Тема. Історія становлення та розвитку науки як системи знань.

Тема . Організаційні аспекти науково-дослідної роботи.

Суть, зміст, значення та роль наукових досліджень в житті суспільства.

Наука реалізується та існує у формі наукових досліджень. Наукове дослідженння –це діяльність спрямована на отримання і споживання нових знань.

Наукова діяльність за своєю суттю це інтелектуальна творча діяльність спрямована на здобуття і використання нових знань, що існує в таких видах:

Ø науково-дослідна;

Ø науково –організаційна;

Ø науково –інформаційна;

Ø науково –педагогічна;

Ø науково –допоміжна.

Згідно з Законом України «Про наукову і науко –технічну діяльність» виділяють науково-технічну, науково –організаційну та науково –педагогічну діяльність.

Кожен з видів діяльності має свої специфічні функції, завдання, мету і результат роботи. Загалом, наукове дослідження є цілеспрямованим пізнанням, результати якого виступають як система понять, законів і теорій. А також це діяльність спрямована на вивчення об’єкту, процесу або явища, їх структури і зв’язків, а також отримання і запровадження у практику корисних для людей результатів.

Його об’єктом є матеріальна або ідеальна система, а предметом –структура системи, взаємодії її елементів, різні властивості та закономірності розвитку.

Наукові дослідження поділяються:

-за джерелами фінансування на:

· бюджетні;

· договірні;

· ті, що не фінансуються.

- за цільовим призначенням, на:

· прикладні;

· пошукові;

· розробки.

Фундаментальні наукові дослідження –це експерементальна або теоретична діяльність, спрямована на отримання нових знань про основні закономірності побудови, функціонування і розвитку людини, суспільства, навколишнього природнього середовища, явищ і предметів.

Прикладні наукові дослідження –це дослідження спрямовані переважно на вживання нових знань для досягнення практичних цілей і вирішення конкретних задач. Тобто, вони спрямовані на вирішення проблем використання наукових знань, одержаних в результаті фундаментальних досліджень в практичній діяльності людей.

Розробка –це дослідження, яке спрямоване на запровадження в практику результатів конкретних фундаментальних досліджень.

- за термінами здійснення, на:

· довгострокові;

· короткострокові;

· експрес –дослідження.

- залежно від форм і методів проведення дослідження розрізняють:

· експерементальні;

· методичні;

· описові;

· експерементально –аналітичні;

· історико –біографічні;

· змішаного типу.

У теорії пізнання виділяють два типи дослідження: теоретичний і емпіричний. Теоретичний рівень дослідження характеризується використанням переважно логічних методів пізнання. На цьому рівні одержані факти досліджень обробляються за допомогою логічних понять, висновків, законів і інших форм мислення. Тут досліджувані об’єкти аналізуються, узагальнюються, формулюється їх суть, внутрішні зв’язки та закони розвитку.

Структурними компонентами теоретичного пізнання є проблема, гіпотеза та теорія.

Проблема –це складне теоретичне або практичне завдання, методи вирішення якого не відомі, або відомі частково.

Гіпотеза –це наукове припущення стосовно структури досліджуваних об’єктів, характеру внутрішніх і зовнішніх звязків та їх структурних елементів.

Теорія –це логічно організоване знання, концептуальна система знань, яка адекватно і цілісно відображає певну дійсну систему.

Морально -етичні якості та фахові риси вченого.

Що може бути шкідливіше за людину, яка

Володіє знанням найскладніших наук, але

Не має доброго серця?

Г.С. Сковорода

Термін «етика» ((гр. еthos –звичай) -1) філософське вчення про мораль та про правила поведінки людини; 2) сукупність принципів і норм поведінки в певному суспільному середовищі або професійній групі) вперше можна зустріти ще у працях Арістотеля. Вчений ввів цей термін і [7] визначив ним науку, що вивчає чесноти людського характеру. Ці чесноти узагальнюються у відповідних моральних заповідях, які конституюються в законодавстві і передаються новим поколінням у процесі їхнього виховання.

Досить часто терміни «мораль» і «етика» використовуються як в деякій мірі тотожні поняття що пояснюється їх змістовою схожістю. Предметом етики є мораль (лат. moralis- сукупність норм і правил, що визначають поведінку людини, її обов’язки стосовно суспільства й один одного) та наука про неї. В умовах сьогодення ці два терміни мають дещо різне значення.

Розвиток науки і практики обгрунтував необхідність виокремлення та вивчення морально –етичних засад реалізації тієї чи іншої професії, ввівши таке поняття як «професійна етика».

Специфіка наукової діяльності ставить певні вимоги до характеру роботи, специфіки сприйняття дійсності та усвідомлення процесів і явищ що мають місце.

Наукова діяльність формує певний тип особистості, її етичні цінності та перелік властивих їй рис і якостей. Серед таких професійних, творчих і ділових якостей є наступні:

Ø високий рівень ерудиції;

Ø професійні знання;

Ø допитливість;

Ø спостережливість;

Ø ініціативність;

Ø природнє бажання пошуку нового;

Ø зацікавленність у справі;

Ø пунктуальність;

Ø відповідальність;

Ø ретельність;

Ø комунікабельність;

Ø доброзичливість;

Ø цілеспрямованність;

Ø інше.

В процесі розвитку суспільства, науки і техніки, що характеризується досягненням високого рівня техногенного розвитку людство, дістало в своє розпорядження небачені раніше потужні засоби, які можна використовувати як на благо, так і зло. Саме тому моральні якості людей набувають першочергового значення, оскільки, кожна людина, котра своїми вчинками порушує морально-етичні норми, завдає шкоди іншим людям, а також середовищу існування. Тим більше це стосується людини що володіє знаннями, і яка будучи не обтяженою мораллю та відповідальністю, здатна спричинити значно більші, іноді непоправні руйнації. Ще Д.І. Фонвізін писав: «Наука у розбещеної людини є лютою зброєю чинити зло. Просвіта вивищує лише доброчесну душу».

Наука по своїй природі не є етичною чи не етичною, вона лише може вказати, як вирішити поставлені завдання, досягнути певної мети, або відмовитись від її реалізації взагалі. Тому лише вчений може вирішити доцільність своєї діяльності та її моральні ознаки. Вимоги до моральних обов’язків ученого сформульовані у статті 5 чинного Закону України «Про наукову й науково-технічну діяльність»

Моральні засади, що іманентно властиві кожній людині, в тому числі і науковцям дають змогу контролювати і внутрішньо мотивувати дії, самостійно обґрунтовувати і визначати лінію поведінки у різних суспільних і життєвих ситуаціях, оцінювати не лише практичні дії, але й мотиви та наміри.

Так, ще стародавній вчений Демокріт стверджував, що бути порядною людиною означає «не тільки не чинити несправедливо, а й не бажати цього[8]». Тому, ідеальною передумовою моралі вченого є запобігання можливим негативним наслідкам наукової діяльності. Зокрема, Франсуа Рабле ще в ХVІ ст. у своєму фантасмагорійному творі «Гаргантюа і Пантагрюель» чітко сформулював думку про важливість моралі в науці: «Наука без совісті спустошує душу», а Фредерік Жоліо-Кюрі уже в ХХ ст. стверджував: «Вчені не повинні бути співучасниками тих, кому недосконала соціальна будова дає можливість використовувати результати наукових робіт в егоїстичних та зловмисних цілях».

Етичні передумови наукової діяльності вчених зумовлюються виходячи з високої оцінки ролі науки в житті суспільства, у збереженні та розвитку культури, обстоюванні істини. Етика науки є системою моральних норм і правил професійної етики науковця, які регулюють моральну відповідальність науковців перед суспільством за нехтування можливих негативних наслідків нерозумного використання результатів наукових досліджень.

Вимогами професійної етики науковця є наступними:

Ø бездоганне виконання своїх фахових обов’язків;

Ø діяльне ставлення до світу, спрямоване на досягнення певних цінностей, засад та ідеалів;

Ø повага до людини незалежно від її становища у суспільстві;

Ø обстоювання істини («Платон мій друг, та істина дорожча»);

Ø побудова висновків на основі ретельно перевірених фактів, надійно встановлених законів природи, з використанням «залізної» логіки;

Ø дотримання принципу «не зашкодь», адже не кожна мета виправдовує засоби її досягнення;

Ø використання науки на благо суспільства, відмова від ризикованих експериментів, особливо великомасштабних;

Ø уважне ставлення до конструктивної критики, тверезе сприйняття порад;

Ø особиста і професійна чесність;

Ø поширення знань та застережень від нерозумного використання досягнень науки й техніки;

Ø поєднання наукової сумлінності з особистою чесністю;

Ø активна боротьба з псевдонаукою[9].

Ефективність наукової творчості, оптимальне використання потенційних можливостей науковця залежать від раціональної організації праці. Є досить багато методів наукової організації праці, які обираються особисто з урахуванням індивідуальних особливостей, однак виділяють загальні принципи наукової праці.

Так, творчий підхід означає, що на всіх етапах науковець повинен прагнути до пояснення фактів, предметів, явищ, та намагатися сказати щось нове в сфері наукових досліджень.

Важливою рисою науковця є науковий стиль мислення що досягається в процесі постійної роботи мозку над сутністю і специфікою об’єкта і предмета дослідження.

Визначальною передумовою успішної наукової діяльності є наявність таких рис як самоорганізація праці і здатність до самореалізації.

До елементів самоорганізації належать:

• організація робочого місця з забезпеченням оптимальних умов для високопродуктивної праці;
• дотримання дисципліни праці;
• послідовне накопичення знань;
• систематичність у дотриманні методики і технології наукової роботи.

У самореалізації важливу роль відіграють самообмеження, дисципліна, самоуправління, самоконтроль та самообмеження [10].

Важливою передумовою ефективної наукової діяльності вчених є фактор демократії в країні. Досвід України та інших союзних республік СРСР свідчить про те, що наука не може тривалий час ефективно розвиватися в умовах тоталітарного режиму. Даний тип управління набуває бюрократичних рис що позначається і на науці та її представниках. Тоталітарний режим засуджує будь –яке вільнодумство, і якщо і допускає певну свободу наукового пошуку, то лише у тих сферах науково –технічної діяльності, які сам санкціонує і фінансує.

Найважливішими особливостями сучасних наукових досліджень що впливають на ефективність діяльності науковців є наступні:

Ø імовійрний характер результатів;

Ø унікальність підходу;

Ø складність;

Ø комплексність;

Ø масштабність;

Ø трудомісткість;

Ø зв’язок досліджень з практикою;

Ø захоплненність працею;

Ø інтелект;

Ø цілеспрямованність;

Ø вимогливість;

Ø оптимізм;

Ø інше[11].

Приклад побудови таблиці

Таблиця (номер)

Назва таблиці

Головка Заголовки граф

Боковик Графи

(заголовки рядків) (колонки)

Кожна таблиця повинна мати назву, яку розміщують над таблицею і друкують симетрично до тексту. Назву і слово «Таблиця» починають з великої літери. Назву не підкреслюють.

За логікою побудови таблиці її логічний суб’єкт, або підмет (позначення тих предметів, які в ній характеризуються), розміщують у боковику, головці, чи в них обох, а не у прографці; логічний предмет таблиці, або присудок (тобто дані, якими характеризується присудок) – у прографці, а не в головці чи боковику. Кожен заголовок над графою стосується всіх даних цієї графи, кожен заголовок рядка в боковику - всіх даних цього рядка.

Заголовок кожної графи в головці таблиці має бути по можливості коротким. Слід уникати повторів тематичного заголовка в заголовках граф, одиниці виміру зазначати у тематичному заголовку, виносити до узагальнюючих заголовків слова, що повторюються.

Боковик, як і головка, вимагає лаконічності. Повторювані слова тут також виносять в об’єднувальні рубрики; загальні для всіх заголовків боковика слова розмішують у заголовку над ним.

У прографці повторювані елементи, які мають відношення до всієї таблиці, виносять в тематичний заголовок або в заголовок графи; однорідні числові дані розміщують так, щоб їх класи співпадали; неоднорідні – посередині графи; лапки використовують тільки замість однакових слів, які стоять одне під одним.

Заголовки граф повинні починатися з великих літер, підзаголовки – з маленьких, якщо вони складають одне речення із заголовком, і з великих, якщо вони є самостійними. Висота рядків повинна бути не меншою 8 мм. Графу з порядковими номерами рядків до таблиці включати не треба.

Таблицю розміщують після першого згадування про неї в тексті. Таблицю з великою кількістю рядків можна переносити на інший аркуш. При перенесенні таблиці на інший аркуш (сторінку) назву вміщують тільки над її першою частиною. Таблицю з великою кількістю граф можна ділити на частини і розміщувати одну частину під іншою в межах одної сторінки. Якщо рядки або графи таблиці виходять за формат сторінки, то в першому випадку в кожній частині таблиці повторюють її головку, в другому випадку – боковик.

Якщо текст, який повторюється в графі таблиці, складається з одного слова, його можна заміняти лапками; якщо з двох або більше слів, то при першому повторенні його замінюють словами «Те ж», а далі лапками, Ставити лапки замість цифр, марок, знаків, математичних і хімічних символів, які повторюються не слід. Якщо цифрові або інші дані в якому-небудь рядку таблиці не подають, то в ньому ставлять прочерк.

При використанні формул необхідно дотримуватися певних техніко-орфографічних правил. Найбільші, а також довгі і громіздкі формули, котрі мають у складі знаки суми, добутку, диференціювання, інтегрування, розмішують на окремих рядках. Це стосується також і всіх нумерованих формул. Для економії місця кілька коротких однотипних формул, відокремлених від тексту, можна подати в одному рядку, а не одну під одною. Невеликі і нескладні формули, що не мають самостійного значення вписують всередині рядків тексту.

Пояснення значень символів і числових коефіцієнтів треба подавати безпосередньо під формулою в тій послідовності, в якій вони дані у формулі. Значення кожного символа і числового коефіцієнта треба подавати з нового рядка. Перший рядок пояснення починають зі слова «де» без двокрапки.

Рівняння і формули треба виділяти з тексту вільними рядками. Вище і нижче кожної формули потрібно залишити не менше одного вільного рядка. Якщо рівняння не вміщується в один рядок, його слід перенести після знака рівності (=) або після знаків плюс (+), мінус (–), множення (·) і ділення (:).

Нумерувати слід лише ті формули, на які є посилання у наступному тексті. Інші нумерувати не рекомендується.

Порядкові номери позначають арабськими цифрами в круглих дужках біля правого берега сторінки без крапок від формули до її номера. Номер, який не вміщується у рядку з формулою, переносять у наступний нижче формули. Номер формули при її перенесенні вмішують на рівні останнього рядка. Якщо формула знаходиться у рамці, то номер такої формули записують зовні рамки з правого боку навпроти основного рядка формули. Номер формули-дробу подають на рівні основної горизонтальної риски формули.

Номер групи формул, розміщених на окремих рядках і об’єднаних фігурною дужкою (парантезом), ставиться справа від вістря парантеза, яке знаходиться в середині групи формул і звернене в сторону номера.

Загальне правило пунктуації в тексті з формулами таке: формула входить до речення як його рівноправний елемент. Тому в кінці формул і в тексті перед ними розділові знаки ставлять відповідно до правил пунктуації.

Двокрапку перед формулою ставлять лише у випадках, передбачених правилами пунктуації: а) у тексті перед формулою є узагальнююче слово; б) цього вимагає побудова тексту, що передує формулі.

Розділовими знаками між формулами, котрі йдуть одна за одною і не відокремлені текстом, можуть бути кома або крапка з комою безпосередньо за формулою до її номера. Розділові знаки між формулами при парантезі ставлять всередині парантеза. Після таких громіздких математичних виразів, як визначники і матриці, можна розділові знаки не ставити.

Тема. Ефективність наукових досліджень у вищій школі .

1. Види систематизації результатів наукових досліджень.

Тема. Історія становлення та розвитку науки як системи знань.

1. Суть наукового пізнання, знання та наукового дослідження.

У XVII - XVIII ст. наука оформлюється як соціальний інститут. В Європі