Главная Случайная страница


Категории:

ДомЗдоровьеЗоологияИнформатикаИскусствоИскусствоКомпьютерыКулинарияМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОбразованиеПедагогикаПитомцыПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРазноеРелигияСоциологияСпортСтатистикаТранспортФизикаФилософияФинансыХимияХоббиЭкологияЭкономикаЭлектроника






Основні причини поділів Польщі такі.

· Деградація Польської держави. Значення королівської влади за Августа II і Августа III ще більше впало. І батькові, й синові набагато милішою була “тиха” Саксонія, ніж “буйні” пани. Звідти й “правили” Річчю Посполитою обидва короля.

· Роль сеймів в управлінні країною теж була невелика. По-перше, не було сильної виконавчої влади, здатної реалізовувати їх рішення. По-друге, принцип одноголосності за прийняття рішень — liberum veto — призводив до блокування більшості рішень і припинення діяльності сеймів. Так, з 1652 по 1764 р. з 55 сеймів було зірвано 48, причому третина з них — голосом лише одного депутата.

· Слабкість центральної влади призводила до того, що сильний пан міг відняти у слабшого сусіда землю, “хлопів”, навіть улюблену жінку, не оглядаючись на королівську владу. Говорячи сучасною мовою, пани жили не за законами, а “за поняттями”.

· Фінансове становище королівства яскраво характеризує факт припинення в 1688 р. карбування польської монети.

· Єдність країни підривало фанатичне католицьке духівництво, що вимагало дедалі нових обмежень у правах православних і протестантів. Панський гніт і релігійні переслідування, як і раніше, призводили до повстань в Україні.

· На початку XVIII ст. воєнна могутність Польщі порівняно з Росією та німецькими державами різко ослабла. Істотно зросла ефективність рушничного й артилерійського вогню, докорінно змінивши тактику бою. Вирішальну роль стали відігравати піхота, оснащена рушницями з багнетами, і польова артилерія. Польська кіннота, незважаючи на відмінну індивідуальну підготовку кожного кавалериста, хоробрість і хвацькість, була нездатна протидіяти регулярним військам Пруссії і Росії.

· Політична й військова слабкість Речі Посполитої призвела до того, що її територія у XVIII в. перетворилася буквально на “прохідний двір” для армій сусідніх держав. Протягом двадцяти років Північної війни на території Польщі діяли армії Росії і Швеції. Під час російсько-турецької війни 1735 — 1739 рр. російські, турецькі й татарські війська воювали в південних районах Речі Посполитої, а під час Семилітньої війни (1756 — 1763) росіяни та прусські війська діяли в Північній Польщі. У перервах між війнами кримські татари регулярно проходили по території Південної Польщі й найчастіше звідти здійснювали набіги на інші території.

· Крім того, у Росії накопичилося багато дрібних претензій до Речі Посполитої. Наприклад, поляки самовільно заселили десять міст Правобережної України, які були визнані за договором 1686 р. спірними й тому не підлягали заселенню. Польський сейм до 1764 р. відмовлявся ратифікувати “Вічний мир” 1686 р. Річ Посполита була останньої з європейських країн, що не визнавала за Росією імператорського титулу.

· Серйозною проблемою, що затьмарювала відносини між обома державами, була втеча сотень тисяч росіян і українців з Росії в межі Речі Посполитої. У Польщу тікали й тисячі дезертирів з російської армії.

Ще в 1770 р. Австрія та Пруссія окупували частину Речі Посполитої. У лютому 1772 р. Катерина II й прусський король Фрідріх II домовилися про поділ Речі Посполитої, а в серпні було підписано відповідний трактат уже між Пруссією, Росією і Австрією. В уральські степи відправилися перші (але далеко не останні) польські засланці — учасники Барської конфедерації.

В 1772 р. Австрія за приєднання до поділів зажадала високу ціну — вона одержала територію Русь­кого (без Холмської землі), Белзького і західну частину Волинського та Подільського воєводств загальною площею 83 тис. км2 з населенням у більш ніж 2,5 млн. осіб.

Росія анексувала територію трохи більшу за площею — Східну Білорусь і Польську Лівонію (93 тис. км2), але з населенням удвічі меншим — 1,3 млн.

Пруссія зайняла стратегічно важливу територію Королівської Пруссії з гирлом Вісли й населенням бл. 600 тис. осіб. У цілому Річ Посполита втратила приблизно третину території й населення. Опору військам трьох імперій ніхто не чинив. Більше того, польський Сейм у вересні 1773 р. затвердив ці анексії.

Називаючи сьогодні події 1772 — 1773 р. першим поділом Речі Посполитої, варто пам’ятати, що не всі учасники сприймали його як початок процесу, що мав призвести до подальших поділів і зникнення Речі Посполитої з політичної карти Європи. Такої позиції послідовно дотримувалася тільки Пруссія. Катерина II у нових умовах повернулася до колишньої політики, метою якої було збереження Речі Посполитої під протекторатом Росії. Вплив Росії здавався настільки міцним, що в 1780 р. Петербург вивів з Речі Посполитої війська, які перебували там із часу обрання королем Станіслава Августа.

 

1773 — 1774 Повстання під керівництвом О.І. Пугачова.

 

1773, 21 травня Росія поступилася Данії права на Шлезвіг і Голштейн в обмін на графства Ольденбург і Даль-менгорст, які 14 липня 1773 р. були, у свою чергу, передані у володіння молодшої лінії гол-штейнській династії.

 

1775, 7 листопада Губернська реформа.

МІЩАНИ слово польського походження (miszczanin). У ХІV — ХVП ст. так називали людей, що проживали в містах Литви та Польщі (“м’ясто” — по-польськи — місто). Вони засновували цехи, які об’єднували ремісників за їхніми фахами. За соціальною структурою міщани поділялись на три групи: патриціат — міські багатії, які мали провід, середнє міщанство та незаможне — плебс. Міщани різних національно-віросповідних груп підлягали різним юрисдикціям. Як відомо, в містах Речі Посполитої магдебурзьким правом користувалися лише римо-католики і участь українців у самоврядуванні була обмежена. Тому українські міщани мусили одночасно боротися і проти соціального, і проти релігійно-національного гніту спільно з усім “поспільством”. У цій боротьбі організацією українського міщанства стали братства,завдяки діяльності яких у часи, коли вищі стани почали піддаватися полонізації, керівництво українським національним життям переходило до міщанства. Українське міщанство, зокрема у ХVІ ст., стало осередком боротьби за ук­раїнські права на релігійному, політичному і культурному полі. Воно також надало нове спрямування і козацтву — підсилило його активними, інтелектуально вищими силами та долучило до спільних національно-політичних змагань та прагнень державного відродження України.

Поділ України на російську і польську сфери впливів (1667 р. і остаточно 1686 р.) спричинив те, що доля міщанства, яке залишилося під владою Польщі, пішла іншими шляхами на Правобережжі та в Західній Україні, ніж на Гетьманщині. Міщани зубожіли, ставали менш активними. Братства обмежували свою діяльність церковними справами, осередок української культури перемістився на Гетьманщину.

У Росії ще з XV ст. слово “міщани” проникає в російську мову і повністю з нею зливається до кінця XVII ст. У 1671 — 1672 р. під Москвою було засновано Міщанську слободу, де проживали ювеліри-срібляники, вихідці з польських земель. За боярським наказом (вироком) 1682 р. вони мали особливі пільги. Незабаром слово “міщани” перестало стосуватися лише вихід­ців з Польщі, тобто перестало означати національність, а поширилося на всіх жителів міст незалежно від національного походжен­ня.

У царській Росії міщани були другим за чисельністю станом після селянства. Вони становили до 40 % населення міст і були яд­ром середнього та дрібного підприємництва. Під час правління Катерини II було оформлено правове становище міських станів. Міська верхівка — купецтво — була законодавчо відокремлена від ос­новної маси жителів різними пільгами та привілеями. З 1775 р. купці звільнялися від подушної податі, тілесних покарань, ре­крутської повинності за умови, володіння капіталом більше ніж 500 рублів. Бідніші жителі були зобов’язані сплачувати податки і переходити в стан міщанства. Видане в 1785 р. перше в Росії “Городове положення” існувало до буржуазних ре­форм 70-х років XIX ст. Воно зрівнювало міщан з іншими жите­лями міста, але фактично фіксувало два міські стани: купецтво та міщанство. Відповідно до статей цього положення звання мі­щанина стало спадковим. Основна маса міщан належала до так званого міщанського товариства, де панував принцип кругової по­руки та взаємодопомоги.

Особливе місце серед міщан посідали ремісники (або так зва­ні цехові). Вони мали особливу корпоративну організацію, але сплачували такий самий міщанський податок. Частина міщан, щоб уникнути податків, переїздила до села. Там вони мали невеликі підприємства, володіли лавками, тримали заїзди, займалися про­мислами та торгівлею.

З 1804 р. міщани, що проживали в сільській місцевості, були зобов’язані сплачувати подвійний податок — як міщани і як се­ляни. В 1801 р. міщани одержали право володіти землею, щоправда, без кріпосних селян, а після скасування кріпосного права (1861) купували землю в аграрно розвинутих районах, експлуатуючи її в найбільш прогресивний капіталістичний спосіб. У XIX ст. міщанство зростало за рахунок звільнених у запас офіцерів (недворянського походження), сиріт-вихованців деяких державних закладів, іноземців, що взяли російське підданство, та ін. У міщан був свій кодекс честі. Наприклад, міщанин міг позбутися доброго імені, якщо становий суд визначав його винним у порушенні присяги, зраді, розбої, крадіжці чи обмані, а також у злочинах, за які призначалися тілесні покарання. Спочатку кожен з міщан намагався потрапити до гільдії купецтва, щоб ви­йти з оподаткованого стану. Проте в 1812 р. різко підвищився гільдійський збір з купецтва і близько половини новоявлених куп­ців повернулися до міщанства. В 1824 р. було видано закон, що зобов’язував усіх міщан купувати міщанські торгові посвідчення, в яких фіксувалися види діяльності, способи торгівлі, володіння не­рухомістю, характер торгового посередництва, розміри укладе­них приватних угод, розмір підприємства, кількість найманих ро­бітників. Ціна міщанських посвідчень була дуже високою (від 40 до 120 руб.). Лише з 1898 р. податки стали справляти з прибутку підприємства незалежно від станової належності власника. Міщани займалися переважно дрібним підприємництвом. Ста­новище більшості з них було нестійким, а тому значна час­тина міщан змушена була йти в прислугу, найматися на робо­ту до багатших підприємців або ставати чиновниками.

Серед міщанської інтелігенції переважав дрібний технічний персонал, але були й такі, хто прагнув здобути гарну освіту і спробувати себе на державній службі, оскільки університетсь­кий диплом давав чин XII класу, особисте дворянство та шанс зробити кар’єру. В 1835 р. серед студентів університетів міщани становили 17,4 %. У 1839 р. серед викладачів навчальних закладів 15 % були вихідцями з міщанського стану, але не скрізь. Біль­шість міщан поповнювали злиденні стани. В 1882 р. на мі­щан припадало 15 % ув’язнених, 32 % жінок, що офіційно займалися проституцією, і 30 % таких, про заняття та джерело існу­вання яких перепис не дає відомостей. Таким чином, мі­щанство було ядром середнього та дрібного підприємництва в Ро­сії. Воно було відірване від великої буржуазії, яка тісно була по­в’язана з самодержавством. Крах останнього виявися трагічним і для великої буржуазії, оскільки спертися їй було ні на кого.

 

1783, 8 квітня Ліквідація Кримського ханства і приєднання Криму до Росії.

 

1783,24 червня Підписання Георгієвського трактату — договору між Росією та Східною Грузією (Картлі-Кахеті), за яким грузинський цар Іраклій II визнавав зверхність Росії та відмовлявся від само­стійної зовнішньої політики.

 

1784 Початок освоєння Аляски.

 

 

1785, 21 квітня Жалувані грамоти російському дворянству і містам Російської імперії.

Жалувана грамота дворянствуграмота на права, вольності та пільги благородного російського дворянства — законодавчий акт Російської імперії. Видана 21 квітня (2 травня) 1785 р. ім­ператрицею Катериною II одночасно з Жалуваною грамотою містам. Складається зі вступу, 4 розділів і 92 статей.

Мета грамоти — піднести політичний престиж дворянства і завершити його формування як панівного стану суспільства.

Згідно з грамотою російське дворянство:

· набуло виключне право власності на землю, придбані села разом із селянами та надра землі;

· отримало право торгувати, заводити торги та ярмарки;

· звільнялося від будь-яких податків;

· цивільна та військова служба набула добровільного характеру дворян державі;

· було підсудним тільки становому суду і не підлягало тілесним покаранням;

· позбавити дворянства можна було тільки за вироком суду, затвердженим самим монархом.

Функцію станової корпоративної інституції дворян виконували повітові тагубернські дворянські зібрання, які скликалися кожні три роки.

Повітові зібрання (скликалися за 3 міс. до губернського) зазвичай готували губернські збори: перевіряли списки дворян повіту, з’ясовували їх права на участь у справах зібрання тощо.

Усі найважливіші справи вирішували на губернських зібраннях. Тут заслуховувалися та обговорювалися визначені порядком денним доповіді та повідомлення, звіти про виконання раніше ухвалених постанов, обиралися всі виборні посадові особи, а також визначалися кандидати на посади в місцеве управлінні.

Порядок денний зібрання, а також вибори особи затверд­жувалися губернською владою. Губернатор відкривав зібрання, приводив його учасників до присяги, але потім не мав права бути присутнім на засіданнях. На повітових і губернських зібраннях дворяни обирали предводителів, які мали право через губернатора робити подання до уряду зпитань, що цікавили дворян. Тим самим дворяни могли істотно впливати на діяльність місцевої адміністрації.

У 1785 р. права й привілеї російського дворянства було поширено на українську козацьку старшину. Однак невдовзі було встановлено, що представники української козацької старшини мають довести право на дворянство: боротьба за визнання цих прав тривала десятиліття і вирішилася позитивно тільки після відповідного царського указу 1835 р.

Жалувана грамота містам — грамота на права і вигоди містам Російської імперії, законодавчий акт Російської імперії.

Видана 21 квітня (2 травня) 1785 р. імператрицею Катери­ною II одночасно з Жалуваною грамотою дворянству.

В грамоті зроблено спробу докладно регламентувати організацію і діяльність запроваджуваних тоді органів міського самоврядування. Під час створення цього правового акта було використано як російські, так і закордонні джерела — прусські та шведські статути, пам’ятки магдебурзького права тощо.

Згідно з цим документом усе населення міст поділялося на 6 розрядів:

до 1-го незалежно від стану входили “справжні міські обивателі”, які мали в місті будинок або землю;

до 2-го —купці всіх трьох гільдій (залежно від багатства);

3-й розряд становили цехові ремісники;

4-йіногородні та іноземні “люди, які в цьому місті торгують, працюють або займаються іншими міщанськими справами”;

до 5-го розряду належали “імениті громадяни”, вчені, художники, “всякого звання і стану капіталісти”, банкіри, купці, які займалися оптовою торгівлею, судновласники;

до 6-го — так звані посадські, які “промислом, рукоділлям або роботою кормляться в тому місті”.

Основна частина населення міст, яка належала до 3-го і 6-го розрядів, дістала назву “міщан”, “міщанства”.

Належність до розрядів закріплювалася записом населення до міської “обивательської книги”, поділеної на шість частин. Най­більші пільги надавалися грамотою великим купцям та про­мисловцям, що певною мірою сприяло розвиткові торгівлі та промисловості. Загалом цим актом міські жителі та насамперед їх заможна верхівка ставилися у більш привілейоване становище порівняно із селянами: за ними закріплювалися та охоронялися законом “власність і володіння”.

Містом, згідно зЖалуваною грамотою, керувала загальна міська дума, до складу якої входили гласні від усіх шести розрядів населення. Обирали їх раз на три роки всі громадяни, які досягли 25-річного віку.

Загальна дума обирала шестигласну думу, в якій під головуванням міського голови засідали гласні від розрядів. Шестигласна дума працювала регулярно.

Органи міського самоврядування відали питаннями благоустрою, продовольства, санітарного стану міста, розвитком торгівлі та промисловості, але за погодженням з органами місцевої адміністрації і під її постійним контролем.

 

1787, 13 серпня — 1791, 29 грудня Російсько-турецька війна.

 

Причини війни:

· Кючук-Кайнарджійський мир (1774) не був сталим і перетворювався у фікцію в міру того, як втрачали силу основні йо­го статті, що стосувалися незалежності Криму.

· Приєднання Кримського ханства до Росії в 1783 р. завда­вало договору останній удар. Подальше дотримання мирних угод стало невигідним як Катерині II, що бажала зробити наступ­ний крок, спрямований на здійснення “грецького проекту”, який передбачав остаточне вигнання турків з Європи, так і султану, чий авторитет було сильно підірвано переходом Криму в руки “невірних”.

· Поїздка Катерини II на південь у 1787 р. ще більше загост­рила відносини. У Туреччині цю подорож сприйняли як провіс­ник подальшого поширення Росії на південь за рахунок турець­ких володінь.

Обидві сторони мали неправильне уявлення про сили одна одної. Г. Потьомкін був упевнений у слабкості Туреччини. В цьому його переконували і повідомлення російського посланника в Констан­тинополі.

Напередодні війни в Росії з’явилися й нові вороги.

· Насамперед Англія, що не “простила” Росії її зброй­ного нейтралітету стосовно війни зі США.

· Пруссія, де смерть Фрідріха II призвела до охолодження відносин із Росією. Новий король Фрідріх-Вільгельм II виступав за зближення з Австрією.

· Французький король Людовік XVI за два роки до революції, що відправила його на ешафот, був більше стурбований міцністю султанського трону, ніж власного, і заявляв, що Франція не потерпить подальшого переділу турецьких володінь.

· Нарешті, Швеція була незадоволена російською політикою у Фінляндії.

Ці країни явно чи таємно підштовхували Туреччину до нової війни, поки Росія “не зовсім готова”.

Турецький султан Абдул-Хамід ультимативно зажадав від Росії скасування всіх укладених трактатів, починаючи з Кючук-Кайнарджійського, і повернення Криму під опіку Туреччини. Після отримання відмови султан заарештував російського по­сланника Булгакова. Султан був так упевнений у власних силах, що навіть не став утримувати Австрію від союзу з Росією. 13 серпня 1787 р. Туреччина оголосила Росії війну.

Основні битви:

1.Атака російським гарнізоном фортеці Кінбурн (4 тис. осіб) на чолі з О. Суворовим турецького десанту (5 тис. осіб) 1 жовтня 1787 р. Втрати турецького десанту становили 4,4 тис. осіб, росіян — 1,2 тис. осіб. Кінбурська перемога стала першим успіхом російських військ у війні.

Суворов отримав за цю перемогу найвищу нагороду імперії — орден Андрія Первозваного.

 

2. Битва поблизу гирла ріки Південний Буг 20 травня 1788 р. між російськими моряками дубель-шлюпки під командуванням капітана Р. Сакена і турецькою ескадрою з 30 кораблів. Під час одного з розвідувальних рейдів до Очакова дубель-шлюпку капітана Сакена перехопили турецькі судна, які перетнули їй шляхи відходу в гирло Південного Бугу. Атаковані силами турок, які переважали, моряки дубель-шлюпки вступили в нерівний бій. Не бажаючи здаватися в полон, капітан Сакен наказав матросам покинути судно, а сам залишився і підірвав його разом з яничарами, що забралися на борт. На вшанування цього подвигу в церкві Морського корпусу було встановлено меморіальну дошку.

 

3. Морська битва в Дніпровському лимані 17—18 червня 1788 р. між турецьким флотом під командуванням Хасан-ель-Гасі (43 кораблі) і російською весловою флотилією під командуванням контр-адмірала К. Нассау-Зігена (50 судів). У ході запеклої битви турки, незважаючи на підтримку берегових батарей фортеці Очаків, зазнали поразки і відступили. Відходячи, вони потрапили під вогонь батареї, встановленої на Кінбурнській косі генералом О. Суворовим. Загальні втрати турецького флоту за два дні боїв становили 15 суден (у тому числі 5 лінійних), а також 6 тис. убитими. Розгром турецького флоту в Дніпровському лимані сприяв початку облоги Очакова російськими військами. Для учасників битви було випущено спеціальну медаль “За храбрость на водах очаковских”.

 

4. Битва між російською ескадрою під командуванням контр-адмірала М. Войновича (2 лінійних корабля, 10 фрегатів) і турець­ким флотом під командуванням Хасан-паші (17 лінійних кораблів, 8 фрегатів) біля острова Фідонісі (нині Зміїний) 3 липня 1788 р.

Вирішальну роль у бою відіграв авангард російської ескад­ри, яким керував командир лінійного корабля “Святий Павло” Ф.Ф. Ушаков. Він зблизився з головними турецькими кораблями, але замість очікуваного ними абордажу відкрив вогонь в упор. Турки втратили два фрегати, інші кораблі (в тому числі флагманський) зазнали пошкоджень. Хасан-паші довелося відступити до Босфору, відмовившись від допомоги гарнізонові Очакова, що був оточений.

 

5. Облога та взяття російськими військами під командуванням генерал-фельдмаршала Г. О. Потьомкіна (80 тис. осіб) турецької фортеці Очаків, яку захищав 15-тисячний гарнізон на чолі з Хасан-пашою (1—6 грудня 1788 р.). На день св. Миколи (6 грудня 1788 р.) у двадцятитрьохградусний мороз відбувся відчайдушний штурм фортеці, внаслідок якого загинуло дві третини гарнізону, у полон здалися 4,5 тис. осіб. Росіяни втратили 3 тис. осіб. За наказом Г. Потьомкіна фортецю було повністю зруйновано.

 

6. Битва біля румунського населеного пункту Фокшани (21 липня 1789 р.) між турецькою армією на чолі з Осман-пашею (30 тис. осіб) і російсько-австрійськими військами (17 тис. осіб) під командуванням О. Суворова. Останній не повів свої війська прямо на турецькі окопи, а через болота несподівано вдарив туркам збоку, захопив турецькі батареї, об’єднавшись з австрійськими колонами, захопив монастир св. Самуїла. Турецька армія, втративши 1,5 тис. осіб, почала тікати. Союзники втратили 350 осіб (150 росіян і 200 австрійців).

 

7. Перемога російської армії на чолі з О. Суворовим (255 тис. осіб) над турецькою армією під командуванням Юсуф-паші (100 тис. чол.) біля річки Римник 11 вересня 1789 р. Турецькі війська розташовувалися у трьох таборах між річками Римна і Римник. О. Суворов поставив за мету розгромити турецькі сили частинами. Разом з австрійськими військами принца Кобурзького він здійснив свій план. Битва тривала 12 год. і завершилась цілковитим розгромом турецької армії. Втеча обійшлася турецькій армії дорожче самої битви — вона втратила 20 тис. осіб. Втрати союзників: росіяни — 200, австрійці — 400 осіб. За цю перемогу О. Суворов отримав титул графа Римницького і орден Св. Георгія 1-го ступеня.

 

8. Похід на турецьку фортецю Анапа корпусу під командуванням генерала Ю. Бібікова (17 тис. осіб) узимку—навесні 1790 р. Похід, розпочатий Бібіковим з власної ініціативи, був погано підготовлений. Провіанту було взято лише на два тижні, оскільки сподівалися закуповувати його у горців. Розбивши на шляху до Анапи аванпости турок, Бібіков 24 березняпідійшов до фортеці. Цю наймогутнішу турецьку твердиню на східному узбережжі Чорного моря, побудовану за проектом французьких інженерів, захищав 15-тисячний гарнізон. Російські війська, що підійшли до Анапи, не мали навіть штурмових драбин. До того часу в загоні Бібікова вже не залишилося ні коней, ні продовольства. Горці замість продажу росіянам провіанту почали проти них бойові дії.

Незважаючи на явно несприятливу ситуацію, Бібіков наказав штурмувати Анапу. Приступ, під час якого росіяни втратили більше ніж 1 тис. осіб, закінчився провалом. Це змусило Бібікова розпочати у квітні відступ. 4 травня корпус переправився назад за Кубань. У його лавах залишалося бл. 5,5 тис. осіб. Інші загинули, в основному від голоду і хвороб. За цю самовільно проведену операцію Бібіков був відданий до суду і звільнений з армії. Рядові учасники експедиції, навпаки, були нагороджені спеціальною солдатською срібною медаллю з написом “За вірність”.

 

9. Битва в Керченській протоці 8 липня 1790 р. між ро­сійським флотом під командуванням контр-адмірала Ф.Ф. Ушакова і турецькою ескадрою під командуванням капудан-паші Хусейна. Це було перша битва, в якій Ушаков командував усією ескадрою. Турецькі кораблі увійшли в протоку для висадження десанту в Криму. Тут їх зустрів російський флот. Турки, використовуючи ходовий вітер і перевагу в артилерії, рішуче атакували російську ескадру. Ушаков, уміло маневруючи, зайняв вигідну позицію і влучним вогнем з близьких дистанцій завдав турецькій ескадрі важких пошкоджень. Російський флотоводець відійшов від рутинних прийомів лінійного бою і не побоявся розчленувати стрій кораблів для зосередження головних сил в авангарді. З наступом темряви кораблі Хусейна залишили протоку, не виконавши поставленого завдання. Ушаков намагався їх переслідувати, але російські кораблі внаслідок недоліків у конструкції не змогли наздогнати більш швидкохідні турецькі.

 

10. Штурм і захоплення турецької фортеці Ізмаїл російськи­ми військами під командуванням О. Суворова (31 тис. осіб) 11 грудня 1790 р. Фортецю, збудовану Туреччиною в гирлі Дунаю, захищав гарнізон під командуванням Мехмет-паші (35 тис. осіб). Штурму передувала інтенсивна підготовка. Після дводенної артилерійської підготовки 11 грудня розпочався штурм фортеці з усіх боків, щоб не дати туркам можливість використати резерви. Втрати росіян становили 4 тис. осіб убитими і 6 тис. осіб пораненими. Турки втратили 26 тис. осіб. Ця битва була однією з найбільш кровопролитних за триста років — з 1618 по 1913 р.

 

11. Взяття Анапи 22 червня 1791 р. Кубанським корпусом під командуванням генерала І.В. Гудовича. Через рік після невдалої експедиції Ю.Б. Бібікова 29 травня 1791 р. до Анапи рушив корпус генерала Гудовича (12 тис. осіб). До того часу гарнізон фортеці було істотно посилено. Кількість її захисників досягла 25 тис. осіб (10 тис. турок і 15 тис. горців). Водночас Гудович мав хорошу артилерію в кількості 42 облогових гармат. Її обстріл завдав фортеці серйозних руйнувань і приборкав кріпосну артилерію. У ніч з 21 на 22 червня російські війська під прикриттям вогню своїх гармат потай наблизилися до кріпосних валів, а за півгодини до світанку ринули на штурм. Їм вдалося оволодіти кріпосними брамами, після чого до міста увірвалися козаки. Під час штурму Гудович частину своїх сил виокремив у резерв. Ця обставина відіграла вирішальну роль у взятті Анапи, оскільки під час штурму росіян несподівано атакував з тилу 8-тисячний загін черкесів. Своєчасно виставлений резерв розгромив тих, хто атакував. Втрати росіян становили 3 тис. осіб. Турки і черкеси втратили 11 тис. осіб, інші здалися в полон. За наказом Гудовича могутні анапські мури було повністю зруйновано. Для учасників битви випустили спеціальну медаль “За похід на Анапу”.

 

12. Перемога російських військ (30 тис. осіб) на чолі з М.В. Репніним над турецькими військами візира Юсуф-паші (80 тис. осіб) біля м. Мачин 28 червня 1791 р. Втрати турок становили 4 тис. осіб, росіян — 600 осіб. Мачинська поразка змусила Туреччину розпочати мирні переговори, які завершилися підписанням Ясського миру (1791)

 

13. Морська битва на Чорноморському узбережжі Болгарії, в районі Каліакрії, 31 липня 1791 р.між російською ескадрою під командуванням контр-адмірала Ф.Ф. Ушакова і турецьким флотом під командуванням капудан-паші Хусейна. Турецький флот перебував у Каліакрії під захистом берегових батарей. Вітер, що дув з берега, заважав росіянам атакувати його з моря. Тоді Ушаков застосував сміливий і нетрадиційний прийом. Він спрямував свої кораблі між берегом і турецькою ескадрою, щоб “виграти” у неї вітер. Не звертаючи уваги на маловідчутну стрілянину берегової батареї, Ушаков упевнено вів флот на зближення з турками. Прицільним вогнем російські артилеристи зруйнували бойовий порядок турецьких кораблів і відтіснили їх у відкрите море. Не витримавши вогню, кораблі турок ухилилися від бою і почали відступ у бік Босфору. Темрява, що настала, і шторм завадили Ушакову остаточно розгромити турецький флот. Ця битва завершила російсько-турецьку війну 1787—1791 рр. Побоюючись появи російських кораблів на Босфорі та їх нападу на Константинополь, султан Селім III наказав якомога швидше укласти мир.

29 грудня 1791 р. в Яссах уклали мирний договір, за яким:

· до Росії відійшла територія між Південним Бугом і Дністром, включаючи Очаків.

· Туреччина підтвердила своє визнання приєднання Криму до Росії, а також кордон з останньою по Кубані.

З укладенням Ясського миру Росія остаточно розв’язала одне з найважливіших зовнішньополітичних завдань — визволення Північного Причорномор’я. Тим самим завершилася багатовікова спільна боротьба російського та українського народів проти агресії Туреччини та Кримського ханства. Утвердження на Азовському й Чорному морях і здобуття можливості вільної закордонної торгівлі морським шляхом через протоки стали одним з факторів, що зумовив швидке заселення й економічний розвиток багатої на природні ресурси території Північного Причорномор’я та всього Півдня України. Остаточне розв’язання чорноморської проблеми мало також важливі політичні наслідки. Міжнародні позиції Росії значно зміцніли, вона стала однією з наймогутніших держав Європи.

 

1788—1790 Російсько-шведська війна.

 

Основні битви:

Битва між шведським флотом під командуванням герцога К. Зюдерманландського і російською ескадрою під командуванням адмірала С. К. Грейга в районі острова Гогланд (Фінська затока) 6 липня 1788 р.

За день до оголошення війни шведський флот увійшов до Фінської затоки, щоб несподіваним нападом завдати поразки Балтійському флоту і домогтися панування на морі. Однак у бою з ескадрою Грейга біля острова Гогланд шведи натрапили на наполегливий опір росіян.

Запеклий бій, в якому жодна зі сторін не хотіла поступатися, тривав майже 4 год. До вечора шведи, не зумівши завдати поразки російському флоту, відступили. Зранку шведський флот, що втратив у Гогландській битві один лінійний корабель і один фрегат, відійшов на базу у Свеаборг, де був незабаром блокований. Росіяни втратили один лінійний корабель; кілька суден зазнали серйозних пошкоджень. Гогландська битва розвіяла надії шведів на швидкий успіх свого флоту.

Війна закінчилася підписанням Верельського мирного договору 3 серпня 1790 р. Швеції не вдалося повернути землі, приєднані Росією після Північної війни.

 

1793, 12 січня Другий поділ Речи Посполитої.

 

У 1788 р. почалася російсько-турецька війна, а потім на Росію напала Швеція. У той самий час зібрався польський Сейм, що ввійшов в історію за назвою Чотирирічного, котрий, по-перше, оголосив себе постійно діючим органом, а по-друге, прийняв рішення про збільшення армії втроє (до 100 тис.), зажадав виведення всіх іноземних військ і незабаром заборонив постачання російської армії, що воювала з Османською імперією, через територію Речі Посполитої.

Прагнення вирватися з-під опіки Росії сприяло зближенню короля з реформаторськими магнатськими угрупованнями. Ця політика надихалася Пруссією. Між Варшавою і Берліном відбулися переговори про те, що Пруссія в обмін на передання їй Гданська (Данцига) і Торуні (Торна) допоможе Речі Посполитій повернути Галичину від Австрії.

Радикалізації планів польських патріотів сприяли Велика французька революція й американська Війна за незалежність. Побоюючись швидкого закінчення російсько-турецької війни, прихильники реформ скористалися відсутністю більшості консервативних депутатів Сейму у зв’язку з Великоднем і 3 травня 1791 р. поквапливо прийняли Конституцію, що фактично означало державний переворот. Зважаючи на конституційний досвід Франції і Сполучених Штатів, Конституція передбачала істотну модернізацію державно-політичного устрою Речі Посполитої:

· ліквідовувалося liberum veto, право створення конфедерацій;

· проголошувалася спадкова монархія;

· робився крок до усунення дуалізму Польщі та Литви;

· засновувався двопалатний Сейм із широкими прерогативами нижньої палати;

· встановлювалася відповідальність міністрів перед Сеймом.

У червні 1791 р. у Пінську за підтримки короля Станіслава Августа була створена православна конгрегація, яка проголосила про незалежність від Російської православної церкви й про намір заснувати в Польщі окрему православну ієрархію під духовною егідою константинопольського патріарха. Це ставило під загрозу важливу для політики Петербурга роль Росії як покровительки православної віри.

На початку 1792 р. Катерина II вирішила силою скасувати рішення 3 травня. Вона одержала підтримку незадоволених реформами консервативних магнатів і шляхти Правобережної України, які у квітні об’єдналися в Тарговицьку конфедерацію на чолі з Ф. Потоцьким, С. Ржевуським, Ф.Кс. Браницьким. У травні 1792 р. російська армія вступила в Річ Посполиту. На вимогу Катерини II Станіслав Август приєднався до Тарговицької конфедерації, збройний опір прихильників конституції було зломлено.

Варто підкреслити, що навіть після вступу російських військ у Польщу Катерина II не відразу схилилася до проведення другого поділу. Але до кінця 1792 р. позиція Петербурга змінилася. Погодитися на поділ Катерину II насамперед змусив інший зовнішньополітичний й імперський пріоритет російської політики — боротьба з Великою французькою революцією, зміцнення солідарності старих європейських династій проти загального ворога. Прусський король Фрідріх Вільгельм II поставив як обов’язкову умову участь Пруссії в черговій кампанії проти Франції територіальні придбання в Польщі — як компенсацію за втрати у воєнних діях, украй невдалих як для Пруссії, так і для Австрії.

Усічні 1793 р.Пруссія й Росія підписали конвенцію про другій поділ.

До Росії приєднувались Правобережна Україна та центральна частина Білорусі, з якої було утворено Мінську губернію.

Царський маніфест від 27 березня 1793 р. оголошував про входження до складу Російської держави Правобережної України та частини Захід­ної Білорусі: 280 тис. км2 території, 410 міст і містечок, 10 081 село з 3 011 688 жителями.

Пруссія отримувала уп’ятеро меншу територію (зокрема Гданськ і Торунь) з 1 млн. жителів. Катерина II після другого поділу, за всієї недовіри до поляків, ще допускала можливість використання Речі Посполитої як буферної держави на західних кордонах імперії.

Другий поділ Польщі зумовив піднесення національно-визвольного руху.

 

1794 Російсько-польська війна.

 

1795, 13 квітня Ліквідація Курляндського герцогства і приєднання його тери­торії до Росії.

 

1795, 13 жовтня Третій та остаточний поділ Речи Посполитої.

 

У березні 1794 р. у Кракові розпочалося визвольне повстання під керівництвом Тадеуша Косцюшка (Костюшка), у квітні повстання поширилося на тери­торію Великого князівства Литовського та Правобережну Україну. Тут розповсюджувалися листи й прокламації Т. Косцюшка із закликами при­єднатися до повстання, діяли таємні шляхетські організації. Повстанці сподівалися на допомогу Франції. Перші успіхи до літа змінилися поразками від російських і прусських військ. У жовтні пораненого Косцюшка захопили в полон російсь

Последнее изменение этой страницы: 2016-08-11

lectmania.ru. Все права принадлежат авторам данных материалов. В случае нарушения авторского права напишите нам сюда...