Жанрова специфіка «Тригрошової опери» з «Копійчаним романом» Б.Брехта

У 1934 році Брехт публікує прозовий твір – «Копійчаний роман». На перший погляд може здатися, що письменник створив лише прозаїчний варіант своєї знаменитої «Тригрошової опери». Однак «Копійчаний роман» − абсолютно самостійний твір. Брехт набагато точніше конкретизує час дії. Автор виступає в цьому романі як справжній «доктор соціальних наук». Він показує механізм закулісних зв’язків фінансових авантюристів і уряду. Письменник зображує зовнішню, відкриту світу сторону подій – відправлення кораблів з новобранцями в Південну Африку, патріотичні демонстрації, респектабельний суд і пильну поліцію Англії.

Зіставляючи між собою «Тригрошову оперу» і «Копійчаний роман», звертаєш увагу на значну схожість, та водночас на значні відмінності. Сюжет подібний, але хіба в найзагальніших рисах. До того ж у романі Брехт ще раз наблизив до нас час дії: тепер вона відбувається на початку XX століття, в роки англо—бурської війни.

У романі Брехта чітко постає класове розшарування суспільства, класовий антагонізм і, головне, динаміка боротьби. Письменник показує, як комуністи постійно викликають страх і ненависть буржуа. Фашистські злочину 30-х років, на думку Брехта, — не новина, англійські буржуа початку століття багато в чому передбачили демагогічні прийоми гітлерівців. І коли дрібний торговець, збувають крадене, зовсім як фашист, звинувачує комуністів, які виступають проти поневолення бурів, в зраді батьківщині, у відсутності патріотизму, то це у Брехта не анахронізм, не антиісторизм. Навпаки, це глибоке прозріння деяких повторюваних закономірностей. Але разом з тим для Брехта точне відтворення історичного побуту і атмосфери — не головне. Для нього важливіше сенс історичного епізоду — й тому в нього в романі дано глибоке зіставлення антибурскої агресії Англії і фашизму.

У п’єсі всі ситуації, всі персонажі, всі їх вчинки й зіткнення більш прямолінійні, неприродні, оголені, відверто пародійні, ніж у романі. Візьмемо хоча б стосунки між Макхітом і начальником поліції Брауном. У романі це стосунки двох обережних бізнесменів, зв’язаних взаємною вигодою, але й розділених нерівністю суспільного становища. Браун підтримує Макхіта таємно. А в опері він приходить на весілля приятеля, дотримуючись всіх правил сценічної карикатури. Його поява у мундирі полісмена спочатку викликає у бандитів, що зібралися на весіллі, жах, який одразу ж змінюється на бурхливу радість. Вся ця сцена сповнена численних театральних ефектів: мальовнича група приголомшених бандитів, «зонг» Макхіта й Брауна тощо.

Або, наприклад, образ Поллі Пічем. Звичайно, він і у романі гротескно-сатиричний. Цю милу особу постійно роздирають суперечливі поривання: невгамовна хтивість і холодний розрахунок. А проте її вчинки не виходять за межі певної (хоч і вельми умовної) психологічної імовірності. Коли Макхіт, ідучи до в’язниці, доручив їй вести всі свої комерційні справи, за спиною Поллі виростає постать Макхітового помічника − О’Гари, який разом з нею вирішує всі ці справи в її ліжку. У п’єсі ніякого О’Гари немає, і Поллі, яка за хвилину до того була звичайною юною вертихвісткою, доводиться враз перетворитися на справжнього отамана розбійників.

Багато епізодів «Копійчаного роману» нагадують діккенсівський світ. Брехт тонко схоплює національний колорит англійського життя і специфічні інтонації англійської літератури: складний калейдоскоп образів, напружену динаміку, детективний відтінок у зображенні конфліктів і боротьби,англійський характер соціальних трагедій. Однак у романі, як і в драмі, Брехт не вважав відтворення ілюзії життя головним своїм завданням. Принципи «епічного театру» він намагається перенести і в сферу прози. Фабула «Копійчаного роману» уривається прямими коментарями автора.

Абсолютно театральним, пародійним, навмисне невмотивованим є й фінал опери. При сприянні Пічема Макхіта мають повісити, все вже готове до страти. І раптом саме Пічем звертається до публіки й заявляє: « Макхіта не стратять, бо ми щойно придумали зовсім інший фінал». У ту ж мить на сцену верхи виїжджає королівський гонець, сповіщаючи, що Макхіта помилувано, й не тільки помилувано, а й осипано всілякими королівськими милостями.

Такий фінал – знущання з традиційних хепі-ендів буржуазної літератури й водночас – викриття споконвічної абсурдності самого буржуазного існування. Але, як уже згадувалось, − це фінал суто театральний. Фінал роману також карикатурний, одна трохи по-іншому. І передусім він тонший і обгрунтованіший. Макхіта судять не за справжні злочини, а за вбивство крамарки Мері Свкєр, якого він не вчинив. Але й звільнення Макхіта – не акт справедливості, а наслідок змови. Його звільняють, бо він підім’яв під себе і банки, і компанії універсальних магазинів. Він – переможець. А переможців не судять. Певна річ, у суспільстві, яке зображує Брехт.

Всі ці розходження між «Тригрошовою оперою» та «Копійчаним романом», зрозуміло, несуть на собі й відбиток об’єктивних, загальних жанрових відмінностей: п’єсу не можна писати так, як пишуть романи. Справ, однак, не лише в цьому. Тут є відмінності, які виникають завдяки своєрідності брехтівської драматургії.

У «Тригрошовій опері» зовсім відсутня лінія інтриги, яка в «Копійчаному романі» зв’язана з маклером Коксом. Тобто історія купівлі «плавучих домовин» для перевезення солдатів до Африки, історія, яка коштувала Пічемові стільки нервів і грошей. Немає у п’єсі і опису «наполеонівських» комерційних операцій Макхіта, які забезпечили йому кар’єру фінансиста. Інакше кажучи, в п’єсі нема того, що становить основний зміст роману. Пояснити це лише жанровими особливостями неможливо. Ясно, що всі перипетії й деталі викладених у романі подій не вмістилися б у будь-якій п’єсі. Та загалом уявити собі п’єсу, яка б у всій конкретності зображувала шахрайство, корупцію, конкуренцію, експлуатацію, що панують у капіталістичному світі, неважко. Але тільки не п’єсу Брехта! Його драматургічні сюжети є, як пам’ятаємо, прикладами, доказами в суперечці – тобто притчами, розказаними не про щось, а лише з приводу чогось. Завдяки такому опосередкуванню сюжети брехтівських п’єс і не терплять надто тісного зіткнення з історично чи географічно визначеною реальністю. Їхня сила – соціальне як таке. Їм, наприклад, протипоказане копирсання у бухгалтерських книгах, дослідження прихованих причин людських злочинів, визначення економічних інтересів тощо. Вони значно більш узагальнені, ніж звичайна дійсність, але й куди менш конкретні.

Зовсім не випадково час дії «Тригрошової опери» − XIX століття, а «Копійчаного роману» − XX. В романі Брехт прагнув показати капіталізм таким, який він є, в усій його злочинній оголеності. Тому він звернувся до періоду, коли всі суперечності капіталізму вийшли назовні, − до початкової стадії імперіалізму. Та хіба не ту саму мету ставив перед собою Брехт, коли створював «Тригрошову оперу»? Звичайно! Але то була брехтівська п’єса, і тому авторові більше підходило «екзотичне», «театральне» тло минулого століття. Хоч би які сучасні ідеологічні проблеми розв’язувала притча, їй важко дихати в безумовно реальному сучасному середовищі.

Макхіт у «Опері» більшою мірою розбійник, ніж Макхіт у романі. Це теж не випадковість, бо розбійник , який тільки хилиться до буржуазності, більш театральна постать, ніж той, що вже обуржуазився. Перший – парадоксальніший, колоритніший, ефектніший і тому більш здатний викликати у глядача критичне, активне до себе ставлення.

Власне, оперний Макхіт – теж буржуа, тільки його буржуазність немовби винесено за межі п’єси. Буржуазність ця присутня більше у виставі, ніж в авторському тексті. Відповідно до сюжету, Макхіт – розбійник, відповідно до його реалізації – ділок. Коли Брехт каже, що актор мусить «працювати не лише на фабулу», він має на увазі головним чином Макхіта і все, що з ним зв’язано у спектаклі. «Розбійника Макхіта актор повинен зобразити як явище буржуазного суспільства», − так починає Брехт свій коментар до цієї ролі й протягом усього коментаря тільки й говорить про буржуазність Макхіта.

«Копійчаний роман», загалом можна розглядати як своєрідний розгорнутий коментар до «Тригрошової опери». Безперечно, знайомство з романом значно полегшує режисерам роботу над постановкою п’єси. Але для читача «Копійчаний роман» − не коментар до п’єси, а самостійний художній твір. У чомусь він навіть цінніший за п’єсу – ну хоча б у тому, що повністю завершений і не потребує постановки чи будь-якого іншого «втілення». Але він і не заперечення «епічного театру». Це застосування загальної брехтівської естетики до літератури.

На самому початку роману Брехт повідомляє про страту колишнього солдата Ф’юкумбі, яка відбудеться в кінці роману, щоб не привертати потім «кулінарних» емоцій читача до цього нового (у порівнянні з «Оперою жебраків» та «Тригрошовою оперою») повороту в сюжеті. Брехт вводить у текст роману монологи різних персонажів, які за своєю функцією аналогічні до «зонгів» − тобто містять думки, якими герої не стали б ділитися, або навіть не властиві їм. Наприклад, монологові Пічема з розділу п’ятого передують слова: «Коли б він був людиною освіченою, то, можливо, вигукнув би…»

Список використаної літератури

1. Бертольт Брехт: Життя і творчість; За ред. О.С.Чиркова − К.: Дніпро, 1981. – 159 с.

2. Основи літературознавства: підручник; За ред. Н.С.Ференц. – К.: Знання, 2011. – 431 с. – (Вища освіта XXI століття).

3. Теорія літератури: посібник для вчителів; За ред. О.М.Бандура. – К.: Радянська школа, 1969. – 286 с.

4. Три епічні драми. Укладач О.С.Чирков/За наук. ред. доктора філологічних наук, проф. О.С.Чирков – Житомир: Полісся, 2010. – 296 с.

5. Bertolt Brecht. Anmerkungen zur «Dreigroschenoper»// Bertolt Brecht. Schriften zum Theater. – Berlin und Weimar, 1964, Band II. − 328 S.

6. Теорія літератури: підручник; За наук. ред. О.Галича. – К.: Либідь, 2001. – 488 с.

7. Хализев В.Е. Драма как род литературы. – Москва, 1986. – 259 с.

8. Бабій І.П. Життєвий і творчий шлях Б.Брехта // журнал «Зарубіжна література в школах України». – К.: Задруга, 2012, №11. – 64 с.