Два кримські походи (1687, 1689) під проводом В.В. Голіцина

Після укладення “Трактату про вічний мир” з Польщею та вступу до антитурецької “Священної ліги» склалися сприятливі міжнародні умови для зосередження сил Російської держави на боротьбі проти Кримського ханства і султанської Туреччини.

“Священна ліга”, створена імператором Священної Римської імперії, королем Польщі та Венецією й освячена папою у 1684 р., доклала значних зусиль, щоб залучити Росію до участі в ній від самого початку. Царська дипломатія намагалася використати цю позицію для того, щоб отримати якомога більшу користь від османів та своїх союзників, особливо пожи­витися за рахунок Польщі. Сподіваючись запо­бігти відкриттю нового фронту на півночі, османи та кримці виявили готовність обгово­рити російські пропозиції. Вони включали торговельні привілеї, зокрема дозвіл користуватися солоними озерами на кримському кордоні, що було конче потрібно козакам. Цікаво, що у російських вимогах спеціально йшлося про молитви за царя при греко-православному пат­ріархові у Стамбулі, водночас османи під час переговорів ніколи не висували таке болюче для них козацьке питання, що означало визнання ними стану справ в Україні.

У Криму цар розвинув особливо жваву діяльність, щоб перешкодити мирному договору ханства з Польщею. Остання протягом 1684—1686 рр. нічого не досягла у своїх діях проти османсько-кримських військ. З іншого боку, Московщина, спекулюючи на зацікавленості союзників у відкритті нового фронту дій проти османів на півночі, зажадала від Польщі остаточного затвердження умов Андрусівського миру, що означало остаточну здачу Смоленська і Києва Московії. Під тиском союзників Польща пішла на поступки московсь­ким вимогам.

6 (16) травня 1686 р. у Москві був підписаний “Вічний мир” між Польщею і Московською державою. Таким чином, умілими дипломатич­ними маневрами Москва домоглася, щоб Османська імперія та Польща визнали її суверенітет над Україною.

5 вересня 1686 р. у Москві було оголошено царський указ про підготовку військ до походу на Кримське ханство. Водночас вживалися заходи, спрямовані на охорону України від татарських нападів.

У Слобідській Україні — в Охтирці, Сумах, Красному Куті — розташувалися російські полки Великого, Бєлгородського і Сєвського розрядів. Лівобережні козацькі полки і запорозькі козаки мали “чинити промисел” проти татарських військ.

У травні 1687 р. 150-тисячна російська армія під команду­ванням В.В. Голіцина вирушила в похід. Наприкінці травня до російської армії приєдналося українське козацьке військо чисельністю 50 тис. осіб на чолі з гетьманом Іваном Самойловичем. Водночас Ян Собеський взяв в облогу Кам’янець.

Перетнувши річки Самару й Кінські Води (тепер р. Конка), об’єднане військо розташувалося в урочищі Великий Луг. Військовий загін воєводи Г. Косагова рухався по Дніпру до татарської фортеці Кизикермен. До походу 1687 р. залучалися й донські козаки, які мали завдати додатковий удар по ворогові з північного сходу.

Головні сили російської армії просувалися з великими труднощами. Щоб перешкодити наступові російського і козаць­кого військ, татари підпалили степ.

Армія відчувала нестачу харчів, води, фуражу і змушена була в червні повернути назад від р. Карачокрак (неподалік Січі). Відправивши на пониззя Дніпра 30 тис. козаків і російських солдатів, щоб відволікати татарські сили, армія розпочала відхід на Полтавщину, куди й прибула на початку липня.

Провину за невдалий похід російські воєводи та козацька стар­шина поклали на Івана Самойловича, звинувативши його в таємних зв’язках з татарами. Генеральна старшина, невдоволена само­владністю та користолюбством гетьмана, звернулася до царського уряду з проханням усунути його з гетьманства. її підтримав головнокомандувач російської армії В.В. Голіцин. Царський уряд погодився на усунення Самойловича, його арешт і заслання до Сибіру.

Отже, першим результатом приєднання Росії до Ліги було те, що кримський хан, очікуючи на російське вторгнення, не зміг залишити Крим, щоб приєднатися до османських сил в Угорщині.

Наступного року напали татари. Вони вчинили набіг аж до Львова і вдруге примусили Собеського відступити від Кам’янця.

Протягом 1688 р. на півдні, поблизу гирла Самари, зводилася Новобогородицька фортеця — опорний пункт для оборони і наступальних дій. Воєнні дії козацьких полків влітку і восени мали здебільшого оборонний характер. Спільно з російськими військами вони охороняли південь України, створюючи заслони проти татарського вторгнення. Восени 1688 р. козацькі полки здійснили похід під Очаків, завдавши туркам і татарам значних втрат.

Навесні 1689 р. російське військо та українські козацькі полки (загалом 150 тис. осіб) під командуванням В.В. Голіцина вирушили в другий похід на Крим. Вони просувалися лівим берегом Дніпра до Новобогородицької фортеці на р. Самара, далі степом до Перекопу.

Кримська розвідка доносила султанові, що росіяни планували зайняти Крим та вирушити проти Стамбула. Протягом чотириденних сутичок перед Перекопським перешийком татари перекрили дорогу на півострів, а їхня легка кіннота серйозно допікала ворога. Але вони не могли прорватися крізь російські оборонні порядки, що перебували під захистом кількох рядів військових возів та важкої артилерії. Нарешті, російська армія, страждаючи від нестачі води та провіанту, була змушена відступити.

Кримські походи 1687 і 1689 рр. були першою спробою Ро­сійської держави визволити Північне Причорномор’я, покласти край турецько-татарським нападам на південні російські й українські землі та здобути вихід до Чорного й Азовського морів.

Хоча російські плани вторгнення в Крим зазнали невдачі, татари були дуже стривожені, побачивши що потрапили в безнадійне становище перед російськими арміями, тим більше, що османи, втягнені у тяжку війну проти австро-німецьких військ в Угорщині, були не в змозі надати якусь допомогу.