Главная Случайная страница


Категории:

ДомЗдоровьеЗоологияИнформатикаИскусствоИскусствоКомпьютерыКулинарияМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОбразованиеПедагогикаПитомцыПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРазноеРелигияСоциологияСпортСтатистикаТранспортФизикаФилософияФинансыХимияХоббиЭкологияЭкономикаЭлектроника






Витоки й оформлення жанру. Жанрові ознаки есе. Різновиди есе. Поради до написання есе.

 

 

Витоки й оформлення жанру.Нерозробленість теорії есе в сучасному журналістикознавстві неодноразово відзначалася дослідниками і підтверджується відсутністю його характеристики в монографіях та навчальних посібниках з проблем газетних жанрів. Однак нині ми можемо зауважити поступове зростання уваги до цього «особистісного жанру», збільшення його питомої ваги і в журналістиці, і в навчальній практиці студентів і школярів (жанр «есе» – одна із поширених сучасних форм екзаменаційних творів), що зумовлює практичну необхідність розгляду жанрової специфіки есе. Есей виявив свою функціональність у швидкозмінному світі, де відносність авторитетів і цінностей, розкутість свободи творчого індивіда викликає потребу в авторському слові щодо глибоких проблем сьогодення.

Початково французьке слово есе (essai) походить від латинського exagium, що означало «зважувати», або «перевіряти», випробовувати. Цим словом позначають прозові публіцистичні твори середнього обсягу з виразною авторською позицією.

 

За визначенням В. С. Муравйова, есе - «прозовий твір невеликого обсягу і вільної композиції, що трактує приватну тему і представляє спробу передати індивідуальні враження та міркування, так чи інакше з нею пов'язані » У «Літературознавчому словнику-довіднику» дається така дефініція: «невеликий за обсягом прозовий твір, що має довільну композицію вичерпне і визначальне трактування і висловлює думки та враження з конкретного приводу чи питання і не претендує на вичерпне і визначальне трактування теми» ( с.249)

А в універсальному словнику-енциклопедії наводиться така характеристика: есе - літературний нарис, у якому певні проблеми потрактовані у невимушеній, довільній формі, часто при поєднанні елементів художньої, наукової та публіцистичної прози.

Д. Григораш у своєму словнику журналістських термінів визначає есе як «друковані на сторінках газет і журналів короткі твори, які за жанровими ознаками нагадують публіцистичні начерки на історичні, наукові, літературно-мистецькі теми». У «Сучасному словнику літератури і журналістики» есе визначається як жанр художньо-публіцистичної чи науково-популярної творчості, де вільно, не обов’язково вичерпно, але виразно індивідуально трактується певна подія, явище, проблема чи тема» (с.193).

Есе (франц. essai, англ. Essay або assay - дослід, нарис, від лат. Exagium - зважування) - «жанр критики та публіцистики, вільне трактування будь-якої літературної, філософської, естетичної, моральної, соціальної проблеми. Зазвичай протиставляється систематичному науковому розгляду питання ».

Уточнення деяких жанрових ознак есе вносить у це визначення дефініція, запропонована в «Літературній енциклопедії»: «прозовий твір невеликого обсягу і вільної композиції, що трактує окрему, одиничну тему і представляє спробу передати індивідуальні враження та міркування, так чи інакше з нею пов'язані» [54]. І, нарешті, виділена тут як найбільш специфічна риса жанру – «спроба передати індивідуальні враження» вдало, на наш погляд, розкривається в такому енциклопедичному визначенні есе як прозового етюду, «що трактує предмет, строго кажучи, тільки в тій мірі, в якій він справив враження на автора»(Британська енциклопедія).

Автори колективної праці «Риторичні жанри журналісти» відносять есей до «особистісних жанрів», вказуючи на такі його ознаки, як індивідуальність сприйняття й оцінки факту, явища, особистості, використання художніх і публіцистичних прийомів самовираження»

Таким чином, у всіх енциклопедичних дефініціях есе на перший план висувається особистісний характер сприйняття і «етюдного» вирішення теми, прагнення автора до самовираження, вільна композиція і невимушеність розповіді.

У ряді жанрів критико-публіцистичних есе зближується з суб'єктивним відгуком, який не претендує на повноту і доказовість інформації та виражає безпосередній відгук-оцінку.

Безпосередньо в газетній публіцистиці есе можна розглядати як різновид замальовки, якщо оцінювати родове визначення жанру з позицій, запропонованих В.Д. Пельтом:
«Замальовка – це картина з натури, яскравий образний етюд. Але далеко не завжди вона переслідує інформаційну мету ... Це й ескіз з натури. Це – і жанр роздумів. Таким чином, замальовка наближається до есе, до нарису».

Б.Матяш зауважує, що вживання терміна есей коректне щодо текстів, у яких відбувається перетин кількох площин – літературної, культурологічної, філософської, а стиль яких характеризується щирістю, відкритістю та діалогічною приватністю».

Вносячи індивідуалізуючі тенденції в різні жанри (не обов'язково тільки літературні), поєднуючи аргументи й терміни різних дисциплін, есе можуть мати філософський, історико-біографічний, публіцистичний, літературно-критичний і белетристичний характер.

Однак незважаючи на відсутність загальноприйнятого визначення і розмитість меж жанру, навряд чи правомірно розглядати есе з позицій «жанрових новацій сучасної преси»

Жанрові ознаки есе.Т.Ю.Лямзіна вказує, що есе - це жанр, який має безпосередню близькість з наукової, публіцистичної та художньою літературою, проте не відноситься цілком до жодної з них. Зважаючи на його прикордонне положення, віднесення твору до жанру есе часто становить проблему; широта виконуваних есе функцій дозволяє відносити до цього жанру будь-які твори з неявно вираженою жанрової приналежністю. З науковою літературою есе ріднить його тематика, яка об'єднує всі об'єкти думки переважно гуманітарних наук: філософії, літературної теорії і критики, естетики, політології, соціології та ін), проте есеїстичний підхід до об'єкта відрізняється від наукового провідною роллю особистості автора, яка повністю визначає принципи аналізу об'єкта, тобто є найважливішим структуроутворюючим фактором есе. Крім цього, для есе характерний особливий зв'язок з часом, підвищена актуалізованість, у якій переважно виражено спорідненість есеїзму й публіцистики, а також експресивність і образність (ступінь її автономності, глибини, оригінальності і узагальнюючої сили обумовлює більшу чи меншу художність есе. Провідна роль особистості автора і співвіднесеність з цим визначає здатність есе полемізувати з традиційним трактуванням і пропонувати в результаті аналізу ("перебудови") свою "версію" об'єкта, що претендує на універсальність.

 

Історія есе досить довга: діалогічна спадщина Платона, роздуми Марка Аврелія, твори Ісократа й Тертуліана – у цих зразках античної літератури формувалися такі риси майбутнього жанру, як наголошена авторська позиція, суб’єктивність оціночних суджень, пристрасність викладення й витонченість стилю. Як повноцінний і самодостатній жанр есе виокремилося в епоху античності. Перші ознаки есе знаходять ще в античних декламаціях Лукіана. Адже саме в античності, підкреслює М.Балаклицький, сформувалися риси есеїстичної свідомості: цінність особистісного сприйняття й вільна інтерпретація теми, увага до внутрішнього світу індивіда, орієнтація подібних творів на освіченого, підготовленого читача, асоціація як прийом (с.16).

Відомо, що першим означив свої писання назвою “есей” Мішель де Монтень. Для твору, де строкатий матеріал класичної та сучасної культури, історії, філософії через особисті чуття та досвід переплавлено у форму вільного асоціативного коментарю, – “Essais” (1580–1588), він використав загальновживане слово, що й дотепер у європейських мовах означає “проба”, “випробування”, “дослід”, “експеримент” і корені якого старофранцузька успадкувала з латини (“exagium” – “зважування”). Один із основних лейтмотивів трьох монтенівських книжок, вказує Н.Іванова, – це думка про те, що “дуже важко встановити, якщо йдеться про людські вчинки, правила, приписані розумом, де не лишилося місця для випадку”6. Автором повсякчас заволодіває відчуття знесиленості думки перед множиною явищ, які не вкласти в рамці жодної систематизації, неможливості сказати “останнє слово”. Він покладається на асоціативний плин думок, хай навіть їхній керманич іще виступає в ролі коментатора, не надто висуваючись на перший план. Це одна з чільних рис не тільки оригінальних “Essais”, а й есеїстичних текстів, які ведуть від них свою генеалогію, – риса, особливо приваблива для літератури початку ХХ століття, коли цей жанр набув найширшої популярності. Вже від Монтеня есей указує спосіб, в який можна скористатися з “недоліку” наче з вигоди, перетворивши недосконалість раціоналістичного міркування чи нетривкість нормативних схем і моделей людської поведінки на фактор творчо продуктивного ризику, пошуку новизни на межі апробованих можливостей роздуму та мови.

О.Зикова вказує, що час М.Монтеня – епоха Відродження поставив людину перед необхідністю нагромадження нових знань, завдання каталогізації яких і покладено на такі компілятивні твори. Есеїстка стає мовою освіченого дилетанта, намаганням людини бути «в курсі» новітніх суспільних тенденцій (с.14). Приблизно з другої половини ХУІІ століття академічне середовище у Франції почало втрачати свої домінуючі позиції в інтелектуальному житті, яке перемістилося в салони. Саме це середовище сформувало свою стилістику обміну інформації, свої інтонації. Найбільш адекватною жанровою формою для такої інтелектуальної практики стало есе (Балаклицький, с.18)

Жанр есе стає провідним з ХУІІ століття в англійській, у ХУІІІ столітті – у французькій, у ХІХ – в американській літературах.

У ХХ столітті есеїстка переживає розквіт. Найвідоміші прозаїки, поети, учені, філософи (А.Камю, А.Моруа, С. де Бовуар, Ж.-П. Сартр, А. Жід, А. де Сент-Еклюпері, Р. Роллан, Д.Орвел, В.Вулф, Б.Шоу і багато інших використовували цей жанр для засвоєння досягнень природничонаукових та гуманітарних наук, для зближення різних кіл читачів.

У ХХ столітті есей твердо прописався в літературній критиці. Практика свідчить про домінування есею як форми вислову думки в західному літературознавстві ХХ століття, особливо у представників школи літературної герменевтики (Г.Гадамер, Ж.Деріда, П.Рікер), школи рецептивної естетики (В.Ізер, Г.Яусс), структуралістів та семіотиків (Р.Барт, У.Еко). Літературознавство цих напрямів тяжіє до культурології, філософічності. Це літературознавство, яке не претендує на універсальність, розуміючи відность будь-якої позиції (с. 194, Михайлин).

У Росії кінець ХХ–початок ХХІ століття позначений есеями М.Кольцова, М.Епштейна, Й.Бродського, у ЗМІ – О.Проханова, П.Вайля, О.Геніса.

В Україні спробою здолати знеособленість соціалістичної журналістики став рух «шістдесятництва», де есей, як вказує М.Балаклицький, трактувався як культивувався як альтернативна форма мислення й вираження позиції з конкретної теми (Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Іван Світличний, Василь Стус). Ця традиція була продовжена Олесем Гончаром, Максимом Рильським. Есеїстичний дискурс в українській дослідницькій літературі репрезентований такими книжками, як «Спрага» І.Дзюби, «У поршуках внутрішньої людини» Р.Корогодського, «Хроніки від Фортінбраса» О.Забужко тощо. Есеїстичність властива й сучасній художній творчості, де виявляється в розкутому мисленні, вільній композиції, парадоксальній манері висловлюватися (роман-есе В.Шевчука «Мисленне дерево», повість-есе В.Заремби «Фатальний вибір» тощо).

Адже есеїстична думка на відміну від абстрактної наукової чи чисто художньої, є буденною та практичною, тому що вона (як це видно з передмови Монтеня) має на меті розкрити правду про себе, свій внутрішній світ, нехай трохи еклектичний, але справжній, живий.


У перекладацькій практиці слова нарис та есе вживаються як синоніми. Мабуть, певна відмінність між східнослов’янським нарисом і західноєвропейським есеєм – у самій структурі і певному тоні. Якщо нарис у значній кількості своїх зразків тяжіє до сюжетної будови, то есе притаманна асоціативна форма розповіді.

В.Здоровега припускає, що есе – породження західної цивілізації, яка йде від Аристотеля, Плутарха, Платона, а нарис своїми коренями сягає візантійської культури з її житіями святих.

М.Балаклицький, підсумовуючи низку дефініцій, визначив есе як невеликий за обсягом прозовий твір гнучкої композиції, що подає особистий погляд автора із заявленої теми.

Дослідник наводить такі жанротвірні ознаки есе:

1) особистісний характер мотивації, сприйняття й висвітлення предмета зображення, що дозволяє побачити нове в знайомому;

2) особливий спосіб репрезентації предмета мовлення за допомогою асоціативно-емоційної структурної основи;

3) можливість виходу в загальнокультурний контекст фонових знань адресата;

4) невимушеність потоку мовлення – вільна асоціативна композиція.

Автори «Сучасного словника літератури і журналістики» вказують на зміщення часово-просторових планів в есе, поєднання значних елементів образності з науковими міркуваннями, необов’язковість систематичності викладення і навіть аргументованості висновків.

Л.Г.Кайда, характеризуючи есе, виділяє смисловий, композиційно-мовний і стилістичний аспект.

1) смисловий план: в есе з'єднуються епохи і долі, філософські думки і повсякденні справи, події, факти, жорстко підпорядковані коментарійному руху думки. Нічого не говориться «просто так», немає «прохідних» фраз, все має сенс реальний і філософський. Факти автор відбирає ретельно, розглядає їх, повертаючи, всебічно, але цікавлять вони його не самі по собі, не як розрізнені й поодинокі, а в складному взаємозв'язку доти, доки не набувають якогось нового, потрібного йому філософськи-узагальненого змісту.
2) композиційно-мовний план: враження жанрової свободи створюється дійсною відсутністю жорстких композиційно-мовних схем. Для досягнення мети автор залучає і свої почуття, і чужі думки, і витяги зі скарбниці загальнолюдської культури. Рух думки вільний, непоодинокими є переходи від конкретного до абстрактного, що неминуче розширює горизонти дослідження в ім'я пошуку істини;

3) стилістична модель: у роботі використовуються всі відомі типи мовлення (міркування, розповідь, опис, пояснення), форми мови (монолог, внутрішній монолог, звернений в підтексті до самого себе, невласне-пряма мова, діалог з уявним опонентом тощо), різні типи словесності: філософські умовиводи, спогади, афоризми, авторський коментар тощо.

Л.Е. Кройчик зазначає, що вільна форма есе, що допускає перетікання одне в одного елементів репортажу, нарису, статті, коментаря, листи, щоденника, новели. Звідси і виникнення образу оповідача, дистанційно близького біографічного автора, але тим не менше цілком автономної фігури. Все це дозволяє охарактеризувати есе як публіцистичний жанр, який виявляє закономірності буття людини через зображення процесу сприйняття світу.

Дослідники відзначають таку особливість есе, як прецедентність тексту. Прецедентний текст – це публіцистичне висловлювання історико-філософського або політичного звучання, широко відоме сучасному читачеві. Більше того, знання прецедентних текстів, звернення до них сприймається як знак сучасності загальнокультурної орієнтації журналіста. Саме хрестоматійним і загальновідомість прецедентних текстів зумовлює їхній вплив на читача.

«Відправною точкою» для створення есе може бути твір мистецтва, особистість, факт, афоризм – усе те, що дійсно зацікавило вас, викликало бажання поділитися з читачем своїм поглядом на це явище, прилучити його до роздумів, до свого емоційного сприйняття. Головне – зберегти, зуміти передати індивідуальність сприйняття предмета мовлення. Рішення заявленої теми має бути «персоніфіковано».

У роботах початківців журналістів нерідко зустрічаються есе, що виникли як авторське осмислення афористичного судження відомого письменника чи політика на гостро злободенну тему. Такі реінтерпретовані судження-тексти прийнято позначати як «прецедентні тексти» (термін Ю. М. Караулова).

 

Природно, що для виникнення потрібних асоціацій або очікувань достатнім може бути і пряме введення цитати, але бувають ситуації, коли для автора статті принципово важливою стає саме реінтерпретація судження, та змістовна новизна, яка з'являється завдяки оригінальності особистісного сприйняття журналіста.

 

«Предмет есе, – пише М. Епштейн, – ...служить приводом для розгортання думки, яка, описуючи повне коло, повертається до самої себе, тобто до автора...

Те, що «я» в есе завжди уникає визначеності й не подається прямо як предмет опо­віді, відрізняє цей жанр від таких... також орієнтованих на саморозкриття жанрів, як автобіографія, щоденник, сповідь. Ці жанри мають суттєві відмінності: автобіогра­фія розкриває «я» в аспекті минулого; щоденник — у про­цесі його становлення, в сучасності; сповідь — у напрямку майбутнього... Елементи всіх трьох жанрів можуть бути наявними і в есе, але своєрідність цього останнього полягає в тому, що «я» тут постає не як суцільна, безперервна цілком конкретизована в оповіді тема, а як уривки в оповіді: «я» настільки відрізняється від самого себе, що взагалі може виступати як «не я», як «будь що на світі», – його при­сутність виявляється «за кадром», у примхливій зміні точок зору, в раптових скачках від предмета до предмета. «Перша особа» тут інколи і взагалі відсутня: «я» не виступає як тема, подібна всім іншим, воно не може бути „схоплене" як Ціле саме тому, що саме все охоплює і привертає до себе» [60, 338339].

На Заході есе сприймають як свого роду аристократичний жанр. У західній літературі існував навіть специфічний «жанровий образ» есе, про який, зокрема, згадує Є. Журбіна: «Для есе типовою є кабінетна форма опрацювання будь-яких загальних питань, кабінетна начита­ність і філософське узагальнення, що зростає на цьому грунті... Ці ознаки жанру, здається, досить сталі і збері­гаються в західній літературі до часів О'Генрі. Так, характери­зуючи героїню одного зі своїх оповідань, талановиту, про­вінційну есеїстку, ОТенрі зауважує: «Вона виховувалася вдома, і її знання світу грунтувалося на умовиводах та інтуїції. З подібних людей і складається малочисельна, але дорогоцінна й рідка порода есеїстів» [27, 29].

Визначними есеїстами в літературі XX століття показали себе Б. Шоу, Дж. Голсуорсі, А. Франс, Р. Роллан, Г. Манн, Ж.-П. Сартр, А. Камю, А. Моруа. В українській літературі до цього жанру зверталися Ю. Смолич, О. Гончар, I. Муратов, С. Голованівський, Д. Павличко, П. Загребельний, I. Драч. Блискучими зразками жанру есе можна вважати позначені рисами яскравої особистісності твори російських авторів «Опале листя» В. Розанова та «Прогулянки з Пушкіним» А. Терца (А. Синявського).

Він наймолодший в системі російських публіцистичних жанрів, незважаючи на те, що в європейській літературі відомий ще з кінця 16 століття, особливу популярність придбавши в Англії. Проте майже чотири століття вітчизняні літературознавці відносили есе до суто літературних жанрів, оскільки в ньому головну роль відіграє не відтворення факту, а зображення вражень, роздумів і асоціацій.

 

Тим не менш, есе не відноситься до документальної публіцистиці. Він аж ніяк не прагне до формування широкої громадської думки, до досягнення конкретного результату, до опори на прагматичну систему фактів. Будучи аналітичним по суті, есе не ставить перед собою мету проаналізувати актуальну проблему, що вимагає невідкладного рішення. Його інтереси зосереджені на глобальних проблемах суспільного буття, які не можуть бути вирішені одномоментно. Провідною в сучасній есеїстиці стала розробка буття тріади "людина, людство, людяність" - воістину глобальна проблема сьогодення і майбутнього.

 

Последнее изменение этой страницы: 2016-08-11

lectmania.ru. Все права принадлежат авторам данных материалов. В случае нарушения авторского права напишите нам сюда...