Тема 6. Герменевтика Середньовіччя

На перетині античного і християнського світобачення виникає світогляд Середньовіччя, в контексті якого формувалися нові завдання і правила витлумачення текстів. Виникнення християнства зрештою вимагало його систематичного викладення, і ранні середньовічні теологи і філософи використовували для цього поняття і вчення античної філософії, надаючи їм кінець кінцем невластивого їм християнського забарвлення.

Доба Середньовіччя була часом визнання культу писемного слова, на відміну від античності. Головною книгою було Святе Письмо, що втілювало Божественне Слово і вищу Істину про Бога, світ і людину. І герменевтика цієї доби формувалася як священна герменевтика, що розробляла правила витлумачення текстів Святого Письма. При цьому вона виходила з універсального символізму середньовічного світобачення, що полягав у розумінні не тільки мови Біблії як символів, що передають Слово Боже, а й всього створеного світу як книги, написаної Богом, де явища природи і події людської історії виявлялися знаками, що символізували Божественний задум, в них реалізований.

Людське життя розуміється як історія, що виглядає як рух в часі, і як певний текст, що має своєрідну драматургію: зав’язку (момент створення світу), кульмінацію (страсті Христові) та розв’язку (друге пришестя Христа). Оскільки цей текст несе в собі Божественний смисл, що не завжди відкритий для легкого розуміння, герменевтика має завдання так витлумачити події світу и слова-знаки цих подій, щоб дістатися саме вічної Божественної Істини. Це означало для герменевтики нехтування усім індивідуальним і в історичних подіях, і в людському житті, і в людських особистостях заради того вічного, понадчасового, що являло себе через ці явища. Тому середньовічна культура – це переважно знеособлена література як виявлення корпоративної свідомості, а не культура самовираження особистості.

Оскільки світ в середньовічному світобаченні виглядає як симетрично розташовані різні плани: повсякденне земне існування в теперішньому часі, в якому відображаються минуле і майбутнє, та світ Божественний, надчасовий, що становить собою істинну буттєву основу життя людини, – то в герменевтиці поступово оформлюється традиція алегоричного витлумачення Святого Письма. Ця традиція сходить до Александрійської богословської школи, в якій ще Орігеном було запроваджене потрійне витлумачення кожного місця Біблії: буквальне – плотське, моральне – душевне, містичне – духовне. Зрештою герменевтика Середньовіччя буде відкривати в кожній біблійній розповіді 4 смисли водночас.

Важливою рисою середньовічного світобачення і герменевтики було намагання витлумачити Старий Заповіт з позиції Нового Заповіту, коли всі події першого розглядалися як провісники подій другого, що виступав в такому разі як реалізація пророцтва. Новий Заповіт став за часів Середньовіччя підставою для тлумачення будь-яких текстів, в тому числі і нерелігійного характеру, де також намагалися віднайти позачасовий вічний смисл. Це сформувало взагалі неісторичне ставлення до літератури. І герменевтика Середніх віків пропонувала не метод історичного розуміння, а принцип догматично правильного витлумачення, коли вищим авторитетом у виборі стратегії інтерпретації була християнська церква, що своїми рішеннями визначала теологічні засади витлумачення. Зрештою текст Святого Письма виявився оточеним величезною кількістю авторитетних коментарів, що становили підґрунтя для витлумачення.

Як зазначає дослідник середньовічної герменевтики В. Мейзерський, герменевтика Середньовіччя регламентує інтерпретативні процедури щодо Святого Письма, що канонізує зовнішню форму тексту. Були створені усталені моделі продукування, використання й інтерпретації текстів, вироблені механізми, що реалізували вже задану інтенцію у вторинних текстах. Це відбувалося через формування доктрини і структурування корпуса текстів на “інтерпретуючі” та “інтерпретовані”, через розуміння світу як нескінченного тексту-знаку, через сакралізацію форм інтерпретованого символізму, що диференціює тексти на такі, що потребують і що не потребують інтерпретації, а також диференціює в текстах “сакральний” і “профанний” рівні читання. Зрештою, середньовічна герменевтика формує канонізовані моделі смислового продукування вторинних текстів, на основі котрих можуть бути структурованими всі тексти, створені культурою.

Важливим зразком священної герменевтики Середньовіччя виступає вчення Бл. Августина Аврелія (354-430 р.р.), що не тільки надав приклад реалізації герменевтики як мистецтва, здійснивши блискуче витлумачення текстів Святого Письма, але й запропонував певні теоретичні засади такого витлумачення, створивши священну герменевтику як вчення про правила витлумачення Біблійних текстів. Його праця “Християнська наука, або основи Священної герменевтики та церковного красномовства” містить і перше, й друге.

Августин пише книгу для священиків, що єдині мають можливість читати Біблію, а тому зобов’язані на підставі власного розуміння пояснити Божественне Слово християнам. Він впевнений, що Святе письмо містить в собі істинний смисл, що повідомлений людям Богом, і саме його треба віднайти через витлумачення знаків тексту. Це не завжди просто, бо є так звані “світлі” місця, що не викликають проблем з розумінням їх, а також “темні” місця Біблії, де складно зрозуміти смисл.

Розуміючи знакову природу священних текстів (як і будь-яких інших), Августин тлумачить знак як такий предмет, що крім власної сутності і форми, що впливає на наші почуття, викликає в нашому розумі уявлення інших предметів. В світі є 2 види семіозису: перший – це коли Бог створює весь світ, що виступає знаками свого Першопочатку, другий – це коли людина створює знаки (це можуть бути і предмети, що починають за певних умов вказувати на інші предмети, а також слова, що з самого початку виникають як знаки).

Знаки можуть мати буквальне значення і переносне, що, в свою чергу, може поділятися на 2 види: метафоричне (що виникає тоді, коли слово як знак речі перестає вказувати на цю річ, втрачає актуальність свого буквального значення і починає бути знаком іншої речі) та символічне (що виникає тоді, коли слово як знак вказує на певний предмет і зберігає своє буквальне значення, а цей предмет стає знаком іншого предмету: тут слово стає символом, що має подвійність, бо і зберігає буквальне значення, і здобуває нового – від того другого предмету, що виявився референтом першого предмету). Той, хто витлумачує тексти Святого Письма, має розібратися, якого виду знаки в конкретному місці Біблії. Для цього треба поставити певне “темне” місце Біблії в його буквальному значенні у відношення до християнського віровчення, і якщо відкриється узгодженість між ними, можна залишати буквальне значення, але якщо між ними буде протиріччя, треба відмовлятись від буквального тлумачення і ставитись до цього висловлення як до символічного. Тобто для вибору стратегії інтерпретації знаків тексту герменевт має вийти поза межі тексту і опертися на доктринальний текст, на християнську доктрину, освячену авторитетом християнської церкви.

Після цього треба здійснювати внутрішньоконтекстуальний аналіз, за допомоги “світлих” фрагментів Письма віднаходити смисл “темних” фрагментів. Так вже на початку 5 століття закладалися основні принципи витлумачення текстів Середньовічної доби: опиратися на Письмо і на церковний переказ.

Починати витлумачення текстів Августин пропонує з аналізу мови. По-перше, треба правильно розділити слова, що раніше писалися без проміжків. Він наводить багато прикладів неправильного розуміння смислу через неправильне розподілення слів, і неправильність тлумачення доводить невідповідністю такого розуміння певним християнським догматам, демонструючи в дії свій принцип покладатися на авторитет церкви. Часто нерозуміння пов’язане із незнанням слів, тоді треба дізнаватись їх значення, як і значення певних предметів, про які йдеться в текстах, як і символічні значення чисел.

Для точнішого розуміння слід звертатись до першоджерел, а також до перекладів Письма різними мовами і різних перекладів однією мовою, що надасть можливості через порівняння різних варіантів перекладів віднайти певних інваріантний стрижень значення, який буде слугувати за основу того значення, що приведе до певного смислу.

Приділяючи багато уваги раціональним процедурам витлумачення, що можуть привести до розуміння Божественної Істини, викладеної в Біблії, Августин все ж більше покладається на “надприроднє світло розуму”, на те осяяння, що через милість Божу освітлює людську душу і відкриває ті вищі істини, що закладені в неї Богом. Це притаманно не тільки Августину, а й усій середньовічній філософії та теології, особливо періоду патристики.

Контрольні питання:

1. Як впливає характер середньовічного світогляду на герменевтику?
2. Що таке універсальний символізм, як він визначає мету герменевтичного дослідження?
3. Чим відрізняється метафора від символу?
4. Як визначити характер знаків – буквальний або переносний?
5. Що є найвищим авторитетом для витлумаченні Святого Письма для Середньовіччя?
6. Яку роль відіграє внутрішньотекстове витлумачення в процесі прямування до Істини?
7. Які ще є чинники правильного розуміння текстів Святого Письма?