Яким повинно бути виховання сьогодні?

Відповідь знаходимо у розроблених вченими концепціях:

виховання розглядається як формування стосунків (Бойко А.М.,

Щуркова Н.Є.), як мистецтво життєтворчості особистості (Сохань Л.В., Ярмаков І.Г.); санкт-петербурзькі вчені розглядають виховання як взаємодію співробітництва дорослих і дітей в сфері їх спільної діяльності, вплетеної в тканину проживання дітьми і дорослими свого індивідуального життя (технологія колективної творчої діяльності за Івановим І.П.)

Автори концепції відмічають, що провідною метою виховання залишається ідеал гармонійно розвинутої особистості.

Але разом з тим вводиться поняття реальної мети. Реальна мета –дати учневі базову освіту і культуру, на їх основі створити умови для розвитку особистості.

При цьому ядром базової культури особистості є загальнолюдські цінності.

Таким чином, автори концепцій єдині в думці, що метою виховання стає розвиток і саморозвиток особистості. Головне – викликати у вихованців потребу жити за законами ДОБРА, ІСТИНИ, КРАСИ.

У педагогічній літературі зустрічаються різні визначення мети:

- мета – це елемент виховного процесу: системоутворюючий фактор;

- мета – (через цілепокладання) – це етап управлінської діяльності (самоврядування) педагога і вихованців;

- мета – це критерій ефективності системи, процесу і управління вихованням в цілому;

- мета – це те, до чого прагне педагог і в цілому освітній заклад.

Неправильно поставлена мета – причина багатьох невдач і помилок в педагогічній роботі.

Нечіткість у постановці мети, а про це свідчить той факт, що у трьох найголовніших документах освіти по-різному тлумачиться мета виховання (закон України “Про освіту”, “Положення про середній загальноосвітній навчально-виховний заклад, Державна національна програма “Освіта”), значно гальмує виховний процес. Тим часом відсутність мети має об’єктивний характер, якщо ми не знаємо, яке суспільство будуємо, то не сформулюємо мету виховання. Адже остання залежить і визначається характером суспільних відносин і рівнем розвитку продуктивних сил.

Сформульована в Положенні про середній загальноосвітній навчальний заклад мета виховання має в своєму змісті і виховання, і формування громадянської позиції, власної гідності, але вона повинна бути ближчою до природи людини, потребує конкретнішого спрямування на мобілізацію особистісного потенціалу дитини на основі вільного вибору відповідно до сучасних потреб людини і суспільства. Це допоможе формувати індивідуальність, а не індивідуаліста, громадянина, а не ортодоксального націоналіста. Адже сьогодні ми спостерігаємо тривожні симптоми формування таких явищ.

Цілепокладання у виховній роботі може бути успішним, якщо воно буде здійснюватись із врахуванням наступних вимог:

●Діагностичність, тобто висунення, обгрунтування і коректування мети на основі постійного вивчення потреб і можливостей учасників педагогічного процесу, а також умов виховної роботи.

● Реальність, тобто висунення і обгрунтування мети із врахуванням можливостей конкретної ситуації. Необхідно співвідносити бажану мету, проектовані результати з реальними умовами.

● Наступність, яка означає: а) забезпечення взаємозв’язку між метою і завданнями у виховному процесі (окремих і загальних, індивідуальних і групових, і т.д.); б) висунення і обгрунтування мети на кожному етапі педагогічної діяльності.

● Ідентифікація мети, яка досягається через включення в процес цілепокладання всіх учасників діяльності;

● Спрямованістьна результативність досягнення мети через чітко, конкретно визначену мету виховання.

Дослідження свідчать, якщо цілеспрямована виховна діяльність організована і пронизує весь педагогічний процес, то в дітей виробляється потреба в самостійному цілепокладанні на рівні групової і індивідуальної діяльності. Школярі набувають такі важливі якості, як цілеспрямованість, відповідальність, діловитість; у них розвиваються прогностичні вміння.

Розрізняють загальну, групову та індивідуальну мету виховання.

Загальна відображає якості, які повинні бути сформовані у всіх людей, групова – у людей, які об’єднанні у спільній групі, індивідуальна передбачає виховання окремої людини.

Вчені Л.В.Байбородова і М.І.Рожков пропонують наступні типи цілепокладання у вихованні: “вільний”, “жорсткий” і “інтегрований”.

Як бачимо зі схеми, тип цілепокладання залежить від особливостей об’єднання: вікового, якісного і кількісного складу групи, довготривалості існування, способу виникнення, доступності змісту діяльності, а також майстерності педагогів. Безумовно, що найбільш ефективним є вільне цілепокладання.

Процес цілепокладання можна представити з допомогою двох моделей (В.В.Горшкова):

Перша модель: один партнер залучає до свого способу мислення, досвіду стосунків, цінностей іншого за його згодою, шукає в його особистості “точку опори” для встановлення контакту з ним і розвитку в собі готовності зрозуміти і сприйняти від нього і в ньому щось незнайоме для себе.

Друга модель: індивід намагається приєднатись до способу мислення, цінностей, установок іншого індивіда, висловлює впевненість у наявності в партнера особистісних установок, намагається адекватно їх зрозуміти і процес прилучення до цінностей свого партнера зробити способом свого власного становлення, розвитку.

Реалізація цих моделей можлива лише при умові, що учасники зорієнтовані на загальнолюдські цінності, мають високу культуру спілкування.

В.П.Безпалько умовно визначив виховну задачу як конкретизацію мети в конкретних умовах і реалізацію її з допомогою конкретних засобів і дій. Таким чином, виховна задача включає в себе три компоненти: мету, умови, дію.[4].

Наприклад:

а) розвиток пізнавальних інтересів учнів через створення системи додаткових занять за вибором;

б) розвиток пізнавальних інтересів через організацію діяльності клубних об’єднань і інше.

Отже, визначивши загальну мету спільної діяльності, і вчителі, і учні конкретизують свою роль, індивідуальну мету, яка відображає загальну; позиції, можливості учасників цілепокладання.

Виховні задачі зорієнтовані на розвиток учнів, відношення їх до оточуючого середовища, згуртування колективу дітей і вдосконалення стосунків у ньому.

Наведемо приклад взаємозв’язку виховних задач (життєвопрактичних і організаційно-педагогічних).

Як бачимо, цілепокладання – це багаторівневий процес мислення, який включає в себе складні операції (аналіз, синтез, прогнозування) і проходить (явно чи скрито) на кожному етапі, елементі виховного процесу. Мета з’являється як підсумок розумових висновків, висловленого в усній чи письмовій формі.

Умовно цілепокладання може відбуватись наступними етапами:

1. Діагностика виховного процесу, аналіз результатів попередньої спільної діяльності учасників роботи.

2. Моделювання педагогами виховної мети і завдань, можливих результатів.

3. Організація колективного цілепокладання, спільної цілеспрямованої діяльності педагогів, учнів, батьків.

4. Уточнення педагогами виховної мети і завдань, внесення коректив у задум, складання програми педагогічних дій по їх реалізації із врахуванням пропозицій дітей, батьків і прогнозованих результатів.

Етап діагностики в цілепокладанні особливо важливий, тому що дозволяє вчителям виявити найбільш значимі педагогічні засоби, дієві моменти в попередньому досвіді, порівняти оцінки ефективності роботи дорослими і дітьми, а відповідно, краще зрозуміти запити, потреби школярів, оцінити спільну діяльність педагогів і учнів з позиції самих дітей.

На основі матеріалів, інформації, отриманої в процесі діагностування, спільного аналізу визначається перший варіант виховних, організаційно-педагогічних задач.

Для проектування актуальних і реальних задач на рівні школи необхідно зібрати наступну інформацію:

а) яка загальна мета виховання;

б) які особливості мети виховання в регіоні, даній установі, колективі;

в) які завдання стояли перед школою в даному навчальному році і які успіхи в їх вирішенні;

г) до вирішення яких завдань підійшов колектив на наступному етапі;

д) які можливості для реалізації мети може запропонувати школа, мікрорайон, місто і т. д.;

е) як учнівський колектив готовий до вирішення найближчих завдань.

Як засвідчує практика, учні швидше і свідоміше сприймають мету, якщо те, що пропонують педагоги: а) пов’язане з їх конкретним життям, з потребою стати дорослим; б) висловлено серйозно, значимо, довірливо; в) приведе до очікуваних результатів; г) доступне і зрозуміле; д) яскраве і емоційне (Безрукова В.С.)

Методика цілепокладання передбачає набір педагогічних прийомів і дій дітей. Покажемо це на конкретних прикладах.

Перспективне цілепокладання – модель особистості випускника.

Вона розглядається як загальна мета освітньої установи, в розробці якої можуть брати участь всі класні колективи, учні і батьки, звичайно, під керівництвом педагогів.

Представники цих колективів на загальних зборах захищають свій варіант. Матеріали узагальнюються творчою групою. Узагальнений варіант моделі випускника виноситься на обговорення педагогічного колективу, активу батьків і учнів.

Важливий сам процес усвідомлення своєї перспективи кожною дитиною, батьками, враховуючи, що він будується на діагностиці, оцінці, самооцінці, самотестуванні дітьми особистих якостей.

Для обговорення можна запропонувати наступні питання:

● Які якості необхідні сучасній людині?

● Якими якостями повинен володіти випускник нашої школи, щоб визначити своє місце у самостійному житті?

● Які якості успішно формує наша школа?

● Які якості відсутні або погано розвинуті у сьогоднішнього школяра?

● Що потрібно змінити в школі, щоб виховати в учнів бажані якості?

Можна використати і таку форму виховної роботи як випускний ринг, мета якого – уточнення життєвої позиції випускників.

На ринг приходять всі учні школи. Кожний присутній на ньому може задавати любе запитання всьому випускному класу або окремо його членам. Відповіді оцінюються суддівською комісією. Крім того, всі учні (1 – 11 клас) висловлюють своє судження відносно характеру життєвої позиції випускників.

Випускному рингу передує підготовка. За цей час його організатори готують запитання для випускників. Створюється суддівська бригада і суддівська колегія.

Суддівська бригада складається із школярів – представників учнівського самоврядування. Вони слідкують за дотриманням правил рингу, часом, відведеним на питання.

Суддівська колегія складається із педагогів, батьків, громадськості. Вони контролюють змістову сторону рингу, виносять свою оцінку.

Орієнтовні питання для випускників:

1. Що було найрадіснішим та найважчим у шкільному житті?

2. Що було головним в 11 класі?

3. Які навчальні предмети були для вас найголовнішими? Чому?

4. Чи є у вас ідеал? Який він?

5. Які якості особистості ви ставите на перше місце?

6. Яким ви уявляєте щастя?

7. Що ви будете робити, якщо зустрінетесь із злом у житті?

8. Як ви будете вибирати професію?

9. Щоб ви змінили, коли б могли, у своєму шкільному житті?

10. Що ви порадите тим, хто ще продовжує вчитися в школі?

Визначення загальної мети виховання в освітній установі спонукає дітей і батьків до необхідності вироблення індивідуальних властивостей, якостей особистості із врахуванням створеної ними моделі випускника, що визначає програму росту на найближчий період і перспективу.

Сучасні філософсько-гуманітарні теорії спонукають до формування цілей виховання, які грунтуються на таких вихідних положеннях:

1. Людська особистість неповторна.

2. Розвиток особистості можна визначити двома критеріями: постійним вдосконаленням змісту її діяльності відносно внутрішніх можливостей та ступенем гармонізації цієї діяльності з цінностями суспільства, в якому вона проживає.

Отже, якщо виховний процес школи спрямований на створення умов для творчої самореалізації особистості та засвоєння нею моральних правил життя у людському суспільстві, то така школа працює на вдосконалення своєї держави, на її гуманістичний, а отже, і на загальний розвиток.

Педагогічні моделі реалізації такої мети можуть бути різними. Це може бути модель цілісної педагогічної системи, забезпеченої матеріальними, технічними, кадровими ресурсами. Але такі можливості мають зараз небагато

шкіл. Може бути і найпростіша модель – певний набір виховних проектів. Можливості для їх здійснення, має, мабуть, кожна школа. Бо цими можливостями є справді золотий запас нашої освіти – вчителі, які здійснюють свою професійну діяльність як духовну місію вчительства.

Кілька прикладів.

Вчитель ЗОШ 22 м. Тернополя

десять років тому створила шкільний театр. Ніхто її до цього не спонукав, не ставив певних завдань. Такі вчителі мають внутрішню потребу у розширенні умов для спілкування з учнями. Для неї і учні – це красиве і розумне життя учнів, випускників, вчителів, батьків на одній творчій території.

Про виховні можливості шкільного театру сказано багато. Але тема ця невичерпна.

Педагог-організатор ЗОШ 20 м. Тернополя, випускник нашого університету

є організатором клубу старшокласників. А це вечори поезії, пісні, гумору. Це осередок душевного педагогічного спілкування, яке дає натхнення для розуму і серця.

Даний клуб відрізняється від інших тим, що в ньому співпрацюють і відпочивають разом досвідчені і молоді вчителі, студенти, учні.

У ЗОШ 19 м.Тернополя працюють дійсно талановиті вчителі. Вони не тільки захоплені предметами, які викладають, але й захоплені туристи. Навіть при нинішній скруті вони щороку вивозять всіх учнів школи у Карпати. Це завжди нові враження, випробовування, вміння пристосуватись до несприятливих умов, терпіти втому, співпрацювати і турбуватись про людей з різними характерами і уподобаннями.

Туризм, як відомо, є однією з найбільш комплексних і ефективних форм виховної роботи.

Але ці приклади ще не є виховний процес школи. Бо процес – це цілеспрямований рух у взаємодії окремих його елементів. А чи має виховний процес переваги перед діяльністю окремих виховних осередків? Так, має.

По-перше, лише осмислений досвід привласнюється. Передаватися може лише привласнений досвід. Для осмисленого досвіду необхідне не лише відчуття його з середини, а й порівняння з іншими варіантами досвіду, відсторонена оцінка.

По-друге, такі виховні осередки самодостатні. В них відбувається самореалізація педагогів і учнів у значущій для них спільній діяльності.

Яким же чином можна сформувати виховний процес школи на основі діяльності спонтанних виховних осередків?

Вирішення цього завдання дуже просте організаційно і дуже складне психологічно.

Його можна порівняти з художньою обробкою дорогоцінних каменів. Дійсно художня обробка передбачає такий обережний і вдумливий дотик до каменя, який висвітлив би його суть і не згубив природної неповторності.

Виховним осередкам можна надати форми виховних проектів. Для цього необхідно сформулювати мету діяльності, визначити основні форми реалізації

мети, основні етапи розвитку дитини на близьку, середню і дальню перспективи та визначити засоби, необхідні для здійснення задуманого. Створити координаційну раду з представників кожного із виховних осередків. Це може бути Рада шкільного клубу “Дозвілля” або Рада шкільних клубів, або щось інше. Рада визначає, коли той чи інший осередок (клуб, загін, об’єднання і т. ін.) проводить акцію для всіх школярів або певної вікової групи, і яку допомогу можуть надати інші осередки у здійсненні цього заходу.

Наприклад, туристичний клуб працює відповідно до своїх внутрішніх потреб за планом або без нього, але восени проводить сюїту туристичних ігор для учнів 5-8 класів, а навесні – туристичний зліт для учнів 9-11 класів.

Або клуб “Народний календар”, який працює відповідно до своїх уподобань та інтересів, до Різдва готує якесь свято для всіх бажаючих вчителів, учнів та їх батьків, а влітку, у шкільному таборі, організовує свято Івана Купала.

Здійснення виховного процесу у школі як реалізації виховних проектів створює можливості для поєднання свободи творчості й організаційних начал цілеспрямованої дії, - вважають вчені Л.В.Сохань, І.Г.Єрмаков.[12].

Виховні осередки сприяють самореалізації особистості в процесі її життєтворчості, а побудова зовнішніх елементів організації діяльності цих осередків – гармонізації процесів самореалізації особистості та її соціалізації.

Ми хочемо застерегти вас від неправильного тлумачення наведеної позиції.

Мова не йде про подальшу експлуатацію вчительського ентузіазму, про заклики до самовідданої громадської (неоплачуваної) роботи. Більше того, вважаємо, що взагалі шкідливо привчати працювати людей без справедливої оплати їхньої праці. Це формує нереалістичні життєві позиції. А в умовах життя в ринковому суспільстві – ще й певну безпосередність.

Але існує й інший бік явища. Сьогоднішня школа є маленькою моделлю майбутнього суспільства. Які моральні цінності вона закладе у своїх вихованців, які потенції до саморозвитку сформує, і визначатиме характер нашого суспільства. Вчителі, котрі це розуміють, ставляться до роботи в школі не тільки як до професійної діяльності, а й як до духовної місії, яка потребує не стільки оплати, скільки визнання і підтримки. Для таких учителів потреба у неформальному спілкуванні з учнями є не лише професійною, а й особистісною. Якщо їм заборонять ходити в походи з дітьми чи ставити спектаклі, то вони збиратимуться на квартирах і все рівно будуть це робити.

Отже, модель виховного процесу школи, побудована на виховних осередках, через реалізацію виховних проектів, має на меті організацію умов для самореалізації творчого потенціалу учнів і вчителів у спільній, значущій діяльності.

Модель виховних проектів є варіативною, гнучкою.

По-перше, це може бути певний набір проектів, які виникли спонтанно, залежно від внутрішніх потреб самореалізації окремих вчителів.

По-друге, це може бути певна система проектів, що є реалізацією педагогічної мети. Проектів може нараховуватись від одного до кількох десятків.

Така побудова виховного процесу створює можливості для внутрішньої самореалізації у різних видах діяльності, що, власне, і є процесом життєтворчості та гармонізації із зовнішнім впливом соціально-економічних і духовних факторів суспільства, тобто є процесом соціалізації.

Наведемо назви деяких виховних проектів, клубів, різних творчих об’єднань учнів і вчителів, що вже реалізуються в школах України різного типу: “Шкільний театр”, “Соціальна служба”, “Народний календар”, “Усний журнал “Мистецтво”, “Шукачі пригод”, “КВК”, “Школа виживання”, “Школа здоров’я”, “Дизайн”, “Архітектура душі”, “Зелений світ”, “Пам’ять серця”.

Таким чином, ефективність цілепокладання визначається рівнем засвоєння загальної мети, усвідомлення в ній особистісного потенціалу, а також відповідності цілей і досягнутого результату. Основна мета виховання полягає в тому, щоб допомогти учневі оволодіти великим мистецтвом любити світ людей. Цього неможливо досягти ні читанням лекцій, ні моралізаторством, ні будь-якою, навіть досить значною кількістю формально здійснюваних “виховних заходів”. Така любов є особливим станом душі, яка формується через радість спілкування однієї людини з іншою, пізнання нею навколишньої дійсності. Такої любові неможливо навчитися, граючись у життя. Треба брати в ньому активну участь, треба, щоб школа стала реальним, а не надуманим світом. Необхідно, щоб вона забезпечила кожній дитині абсолютну свободу творіння своєї душі. Тому справжню педагогіку можна назвати кодексом свободи дитини.

Результати і ефективність системи виховної роботи передбачає планування.

Як показує педагогічна практика, до плану часто відносяться лише як до адміністративної вимоги, а процес планування, на жаль, обмежується рамками складання і написання плану. При такому підході план, без сумніву, має формальний характер і не може бути орієнтиром в діяльності.

Призначення плану – впорядкувати педагогічну діяльність, забезпечити виконання таких вимог до педагогічного процесу, як планомірність і систематичність, керованість і наступність результатів.

Планування виховної роботи школи передбачає:

- чітке визначення суті соціально-педагогічних проблем, що їх вирішуватиме колектив;

- порівняння досягнутого з вимогами, сформульованими у нормативних документах МО України. Державній національній програмі “Освіта”;

- аналіз реального стану справ;

- уточнення конкретних завдань, вибір оптимальних шляхів і засобів вирішення проблем;

- окреслення можливих варіантів управлінських рішень, що забезпечують досягнення поставленої мети;

- передбачення найбільш ефективних форм і методів контролю.

Будь-яке планування можна представити трьома етапами:

- складання педагогами проекту плану;

- колективне планування (апробація, корекція, перевірка задумів педагогів, збір пропозицій, ідей учнів, батьків);

- внесення педагогом корективів в первинні задуми, проект плану із врахуванням результатів колективного планування, кінцеве оформлення плану виховної роботи.

Вивчення практичного досвіду засвідчує. Що в шкільному колективі складаються наступні плани з виховної роботи:

- перспективний план, розділ річного плану роботи школи “Виховна позаурочна робота з учнівським колективом”;

- календарні плани ВР з учнівським колективом на чверть, місяць, на півріччя (плани-сітки, зручні для роботи і коректування);

- план методичної роботи з вчителями з питань виховання школярів;

- план контролю за організацією і результатами ВР: а) плани клубів, штабів, рад, музеїв і інших шкільних об’єднань; б) перспективні плани роботи за напрямками виховання на декілька років (3, 5, 10), наприклад з естетичного виховання або громадянської освіти; в) плани підготовки і проведення загальношкільних справ.

У класному колективі найчастіше складають:

- план виховної роботи класного керівника;

- план учнівського колективу;

- план підготовки і проведення виховної справи у колективі;

- план роботи творчого об’єднання, груп.

Ми розділяємо точку зору вчених І.П.Іванова,, В.Т.Розмариці, Н.Щуркової в тому, що основним принципом планування є діяльнісний підхід. Він означає, що в плані роботи передбачається організація різних видів виховної діяльності (пізнавальної, трудової, художньо-естетичної, громадської, ціннісної орієнтації, спортивно-оздоровчої, свободи спілкування).

Реалізація принципу діяльнісного підходу можлива лише при умові поєднання його з принципом системного підходу.

Планування ВР в школі повинно здійснюватись на основі педагогічної діагностики. За її результатами та прогнозуванням соціального розвитку особистості складається план.

Пропонуємо вашій увазі технологію колективного планування на рік, яка є однією з найважливіших у виховному процес.

Використовуючи її як зразок, ви зможете розробити технологію будь-якого іншого циклу виховання.

Фактично ця технологія задає алгоритм самоврядування учнівського колективу – адже вона є проектом здійснення всіх етапів будь-якої творчої справи силами самого колективу на основі принципів самодіяльності й самоорганізації. Звичайно, кожний педагог може вносити у таку технологію щось своє – це тільки піде на користь справі. Треба лише пам’ятати, що змінювати її можна у певних межах – виходячи з вимог, які ставляться до організації колективної творчої діяльності (КТД). В іншому ж випадку будуть порушені педагогічні закономірності, а це значно зменшить ефективність тієї чи іншої виховної справи (виховного заходу).

Як бачимо, план – важлива передумова успіху у вихованні школярів в тому випадку, коли він є підсумком колективної спільної творчості, пошуку педагогів і учнів, коли в основі процесу виховання спостерігається тісна взаємодія, зацікавлене співробітництво вихователів і вихованців, старших і молодших.

Узагальнення знань з “Педагогіки” повинно підвести вас до думки, що існує два основні шляхи впливу вихователя на вихованців: прямий - у процесі безпосередньої взаємодії, з учнем (бесіди, дискусії, вимоги, поради, покарання, заохочення і т.д.);

опосередкований - засобами доцільної організації соціального та предметного оточення вихованців (естетичне оформлення кімнати, добір іграшок, організація колективних видів діяльності, регулювання міжособистісних стосунків у колективі і т.д.).

Як бачимо, методи виховання - це способи прямого і опосередкованого впливу вихователя на свідомість, почуття і поведінку вихованців з метою розвитку в них бажаних якостей, мотивів, ціннісних орієнтацій, звичок і переконань (В. М. Галузяк).

Поряд із поняттям “метод виховання” у педагогіці часто використовується близьке за значенням поняття “виховний прийом”. Прийом виховання - складова частина методу, один із його елементів. Наприклад, бесіда з учнями будується як ціла система прийомів: прийом яскравого початку, прийом звертання до життєвого досвіду дітей, прийоми утримання і переключення уваги, прийом завершення розмови.

В основі будь-якого виховного методу лежить один або декілька психологічних механізмів розвитку потреб, ціннісних орієнтацій, установок, звичок, якостей характеру особистості. Так, метод прикладу грунтується на механізмах ідентифікації і наслідування, в основі методу переконування лежить механізм мотиваційного опосередкування, в основі методу доручення - механізм вживання у соціальну роль, методам покарання і заохочення відповідає механізм емоційного обумовлювання тощо.

Ви, мабуть, вже помітили , що активізувати ті або інші механізми розвитку мотиваційної сфери можна, впливаючи на підсвідомість, свідомість і поведінку особистості. Відповідно, до традиційної загальноприйнятої класифікації методів виховання, з якими ви познайомились на заняттях з “Педагогіки”, ми пропонуємо наступні методи [7, C. 148]:

1. методи впливу на підсвідомість вихованця: педагогічне доцільна самопрезентація вчителя, навіювання;

2. методи звернення до свідомості вихованців: переконування, диспут, приклад;

3. методи організації поведінки вихованців: вимога, доручення, привчання, створення виховних ситуацій, рольові ігри;

4. методи оцінювання і корекції поведінки вихованців: покарання, заохочення.

Педагогічна доцільна самопрезентація — намагання вихователя вплинути на враження, що формується в учнів про нього. Як відомо, необхідною умовою ефективності виховання є авторитетність педагога для вихованців. Для формування авторитету учитель має так будувати спілкування з учнями, щоб викликати в них позитивне ставлення: довіру, симпатію і повагу.

Спостереження під час проходження педагогічної практики свідчать про існування як продуктивних, так і непродуктивних стратегій самопрезентації. Деякі, наприклад, намагаються справити враження серйозної, суворої людини, інші орієнтуються на образ ділового, компетентного викладача, для якого головне - знання. Треті намагаються викликати в учнів симпатію і довіру, спілкуючись з ними на рівних, проявляючи поступливість і невимогливість

Якою ж має бути педагогічне доцільна самопрезентація вчителя-вихователя?

Можна виділити лише найбільш загальні вимоги до самопрезентації вчителя, (при цьому потрібно пам’ятати, що універсальної, ефективної у всіх ситуаціях стратегії самопрезентації не існує):

1. проявляти зацікавлене, доброзичливе, чуйне ставлення до учнів, готовність зрозуміти їх точку зору;

2. демонструвати ґрунтовні знання і професійну компетентність, цікаво викладати навчальний предмет;

3. бути вимогливим і справедливим у стосунках з учнями.

Надмірна директивність, репресивність та регламентація у вихованні, як і вседозволеність, однаково завдають шкоди особистісному розвиткові дитини, призводять до антисоціальної і агресивної поведінки, особливо в підлітковому і юнацькому віці.

4. підтримувати у спілкуванні з учнями оптимальну соціально-психологічну дистанцію.

Надто велика дистанція характерна для вчителів, спілкування яких має закритий, формальний характер. Вони взаємодіють з учнями виключно як виконавці соціальної ролі, приховують свої почуття за маскою офіційності, уникають близьких, відкритих, персоналізованих стосунків з вихованцями. Така позиція позбавляє як учителя, так і учнів спонтанності, свободи самовираження, перешкоджає формуванню взаємної довіри.

Мистецтво педагогічної взаємодії полягає в умінні вчителя встановлювати у взаєминах з учнями оптимальну соціально-психологічну дистанцію, яка була достатньою для підтримання дисципліни і, водночас, не перешкоджала виникненню взаєморозуміння та діалогу, без якого справжнє виховання неможливе.

5. Навіювання - спосіб безпосереднього впливу на особистість (її емоційний стан, установки), який зумовлює некритичне і несвідоме засвоєння нею певних поглядів чи виконання дій.

Навіювання може здійснюватись як мовними засобами (слово, інтонація, пауза) – наприклад: “Я переконаний, що тобі під силу це завдання”, - так і позамовними (міміка, пантоміміка, жести, оточуюча обстановка тощо).

Ефективність навіювання залежить від:

1) особливостей вихователя (авторитет, привабливість, зовнішній вигляд, інтонація, міміка);

2) особливостей вихованців (вік, стать, критичність мислення).

Переконування - метод словесного впливу на вихованця (його переконання і поведінку) шляхом звернення до його власного критичного мислен­ня. Воно впливає також на почуття.

Ефективність цього методу залежить від трьох основних факторів: а) ставлення учнів до вчителя (вплив особистості вихователя залежить від його переконливості, компетентності, впевненості, привабливості), б) переконливості аргументів, в) врахування індивідуальних особливостей вихованців.

Якщо в учнів сформувалося негативне ставлення до педагога, навіть найрозумніші аргументи не матимуть на них ніякого впливу. Важливо й те, наскільки вихователь знає своїх учнів, їхні погляди, уподобання, інтереси, життєвий досвід.

У процесі переконування можуть застосовуватися такі прийоми, як опора на особистий досвід учнів, наведення яскравих прикладів з літератури, реального життя, постановка запитань перед учнями, спільне обговорення проблеми.

Досить ефективною і водночас складною формою переконування є індивідуальна бесіда з вихованцем. Важливо, щоб під час такої бесіди між педагогом і учнем не виник психологічний бар'єр. Якщо учень неправильно розуміє ситуацію, треба тактовно, не принижуючи його гідності, пояснити, в чому він помиляється. У присутності товаришів бесіда повинна бути короткою, діловою, спокійною, без іронії та зверхності. Вихованець лише тоді сприйме слова вихователя, коли відчує його доброзичливе, зацікавлене став­лення і щире прагнення допомогти.

Використання методу дискусії допомагає розвивати в учнів уміння спільно аналізувати факти і причини, удосконалюють навички критичного й творчого мислення, вчать брати до уваги різні сторони моральної проблеми, виробляють уміння досягати порозуміння.

Використання дискусії ставить певні вимоги щодо її проведення: 1) правильний вибір теми, яка має бути цікавою, важливою і близькою для учнів; 2) чітке формулювання питань для обговорення; 3) залучення до обго­ворення всіх учнів; 4) ознайомлення учнів з правилами поведінки під час дискусії, прийомами аргументації і контраргументації; 5) не нав'язувати учням свою думку, не поспішати виправляти їхні помилкові судження. Вчитель має бути терпеливим і тактовним, рівноправним учасником спільного обговорення. Не обов'язково, щоб учні внаслідок дискусії прийшли до єдиного і остаточного рішення.

У виховному процесі важливі і різні види педагогічно організованого прикладу, який дає конкретні зразки для наслідування і тим самим формує свідомість, по­чуття, переконання вихованців. “Довгий шлях наставлянь, - казав римський філософ Сенека, - короткий цілях прикладу”.

Прикладом для дітей можуть бути знайомі, близькі люди - батьки, вихователі, друзі, родичі. Велику виховну силу має також і приклад героїв книг, фільмів, історичних діячів, видатних вчених, співаків, артистів, спортсменів. При цьому потрібно уникати нав’язливих закликів, а запропонувати учням прочитати книгу, переглянути кінофільм, спектакль про людину, що гідна наслідування.

Поширеною помилкою вихователів є пряме нав'язування дітям прикладу ровесників: “Подивися, яка Наташа гарна дівчинка - спокійна, вихована. Чому б тобі з нею не дружити”. Як правило, такі звернення викликають негативну реакцію з боку учнів. Страх бути гіршим за інших може надовго паралізувати активність вихованця і навіть перерости в комплекс неповноцінності.

Одним із завдань виховання є розвиток вольових якостей особистості, що досягається з допомогою педагогічних вимог (прямих, не прямих. Їх використання може бути ефективним за умови дотримання певних правил:

- Вимоги повинні бути зрозумілі дітям.

- Вимоги мають бути посильними.

Слід враховувати індивідуальні особливості та рівень вихованості учнів: недоцільно використовувати прямі, категоричні вимоги стосовно тривожних, невпевнених у собі або сумлінних учнів.

- Вимоги повинні бути послідовними. Якщо сьогодні від вихованця вимагають одне, завтра звертають увагу на інше а післязавтра вимагають третє, то це призводить до його дезорієнтації і викликає стрес. Вихователь має бути передбачуваним для вихованців у своїх вимогах.

Практика стверджує: найбільш ефективними є вимоги, які діти встановлюють разом із дорослими: “Правила поведінки” для свого класу, дитячі Конституції, закони і заповіді тощо.

При вихованні молодших школярів використовується метод привчання (регулярне виконання певних дій з метою перетворення їх на звички).

Гуманістична педагогіка виступає проти жорсткого привчання і пропонує з метою пом'якшення використовувати його в комплексі з інш