Соціально-педагогічна робота по реабілітації наркозалежної молоді

Поняття соціальної реабілітації неодноразово торкалися у своїх працях такі відомі дослідники та науковці як Г. Беккер, П. Бергер, І. Гофман, Н. Васильєва, Е. Дюркгейм, Т. Лукман, Т. Парсонс, В. Сайфулін, П. Сорокін, Т. Черняєва, А. Шевцов, П. Штомпка та ін. Відповідно, у сучасній науці існує кілька підходів до розуміння вищезгаданого поняття. Соціальну реабілітацію можна розглядати у контексті таких основних напрямків: соціалізації, соціальної адаптації, соціальної нормативності та соціального контролю, економічного підходу до вирішення соціальних проблем, соціальної мобільності [24].

Щодо першого напрямку, соціалізаційного, то соціальна реабілітація пов’язується з інтеграцією у суспільство та процесами соціалізації. Вагомий внесок у розробку цього напрямку зробили П. Бергер та Т. Лукман [2]. Хоча безпосередньо соціальну реабілітацію автори не досліджували, але її зв’язок з соціалізацією можна теоретично вивести на основі розроблених ними теоретичних концепції, де важливими є поняття первинної та вторинної соціалізації, а також інтерналізації.

Так, інтерналізація – це безпосереднє розуміння чи інтерпретація об’єктивного факту як певного значення, прояву суб’єктивних процесів, які відбуваються з іншими, завдяки чому цей факт стає значимим для самої особи. Первинна соціалізація передбачає процес включення дитини у суспільство. Вторинна охоплює кожен наступний процес, який дозволяє вже соціалізованому індивіду входити в нові сектори об’єктивного світу його суспільства, це процес засвоєння спеціалізованого знання через соціальні інститути.

На думку П. Бергера та Т. Лукмана, для вторинної соціалізації характерною є незначна емоційна ідентифікація. Тобто, якщо під час первинної соціалізації особа ідентифікує себе з членами сім’ї, інтерналізуючи їх соціальну реальність як свою власну, то значимі інші у ході вторинної соціалізації визначаються як “інституційні функціонери”, чиє формальне призначення полягає в передачі соціального знання, а роль характеризується анонімністю. Автори теорії наголошують на тому, що інтерналізована соціальна реальність в процесі первинної соціалізації впливає на вторинну соціалізацію і є набагато стійкішою від останньої.

На сьогодні в Україні, як і в усьому світі, найбільш широко використовується медична модель профілактики. Розрізняють первинну, вторинну і третинну профілактику відповідно до сучасної класифікації ВОЗ.

Учені В. Ф. Єгоров, А. Г. Врублевський, К. Е. Воронін запропонували розрізняти профілактику залежно від поля діяльності, і на цій підставі до первинної профілактики відносять заходи, які адресуються всьому населенню, від системи заборон і покарань до санітарного просвітництва [42].

На даний момент первинна профілактика в наркології використовує три основних методи:

1. Систему заборон і покарань.

2. Санітарне просвітництво.

3. Виявлення контингентів високого ризику розвитку адиктивної поведінки (проте А. Є. Личко і В. С. Бітенський вважають останній лише допоміжним прийомом) [38].

Оскільки у кожному конкретному випадку методологія попередження наркотизму повинна розроблятися з урахуванням реально існуючих місцевих умов і одночасно відповідати умовам універсальності, то кінцевою метою розробки подібної методології є соціальна технологія профілактики наркотизму, що приводить до поліпшення наркотичної ситуації (у країні або конкретному регіоні).

Потреба в соціальних технологіях виникає тоді, коли є необхідність керувати соціальними процесами (латентне поширення наркотизму, профілактичні програми тощо), а також вибирати й використовувати найбільш раціональні з погляду ефективності дії. Соціальна технологія — це стандартизація масової діяльності, що дає можливість оптимізувати співвідношення «ресурси–ефект» [42].

Соціальна технологія є сукупністю засобів діагностування соціальних процесів або явищ (у нашому випадку це моніторинг поширення наркотизму серед молоді), коригування поведінки соціального об’єкта, вироблення механізмів вирішення наявних суперечностей, визначення алгоритму вирішення соціального завдання. Соціальна технологія дає змогу розчленувати процес на елементарні процедури й операції з подальшою їх координацією й синхронізацією. Вихідним етапом є соціальне проектування — це формування образу майбутнього об’єкта й обчислення принципової можливості його створення. Соціальна технологія визначає способи досягнення, а соціально-інженерна діяльність трансформує соціально-наукове знання безпосередньо в практичну, перетворювальну діяльність. Об’єктом такої діяльності є ті стани суспільних явищ і процесів, яких планується досягти [38, с.79].

За спрямованістю діяльності, характером впливу на соціальні системи, зазвичай, виокремлюють чотири типи соціальних технологій:

1. Технології формування соціальних систем (формуючі технології).

2. Функціональні технології, спрямовані на підтримку стабільності соціальних систем і процесів, що задають певні межі соціальних процесів (стримуючі технології).

3. Технології, спрямовані на перетворення й розвиток соціальних систем (стимулюючі технології).

4. Технології соціальної боротьби як засіб захисту соціальних систем, придушення небажаних явищ, спрямовані на підрив і усунення негативних процесів (деструктивні технології) [38].

Актуальним завданням є розробка соціальної технології 3 і 4 типу, а саме — соціальної технології профілактики наркотизму з метою оптимізації наявної системи профілактики наркотизму, а також обмеження його епідемічного поширення.

Соціальна технологія, як будь-яка форма науково організованої діяльності, має свою внутрішню структуру, що включає в себе: зміст соціальної технології; її ціль; зміст і організацію технологічної діяльності; засоби й методи досягнення мети; рівень кваліфікації, що визначає, хто саме буде здійснювати реалізацію технології; методи оцінки результатів застосування соціальної технології, а також оцінки її валідності й надійності [11].

Зміст соціальної технології, зазвичай, задається проблемною ситуацією. Саме проблемна ситуація відповідає на запитання, навіщо розробляється й впроваджується конкретна соціальна технологія. У цьому випадку проблемна ситуація, що задає зміст соціальної технології профілактики наркотизму, полягає в епідемічному поширенні наркотизму серед молоді в Україні й неминуче негативному характері його соціальних наслідків.

Соціальна технологія профілактики наркотизму допускає дослідження технологічного аспекту соціального феномена наркотизму й розробку ефективних способів і прийомів соціального впливу на нього. Відповідно до цього ми пропонуємо блок-схему (рис. 1.3) соціальної технології профілактики наркотизму, що містить у собі чотири етапи (блоки) [38, с.79].