Григорій Іванович Філімончук (1919-2003)

Григорій Іванович Філімончук (1919-2003)

10серпня 2003 року відійшов у вічність Григорій Іванович Філімончук. Не займаючи поважних посад і не маю­чи високих духовних санів, він був відо­мий далеко за межами Волині. Особли­вий дар віри і помазання Духа Святого він проніс через все життя, служачи цим даром тисячам віруючих та невіруючих людей.

Народився Григорій Іванович 27 листопада 1919 року в Хопневі у православній сім'ї. Під час другої світової війни воював у лавах радянської армії і у 1944 році був поранений. Його життя було чудом врятоване і саме тоді, перебуваючи у передсмертному стані, Григорій звернувся до Бога з прохан­ням допомогти йому і дав обіцянку служити Господові. Але, повернувшись додому, забув про свою обіцянку. Незабаром оженився, став працювати бухгалтером у ліспромгоспі. Та Господь торкався його серця, і він став задумуватися над своїм життям і обіцянкою, яку дав Богові у важку хвилину. Одного дня, коли Григорій сидів у своїй кімнаті, перебуваючи в особ­ливих роздумах, відчуваючи якусь пригніченість, йому з'явився ангел, нагадав про Божу милість, даровану в житті, про чудес­ний порятунок від смерті на фронті, і сказав: «А тепер сам вибирай напрямок свого життя. Якщо хочеш спастися, іди до віруючих, які є в селі, і живи по Слову Божому». Того ж вечо­ра Григорій разом з кількома невіруючими товаришами пішов на богослужіння, яке відбувалося в хаті його тітки, у другій частині будинку, де він проживав.

На тому ж зібранні Григорій Іванович прийняв Ісуса Христа у своє серце і отримав хрещення Духом Святим, силу Яко­го він пронесе через усе своє життя. Це було на свято Пасхи в 1948 році. В тому ж році, увійшовши в заповіт Бога через водне хрещення, Григорій Філімончук активно включився в духовну працю. Разом з братами він багато подорожував, і не лише по Волині, але й за її межами, звіщав Євангелію, і його проста проповідь майже завжди супроводжувалася чудесами, зціленнями та наверненнями грішників до Христа. На почат­ку 1960-их років Григорія Філімончука обрали на служіння благовісника. Одночасно він є керівником місцевої хопнівської церкви (на пресвітерське служіння у цій церкві рукопокладений у 1987 році). Через служіння Григорія Івановича Дух Святий зробив багато зцілень, до нього додому постійно при­їжджали відвідувачі з особливими проблемами, і серед них було чимало невіруючих. Перед молитвою він обов'язково бесі­дував з людьми, приводячи їх до віри в Бога. Його проповіді та особисті бесіди відзначалися простотою, він не мав особли­вих методів чи форм зцілення: просто читав відповідні біблійні місця і звершав молитву.

Трудився Григорій Іванович до останніх років і хвилин життя. Відвідував церкви, звершав молитви над хворими і тими, хто мав проблеми. 10 серпня він ще проповідував у своїй церкві у Хопневі, а ввечері Господь відкликав його у Свої оселі.

ПЕРЕДМОВА

Коли Бог вводив Ізраїль у землю обітовану, то не раз говорив йому про те, наскільки важливо пам'ятати шлях, яким Він вів його. І не лише пам'ятати, але і розповідати про нього дітям.

Я часто свідчу про любов Божу в зібраннях віруючих або просто під час своїх подорожей автомобілем. Брати, вислу­хавши мої розповіді, не раз радили мені: «Ви б написали дещо із своїх переживань. Нехай би прочитали люди, особливо молодь наша». Так, минають літа, пам'ять моя слабне, дещо вже і забувається. Не завжди пригадую роки, місяці, коли що було, але вирішив щось-таки написати, хоча від того часу, як я прийшов до Бога, минуло 50 років.

Я забув, але Бог пам'ятає

Коли я повернувся із війни додому, моя мама, перебираючи речі у старій скрині, знайшла потерту книжечку польською мовою і дала мені почитати. Глянувши на неї, я згадав дитячі роки. Коли мені було десь 12 років, я пішов на зібрання віру­ючих в нашому селі, де й подарували мені цю Євангелію від Івана. На першій сторінці було написано: «Коли ти визнаєш Ісуса Христа своїм особистим Спасителем, то ось тут підпи­шись», і поруч стояв мій підпис польською мовою великими літерами: прізвище, ім'я. А внизу знову надруковано: «А те­пер, коли ти підписався, то визнавай Його перед людьми».

Це було осіннього вечора 1933 року. І ось тепер, коли я знову взяв цю Євангелію в руки, минуло десь біля 18 років. Я сказав у серці: «Ти пам'ятав мене, Боже. Скільки довелося пережити страшних хвилин, годин та років, скільки разів смерть заглядала в мої очі, а Ти беріг мене, мій Боже. Я забув про свою обітницю, а Ти пам'ятав, і око твоє було наді мною.

Ось чому я вижив! Фронт, полон, німецькі табори, де живцем в землю закопували, а я залишився живим. О Боже, прости мені, прости...» Сльози полилися з очей моїх. І зараз, коли пишу ось ці рядки, мої очі повні сліз, але нехай вони ллються і роз­мочать моє старе серце, нехай виростять ще один колосочок для слави мого Бога і на користь дорогому читачеві цих рядків. А тоді я сказав: «Господи, в тяжкий час Ти мене покликав, але дай мені при Твоїй охороні хоч п'ять років використати для Тебе». Бог це зробив з великою надбавкою, помноживши мою цифру на дев'ять, і я ще живу.

Моє навернення до Бога

Військова частина, в якій я служив, наступала на місто Гдиню, неподалік Данціга (порт на Балтійському морі, тепер Гданськ). Однієї ночі я бачив сон, ніби я був вдома і їв на вишні спілі ягоди, а сік з них біг по моїх щоках. Я зрозумів, що буду поранений. Вранці, перед наступом, усіх для сміли­вості почастували спиртом, але мені було тяжко на серці: я не пив і навіть не снідав. Незабаром ми пішли у наступ. Перед моїми очима щось блиснуло, гахнуло, як грім, і я відчув, як осідаю на землю. Потім знепритомнів.

В ту мить я був дома, біля своїх батьків, які пригощали мене вином і були раді моїй присутності. Коли відкрив очі, перш за все побачив над собою голубе небо. Лежу на спині, нічим не можу поворухнути, а з лівого боку вище грудей б'є вгору фонтан крові, падає на груди, розбризкуючись на всі боки. Промайнула думка: «Ось зійду кров'ю — і помру». Підняв очі до неба і подумки сказав: «Боже, якщо Ти є там, на небі, то спаси мене, і я буду Тобі служити. Я так хочу бачити свою маму і свою хату, а якщо ні — значить, Тебе немає, і я можу помирати». В цю мить кров перестала бити фонтаном, підійшли санітари, вкинули мене на візок і повезли у санчастину. Дуже багато поранених лежало на землі і чекало черги. Мене також поклали на землю. Але ось проходить між рядами в білому халаті дівчина. Глянула на мене, голосно закричала: «Носилки сюди!» Мене понесли на операцію, а вона не відходить від мене і все благає хірурга: «Рятуйте його скоріше». Я не міг говорити. Бачу, кидають кусочки мого м'яса в якусь посуди­ну, защемляють мені на шиї кровоносну судину, забинтовують руки, перев'язують таз, кладуть гіпс на ногу. Болі страшні, груди опухли. Ця дівчина збирає своїх подружок, і вони здають для мене свою кров.

Коли мене після операції віднесли в бік, при мені залиши­лася рятівниця. Мене дуже трусило, а вона плакала, обтира­ла хустинкою моє обличчя, яке було в крові та бруді. Підійшла машина, якою відправили мене у госпіталь. Лікували добре, перев'язки робили самі лікарі. Навіть вночі приходили і сиді­ли біля мого ліжка. Місяць часу тримали під наглядом, а коли повантажили в ешелон, то прийшла головний лікар, яка ще раз оглянула усі рани, наклала додатковий гіпс, повідомивши, що просила про це та незнайома дівчина. Лікар сказав її ім'я, але записати я не міг: руки не працювали. А якби хто і запи­сав, я не мав де сховати — був увесь в бинтах, без одежі.

Поранений я був 25 березня 1944 року, а додому повернув­ся комісованим, коли вже були жнива. Прийшов до своєї хати, яка чудом уціліла, — навкруги все спалене і в бур'янах.

Життя пішло старою колією, часті випивки, гулянки. Не­забаром оженився, народився син. Про каяття забув, забув, що я говорив Богові, як був поранений.

Але одного разу я про це задумався: а коли все-таки мене дійсно Бог врятував, то чому я Йому не служу, чому не шу­каю виходу із цього становища? Стаю на коліна і кажу: «Боже, якщо Ти є і Ти мене спас, то відкрийся мені і скажи, як я маю Тобі служити?»

Але перед цим я бачив сон, ніби, проходячи через сусіднє село, захотів пити. Біля криниці стояла дуже гарна дівчина в білому платті, набрала води і чекала, коли я підійду. Подаю­чи мені воду, сказала, щоб я завітав у школу, що була поруч. Я зайшов, усі лавки були зайняті людьми, а спереду — одне вільне крісло, де учитель посадив мене і сказав: «Уроки давно почалися, а ти так набагато спізнився. Але твоє завдання я тобі продиктую». На стіні була велика шкільна дошка, на якій він став крейдою малювати: велика будова на людських кістках, а на даху дві людини — Ленін і Сталін. Учитель каже: «Ти будуєш ось цю царську будову, а тобі треба будува­ти ось що». Я побачив нову будівлю — церкву, а на покрівлі, там, де купол церкви стоїть, усміхається до мене Ісус Христос, і, простягаючи до мене вогненні руки, просить прийти до Ньо­го.

Я прокинувся. Все це мене спонукало стати на коліна і ще раз спитати у Бога, чи дійсно Він мене спас.

Вранці я пішов на роботу. Тоді я працював бухгалтером у ліспромгоспі, контора якого була в нашому селі. Робота не клеїлася, я не міг навіть на рахівниці рахувати. Щось мені говорило: «Іди додому». Нарешті я підкорився цьому внутрі­шньому голосу і пішов. В хаті не було нікого. Я зайшов в останню кімнату, сів на дерев'яному диванчику, якого ко­лись зробив мій віруючий дядько Степан, що виїхав в Арген­тину. Відчував якусь настороженість.

І в ту ж мить у хаті засяяло, і у великому світлі я побачив людину, ноги якої були в хмарі, лице світле, ласкаве, одяг без ґудзиків, білий, як з кролячого білого пуху. Ноги в мене затремтіли, я злякався, але він каже мені: «Не бійся, я ангел Гавриїл. Ти сьогодні просив Всевишнього, щоб Він тобі відкрив­ся і сказав, що тобі робити. Я був з тобою на фронті, і коли тебе поранило, то я зробив все, щоб тебе врятувати. Отій дівчині, яка була начальником, видалось, що ти її близький родич, і вона тебе рятувала». Ангел мав книгу, відкривав сто­рінки, на яких я бачив, як у телевізорі, що є і що буде в останній час на землі. І сказав мені: «А тепер сам вибирай напрямок свого життя. Якщо хочеш спастись, то іди до віру­ючих, які живуть тут, у селі, і живи по Слову, як вони жи­вуть, по Слову, яке записано в Євангелії, і я буду тебе охоро­няти». Його не стало.

Після цього випадку я нарешті пішов на зібрання. Взяв із собою ще двох хлопців з віруючих сімей, але які були такі, як я. Зібрання відбувалося в другій половині хати, де я жив, — там мешкали моя тітка Христя і її діти: Льоня, Ліда, Петро та Віктор (чоловік загинув на фронті).

То була неділя. Зібрання проходило шумно, був приїжджий проповідник Сергій Банада. Перед тим, ввечері, також було зібрання, на якому покаявся і отримав хрещення Духом Свя­тим мій двоюрідний брат Льоня. Я через стіну слухав, як вони там молилися. Моя сестричка Ліда молилася по-німецьки. Думав, де вона навчилася? Але коли я до неї заговорив по-німецьки, вона нічого не розуміла, а сказала мені, що то не вона говорить, а Бог, і що через неї було дещо сказано про мене.

Ввечері знову було зібрання. Під кінець ми з друзями підійшли до столу. Я спитав, що то за мова, якою вони мо­ляться, звідки вони її знають. Банада почав нам роз'яснюва­ти. Відкрив місце з Дій апостолів, де описано, як Дух Святий зійшов на апостолів, прочитав про дім Корнилія та інші місця. Я був високої думки про себе, не хотів казати, що також ба­жав би й собі це все мати і що ангел мене привів сюди. Але покаятися я все не наважувався. Думав: іншим разом, зараз ще рано. Кажу Банаді: «Ну що ж, ви — святі. Ми, грішні, підемо, а ви залишайтесь та помоліться за наші грішні душі». Піднялись іти, а Банада каже: «Нащо нам молитися потім, ми зараз помолимося». І стали на коліна. Прохід нам пере­крили, бачу: мої хлопці вже на колінах і один із них плаче. «А чого я стою? — подумав. — Опущусь на коліна і я». Став, не знаю, що говорити, а Банада каже: «Молись». Я відпові­даю, що не вмію. «То говоріть за мною». Повторяю: «Госпо­ди, Духом Святим очисти мою душу і кров'ю Своєю омий моє серце». Я повторив два чи три рази і забув, а хотілось ще сказати. Знову кажу Банадї: «Повтори, бо я забув». Він по­вторив. І коли я відкрив рота, щоб сказати ці слова, Банада поклав на мене руки — і мене як жаром обсипало: щось гово­рю, кричу, махаю руками, встаю на ноги, не відчуваючи, щотвзутий, ніби зависаю у повітрі. Бачу: біжить моя мама, вкля­кає на коліна, каже: «Сину, де ти, там і я. Будемо служити Господу». А я й не знав, що моя мама відтоді, як я пішов в армію, і аж до цього дня завжди постилась і молилась за мене Богу, щоб Він мене живого повернув додому, і вірила, що так буде. Рік від мене вістки не мала, а вірою чекала мого повер­нення.

...Це були пасхальні свята 1948 року. «Христос воскрес», __ говорили люди. І я воскрес від мертвих своїх діл для жит­тя нового у Христі Ісусі. Це був день і мого воскресіння.

Моє випробування

Хочу розповісти і про мої спокуси, які довелося пережити після навернення. Це займе багато часу. Думаю, що в кожної людини, яка навертається до Бога вони є: в сім'ї, в суспільстві, на роботі. Але про одну із них я повідаю.

Тільки-но закінчилися пасхальні свята, як у село приїхав прокурор, начальник КДБ та секретар райкому компартії. Мене викликали у сільську раду. Довго тривала наша бесіда, і на закінчення мені сказали, що будуть судити: стаття, якою мені загрожували, передбачала покарання від 15 до 28 років тюр­ми. Важко було на душі, адже стільки витерпів, і ось знову страждання. Але пригадав слова, сказані ангелом, що він буде захищати. Трохи підбадьорив себе і чекав розв'язки. Секре­тар райкому викликав мене на вулицю і каже: «Розкажи, що воно сталося з тобою, я хочу знати». Я йому все розповів про те, як я на фронті обіцяв Богу служити і що зробив зі мною Бог. З епізоду покаяння проминув лише про Банаду Сергія. Секретар вислухав, взяв мене за руку і каже: «Ти дуже щас­ливий, що так сталося з тобою, тримайся твердо Бога, щоб не втратити цього щастя, що одержав. А я тобі допоможу». Ці слова стали для мене великою підтримкою, знову радість напов­нила мене. Зайшли ми назад у будинок. Секретар каже до своїх друзів: «Ну що ж, дамо йому строк 15 років, а нам потрібен бухгалтер новоорганізованого колгоспу. Краще переве­демо його в колгосп, а там побачимо, що далі робити». Так і зробили.

Перші чудеса

У Соні, дочки Назара Момотюка, стався перелом ноги вище коліна. Брат вирішив у лікарню її не везти, бо вірив, що Бог дасть оздоровлення. Тому перед зібранням, яке мало відбути­ся у нього в домі, був оголошений піст і молитва. Назар і його жінка Леонка були справжніми молитвениками.

Якось Назар їздив кіньми у Ківерці. За натхненням Духа Святого пішов на вокзал і там побачив, що на дошках лежить брат Ярмола, а біля нього милиці. Його привезли з Горьківсь-кої області з гірко знаменитого табору, що біля станції Сухобезводне. В нього був перелом хребта. Його зняли з по­їзда у Ківерцях і залишили, надіючись, що приїде із села Крас-новолі його родина і забере. Назар попросив людей допомогти покласти Ярмолу на віз і забрав його до себе додому, в с.Чов-ницю. Над хворим звершили молитву, і Бог оздоровив Ярмо­лу. Він своїми ногами пішов додому, в Красноволю, залишив­ши милиці в Назара, в коморі. Дуже довго вони там лежали. І ось тепер ми готувалися до молитви. Соня лежала на ліжку. Банада взяв її ногу, поставив рівно і шнурком прив'я­зав до ліжка, бо нога поверталась у переломі на всі боки. На­зар ходив по хаті і молився: «Я вірю, що вона зараз встане на ноги, а по-справжньому буде ходити через декілька днів». Сергій каже: «По вірі твоїй нехай буде тобі так». Молимося. Сергій кладе руку на перелом і велить іменем Ісуса кісткам стати на місце і зростися. Я стояв біля Сергія і бачив, як він пальцями шукав перелом. Навіть з його зовнішності було видно особливе наповнення Святим Духом. Через деякий час голос­но промовив: «Кістки зрослись. Ось з'явився новий хрящ, як обруч. Відв'яжіть їй ногу». Ми відв'язали: нога уже не пада­ла, а стояла рівно. Тоді Сергій каже: «Соня, в ім'я Ісуса встань на ноги свої». Хвора встала рівно на ноги. Сергій питає: «Як 12

Утворення церкви в Колках

На запрошення старосільських сестер, однієї суботи виру­шив я в дорогу. Ніхто не хотів іти зі мною, і я пішов сам. Прийшов у Старосілля ввечері, знайшов хату Єлизавети (із Німеччини саме повернувся її чоловік Максим). Того ж вечо­ра пішли до брата Івана Градюка, у нього була дуже хвора жінка. Після нашої молитви Господь підняв її з ліжка. Чо­ловік Єлизавети був невіруючим, і ось після такого чуда дав обітницю служити Богу.

На ранок ми з Максимом вирушили в Колки. Там був один наш п'ятидесятник — Сьомка Кайдик. Саме з ним я хотів зустрітися. На дорозі, недалеко від Колок, від мого чобота відірвалася підошва. Максим запропонував зайти до віруючо­го майстра-чоботаря, що жив недалеко від базару. Зайшли, він поладнав мені чобіт, а я й кажу йому: «Чи не зробити у вас зараз зібрання? Повідомимо про це людям на базарі, може, і віруючі які там є, і проведемо служіння». Він погодився. Максим пішов закликати людей, і незабаром була повна хата молоді, декілька братів з Красноволі. Був Ярмола, який у Назара в Човниці оздоровився, Кайдиків син Вітя, Улян з Нечагівки. Зібрання пройшло гарно, було пророцтво про те, що сьо­годні Бог буде хрестити Духом Святим і утворить тут живу церкву.

Але зібрання закінчилося, і нікого Бог не хрестив. Люди чекають, адже про це було сказано. Тоді Вітя Кайдик запро­шує до себе на зібрання (жив він недалеко, на хуторі Куззя). Я кажу: «Підемо, і хто хоче отримати духовне хрещення, нехай іде разом з нами: Господь сказав, що сьогодні буде хрестити Духом Святим». Брати трохи неохоче, але пішли зі мною. В одній хаті в Куззі грала гармошка, були танці. Я кажу: «За­ходьмо в другу хату, будемо робити зібрання: раз є люди на танцях, є кому проповідувати». Ми зайшли, попросили дозво­лу. Незабаром прийшли люди з Колок. Музика затихла, і вся молодь, яка веселилася, теж прийшла до нас.

Почалося зібрання. Говорити багато я не збирався. Пояс­нив людям про Триєдиного Бога і особливо звернув увагу на третю особу — Духа Святого. Але серед місцевих була змова, щоб нас побити. Один із хлопців взяв камінь в руку і тримав, чекаючи підходящої хвилини. Цього ніхто з нас не бачив, але бачив Господь. Раптом встає один брат, Духом Святим відкри­ває злі наміри людей і вказує на того, що тримав камінь. На присутніх напав великий страх. Тоді я звертаюся до всіх: «Хто хоче, щоб Бог Духом Святим вселився в його серце, вийдіть до столу». Вийшло шестеро душ, одна із них — агроном кол­госпу. Дехто з присутніх виліз на ліжка, крісла, щоб подиви­тися, що ж то буде. Тим, хто вийшов, я сказав стати на коліна. Почалася молитва. Запрошую Ярмолу (він тоді був дияконом у Красноволі): «Ви диякон, кладіть на них руки, ви маєте право». Той каже: «Я не знаю, що це ти робиш». Думаю: раз немає кому, значить, я сам покладу непомітно руки на оцю агрономку. Тільки я поклав їй на плече свою руку, як вона одразу сповнилася Святим Духом і голосно заговорила мова­ми. Я відчув духовне піднесення, сила моя ніби подвоїлася, і я пішов до кожного, хто молився. На кого кладу руку — той відразу говорить іншими мовами.

Коли Бог хрестив Духом цих шестеро душ, підбігає до мене Ніна — дочка хазяйки хати, де ми зібралися, і каже: «Я теж хочу так говорити». Після нашої молитви Бог охрестив Ду­хом Святим і її. Крім того, вона побачила видіння — на небі напис: «Люди, покайтеся і віруйте в Бога», бачила також ан­гелів та Ісуса Христа. Я піднявся, став у дверях. Коли тільки побачу сльози на очах в кого-небудь, кладу на нього руки — того Дух Святий наповнює, і він говорить іншими мовами. Отримав духовне хрещення і той, що тримав камінь, щоб по­бити мене. Він і дотепер співає в луцькому хорі. Того вечора Бог охрестив Духом Святим близько тридцяти душ.

А я до ранку встиг повернутися додому, пройшовши 22 км.

В Колках загорівся духовний вогонь, люди стали іти в зібрання, які проходили майже щоденно. Дізнавшись про це, батюшка послав своїх людей покропити хату свяченою водою, щоб очистити від «нечистого» духа. А було це так. В цій хаті проводилося зібрання: туди і прийшов посланий батюшкою староста, щоб покропити. На зібранні були і його дочки. І коли він вмочив кропило, в цю мить Бог охрестив Духом Святим його дочку, що стояла поруч, вона підняла руки, говорячи інши­ми мовами перед батьком. Тоді він ставить посудину із свяче­ною водою, піднімає руки і кричить: «Свят, свят Господь Саваот», бо відчув Божу славу в цьому зібранні.

Так народилася церква в Колках. Я часто відвідував це селище, зі мною приходили інші брати, в тому числі Сергій Банада. Церква утвердилася духовно. Сестра Єлизавета була пророчицею, і Бог часто застерігав через неї церкву, говорив, де збиратися, щоб влада не знала. Церквою у Старосіллі та Колках керував наш диякон Іван Філімончук, бо колишній пресвітер Іван Момотюк був у тюрмі.

Тоді були важкі часи. Кожному господарю примусово по­трібно було здати державі 40 кілограмів м'яса, 400 літрів молока, вовну, шкіру тварин, яйця, а зерно — то все, що вро­дило. Крім того, потрібно було дати державі грошову позику, заплатити податок, застрахувати господарство, сплатити по­даток на холостяків, а це десь 200 карбованців, і ще багато чого. Але хоча матеріально було важко, церкви помітно зро­стали духовно. До нас стали приїжджати проповідники з далеких сіл, люди зцілялися на очах. Бог хрестив Духом Святим, були пророцтва, видіння, і здавалося, що чогось більш духовного ніде немає і віруючому все під силу. Організували хор, струнну музику, а згодом і духову. Але так було недо­вго: молодь почала виїжджати в міста, там легше прожити, бо в колгоспі отримували дуже мало. Навіть цілі сім'ї виїж­джали.

Духовні прояви

Ми діяли духовно. Сянько мав великі духовні відкриття. Бувало, вітаючись з людиною, бачив її духовний стан, відкри­вав гріхи та думки тієї людини, після чого Дух Святий давав пораду, що робити, щоб дати душі волю.

Якось прийшли старші брати з Полиць, Конотопів, Рафалівки, з інших місць на розмову відносно таких проявів. Покли­кали мене з Сяньком і сказали, що якщо ми будемо далі так діяти, то нас вважатимуть за ворожок, будуть іти за відкриття­ми і зціленнями, а це небажано, і тому це потрібно припинити. Михайло Романець сказав, що це від Бога, тому зупиняти лю­дей, які користуються Божими дарами, не можна. Бог, як Суд­дя, заступиться за цих братів. А ті, що підуть проти Святого Духа і Його дій, можуть бути покарані Богом. Нас залишили в спокої.

У селі Чорниж жив Макар Онищук, в якого була хвора на очі дочка Женя. її очі постійно гноїлися, як незаживаюча рана, так що дівчина була майже сліпа. Брат Жені, Федось, просив, щоб ми прийшли до них на молитву. До Чорнижа від нас 30 км. Ми із Сяньком вирішили іти на Колки, думали, що хтось, може, підвезе, але пройшли пішки до самих Колок, а тоді на Куззя, через урочище — аж до Чорнижа. Женю привели у хату, людей зібралося немало. Хвору поставили посеред хати, і почалася молитва. Дух Святий наповнив усіх, ми з Сяньком підійшли до неї, поклали руки на її голову і сказали, щоб вона була здорова, а очі чисті, як у здорової людини. Закінчи­ли молитву подякою. Коли зняли пов'язку, то її очі були чисті, а Женя кричить: «Я бачу, я бачу сонце, все бачу». Того дня ми повернулися пізно вночі додому, і я пам'ятаю, що дуже боліли ноги. Під час подібних відвідин нас часто проводжали місцеві брати та сестри і дорогою молилися, роздумували над Словом Божим: то була свята перша любов, про яку тепер ми тільки згадуємо.

В Куззях захворіла одна наша сестричка, Ніна Кулик. Лікарі сказали, що в її шлунку є такий довгий черв'як, нази­вається солітер. Коли його діставати, то він буде рватись на куски — із них знову будуть рости нові солітери, потрібно його отруїти, щоб він сам вийшов. Наївшись тих ліків, Ніна лягла в ліжко з болем в животі. Нас покликали туди знову, ми з Сяньком пішли. Коли ввійшли в хату, там було багато людей, як невіруючих, так і віруючих, чекали, що з того буде. Ми боялися, щоб через нас не сталося якої спокуси, бо є люди, які не вірять в силу Божу. Я сів біля ніг хворої і просив у Бога, щоб дав знамення, що зцілить Ніну. Раптом я побачив, що з'явилась вогняна хмара і, зупинившись над головою Ніни, зникла. Я ще раз попросив у Бога знамення: може, мені те привиділось. Але знову з'явилася хмара, набагато більша, повністю охопивши вогняним промінням Ніну. Тоді я підняв­ся і сказав всім присутнім, що хоча Ніна лежить, але після нашої молитви вона встане і піде з нами на зібрання, нехай мама приготує їй одежу. Ми почали молитися, Дух Святий наповнив нас, ми звеліли Ніні встати з постелі і одягнутися, що вона негайно зробила, і ми разом пішли на зібрання дяку­вати Богу. Бог оздоровив Ніну, убив солітера, і ніхто не знає, коли він з неї вийшов.

Бог навчив читати

Одного разу було в Колках зібрання, знову люди каялися, Бог хрестив Духом Святим. Одна жінка, з тих, що покаялися, підійшла до мене і каже: «Я неписьменна зовсім, не вмію чи­тати, а ви не будете тут постійно, хто мені буде Слово Боже говорити?» Я відповідаю: «Ганю, дістань Євангелію, і тільки ти її розгорнеш, щоб читати, Бог відразу відкриє тобі розум, і ти будеш читати так, як усі грамотні люди». Ганя попросила Євангелію у сестри Ніни, що теж щойно увірувала. Розгорну­ла книгу — і відразу ж, на превелике диво усіх присутніх, почала читати, проливаючи від щастя сльози та дякуючи Богу за Його науку.

Одного разу було зібрання у селі Старосілля. На зібрання прийшло 8 чоловік із села Будки. Всі просили, щоб помоли­лися за них про хрещення Святим Духом. Ми щиро помоли­лися з рукопокладанням, і Господь хрестив Святим Духом сім осіб, а восьму - ні. Звали цю дівчину Дуся. Вона дуже засмутилася і каже: «Я вже Богові не потрібна, Він мене не хоче благословити так, як моїх подруг, і куди мені тепер іти?». Я кажу до неї: «Дуся, не засмучуйся надмірно, просто в тебе не вистачило віри. Коли будете іти додому, то на річці Стир, на першій перекладині містка стань на коліна, і там тебе Бог хрестить Духом Святим». Після моїх слів вона поспішила до того містка. Потім розказували мені сестри, які були з нею, як вона бігла дорогою до того містка, а вони всі за нею: хотіли побачити, що буде. Підійшовши до першої перекладини, навіть не встигла стати на коліна, як уже наповнилася Святим Ду­хом і заговорила іншими мовами.

Незадовго після цього, на Пасхальні свята ми прибули пішки в Будки. Ще не дійшли до місця зібрання, як назустріч вий­шов гурт молоді, а попереду Дуся. Підбігла до мене і каже: «Не відмовте мені, після зібрання зайдіть до моєї хати на обід, я ж сирота, до мене ніхто не захоче піти». Я пообіцяв. Після благословенного зібрання мене дуже багато просили зайти до них, але я усім говорив, що іду до Дусі. Коли я сів біля столу, Дуся подала до столу на пательні два картопляні пиріжки величиною, як два середні яблука. У неї навіть не було миски, виделки, але у неї була християнська душа, в неї були очі повні сліз, і вона не витирала їх, вони котилися по щоках і падали на глиняну долівку. Ми подякували Богу. Я взяв од­ного пиріжка в руки, а одного залишив для неї. Але не встиг з'їсти, як уся хата наповнилася народом, і мені вже було не до їжі. Бог так наповнив мене Святим Духом, що я увесь тремтів від Божої присутності, піднявся, і Господь почав дія­ти з такою силою, якої чекали спраглі люди, — Бог відповідав на всі їхні потреби.

Ввечері було зібрання в хаті, яка складалася з однієї кімнати і кухні. В кімнаті були віруючі, а на кухні ті, що прийшли просто послухати. За столом сиділи вчителі: брати із Полиць, Рафалівки, я сидів збоку і також слухав. Перед закінченням зібрання дивлюся — немає стелі в хаті, а із неба летить ангел Божий, стає переді мною і руками показує на двері кухні, в якій стояли впритул люди, переважно молодь. Видіння зник­ло, до мене підходить молодий брат із Рудник, Костя Федорчук, і каже: «Мені Господь Духом Святим сказав, щоб ви за­раз ішли на кухню». Я піднявся і пішов туди. Питаю: «Ви вірите в Бога?» — «Так», — відповідають. — «А Духа Свято­го хочете мати?» — «Хочемо», — каже перша жінка. Тоді підходжу ближче: «Приймайте». Кладу руку на одного, дру­гого, третього — і одразу всі говорять іншими мовами. Я пішов далі — і так усіх Бог хрестив Святим Духом. Ось так Божа благодать виливалася Духом Святим.

Зустріч з Іваном Матвинюком

Ми постійно шукали місця, де робити зібрання, щоб місце­ва влада не перешкоджала. Одного разу зібрання було оголо­шено на Куззях, що біля Колок. Ми з Хопнева туди добирали­ся пішки і дорогою заблудилися. Ідучи через сінокоси, не знали, як вийти, і тоді почали просити Господа, щоб показав нам напрямок, куди іти. Ми отримали відповідь через особливе почуття: ніби щось підказувало, в який бік іти, і незабаром побачили стіжок сіна. Я подумав, що там мусить бути возова колія, і ці сліди виведуть нас на дорогу. Коли підійшли ближ­че, то, на наше диво, побачили хату, до якої ішли люди. Ми дуже вдячні були Богові за допомогу, бо в цій хаті мало відбу­тися зібрання. Ввійшовши до хати, я побачив за столом чоло­віка, одягнутого в просту селянську одежу. Він глянув на мене очима, повними сліз і підвівся. Ми обидва наповнились Ду­хом Святим, говорячи новими мовами. Це був Іван Матвинюк, який недавно повернувся з тюрми.

То було чудове зібрання, яке супроводжувалося силою Бо­жою, де були видіння, пророкування, і близько 10 душ пока­ялося. Після зібрання Іван мені розказав про свій шлях, яким ішов. «Найважче було на допитах, — говорив він. Дуже били, щоб говорив те, що було потрібне для їхнього діла, а цьо­го я ніколи не робив. Надягали особливу сорочку, яку ззаду стягували мотузкою. Терпів страшний біль, але після цього Ісус знову оздоровляв. А закінчилися тортури так: під час чергового допиту на правій руці поламали пальці, вони просто теліпалися. Мене тоді така сила Духа Святого наповнила, що не можу зараз передати. Я підняв руку і кажу: «Сатана пола­мав мені пальці,