Основні особливості Російської імперії.

Історія людства знала чимало імперій, їх утворення і занепад змінювали історичні долі народів і навіть супроводжувались руйнуванням цілих цивілізацій. Бурхливе ХХ століття завдало нищівний удар імперській системі. Логічно припустити, що приклади, як давнього минулого, так і близького теперішнього, зумовлять загальне усвідомлення неминучості не тільки політичної, а й ідеологічної безперспективності наддержав, приреченості спроб зберегти або відновити імперську систему. Проте реалії сьогодення, як у світовому масштабі взагалі, так і на теренах колишнього Радянського Союзу зокрема, свідчать про живучість імперської ідеї. Можливі вияви імперських амбіцій у різних формах та різних державах і в майбутньому.

Тому проблеми становлення й функціонування Російсь­кої імперії перебувають у центрі наукових і політичних супе­речок.

Деякі дослідники вважають, що імперія — одна з кращих форм організації строкатого людського співтовариства Євразії, що забезпечує людині психологічну й фізичну захищеність. Заслуга імперії й у тому, що вона підриває локальний харак­тер історичного розвитку, залучаючи народи, що її населяють, до єдиного світового історичного процесу.

Інша позиція полягає у твердженні, що Росія — таке саме штучне утворення, як будь-яка імперія, трималася на страху ско­рених народів перед військовою могутністю метрополії і тому була прире­чена на розпад.

Боротьба між прихильниками протилежних оцінних концеп­цій ролі та місця Російської імперії загострилася у зв’язку з роз­падом СРСР, що розглядався як її історичний спадкоємець.

Імперія — дуже складна етносоціальна і політична просторова система. Історія знає безліч стародавніх і сучасних імперій. Незважаючи на принципові розбіжності, вони мають загальні класифікаційні риси.

1. Будь-яка імперія поєднує під сильною централізованою владою етнічні й адміністративно-територіальні утворення.

2. В основі управління лежать відносини метрополія — колонія, центр — провінція, центр — національні окраїни.

3. Для імперій характерна національна, історична, релігійна різнорідність складових. Така форма державності властива найбільш могутнім державам, що тяжіють до особистої влади глави країни, з високою політичною і соціальною роллю армії й узагалі військового елемента.

Російська імперія сформувалася в результаті довгого збирання земель і розширення держави по величезних просторах Євразії. У ході цього процесу Росія вклала в єдині політико-адміністративні межі безліч різних етнічних компонентів, яких вона позбавила державної самостійності, зберігаючи за ними значну культурну автономію і забезпечивши стабільність життя.

Однак, як і скрізь, російська держава була знаряддям панування меншості над більшістю й утиски становили для неї природний механізмом регуляції. Влада була тягарем для всіх підданих, у тому числі жителів російського центру — етнічних росіян, що лише формально виступали в ролі жителів метрополії.

Імперська політика Російської держави формувалася поступово, у міру посилення держави. Офіційну назву імперії Росія одержала наприкінці правління Петра І, проголошеного імператором після успішного завершення Північної війни зі Швецією. Остаточно у знайомих нам обрисах імперія оформилася тільки в 70-і рр. XIX ст. Найбільш бурхливо імперія зросла у XVIII ст.

Активна зовнішня політика Росії у цей період нічим особливим не відрізнялася від поведінки європейських держав у ХVІ—ХVП ст., але припала на той час, коли провідні країни світу вичерпали свої можливості експансіоністського розвитку, перетворившись на колоніальні імперії. Відмінністю було те, що Росія проводила цю політику не за океанами, а на територіях, що безпосередньо з нею межували. Тому народи входили до складу Російської імперії шляхом постійного переміщення її кордонів.

Слід зазначити, що Росія вже до середини XVII ст. вийшла на береги Тихого океану. Після “смути” початку XVII ст. вона відновила свою державність не як суто російську, а як багатонаціональну, що охоплювала народи, які проживають за Волгою та Уралом.

Особливе місце посідає перехід “під руку” Москви України після війни з Польщею в середині XVII ст. Українські землі, що увійшли до складу Росії, одержали автономію, гетьманське правління. Але ця автономія була значно обмежена Петром І і цілком утрачена за Катерини II.

XVIII ст. — час розширення західних і південних кордонів Росії. У результаті війни зі Швецією до Росії була приєднана велика частина Прибалтики з її німецько-шведським дворянством, німецьким бюргерством, естонським і латиським селянством.

Інша частина Прибалтики, Західна Україна і Західна Білорусія, Литва увійшли в імперію після поділу Польщі за Катерини II наприкінці століття.

Російсько-турецькі війни призвели до включення до складу Росії Причорномор’я, у тому числі Криму. Наприкінці століття з підписанням Георгіївського трактату в 1783 р. про прийняття царства Картлі-Кахетії (Східна Грузія) під заступництво Росії починається процес поширення російської державності на Закавказзя. Завершується цей процес лише в першій третині XIX ст. після низки російсько-турецьких і російсько-іранських війн.

Типологія включення регіонів і народів в імперію різнорідна: від приєднання за допомогою військової сили до добровільного входження. Найчастіше Росія відвойовувала в інших держав захоплені ними території. Так, у Швеції було віднято Прибалтику, а в Туреччини — Північне Причорномор’я.

Були й акти неприхованої агресії, наприклад стосовно Польщі. А добровільне входження Грузії — оптимальний історич­ний вибір в умовах загрози поневолення з боку більш агресивного сусіда — Туреччини.

Інша справа, що кожне добровільне входження рано чи пізно закінчувалося ліквідацією обіцяної державної автономії. Виняток становить хіба що Фінляндія, що ввійшла до складу Росії у XIX ст. і зберегла елементи політичної незалежності.

Як і будь-яка імперія, Росія здійснювала жорстоке централізоване управління, не зупиняючись перед застосуванням військової сили. Але треба пам’ятати і про те, що за всіх утисків і зловживань влади вона забезпечувала стабільність, налагоджений побут, виробництво і торгівлю, знижувала небезпеку постійних міжетнічних конфліктів. І це було благо, навіть якщо за нього доводи­лося платити незалежністю.

Політика царату не всюди була однаковою. Так, на українсь­кий і білоруський народ дивилися як на частину російського народу, тоді як у східних землях управління здійснювалося за допомо­гою місцевої знаті.

Російське дворянство вбирало в себе феодалів різного етнічного походження. Країна будувалася з урахуванням прав кожного народу на певний спосіб життя.

Народи Росії мали різну побутову, релігійну, політичну культуру, що послаблювало єдність суспільства. Подолання духовної роз’єднаності здійснювалося шляхом залучення до сфери російської культури національної культурної еліти. Це мало і позитивні, й негативні наслідки: відбувалися русифікація еліти, втрата нею національних коренів.

У контексті цієї проблеми одним із найважливіших завдань історичної науки, на нашу думку, є нагальна потреба у вивченні джерел імперської ідеї як істориками, так і філософами, соціологами, психологами, політологами. До того ж зародження і становлення в ролі державної ідеології імперської ідеї у Московській державі, згодом у Росії, мало далекосяжні етнополітичні і соціально-економічні наслідки як для самої Росії, так і для підкорених народів і сусідніх держав. Ця ідея вплинула також на формування певних рис ментальності панівного стану Російської імперії, вироблення ним відповідної імперської політичної доктрини, намагання її реалізації. Наслідком була практика численних завойовницьких війн, які виснажували сили Росії і підкорених нею народів, закладали підвалини наступ­них внутрішніх і зовнішніх конфліктів. З певних причин ці сторінки російської історії, як правило, замовчувались, іноді висвітлювались тенденційно, виправдовувались або подавались у фактологічному плані.

Не випадково і те, що питання про витоки імперської ідеї в Росії, її впливу на зовнішню і внутрішню політику та практику московських правителів не становили предмет спеціального дослідження. У радянській історіографії (академічні видання, монографії, статті, підручники), присвяченій суспільно-політичній думці Московської держави ХV—ХVІ ст. містяться лише окремі спостереження та висновки стосовно поставленої проблеми.

Так, розглядаючи “Сказання про князів Владимирських”, автори здебільшого слідом за Д.С. Ліхачовим визнають, що покладена в цей твір легенда із самого початку набула статусу офіційної ідеології Москви, використовувалась її правлячими колами для обґрунтування претензій на “київську спадщину”.

На нашу думку, логічно напрошується сюжет про Україну в контексті цих концепцій у політиці московських правителів.

У зв’язку з цим заслуговує на увагу цікаве спостереження невідомого автора найвизначнішого твору української національно-політичної думки кінця XVIII ст. “Історія Русів”. Свої думки автор укладає в уста татарського хана: “Війни з Московією є неминучі та безкінечні... Пригадати варто жадобу їхню до властолюбства та домагань, за якими привласнюють вони собі навіть самі царства, імперії Грецьку та Римську, викравши на той кінець Державний герб тих царств, себто орла двоголового, що за спадком начебто Князеві їхньому Володимиру, що був зятем Царя Грецького Константина Мономаха дістався, хоча той Володимир був насправді Князем Руським Київським, а не Московським”.

На початку 50-х років XX ст. з’явились публікації вчених української діаспори, присвячені одній з найважливіших складових частин російської імперської ідеї — теорії “Москва — третій Рим”. Ці вчені (О. Оглоблин, Б. Крупницький, В. Гришко та ін.) подали власне розуміння джерел і бачення формування ідеології Москви, її політики щодо України і в більш широкому діапазоні. Олександр Оглоблинустатті “Московська теорія III Риму в ХVІ-ХVІІ ст.” звернув увагу на те, що, незважаючи на вагу, “жоден російський історик ХІХ—ХХ ст. не дослідив спеціально цієї важливої проблеми” і, “підбиваючи історіографічні підсумки теорії III Риму, мусимо визнати, що у цій справі наука... тільки розпочала свої студії...”. На його думку, “Теорія III Риму — російського, московського Риму — була не тільки витвором традиційної московської політики й дороговказом для її експансіоністських прагнень, мовляв, офіційною доктриною Московської держави і Московської церкви. Вона глибоко увійшла в плоть і кров російського народу, стала його вірою в месіанське призначення Росії, духом, що творив цілу її істо­рію”. (Оглоблин О. Московська теорія III Риму в XVI—XVII ст. / Олександр Оглоблин. — Мюнхен, 1951. — С. 6, 12, 5).

Цей погляд підтримав і доповнив Борис Крупницький: “Ідея III Риму була підпорою, коли йшлося про універсально-месіаністичне призначення російського народу. Замість ідеї співпраці, добровільних сполук, федерації та свободи, для них миродайною була ідея покори, пристосування для потреб єдиного центру, навіть коли жертвами такого пристосування ставали окремі нації і народи, що чим далі, тим все більше приходили до переконання, що російська держава — це в’язниця тих народів, які мали нещастя попасти в сферу її впливів”. Б. Крупницький також вважав, що ідея III Риму «ввійшла в плоть і кров російської ідеології взагалі, ставши однією із підстав віри в велику майбутність Росії, в її призначення... Навіть не будучи висловленою, вона діяла в якийсь підсвідомий спосіб, вона забарвлювала російську історичну працю, навіть коли історики і не давали собі великих зусиль розібратись в тім комплексі ідей, які привели їх до віри в особливу і велику роль Росії в світі». (Крупницький Б. Теорія III Риму і шляхи російської історіографії. / Борис Крупський. — Мюнхен, 1952. — С. 12, 7).

Своє бачення проблеми у В. Гришка: “Концепція “III Риму” зародилась на фальшивій переємницькій ідейно-правній зв’язці Москви з колишньою Римською імперією, за умов, коли сама Москва політично, релігійно, правно й психологічно була антиподом І Риму”. “У цій «антиісторичній і неправній концепції, — пише В. Гришко, — Україна-Русь становить основну ланку в проблемі “успадкування” ролі і значення Великого Риму Москвою. Без України-Руси немає зв’язку Москви з Римом... Ім’я “Русь” ... творило моральний і уявно-правний підмурок, давало Москві уявну історично-правну санкцію в віках і підставу для дипломатично-політичного наступу і для всіляких претензій щодо українсько-руських земель”. (Гришко В. Історично-правне підґрунтя теорії III Риму. / Василь Гришко. — Мюнхен, 1953. — С. 70, 11).

Слід зазначити, що певні спостереження про роль теорії “Москва — третій Рим” у політичному та ідеологічному житті не лише Московської держави, а й усієї російської історії, містять публікації й інших учених української закордонної генерації, хоча в цілому ці спостереження головним чином повторюють висновки Б. Крупницького, О. Оглоблина, В. Гришка. Насамперед ідеться про дослідження Наталії Василенко-Полонської (Полонська-Василенко Н. Теорія III Риму в Росії протягом XVIII та XIX сторіч. / Н. Полонська-Василенко. — Мюнхен, 1952; Її ж: Дві концепції історії України і Росії. / Н. Полонська-Василенко. — Мюнхен, 1964) і видану у 1968 р. в Торонто (Канада) і пе­ревидану 1996 р. у Львові у скороченому варіанті книгу Павла Штепи“Московство” (Штепа П. Московство: його походження, змісти, форми і історична тяглість. / Павло Штепа. — Л., 1996).

Розвідки вчених діаспори започаткували новий, зовсім інший, ніж панівний у радянській історіографії, підхід до бачення змісту і ролі теорії “третього Риму” в ідеології і політиці московських правителів, їх характерна риса полягає у розгляді теорії “III Ри­му” як найважливішої складової московської ідеології експан­сіонізму. Ці дослідження мали б привернути увагу до цієї кон­цепції. Однак у зв’язку з політичними чинниками ці публікації протягом тривалого часу залишались невідомими науковцям СРСР і України. З іншого боку, ці самі чинники зумовили, скажімо так, і певну публіцистичність викладу окремих досліджень, недо­статню історіографічну базу опублікованих у Мюнхені статей. Останнє було зумовлено як станом тогочасної історичної думки, так і проблемою доступу до джерел і літератури.

Наявні нині у розпорядженні науковців опубліковані архівні матеріали, документальні збірники, особисте листування і політична кореспонденція з історії суспільно-політичної думки, внутрішньої і зовнішньої політики Росії дають можливість більш глибоко й об’єктивно вивчити не лише теорії “III Риму”, а й комплексну проблему зародження і розвитку імперської ідеї у Московській державі, її ролі в ідеології, політиці та практиці московських правителів.

Зазначимо, що період кінця ХV—ХVІ ст. посідає провідну роль в історії Росії і значною мірою вплинув на її майбутнє. Саме тоді утворилось і зміцніло її етнополітичне ядро — незалежна Московська держава, і виникли суперечності та проблеми, властиві як її власному розвитку, так і відносинам з іншими країнами.

Зародження самодержавства, великі територіальні зазіхання новоутвореної держави потребували ідеологічного обґрунту­вання, яке б мало довести історичну визначеність необмеженої влади московських правителів і їх територіальних претензій. Виняткова роль у виробленні цієї політичної доктрини належить “Сказанню про князів Владимирських” і теорії “Москва — третій Рим”, які виводили родовід московських правителів від римських імператорів і проголошували їх “єдиними оборонцями” право­славної віри.

Появу “Сказання...” і теорії “третього Риму” ініціював йосифлянський напрям церковників, які мали на меті відстояти незалежність московської держави від Ватикану, відвернути московських князів і дворян від намірів секуляризації церковних земель, спрямувати їх ініціативу на зовнішню експансію.

Звичайно, процес вироблення такої політичної доктрини, яку церква запропонувала світській владі, був і складним, і неодно­значним. Ймовірно, безпосередні автори “Сказання...” і “третього Риму” повністю не усвідомлювали і не передбачали політичних наслідків створення ними цих легенд чи можливостей їх практичного застосування. Проте це не можна сказати ні про керівництво церкви, ні про московських князів, які зробили концепції цих переказів аргументом і знаряддям у вирішенні як політичних, так і релігійних питань.

Вже наприкінці XV — у першій половині XVI ст. легендарний зміст “Сказання про князів Владимирських” набув статусу державної ідеології Московської держави. Посилаючись на цей твір, московські правителі закладали основи особистої необмеженої влади, яка за правління Івана Грозного, з його сумнозвісною опричиною, набула відверто деспотичного характеру, з чіткими ознаками тоталітаризму, запровадженням політичної цензури.

Як державна ідеологія концепція “Сказання...” сприяла зародженню імперської ідеї у Москві, виробленню її правителями імперської зовнішньополітичної доктрини, яка передбачала експансію на Захід і одночасно започатковувала претензії на “київську спадщину”. Здійснюючи територіальні загарбання, московські правителі намагались виправдати їх посиланнями на зміст “Сказання...”, який нібито підтверджував права їх на ці землі.

Інша важлива складова імперської ідеї — теорія “Москва — третій Рим”. Вперше доктрина “третього Риму” як ідеологія Московської держави була офіційно схвалена під час утворення у 1589 р. Московського патріархату. Проте ще раніше, навіть до остаточного її оформлення старцем Філофеєм, “оборона” православних посідала помітне місце у політиці московських правителів. Іван III і Василь III викори­стовували православну віру для підбурювання православного населення Литви до антиурядових виступів і свої загарбницькі наміри виправдовували гаслами захисту одновірців.

Початок діяльності Івана IV також зазнав впливу теорії “третього Риму”. Акту коронації царя Москва намагалась надати значення вселенського церковного діяння, підкреслювалась роль царя і церкви у захисті віри. Цілком у дусі гасла захисту християн було підкоренно Казанське і Астраханське ханства. Не був цар і категоричним противником війни з “бусурманським” Кримом. Зміни в політиці Грозного спричинили невдалі кримські походи, усвідомленням недостатніх сил для війни з ханством і, можливо, Туреччиною. Тому царя не спокусили явно нереальні на той час пропозиції імператора щодо поділу Османської імперії. У свою чергу, зустрічна пропозиція Івана IV імператору — погодитись на загарбання Москвою Лівонії, здійсни­ти поділ Речі Посполитої і віддати Москві усі землі Великого князівства Литовського, не одержала згоди цісаря.

Не можна погодитися з висновками російських і радянських дослідників про те, що теорія “третього Риму” ніколи не була офіційною теорією Російської держави і не використо­вувалась ідеологічне обґрунтування її зовнішньої політики. І хоча, звичайно, у XVI ст. ідеї “богообраності Москви”, її ролі як “центру єднання і визволення православних” не набули ще відверто месіаністичного характеру, їх вплив на внутрішнє життя країни та її зовнішню політику ставав дедалі відчут­нішими. Посилення військової могутності Росії, формування імперської ідеології у панівному стані були потужним поштовхом до практичного застосування теорії “третього Риму” у традиційному або модернізованому вигляді. Незважаючи на відмінності релігійного і світського характеру, яких набували у різні часи ідеї “третього Риму”, вони приваблювали московських правителів універсалізмом, можливістю ідеологічного обґрунтування імперської політики у будь-який час і в широкому діапазоні дій.

Досить згадати роль ідей “оборони і захисту православних” у політиці Москви під час її боротьби за Україну у XVII ст., підбурювання православних на виступи проти турків у ХVIII—ХІХ ст., плани Петра І щодо захисту християн (Ключевский В.О. Сочинения / В.О.Ключевськи. — Т. 8. — М., 1959. — С. 333—334; Полонська-Василенко Н. Теорія III Риму в Росії протягом XVIII та XIX сторіч / Н. Полонська-Василенко. — Мюнхен, 1952. — С. 14), депортації мусульман із захоплених територій Персії і заселення цих земель православними (Анисимов А.Е. Петр І: рождение империи / А.Е.Анисимов // Вопр. истории. — 1989. — № 7. — С. 50), “російсько-православний патріотизм” Катерини II, з її намаганнями реалізації «грецького проекту» (тобто відновлення Візантійської імперії під протекторатом Росії) (Ключевский В. О. Сочинения / В.О. Ключевский. — Т. 5. — М., 1958. — С. 46—47; Гаврюшкин А. В. Граф Никита Панин. Из истории русской дипломатии XVIII в. / А. В. Габрюшкин. — М., 1989. — С. 170), використання російським царизмом у XVIII ст. «дисидентського питання», гасла нібито захисту православних у Польщі і здійснення під його прикриттям трьох поділів цієї держави (Ключевский В. О. Сочинения / В. О. Ключевский. — Т. 5.— М., 1958. — С. 52—64). Можна навести приклади і пізніших часів, проте ці сюжети виходять за хронологічні рамки посібника.

Факти політичної історії Московської держави кінця ХV—ХVІ ст. не підтверджують картину (схему) утворення російської держави, яка сформувалась і панує в радянській і російській історіографії. В її основу покладено погляд на нібито прогресивну роль самодержавства і Москви як “збирача руських земель”, а також твердження, що зовнішня політика московських правителів відповідала національним інтересам росіян і давнім сподіванням приєднаних (тобто підкорених) народів. Взагалі сама схема про прогресивність величезного територіального зростання Росії, приєднання або возз’єднання настільки довго насаджу­валась і з часом набула такого поширення, що вплинула на формування відповідного стереотипу у поглядах не лише професійних істориків, а й не одного покоління росіян та інших підданих Російської імперії і колишнього Радянського Союзу.

Тим часом уже за часів Івана III, Василя ІІІ і особливо Івана Грозного, з їх деспотичним правлінням і агресивною зовнішньою політикою, було унеможливлено утворення у будь-якій формі союзу чи об’єднання Москви з Литвою, а можливо, і з Польщею. Принаймні, якщо такий шанс був, то Москва не тільки не доклала жодних зусиль до його реалізації, а й взагалі не готова була “поступитись принципами”.

Серед цих принципів провідне місце посідали самодержавна і імперська ідеї, сформульовані у “Сказанні про князів Владимирських” і теорії “третього Риму”. Використовуючи концепції цих творів, московські правителі проголосили незаперечну вищість Москви і необмеженість самодержавної влади, поклали на себе месіанську роль “оборонців і визволителів православних, поборників чистоти віри, нащадків “київської спадщини” і “збирачів руських земель”.

Характерно й те, що імперська ідея не відповідала і націо­нальним інтересам самих росіян. І не лише тому, хоча це і важ­ливо, що територіальні загарбання породжували все нові й нові проблеми, закладали підвалини майбутніх конфліктів і недовіри. Ще видатний філософ М.О. Бердяев (1874—1948), якого аж ні­як не звинуватиш у браку російського патріотизму, звернув увагу на ту дорогу ціну, яку заплатили росіяни за створення “величезної імперії”: “Майже не залишалося сил у російського народу для вільного творчого життя, вся кров ішла на зміцнення та захист держави. Особистість була пригнічена величезними розмірами держави, що висувала непосильні вимоги. Ця особливість російської історії наклала на російське життя відбиток безрадісності та пригніченості”. (Бердяев Николай. Судьба России / Н.А. Бердяев. — М., 1990. — С. 6—7).

Як відомо, історичний процес складається з постійного вибору альтернативних можливостей. Але який би шлях не обирали в конкретних умовах правлячі та елітні кола, все залежить від їх світоглядних етнополітичних ціннісних орієнтацій. На жаль, ідеологія певних груп цих кіл та конфліктогенність суспільно-політичних процесів у Росії і на початку XXІ ст. не дають підстав для оптимізму. Водночас хотілося б сподіватись, що правлячі кола Росії нарешті критично усвідомлять історичний досвід минулого, всю відповідальність перед майбутнім за вибір саме цивілізованих відносин з державами і народами світу, особливо з країнами пострадянського простору. Це відповідало б стратегічним інтересам не лише Росії, а й усієї людської спільноти, світовому цивілізованому процесу.

АБСОЛЮТИЗМ— (від лат. аbsolutus — необмежений) — фор­ма правління державою, за якої верховна влада належить од­ній особі (царю, імператору, королю). Процес становлення абсо­лютизму — тривалий і складний. Розклад середньовічних феодальних станів, ослаблення їх політичної ролі, міжстанова і внутрішньостанова та класова боротьба були передумовами ви­никнення абсолютизму. Франція в Європі та Японія в Азії — ті країни, де абсолютизм набув класичної форми. В Росії пе­рехідним етапом до абсолютизму була станово-представницька монархія (середина XVI — друга половина XVII ст.).

У першій чверті XVIII ст. у Росії було створено централі­зовану державну систему — абсолютизм, яка існувала до дру­гої половини XIX ст. В історії абсолютизму Росії можна відокремити три основні періоди: перша чверть XVIII ст. — формування та утвердження абсолютизму; друга половина XVIII ст. — початок XIX ст. — період “освіченого абсолютизму”; 1815—1861 рр. — за­вершення розвитку абсолютизму і перетворення його на гальмо суспільного прогресу.

Основні принципи ідеології абсолютизму в Західній Європі набули теоретичного оформлення в політичній концепції То­маса Гоббса. В Росії ідеологія абсолютизму найповніше відображена у творах Ф. Прокоповича (“Правда про волю монаршу”, “Духовний регламент”).

Основні риси абсолютизму:

· уявлення про монархічну дер­жаву як найвищий етап політичної організації суспільства, за якого лише і можливий повний добробут усіх підданих неза­лежно від їх суспільного становища;

· ототожнення держави з верховною владою, з монархом, влада якого не може і не повинна ніким і нічим обмежуватися;

· віра у всемогутність монарха та його законодавчу діяльність.

Утвердження цих принципів як па­нівної системи поглядів нетерпимість до вільнодумців, запровадження одноманітності в системі державних органів призвели до того, що держава намагалася регламентувати побут, звичаї і все суспільне життя і культуру.

Характерною рисою абсолютизму була політика національ­ного гноблення народів, що входили до багатонаціональних абсо­лютистських держав. Негативні риси абсолютизму особливо яс­краво виявилися в період кризи феодалізму.

В Англії, Франції абсолютизм було знищено під час буржуаз­них революцій; у Німеччині та Австрії відбувалася поступова ево­люція феодально-абсолютистської монархії в буржуаз­но-поміщицьку монархію. В Росії абсолютну монархію було знищено лише в 1917 р. під час Лютневої революції.

1722, 24 січня Введення Табелі про ранги.

Табель про ранги — законодавчий акт про порядок державної служби в Російській імперії (співвідношення чинів за старшин­ством, послідовність присвоєння чинів), затверджений Петром І 24 січня (4 лютого) 1722 р. У його основу покладено аналогічні акти Данії (1699, 1717) та Пруссії (1705, 1713). Складався з власне табелі (таблиці) чинів та пояснювального тексту (19 пунктів).

Табель про ранги передбачала три основні роди служби: військову, цивільну і придворну, поділяючи їх на 14 рангів — класів:

1-й клас: канцлер, генерал-фельдмаршал, генерал-адмірал;

2-й — дійсний таємний радник, генерал від кавалерії, генерал від інфантерії, генерал від артилерії, адмірал;

3-й — таємний радник, генерал-лейтенант, віце-адмірал;

4-й — дійсний статський радник, обер-прокурор, герольдмейстер, генерал-майор, контр-адмірал;

5-й — статський радник;

6-й — колезький радник, військовий радник, полковник, капітан першого рангу;

7-й — надвірний радник, підполковник, капітан другого рангу;

8-й — колезький асесор, капітан і ротмістр;

9-й — титулярний радник, штабс-капітан і штабс-ротмістр, лейтенант;

10-й — колезький секретар, поручик, мічман;

11-й — корабельний секретар;

12-й — губернський секретар, підпоручик і корнет;

13-й — провінційний секретар, сенатський реєстратор, синод­ський реєстратор, кабінетський реєстратор, прапорщик;

14-й — колезький реєстратор.

Придворні чини належали тільки до 2, 3 і 5-го класів:

2-й клас: обер-камергер, обер-гофмаршал, обер-шталмейстер, обер-єгермейстер, обер-гофмейстер, обер-шенк, обер-церемоніймейстер (якщо особа з таким званням мала чин 2-го класу), обер-форшнейдер;

3-й клас: гофмаршал, шталмейстер, єгермейстер, гоф­мейстер, обер-церемоніймейстер, обер-форшнейдер;

5-й клас: церемоніймейстер.

Надання чину давало право на призначення на певну посаду. Табель про ранги встановлювала зверхність військових чинів над цивільними чинами того самого рангу. Переважне право на державну службу надавалося спадковому дворянству. Оскільки в умовах станового устрою Росії виконання державними службовцями посадових обов’язків було можливе лише в тому разі, коли чиновник мав статус дворянина, Табель про ранги передбачала, що кожен, хто вислужив перший (нижчий) класний чин, отримував особисте дворянство.

Головний принцип державної служби полягав у тому, що державний службовець мав пройти її знизу догори цілком, починаючи з найнижчого класного чину. В кожному класі необхідно було прослужити визначений мінімум років (у нижчих класах — зазвичай 3—4 роки). За особливі заслуги у службі цей строк міг бути скорочений. Влаштування на державну службу було сти­мулом для одержання згодом пільг, зокрема надання дворянства. Особи недворянського походження після отримання 14-го класу отримували особисте, а 8-го (для військових — 14-го) — спадкове дворянство.

Для цивільних чиновників було сім варіантів офіційних мундирів: парадний, святковий, звичайний, буденний, особливий, дорожній, і літній, і був докладний розклад, який в який день треба одягати.

Визначивши ієрархію чинів, Табель про ранги передбачала їхнє старшинство і чиношанування. З часом склалася така система титулування чиновників:

1-й і 2-й класи — ваше високопревосходительство;

3-й і 4-й — ваше превосходительство;

5-й — ваше високородіє;

6-й і 8-й — ваше високоблагородіє;

з 9-го по 14-й — ваше благородіє.

Наприкінці ХVІІІ ст. деякі посади з Табелі було вилучено або перетворено на чини (насамперед придворні). Змінилася і класність окремих чинів.

Вчених взагалі не обдаровували. “Професорам при академії” і “докторам всіх факультетів” надавався 9-й чин — титулярний радник.

На території підросійської України Табель про ранги діяла після поширення на неї загальноросійського законодавства — з кінця XVIII ст.

БЮРОКРАТІЯ (буквально з фр.) — панування канцелярії. Особливий прошарок у суспільстві, що спеціалізувався на управлін­ні державою та мав низку привілеїв. Виникнення бю­рократії пов’язане з утвердженням абсолютизму і подальшим ви­ходом на політичну арену дворянства. Відмітними рисами бюро­кратизму того часу були такі.

1. Систематичний та ієрархічний розподіл функцій між різ­ними галузями державного управління, а всередині відомства — між окремими чиновниками.

2. Впровадження принципів комплектування та проходжен­ня служби чиновниками залежно від особистої вислуги, здіб­ностей та освіти, а не за привілеями, які надавалися “породою”, тобто незалежно від належності до певного прошарку класу феодалів.

3. Зміна матеріального забезпечення чиновників, що вияви­лося в заміні помісного матеріального утримання постійним гро­шовим окладом. Ці принципи поступово поширювалися на всю територію Російської імперії, що посилювало централізацію управління, сприяло перетворенню бюрократії на особливий про­шарок населення.

Однією зі специфічних рис формування російської бюрокра­тії був її яскраво виражений становий дво­рянський характер: значна частина чиновників була дворянами або ставала ними в результаті державної служби, отримуючи ра­зом з посадою певного чину особисте, а потім і спадкове дворян­ство. Отримання чину, а з ним і дворянського статусу, прив’язува­ло бюрократію до абсолютної монархії. Водночас це сприяло зближенню верхнього та середнього прошарків бюрократії з інтере­сами правлячого класу, оскільки на них поширювалися всі при­вілеї “благородного” стану Росії, насамперед право володіти крі­посними селянами.

За абсолютизму важливим показником проникнення бур­жуазних рис в організацію управління було неухильне зростан­ня ролі грошового утримання для різних категорій чиновників не­залежно від їхнього соціального походження. Участь окремих прошарків бюрократії, особливо її верхівки, в торгах, промис­лах, відкупах поряд з іншими причинами посилювала буржуаз­ний характер бюрократії, призводила до того, що вона досить швидко реагувала на розвиток капіталістичних відносин.

Російська бюрократія від самого початку була тісно пов’язана з правлячим класом. Як наслідок, у Росії еволюція абсолютної монархії в буржуазному напрямі відбувалася повільно і супро­воджувалася різними “кріпосницькими” зигзагами та поступка­ми дворянам-кріпосникам.

У сучасних умовах бюрократизм мав вигляд розгалуженої мережі чиновників, поліцейського апарату та адміністрації. Досвід показує, що, по-перше, чиновники прагнуть збільшити кількість своїх підлеглих, а не конкурентів чи суперників, і, по-друге, вони створюють роботу один для одного (закон С.Н. Паркінсона). Адміністративна еліта суспільства постійно оновлюється за рахунок чиновників державного апарату. Чиновник вищого рангу бере в заступники менш компетентних людей, а ті — ще менш здібних, а тому і неконкурентних. Накопичення неелітних елементів в еліті — чи то монархії, чи то республіки, щоразу призводить до якісних змін, коли “верхи” втрачають здат­ність керувати державою, підтримувати розвиток. З особливою гостротою це виявляється в періоди природних та соціальних потрясінь. Саме в такі періоди державний апарат оновлюється майже повністю, але тільки “майже”. Значна частина чиновників залишається, зберігається і система, тобто “виконавчий механізм”, і еволюція (“деградація”) еліти триває, спричиняючи нові катаклізми, які характеризуються певною циклічністю і задають ритм “перебудовам”.

1722, 5 лютого Прийняття “Статуту про заміщення престолу” (скасований у 1727 р., відновлений у 1731 р., діяв до 1797 р.).

1722—1723 Каспійський похід Петра.

Похід російської армії і флоту під командуванням царя Пет­ра І у прикаспійські володіння Персії (Ірану). Приводом до походу став факт пограбування в Персії російських купців. Причиною таких рішучих дій стало прагнення випередити вихід до берегів Каспію Туреччину. У той час Персія перебувала в стані розвалу й анархії. Слабість перської держави відкривала шлях турецької експансії в Каспійський регіон. Це ніяк не влаштовувало Росію, яка сама прагнула контролювати зону Каспію. Для Перського походу цар зібрав значні сили: 5 тис. матросів, 22 тис. піхотинців, 9 тис. кінноти, а також 20 тис. іррегулярних з’єднань (козаків і калмиків).

Улітку 1722 р. російська армія на чолі з Петром І попрямувала з Астрахані на суднах, а кіннота — з Царицина. З’єднавшись у районі Аграханської затоки, російські сили рушили до ключової фортеці на західному узбережжі Каспію — Дербента. У його районі вони завдали 15 серпня поразки 16-тисячному перському війську. Російська піхота витримала атаки горців і змішала вогнем їх бойові лави. На кінноту Петро кинув драгунські та козачі полки, які гнали їх 20 верст. Росіяни втратили в цьому бою всього 12 осіб. Горців, які билися з відчайдушною мужністю, загинуло до 600 осіб. Після цього інші місцеві князьки виявили покірність.

23 серпня 1722 р. наїб Дербенту Імам-Кулі-бек без опору вручив Петру ключі від фортеці. На цьому кампанія 1722 р. завершилася. Її продовженню перешкодил