Таким чином, особливостями технології виховного процесу є його корекція, зворотній оперативний зв’язок.

Специфіка педагогічної технології полягає в тому, що в ній конструюється і здійснюється такий виховний процес, який повинен гарантувати досягнення поставленої мети.

Технологічний підхід включає такі компоненти:

- постановка цілей, їх максимальне уточнення;

- чітку орієнтацію всього процесу виховання;

- орієнтацію виховних цілей і процесів виховання на досягнення результатів;

- корекцію виховання;

- заключну оцінку результатів.

Ключовим до розуміння технологічної побудови виховного процесу є орієнтація на чітко поставлені цілі.

Вихідна позиція: вихователь одержує соціальне замовлення суспільства в достатньо загальних цілях. Їх можна вибудувати в схему:

Отже, виховна технологія – це спосіб діяльності, взаємодія су’єкта з об’єктом, комплекс діяльності вихователя як суб’єкта виховного процесу, що спрямований на досягнення виховної мети та вдосконалення педагогічної

діяльності.В практиці виховання немає єдиного ідеального підходу, але є широкі, різноманітні форми і методи, моделі виховного процесу, які демонструють ефективність кожного в своїх умовах – в руках педагога-вихователя.

Наукова школа Н.Є.Щуркової, розробляючи психолого-педагогічні основи виховної технології, на жаль, обмежує їх простір взаємодією суб’єктів в системі “вчитель-учень”, роблячи предметом свого дослідження лише “вплив” вихователя на особистість вихованця.

Дослідники сучасних шкільних виховних систем Падалка О.С., Дмитрик І.С., Бурлака Я.І., Новікава Л.І., Караковський В.А. і інші вносять важливий коректив в дослідження виховної технології, беручи за її основу “спосіб життя” виховної установи в цілому. “Сучасна технологія виховання повинна сприяти зняттю протиріччя в дитини між особистою свободою і регламентів, між любов’ю і насиллям.[1, с. 595].

З точки зору синергетики шкільні виховні системи не повинні бути закритими системами і обмежуватися в основному простором життєдіяльності шкільної установи. Вони повинні більше використовувати можливості оточуючого середовища.

Соціалізація дитини – це стратегічна мета діяльності будь-якого педагога.

Ще у 1918 році П.Блонський обгрунтував ідею створення школи життя: “Школа – організація не лише навчання, а й всього життя дитини. Ми повинні найрішучішим чином відкинути прокляте відокремлення школи від життя і повернутися до античного розуміння школи як школи життя, вироблення певної поведінки, певних звичок… Отже, школа має бути місцем життя дитини, має створити раціональну організацію цього життя”[13, с. 3-4].

Я думаю, ви погодитесь з тим, що якщо дитина не стане спеціалістом в галузі історії, то після випускного іспиту вона незабаром забуде більшість завчених історичних дат, однак соціальне звучання історичних явищ, їх оцінка, дана самим учнем, будуть впливати на його соціальну поведінку, відношення до оточуючих соціальних явищ.

Навряд, чи запам’ятають учні, які обрали для себе спеціальності, не пов’язані з вивченням географії, дані в школі маловідомі цікаві, незвичайні і загадкові факти про дивовижні подорожі й географічні відкриття нашого часу, однак базові знання їм будуть необхідні при розв’язанні побутових проблем на все життя.

Сказане не означає, що зміст освіти повинен бути примітизований до рівня актуальних побутових потреб. Він повинен формувати в учнів мотиви пізнавальної виховної діяльності, критичність мислення, гуманістичний світогляд, які лежать в основі соціальної зрілості людини.

На соціалізацію дитини великий вплив мають характер стосунків із педагогами, батьками і іншими дітьми. У цьому плані вагоме значення має правильний вибір педагогічних засобів, який, з однієї сторони, допомагає дитині реалізувати себе, з другої – інтегрувати соціальний досвід і відповідно визначити вій спосіб поведінки в структурі соціальної і педагогічної взаємодії.

Цілеспрямований вплив на учня визначає його активну позицію.

Виховання виступає як регулювання основних стосунків у суспільстві. Воно повинно сприяти самореалізації людини, досягненню ідеалів, прийнятих у суспільстві.

Знову звернемося до професора Кримського С.Б. Він вважав, що у кожного представника нації є щонайменше три фундаментальні архетипи. Це символічна трійця: Дім, Поле, Храм.Дім – це святе довкілля, буття, місце, де людина займає чільне місце. Звідси і Шевченкове: “В своїй хаті своя сила, і правда, і воля”. Стосовно Поля мається на увазі не степ взагалі, а життєвий тепос, те, що пов’язує стіл із навколишнім світом. А Храм, це святині, які сповідує людина. В цьому розумінні виходить, що є не тільки етнос, як державне утворення; існує етнос і як внутрішнє утворення. Внутрішній етнос – те, що проходить крізь нашу особистість, і те, що є підставою наших колективних уявлень. Взагалі, ми живемо в такому світі, де важливо всі соціальні процеси проводити через свою внутрішню соціальність. Ця внутрішня соціальність є необхідною, як писав Микола Бердяєв, “щоб не бути роздертим зовнішньою соціальністю.”

Таким чином, розвиток, соціалізація і виховання впливають на індивіда з однією метою – повної реалізації себе в суспільстві. При цьому розвиток звернений на те, що вже властиве індивіду, а виховання звернено, крім того, до того, чого в неї немає, що закладено в суспільній моралі, в моральних нормах і якостях людини. У своїй єдності розвиток, соціалізація і виховання становлять сутність виховання особистості.

Одним із потенційних напрямків в розвитку сучасної технології виховання може бути розробка “поопераційного підходу” в цій галузі.

А.С.Макаренко знайшов шлях органічного поєднання гуманістичної спрямованості виховання з його високою ефективністю, масовістю. Він поєднав в єдине ціле погляд на виховання як соціальне явище і обгрунтування виховання як специфічної діяльності.

“Педагогічна операція” у вихованні може бути представлена як провідний елемент послідовно розвиваючого у часі і просторі цілісного виховного процесу (на принципі “паралельної дії”), спрямованого на гарантоване досягнення цілей і результатів. “Педагогічна операція” включає в себе відповідну сукупність дій колективу виховної установи ( в єдності учнів і педагогів) і професійних умінь вихователя, спрямованих на розвиток особистості у відповідних умовах, реалізацію її потенціалів у сфері свідомості, життєдіяльності, стосунків.

Це дозволяє забезпечити єдність життєво практичного і педагогічного явищ, загальних і індивідуально-особистісних завдань виховання.