрів, за допомогою яких стримувалося до 50% імпорту товарів.

Міжнародна торгівля, як економічна категорія, являє собою систему міжнародних товарно-грошових відносин, які складаються із приводу руху товарів і послуг між країнами.

Функції міжнародної торгівлі:

- відтворювальна;

- інформаційна;

- соціально-політична;

- розподільна;

- контрольно-стимулююча;

- інтеграційна.

Суб'єкти міжнародної торгівлі (продавці й покупці) – держави, державні й міждержавні установи, акціонерні, кооперативні, частки підприємства, окремі особи.

Для захисту своїх інтересів у зовнішній торгівлі кожна країна проводить певну зовнішньоторговельну політику.

Зовнішньоторговельна політика– один з напрямків бюджетно-податкової політики держави, пов'язане з державним регулюванням обсягів зовнішньої торгівлі через податки, субсидії й прямі обмеження або дозволи на безмитний імпорт або експорт товарів і послуг.

Міжнародна торговельна політика має дві основні форми: протекціонізм і фритредерство (вільна торгівля). Частка України в міжнародній торгівлі - 0,15%.

Державне регулювання міжнародної торгівлі доповнюється наддержавним – з боку міжнародних організацій, ГУТТ (Генеральне угода з тарифів і торгівлі). Ця організація була створена в Женеві в 1947р. У цей час туди входять більше 130 країн, на які доводиться більше 90% світового товарообігу.

Міжнародні валютні відносини

Міжнародні валютні відносини – це сукупність економічних відносин між країнами, юридичними й частками особами, міжнародними економічними, фінансово-кредитними організаціями із приводу функціонування й розвитку валюти.

Двома основними формами валютної системи є національна й світова. Виділяють також міжнародну (регіональну) валютну систему, що займає проміжне положення між цими формами.

Історично першими виникли національні валютні системи, які є невід'ємною частиною валютних відносин країни, закріплених у національному валютному законодавстві. Складеними елементами національної валютної системи є національна валюта, валютні резерви, валютний паритет, курс національної валюти й порядок його дії, умови функціонування національної валюти й золота, умови конвертованості валют, валютні обмеження і їхні форми й методи, механізм використання міжнародних кредитних розрахунків, система валютного регулювання й ін.

Національна валютна система органічно пов'язана із внутрішньою кредитно-фінансовою системою.

Світова валютна система виникає наприкінці ХІХ у на основі інтернаціоналізації продуктивних чинностей, міжнародного поділу праці, формуванні світового ринку, поширення золотого стандарту. Її основними елементами є: наявність стабільних золотих валют і інших міжнародних ліквідних ресурсів у більшості розвинених країн, міжнародний валютний ринок.

Золото виконувало всі функції грошей, що забезпечувало стабільність валютної системи. Ця система була закріплена в міждержавних угодах.

Світова валютна система пережила 3 етапи:

1) система золотого стандарту (ХІХ в. - початок ХХ в.);

2) система золотодолларового стандарту, коли долар перетворився в знак золота, форму світових грошей;

3) органом валютного регулювання став міжнародний валютний фонд (МВФ). В 1950р. золотий запас США нараховував 22 тис. тонн золота й в 7 разів перевищував доларові активи. Однак уже в 1971р. він становив усього 22% доларових активів. США скасували обмін доларів на золото для іноземних урядів і ЦБ, що викликало крах золотодолларового стандарту.

В 1969р. країни-учасниці МВФ створили міжнародну грошову одиницю SDR («спеціальні права запозичення»). В 1970-1972рр було випущено SDR на суму 9,3 млрд. доларів США, що була зарахована в резерви країн - членів МВФ.

Співвідношення SDR з валютами інших країн стало визначатися на основі взаємних курсів валют п'яти країн (США, Японії, ФРН, Англії, Франції), співвідношення попиту та пропозиції (тобто «плаваючих» курсів) і одержало назву «кошика валют». В 1976р. у Кінгстоні (на Ямайці) члени МВФ заявили про перехід до третьої нової валютної системи, в основі якої покладені наступні принципи:

1. Перетворення SDR у світовий грошовий еталон (базу паритетів і курсів), у головний резервний актив і міжнародні кошти розрахунків і платежу.

2. Стало можливим установлювати інші (крім SDR) паритети відносно якої-небудь валюти, відбувся перехід до багатовалютному стандарту.

3. Сформувався вільний ринок золота: золото стало звичайним товаром.

Однак Центральні банки більшості країн миру залишили золото у своїх запасах як високо ліквідний товар.

Третьою формою валютної системи є міжнародна (регіональна) система, що одержала розвиток у рамках Євросоюзу (ЄС). Ця система також у своєму розвитку перетерпіла 4 етапи:

1. на першому етапі (50-і роки) валютні угоди між країнами Західної Європи укладалися на двосторонній основі;

2. 1950-57рр 17 країн Західної Європи створили Європейський Платіжний Союз. Розрахунки здійснювалися за допомогою епуніта (умовна розрахункова одиниця, що прирівнювалася до 1 долара США);

3. третій етап з 1958 по 1989р. - створення ЄЕС. У січні 1959р. почав діяти Європейський Валютний Союз;

4. с 1989р. по 1 липня 2002м - перетворення ЕВС в ЕВ валютну систему - введення єдиної валюти євро, створення загального Центрального Банку.

Основні умови валютної інтеграції – повна конвертованість національних валют країнами ЄС, необмежена воля переливу капіталів, інтеграція фінансових ринків, тверда фіксація валютних курсів.

Валютний ринок можна визначити як систему міжнародних валютних відносин із приводу організації й купівлі-продажу національних і іноземних валют з метою забезпечення міжнародних платежів.

Суб'єкти валютних відносин: транснаціональні банки, фізичні і юридичні особи, некомерційні банківські установи, здійснення валютного обслуговування зовнішніх зв'язків; посередники, Центральні Банки й державні казначейства окремих країн.

Об'єктами валютного ринку є: національні грошові одиниці, цінні папери, платіжні документи (чеки, векселя, акредитиви й ін.) в іноземній валюті.

Існує два види операцій на валютному ринку:

1. операції на умовах «СПОТ» передбачає валютні угоди, по яких поставка валюти здійснюється протягом 24 години;

2. операції форвардного типу - позабіржові термінові угоди, розрахунки по яких здійснюються через певний період часу на заздалегідь погоджену дату.

Валютний курс – це ціна грошової одиниці однієї країни, виражена в грошових одиницях інших країн.

Впливати на валютний курс можна регулюючи платіжний баланс - співвідношення суми фактичних платежів здійснюваних країною за певний період (за рік), і суми платежів, отриманих країною через границю.

Складовою частиною платіжного балансу є торговельний баланс, що включає чистий експорт товарів і послуг, доходів від інвестицій, а також баланс міграції капіталу.

Конвертована валюта – це національна грошова одиниця, що має здатність вільно (за допомогою купівлі-продажу) обмінюватися на іноземні валюти, виконувати функції світових грошей, тобто вільно використатися в міжнародному платіжному обігу для здійснення міжнародних розрахунків.

Розрізняють дві основні форми конвертованості валют:

- вільна, повністю конвертована;

- частково конвертована.

Повністю конвертована валюта означає, що будь-яка особа має право обмінювати будь-яку кількість своєї національної валюти на іноземну вільно конвертовану валюту, розраховуватися нею за експортно-імпортні операції, депонувати її в національних банках, використати для створення різних фінансових активів (наприклад, цінні папери) і купувати державні й приватні цінні папери. З 300 національних грошей тільки близько 20 країн (США, Англія, Німеччина, Японія, Канада, Данія, Нідерланди, деякі багаті нафтою країни Близького Сходу) мають повністю конвертовану валюту. Приблизно 50 країн миру мають різні форми частково конвертованих валют.

Частково конвертована валюта (обмежена конвертованість) означає лише її зовнішню конвертованість, тобто вільне використання валюти іноземними особами в поточних розрахунках: експорт і імпорт товарів і послуг, доходи від інвестицій (відсотки, дивіденди), від обслуговування іноземців усередині країни, з витратами на послуги своїм громадянам за межами країни, авіаційний і морський фрахт, страхування вантажів і т.д.

Розрізняють зовнішню й внутрішню конвертованість.

Зовнішня конвертованість – це коли держава, підприємства й громадяни можуть вільно переводити за кордон свої внески, зроблені в національній валюті. Цей вид конвертованості пов'язаний з операціями руху капіталів і кредитів.

Внутрішня конвертованість – право підприємств і громадян держави вільно купувати іноземну валюту для проведення ділових операцій. Найближча мета для гривні - досягнення часткової конвертованості.

Неконвертованість валют означає, що держава повністю забороняє які-небудь операції обміну своєї валюти на іноземну або дозволяє це робити за згодою вповноважених валютних органів.

Міжнародний рух капіталів

Міжнародна міграція капіталів - одне з найбільше що динамічно розвиваються форм міжнародних економічних відносин. Головною умовою вивозу капіталу виступає різниця в нормах прибутку й позичкового відсотка в різних країнах. Як правило, потік капіталу йде туди, де ці показники вище. Другою умовою його вивозу є перенагромадження національного капіталу, у зв'язку із чим, усе сутужніше й сутужніше одержувати високі доходи у власній країні. З іншого боку, підприємцям вигідніше вивозити не товар, а умови його виробництва - організація закордонних філій, дочірніх компаній, а також будівництво нових підприємств. Капітал вивозиться й для обслуговування раніше вивезених, технологічно складних товарів. І, нарешті - у формі виносу екологічно шкідливих виробництв за межі країни.

Головними суб'єктами вивозу капіталу є транснаціональні корпорації (ТНК), держави й наддержавні органи. Головна кінцева мета цього процесу - присвоєння монопольно високого прибутку, а також одержання інших (політичних, військових і т.д.) переваг.

Міжнародний рух капіталу – система економічних відносин, що виникає в процесі вивозу за кордон ТНК, державами й міжнародними фінансово-кредитними організаціями вартості в грошовій або товарній формі з метою виробництва й присвоєння монопольно високого прибутку, одержання інших переваг.

Вивіз капіталу здійснюється у двох основних формах - підприємницький капітал і позичковий. Вивіз підприємницького капіталу здійснюється у вигляді інвестицій у промисловість, транспорт, сільське господарство й т.д. по коштам будівництва або покупки нових підприємств (прямі інвестиції) або - придбання їхніх акцій (портфельні інвестиції).

Позичковий капітал вивозиться у формі короткострокових або довгострокових позик і кредитів. Це дає можливість одержувати фіксований дохід у вигляді відсотка, але не приводить до утворення власності за кордоном як у випадку вивозу підприємницького капіталу.

По джерелах фінансування виділяють державний, недержавний (приватний, колективний), наддержавний капітал. У рамках державного капіталу існують такі форми: позички, дарунки (гранти), допомоги. Недержавний капітал можуть вивозити за кордон юридичні й фізичні особи, приватні й колективні інвестори у формі капіталовкладень, міжбанківського кредитування, торговельних кредитів і ін.

У процесі руху міжнародного капіталу спостерігається дія таких основних закономірностей:

- прискорений ріст іноземних капіталовкладень;

- постійний ріст частини прямих іноземних інвестицій у порівнянні з портфельними;

- посилення процесів монополізації в експорті капіталу;

- посилення інтернаціоналізації власності;

- ріст обсягів прямих інвестицій у розвинені країни й скорочення в країни, що розвиваються.

Хоча країни, що розвиваються, більше мають потребу в іноземних інвестиціях, у цей час основні напрямки вивозу капіталу - це найрозвиненіші країни, що у свою чергу вивозять капітал в інші розвинені країни. Пояснюється така картина двома факторами:

1. економічний розвиток слаборозвинених країн нестабільно. Їх постійно потрясають соціальні й політичні кризи. Виникає погроза втрати інвестицій;

2. виробництво в розвинених країнах сильно змінилося під впливом НТП. Уперед виходять наукомісткі й високотехнологічні виробництва, що вимагають відповідного фінансування й високої кваліфікації робочої сили.

Досить серйозними експортерами капіталу виступають країни ОПЕК - експортери нафти.

На думку економістів, вивіз капіталу виконує чотири функції:

1) концентрація й централізація капіталів;

2) економія витрат виробництва й обіги;

3) перерозподіл виробництва й доходів;

4) прогресивне посилення процесів глобалізації світової економіки.

Міжнародний рух капіталу має неоднозначні наслідки для країн-експортерів і країн-імпортерів капіталу. Для країн, які вивозять капітал, позитивним є розширення ринків збуту для вітчизняних товарів і послуг, одержання прибутку від інвестицій, вплив на зовнішню й внутрішню політику країн-експортерів, вигоди від поглиблення процесу міжнародного поділу праці, можливість використання дешевих ринків робочої сили й т.д. Негативні наслідки цього процесу - погіршення платіжного балансу, звуження ринків праці й робочої сили в національній економіці, збереження або модифікація в потрібному напрямку економічної системи.

Позитивними наслідками міжнародного руху капіталу для країн-імпортерів є впровадження більше зробленої техніки й технологій, передових форм організації виробництва, скорочення безробіття, приплив іноземної валюти, прискорене розвиток існуючої економічної системи або її вдосконалення. Негативні наслідки цих процесів - поступова втрата контролю над частиною підприємств, галузей, посилення іноземного впливу в сфері воєнно-стратегічних і політичних інтересів.

Міжнародний поділ праці

Міжнародна міграція робочої сили – переміщення праці здатного населення в рамках світового господарства з метою пошуку роботи, кращих умов життя відповідно до вимог економічних законів.

Міжнародна міграція робочої сили обумовлена економічними факторами.

По-перше, дія законів капіталістичного нагромадження, капіталістичного народонаселення, нерівномірності економічного розвитку й ін., які спричиняються відносне перенаселення в одних країнах і брак робочої сили в інші.

По-друге, істотна різниця в умовах праці, рівні заробітної плати, рівні життя, умовах підприємницької діяльності.

По-третє, циклічний характер економічного розвитку, зокрема асинхроність економічного циклу в різних країнах.

По-четверте, нерівномірне розгортання НТР, структурних криз і структурних реформ.

Міжнародна міграція обумовлена демографічними факторами, різницею в природному приросту населення. Щорічні темпи приросту в слаборозвинених країнах становлять 2,5%, у розвинених - 1%. Крім того, на міжнародну міграцію робочої сили впливають політичні, військові, національно-етнічні й інші неекономічні фактори.

Щорічно в пошуках роботи, кращих умов життя емігрують близько 25 млн. чоловік.

З погляду соціально-економічної форми міжнародна міграція робочої сили - це процес формування її інтернаціональної вартості, а також певну сукупність відносин економічної власності між різними суб'єктами із приводу присвоєння створеного нею необхідного й прибавочного продукту.

Процес формування інтернаціональної вартості робочої сили включає три основні елементи:

1. формування нових витрат, пов'язаних з утримуванням самого працівника й членів його родини;

2. поява нових витрат, обумовлених необхідністю перекваліфікації, одержання нової професії, вивчення мови й т.д.;

3. розвиток нових потреб найманого робітника в якісно новому середовищі.

Як і яка-небудь форма міжнародних економічних відносин, міжнародна міграція робочої сили має позитивні й негативні наслідки.

Позитивним для країн-експортерів робочої сили є зниження рівня безробіття, одержання емігрантами нових знань і досвіду, поліпшення їхніх умов життя, одержання країною-експортером додаткового джерела валютних доходів у формі грошових переказів від емігрантів, а, виходить, поліпшення її платіжного балансу. Так на початку XXI в. мігранти перевели до 70 млрд. дол. у свої країни, зокрема в Україну - 7 млрд. дол.

До негативних наслідків для країни-експортера відносять, насамперед, відтік високоосвічених і висококваліфікованих кадрів («відтік розумів»).

Міграційні процеси робочої сили вимагає державного й наддержавного регулювання.

Важливу роль грає державне регулювання кількісного і якісного складу мігрантів. Для регулювання їхньої кількості використають показник імміграційної квоти, що розраховується й затверджується щорічно. При цьому враховують статевікову структуру, рівень утворення, наявність ринку житла й інші параметри.

Якісний склад працівників-мігрантів регулюється процедурою визнання їхніх документів про утворення або професійну підготовку; установленням вікового цензу; обліком національності й стану здоров'я; додатковими вимогами для певних професій і спеціальностей; обліком деяких якостей особистості. Пріоритет віддається підприємцям, що бажають зайнятися бізнесом.

Дуже важливими коштами регулювання процесу трудової міграції є впровадження обов'язкового державного ліцензування діяльності організацій щодо наймання працівників для роботи за кордоном. Ліцензію надають тільки тим організаціям, які мають необхідні знання, досвід роботи, міжнародні зв'язки й можуть нести відповідальність (юридичну, матеріальну) за свої дії.

Регулювання міжнародної міграції робочої сили окремими країнами в сучасних умовах відбувається на основі правових норм і правил, зафіксованих у документах міжнародних організацій, насамперед Міжнародної організації праці (МОП). При цьому держави, які ратифікували міжнародні конвенції, визнають пріоритети міжнародного права над національним.