Телевізійна інформація і протиправна поведінка підлітка

Концептуальну основу лабораторних експериментів вивчення даної проблеми частіше всього становить теорія соціального научання, ідея якої полягає в тому, що показ конкретних зразків дій і результатів, тобто научання, найкращим чином сприяє оволодінню дітьми конкретними типами поведінки.

До класичних робіт у цій сфері відносяться експерименти по моделювання агресивних дій, проведені на початку 60-х років минулого століття відомим американським психологом Альбертом Бандурою і його колегами. Найбільш відомі з них досліди із пластиковою лялькою Бобо. Загальною рисою багаточисленних експериментів з лялькою Бобо було те, що дитині спочатку демонстрували фільм із вочевидь агресивними діями по відношенню до ляльки зі сторони іншої особи. Після цього проводилось приховане спостереження за дитиною, ії іграми з лялькою Бобо та іншими іграшками. Було зафіксовано, що показ фільмів агресивного змісту сприяє научанню дітей аналогічним проявам. Відмічалось, що посилення дитячої агресивності може мотивуватися винагородою подібних дій.

За результатами іншого експерименту було зафіксовано, що демонстрація агресивності призводить до проявів іншими дітьми раніше стримуваних форм агресії. Так, діти у віці 4-5 років були випадковим чином розділені на три групи. Кожній групі демонструвався фільм, в ході якого одна дитина боролася з іншою за іграшку. Важливо, що зміст фільму для кожної групи дітей мав свої особливості.

В першому фільмі атакуючий перемагав, отримував у якості винагороди солодощі і забирав всі іграшки. При цьому, в кінці фільму коментатор повідомляв про його перемогу.

У другому фільмі атакуючий був переможеним і отримував покарання.

У третьому – діти гралися без прояву агресії.

Потім дітей розміщували в спеціальній кімнаті для гри і протягом 20-ти хвилин за їхньою поведінкою здійснювали приховане спостереження. Спостерігали також за дітьми з окремої контрольної групи, які взагалі не бачили фільму. Результати спостережень показали, що діти із групи, знайомі з моделлю агресивної поведінки, що нагороджувалась, в два рази частіше імітували агресивну поведінку ніж ті, що з такою моделлю поведінки були не знайомі. Більше того, коли дітей, які бачили фільм про “успішну” агресивність, запитували на кого вони хотіли б бути схожими в цій історії, то 60% із них вибирало переможця.

В цілому результати експериментів виявили значний ефект наслідування, діти часто копіювали поведінку акторів. Багатьма дослідженнями досить чітко встановлено, що поведінка людини в самому широкому діапазоні може засвоюватись через спостереження відповідних моделей поведінки.

В експериментах під керівництвом Р.Парки в США і Ж. Лайенса в Бельгії американським і бельгійським підліткам показували агресивні й неагресивні фільми. Результат виявився однаковим: показ насильства у фільмах приводив до посилення агресії у телеглядачів [4, с.521].

Лабораторні експерименти були продовжені Драбманом і Томасом у 70-ті роки минулого століття. Так, наприклад, в одному з експериментів брали участь дві групи учнів 3 і 4 класів. Одній групі був показаний фільм з багаточисельними сценами насильства й агресії, другій групі фільм не демонструвався. Потім учням було запропоновано за допомогою спеціального монітора спостерігати за поведінкою двох дітей, які були молодше їх за віком. В дійсності учні спостерігали не за реальною поведінкою, а за матеріалами попередньо змонтованого відеозапису. Спочатку дві дитини спокійно грали. Потім вони почали проявляти один до одного все більше агресивності і ламати речі, що їм належали. Ситуація переростала в бійку і закінчувалась пошкодженням відеокамери. Дослідники оцінювали, як довго учні просто спостерігали за проявами агресії і не кликали дорослих для втручання. При цьому аналізувалось, відбувалося це до чи після того, як агресивність прийняла фізичні прояви. Результати експериментів показали, що учні, які переглянули ковбойські фільми, виявились більш терплячими до проявів агресивності. Якщо в групі учнів, що не були знайомі з агресивним ковбойським фільмом 58% учнів стали звати на допомогу дорослих ще до проявів дітьми фізичного насильства, то в групі, які переглянули цей фільм, таким чином діяли лише 17% учасників експериментів. [5, с.99-101].

В подальшому, в1984-1986 рр. у трьох канадських селищах міського типу були проведені великі польові експерименти. Одне з цих селищ лише в 1984 році було підключене до загальнонаціональної системи телебачення, а два інших селища були підключені на два роки раніше. Було встановлено, що рівень агресивності серед школярів молодших класів (6-11 років) в селищі, де телебачення було підключене пізніше, неухильно зростав протягом двох років. Причому це стосувалось як хлопчиків, так і дівчаток.

В ході так званих опитувальних досліджень у 1972 Д.Макінтайєром та співавторами було відібрано 2260 учнів старших класів 13 шкіл американського штату Мериленд. Методом опитування було встановлено “масу” екранного насильства, що ними переглядається (пропонувалось назвати, наприклад, 4 найбільш улюблених фільми чи телесеріали). Одночасно методом опитування батьків та вчителів були отримані дані про різноманітні вчинки школярів із використанням насильницьких дій. Виявилось, що перевага серіалів і передач, насичених високим вмістом криміналу знаходиться в тісному зв’язку з участю школярів у хуліганстві та ігноруванні вимог батьків та вчителів. В тому ж році Д.Робінсон і Д.Бекмен відібравши ймовірним методом 1,5 тис. юнаків – випускників шкіл (18-19 років) у різних регіонах США, поставили їм дві групи питань. В першій, були такі: чи брали ви участь за останні 12 місяців у серйозній бійці, чи скористались Ви хоч би раз в своєму житті ножем, дубинкою чи пістолетом у корисливих цілях? Друга група питань стосувалась телевізійних уподобань юнаків. Виявилось пряма залежність між частими зверненнями до екранного насильства і агресивністю в особистих стосунках. [6, с.68-69].

В.Белсон провів 1565 ґрунтовних інтерв’ю з підлітками чоловічої статі у віці 12-17 років, що проживали в Лондоні. Метою дослідження була перевірка гіпотези: звернення підлітків до сцен екранного насильства являється причиною їх включення в насильство реальне. Порівнюючи дані стосовно характеру участі в реальних насильницьких проявах підлітків і ступеня активності перегляду сцен насильства, був зроблений висновок, що збільшення включення в перегляд телевізійного насильства збільшує можливість включення підлітків у насильство реальне.

Проводячи моніторинг телебачення більше 22 років Дж. Гербнер зробив висновок, що в історії людства були й більш криваві епохи, але жодна з них не була до такого ступеня проникнута образами насильства, як сучасна. Причому, це насильство подається, в основному, через телеекрани у вигляді бездоганно відрежисованої жорстокості.

Англійський вчений У.Белсон, досліджуючи реакцію 1565 лондонських підлітків, встановив, що ті з них, хто дивився телепередачі з елементами насильства, вчинили майже на половину більше правопорушень протягом наступних шести місяців. Аналогічним чином Л.Ірон і Р.Хьюсман виявили, що інтенсивність перегляду фільмів із сценами насильства у 875 восьмирічних дітей корелювала з агресивністю, більш того, при повторному дослідженні цих дітей у 19-річному віці виявилось, що перегляд бойовиків у 8-річному віці в помірному ступені визначає агресивність в 19 років, але агресивність у 8 років не визначає захоплення бойовиками у 19 років. Тобто, не агресивні схильності роблять людей любителями “агресивних” фільмів, а навпаки, “агресивні” фільми здатні спровокувати людину на здійснення насильства. [8, с.502, 517].

За даними Американської медичної асоціації за роки, проведені в школі, середньостатистична дитина бачить по телевізору 8000! убивств та 100 000! актів насильства.

Дослідження під назвою "Телевізор і дитина", у якому взяли участь вчені з університетів Абердіні (Великобританія) та Генті (Бельгія) у 2006р. охопило 35 країн світу. З’ясувалося, що українські діти дивляться телевізор найбільше - майже 4 год. на добу (3,7 год.). Майже на годину менше просиджують перед голубим екраном їхні однолітки із США та Англії та Шотландії. Ще менше - близько двох годин - у Швейцарії .

Іван Бех, директор Інституту проблем виховання Академії педагогічних наук, вважає серед причин таких відмінностей, зокрема, соціокультурну ситуацію, яка у країнах Заходу є більш "культурно насиченою". У дітей, які надто багато часу приділяють телевізорові, слабше формується активна життєва позиція, оскільки телевізор формує не так людей-творців, як людей-приймачів.

З огляду на постійну зайнятість дорослих, (реальну, або інколи – вигадану), телевізор розповідає чи показує дитині більше “казок”, ніж батьки, друзі чи вчителі, і досить часто діти довіряють цим оповідкам не менше, а іноді, навіть, більше, ніж рідним і близьким. Телевізійники, в тому числі й вітчизняні, добиваючись уваги широкої публіки та отримання більших прибутків від реклами, не дуже вболівають за культурний рівень глядачів та не зважають на їх вік. Вони, за мовчазною згодою державних посадовців, які відповідають за теле- радіомовлення в нашій країні, цілодобово транслюють програми та фільми з великою кількістю насильницьких сцен, ніби заохочуючи дітей повторити ті ж сумнівні подвиги, які на екрані демонструють кримінальні герої, наприклад з серіалу «Бригада», «Бумер», «Антикілер» тощо, без подальшого покарання таких псевдогероїв за страшні вбивства та насильство.