Тема 3. Текст як об’єкт герменевтичного аналізу

Як вже зазначалось, герменевтика є вченням про розуміння смислу на підставі витлумачення текстів. А це означає, що об’єктом герменевтичного дослідження є текст. Треба зазначити основні його ознаки, що допоможе дізнатись, з чим доводиться працювати всім, хто рухається до усвідомлення смислу будь-якого тексту.

Текст будемо розуміти як систему знаків, що виникає в мовленні. З цього й випливають його ознаки:

• знаковість: текст завжди складається з певних елементів, що мають знакову природу, тобто складаються з означального і з означеного;
• межі: з точки зору традиційної семіотики, кожен текст відмежований від інших текстів і від мови, за допомоги якої він створений, як такої (в ситуації інтертекстуальності такі межі розмиваються, про це мова йтиме пізніше);
• структурність: текст має внутрішню організацію, певну структуру, тобто відношення між своїми елементами на різних рівнях. По-перше, це очевидні відношення між значеннями всіх елементів, що становить основу для значення тексту. По-друге, це приховані і в різноманітні способи закодовані відношення між елементами тексту, що виступають основою для смислу. Тобто в тексті, що є носієм смислу, на підставі “першого поверху” структури – рівні існування значень – формується “другий поверх” – рівень смислу. Значення і відношення між ними мають розглядатися в такому разі як означальне, що вказує на своє означене – на смисл;
• смисл, або тематична єдність: текст має цілісність, в межах якої смисл формується як результат синтезу різних її компонентів, коли всі частини його і смисл в цілому перебувають в узгоджених відношеннях.

Для герменевтичного дослідження важливо розрізняти значення і смисл. Будемо розуміти значення як усталений зміст мовних елементів і той буквальний зміст, що існує у висловлюванні, а смисл – як певну змістовну надбудову над значеннями, що є унікальною для кожного тексту і виникає на підставі взаємодії тексту з контекстом, коли стає очевидною значущість кожного значення в межах визначеного контексту. Смисл – це те, що мається на увазі під значеннями тексту.

Контекст – це система відношень тексту з іншими текстами, що виступає важливим необхідним чинником відкриття смислу. Той самий текст в різних контекстах буде мати різний смисл. Це уможливлюється складною побудовою кожного тексту, коли в різних контекстах можуть бути актуалізованими відмінні фрагменти відношень і значень. Тоді те з тексту, що було на периферії в одному контексті, може стати важливим в іншому – так формуються різні підстави для смислу.

Передумовою герменевтичного аналізу стає семіотичний аналіз, що встановлює відношення між знаком і значенням, працюючи з текстом як феноменом мови. Герменевтичний аналіз, що спирається на результати семіотичного, просувається до смислу тексту як феномена мовлення.

Герменевтика передбачає необхідність контекстуального аналізу. Існують 3 види контексту:

· мікроконтекст: найближче безпосереднє оточення тексту (для слова – речення, для речення – фраза, абзац тощо);

· макроконтекст: історична соціокультурна ситуація створення тексту, що включає в себе історичні події, культурні смисли доби, мовний стан, біографічні деталі автора;

· діалогічний контекст: ситуація нового прочитання тексту, коли підставою для розуміння смислу стає контекст того, хто сприймає текст.

Для відкриття смислу необхідним є рухатись герменевтичним колом в межах трьох зазначених контекстів. По-перше, треба встановлювати відношення між частинами тексту та його смислом в цілому зсередини його, в межах мікроконтексту, коли сусідні елементи підказують значення слів, речень та ін. Також треба відкривати відношення між частинами тексту та ним як таким з іншими текстами доби, коли він був створений, знаходити відповідності між текстом та історичними подіями чи з подіями життя автора, що теж може вказувати на смисл. І по-третє, обов’язково треба враховувати нові контексти життя тексту, коли можуть виникати такі смисли, що їх автор взагалі не передбачав, але які, тим не менш, адекватні певним контекстуальним зв’язкам тексту.

Герменевтичний аналіз дещо ускладнюється за умов інтертекстуальності культури. Інтертекстуальність – термін, запроваджений французьким критиком і філософом Юлією Крістевою для позначення міжтекстуальних відношень, коли кожен текст не тільки виступає як частина широкого культурного тексту, а є відкритою структурою, частинами якої виступають інші тексти. За доби постмодерну інтертекстуальність усвідомлена як невід’ємна частина культурного дискурсу, в межах якого кожен текст вбирає в себе інші тексти, а тому розглядається як “фабрика слідів”, як механізм з продукування нескінченості смислів. Оскільки за таких умов текст розглядається водночас в усіх можливих контекстах, а робота з витлумачення виглядає як прогулянка по текстовій поверхні, коли важливим є не встановлення конкретного контексту, що уможливить певність смислу, а відкриття інтертекстуальної природи тексту, тобто можливість розшифрувати всі алюзії, відсилки, натяки, з яких складається текст, то герменевтичне дослідження дуже ускладнюється. Бо тепер з однаково актуальних контекстів тлумач має обрати найбільш адекватний для даного тексту, щоб вийти до конкретного смислу твору.

Інтертекстуальність перетворює на очевидність важливу рису будь-якого тексту: художній текст завжди більший, ніж написаний текст.

Контрольні питання:

1. Назвіть основні ознаки тексту, важливі для герменевтичного аналізу.

2. Як герменевтика розрізняє значення і смисл?

3. Поясніть, як контекст виконує роль передумови відкриття певного смислу.

4. Назвіть основні види контексту та їхню роль в розумінні.

5. Що таке інтертекстуальність? Як відбувається герменевтичне витлумачення інтертекстуальних текстів?