Тема 5. Становлення герменевтики

Антична герменевтикаформувалась на підставі античної картини світу, що вплинула на принципи, цілі і методи витлумачення.

Термін hermeneus зустрічається вже у Піндара і Есхіла як назва тих, хто тлумачив епічні поеми Гомера через незрозумілість застарілих мовних форм. Хоча епос Гомера несе в собі частину міфологічного світобачення, коли всьому надається конкретно-чуттєвий вигляд, ніщо не приховується, і, як пише І. Ауербах, “гомерівський стиль знає тільки передній план, тільки теперішнє, рівномірно освітлене і завжди однаково об’єктивне”, “у Гомера немає таємного смислу, його можна аналізувати, але не можна витлумачувати”, в той самий час намагання відкрити другий план в текстах поем формував те “перспективне бачення”, котре поступово ставало невід’ємною частиною герменевтичної настанови. До кінця VI століття до Р. Х. склалася традиція алегоричного витлумачення гомерівського епосу, коли в його текстах відкривали утаємничений зміст морального, натурфілософського характеру, починаючи з Теогена Регійського, чию справу продовжував в ІІІ-IV століттях до Р. Х. Метродор із Лампсака. В Давній Греції об’єктами витлумачення ставали передбачення оракулів, закони, звичаї, і діяльність екзегетів (давньогр. еxegetes – витлумачуватель) здійснювалась в межах філології, яку започаткували софісти.

Грецька герменевтика неісторична, не зважає на індивідуальні риси текстів, зумовлені історичними обставинами. Це можна пояснити певними особливостями античного світогляду. Як бачимо, ця герменевтика на ранніх стадіях орієнтується переважно на усне слово, коли навіть Гомер як автор писемних поем усвідомлюється як співець (Іліада: «Гнев, богиня, воспой Ахиллеса, Пелеева сына», Одисея: «Скажи мне о том многоопытном муже, который…»). В основі такої ізусності грецької культури лежить її речовинність, орієнтація на тіло. Усне слово представляє тілесну присутність людини, воно співприродно людині, на відміну від записаного слова, де людина не є присутньою. Платон наполягав на цінності усного тексту, а писемний розумівся ним як допоміжний засіб для пам’яті, котрий, тим не менш, шкодить пам’яті, бо позбавляє її необхідності тренуватись. Якщо текст сприймається як усний (навіть записані поеми Гомера), до нього не можна ставитись як до чогось, що несе на собі печатку минулого, але лише як до того, що існує “тут і тепер”. Лише з часів Аристотеля, коли на перший план виходить постать вченого, як можна побачити, починається формування культу книги, записаного слова.

Неісторичність грецької герменевтики можна пояснити ще одним світоглядним моментом: античним розумінням часу як кола, як вічного повернення. Світ живе за циклічною схемою, коли все повертається на своє місце. А тому, хоча і є рух в природі і людському житті, він завжди повертає світ на висхідну позицію. Отже годі шукати в житті та в текстах щось, що могло б нести в собі унікальні риси, сформовані за інших часових умов, бо все повертається. Ця особливість притаманна навіть тому аналізу філософських вчень минулого, до якого вдається Аристотель, за визначенням перший історик філософії. Він, скажімо, не враховує особливості історичної ситуації, в якій виникало філософське вчення Геракліта, що несе на собі печатку свого часу, і розглядає його як сучасне, критикуючи свого попередника за символічне мислення, називаючи його через це автором дитячих відповідей на дорослі питання.

Антична герменевтика набула нових мотивів для розвитку внаслідок виникнення християнства, коли виникла потреба перекладання Біблії давньогрецькою мовою, що передбачало певного витлумачення текстів Святого Письма. Стикнувшись з проблемами у витлумачення, герменевтики вимушені були вдаватись до теоретичного осмислення правил і методів витлумачення. Як можна побачити, герменевтика як мистецтво витлумачення потребувала вже герменевтики як вчення про витлумачення, і такий її розвиток зумовлювався усвідомленням власних проблем, перш за все філологічного характеру. Такою важливою теоретичною проблемою було питання: скільки значень в слові. В залежності від відповіді на нього формувалися протилежні позиції в розумінні природи біблійних текстів і різні стратегії витлумачення, виникли дві різні герменевтичні школи:

· аналогісти (Александрійська школа, до якої належав Аристарх, на підставі якої постала дуже впливова Александрійська богословська школа), які стверджували, що слово має багато значень, а тому пропонували алегоричне тлумачення Біблії;

· аномалісти (Пергамська школа, до якої належав Кратет), які стверджували, що слово має одне значення, і пропонували буквальне тлумачення Святого Письма.

Близькосхідна герменевтика формувалась в контексті іудаїстського світогляду, на підставі картини світу, викладеної в Торі. Розуміння існування світу і людини тут має відмінності від античного світобачення. Виникнення світу тлумачиться як результат творення Богом. Світ представлений в Біблії як потік часових подій, що несе в собі всі речі. Як влучно писав С. Аверінцев, “Біблію просякає дух “містичного історизму”, вона малює світ, що прямує з минулого через теперішнє до майбутнього, обетованного. І хоча людське життя вже виглядає не як колообіг, де все тупцює на місці, що було в античному світогляді, а як історія, спрямована за прямою лінією часу, герменевтика не мала на меті відкриття індивідуальних ознак чи унікальних подій цієї історії, а тлумачила їх як носіїв Божественного задуму. Ці традиції витлумачення будуть актуалізовані в Середньовіччя, хоча тоді відбудеться, як пише В. С. Горський, зменшення історизму, що був розвинений у містичній формі на Близькому Сході.

Контрольні питання:

1. Що з античного світогляду впливало на неісторичний характер герменевтики?

2. Які були підходи до тлумачення текстів Біблії в античних богословських школах?

3. Що визначало “містичний історизм” Близькосхідної герменевтики?