Київський -«Портрет інфанти Маргарита»

Творчість усесвітньо відомого іспанського художника Дієго Веласкеса належить до вершин світового мистецтва. Більшість його робіт зберігається в Мадриді, у музеї Прадо. Однак багато картин митця є в Лондоні, Парижі, Римі, Санкт-Петербурзі й Києві.

Однією з улюблених моделей королівського художника Веласкеса була інфанта Маргарита. Портрети з її зображенням митець писав із задоволенням, уникаючи обов’язків зображувати пристаркуватого короля та його пихату дружину. Це був час, коли художник цілком віддавався радості творчості, немовби проникав у ясний світ дитячої душі.

«Портрет інфанти Маргарити» — перлина колекції Київського музею мистецтв Богдана й Варвари Ханенків. За своєю колористикою й композицією він безпосередньо пов’язаний із великим портретом Маргарити з музею Прадо. У ньому є задум, якому підпорядковані й композиція, і розміри, і спеціально зшита за модою для дорослих сукня. Глядача вражає споруда з волосся, стрічок, пір’їн і дорогих прикрас на голові дівчинки. В око впадає контраст між дитячістю личка, тендітністю фігурки Маргарити та її неймовірно пишним убранням дорослої панни.

Картину з інфантою Ханенки придбали в 1912 році в Берліні. Нині кожен, завітавши до Києва, може помилуватися нею.

169 слів За І. Ковалем

Картина Вінсента Ван-Гога -«Кущі»

Полум’яний його темперамент, геніальна сила творчої руки. Його фарби, наче буйна злива, падають на полотно, він не дотримується круглих чи кбадратових мазків, фарби кружляють, стеляться з травою, вигинаються з доріжкою разом, тремтять, як листя, кружляють у квітах, що подібні до сонць, і стримлять угору, ніби передаючи виростання стебла.

Картина «Кущі» висить у музеї на боковій стіні. Її освітлено збоку. Майже на все полотно розрісся зелений кущ, під кущем — трохи трави, за ним — синє спокійне море. Коли стоїш за п’ять кроків, тебе охоплює надзвичайна сила, з якою художник передає тремтіння куща й мерехтіння моря. Це листя коливається, росте, купається у своїх же зеленавих відблисках. За кущем тільки вгадати можна море, Що непомітно посинює зелені фарби.

А праворуч куща око бачить синій парус моря. Передано безліч відтінків синього й зеленого. У захопленні підходиш ближче, щоб переконатися й побачити матеріал фарб, і раму, і підпис художника. Ніби в казці, зникає зелений колір. Бачиш виразно море, і кущ зникає, ніби встромила людина в нього голову, і близьке зелене листя куща забиває далека синь моря. 170 слів

За Ю. Яновським

Імпровізація

Настя сіла за фортепіано, узяла гучний акорд, потім виразно залунала перша фраза романсу на слова Гейне «Я не гніваюсь» і раптом обірвалась. Ніжна, тиха, чиста мелодія почулася ніби здалеку, як світлий спомин із глибини душі. Іноді ця лагідна мелодія ставала подібною до заглушеного стогону, але потім лилася вона далі, як прозорий струмок, то співаючи, то розпливаючись, як сон. Прокидалися знову любі, давно забуті мрії, але враз вони стали жалісним плачем. Тихо, сумно звуки тужили, ридма ридали, але глухі акорди заглушували журливий стогін і стишувались, замовкали самі собою. Тоді звилася полум’яна, гучна мелодія, горда та буйна, сповнена болю й розпачу, що збудила всі струни.

Бушувала буря, крізь яку іноді звучала перша мелодія спомину, але вона була сумна та переривчаста й скоро поринула цілком у хвилях гордого розпачу. Усе потонуло в них: світлі мрії, жалісні плачі, сміливі пориви й трепетні сльози. Хвилі гуділи все дужче, усе неспокійніше й тривожніше, оглушуючи самих себе, котилися швидше й швидше, заливали все, розливалися ширше й помалу заспокоювались, гомоніли все тихше й нарешті заніміли. Востаннє пролунав гучний, як крик серця, стогін — і запанувала тиша.

177 слів За Лесею Українкою

Метал

Дзенькіт трамвайних і залізничних рейок, гудок електровоза й ціла гама заводських грюкотів і гуркотів — усе це тут, поруч.

І враз у звичний колообіг життя вкрадається інший ритм. Чужорідний, незвичний, спершу ніби сторонній, він якось непомітно вплітається в шарварок робочого будня й зливається з ним.

Спершу виводить рівну, тягучу мелодію синтезатор, електроклавішний звук пронизує, але веде вповільнено, незакінчено, кожної миті чекаєш доповнення. Урешті вступає ударник, вибиваючи ритм усе швидше, ніби потяг набирає швидкість, тоді різко входить бас-гітара — і вже мелодія набирає сили. Аж ось виривається, випереджаючи всіх, гітара-соло. Напруження в ритмі вже таке, що ледь витримуєш до тієї наступної миті, коли розбиває його голос соліста, високий, хрипкуватий, пронизливий, такий несамовито впевнений і благальний водночас. Де якраз та остання мить, коли без голосу мелодія вже розпадеться, утратить себе, коли треба ламати, рвати, вибухати, злітати у вибухові, виплескувати в надмірі щирості своє серце, почуття й душу іншим. Тим, хто слухає, хто хоче саме цього, хто саме цього чекає.

«Повірте нарешті!» — захлинається, аж плаче співак, на прізвисько Боб-метал, він же соло-гітарист, він же керівник ансамблю «Дракони».

172 слова За Ю. Локальнуком

КРАСА ПРИРОДИ

Срібні вітрила

Зовсім потемніло, коли я вирішив прогулятися. Рушив, повільно пересуваючи ногами, простеленою між дерев стежкою туди, де хлюпотіла ріка. Саме тут я й побачив на небі срібні хмари. Ніби вітрила неземних кораблів, вони розгорнули над землею тремтливі.полотнища й горіли в небі білим вогнем. Я вражено спинився. Серед темряви срібні хмари видавалися дивоглядною з’явою. Ясніли в мороку так, як велетенські світляки, і таки були схожі на розгорнуті вітрила. Стояли незрушно над головою й спинилися, ніби готуючись до стрімкого натиску на крайнебо. Світла від них тут, на землі, не збільшувалося, але все небо грало голубуватим сяйвом.

Страх і занепокоєння, хвилювання й ураза — усе під цим світлом унеможливлювалося. Справжнім був тільки спокій, чарівна, незбагненна яснота, якою охоплено хмари. Навколо анінайменшого руху, анінайменшого шелесту, перестала скидатися навіть риба, анінайменшого вітру. Був тільки я, мій настрій і ці дивні вітрила хмар. Мені вже не здавалося, що вони кинуться на небокрай для безтямного завойовництва, я був упевнений у зворотному: вони стоять на припоні, і їх тримає земля, і їх покликано подивитися на землю й умиротворити її.

170 слів За В. Шевчуком

45. Як важко спіймати прекрасну мить!

Усі ці тижні лиман лежав байдужий і німий у скупих і голих глиняних берегах, думаючи свою осінню думу. Сіре водяне полотнище було ніби пришите до сірого неба дощами.

Сьогодні це був зовсім інший лиман: під несміливим роззирканим сонцем унизу цвіло, горіло, займалося, тріпотіло бурштинове з малиновим, а далі червоно-срібне, срібно-бузкове, агатово-оранжеве фантастичне видиво, диво, марево, сон! Далекі глиняні береги, береги ближні, повітря, і дядьки на возах, і скіфські баби — усе освітилося немислимим виграванням кольорів. Так, варто було квапитися, жити, пріти під оцими дощами, аби побачити таке свято землі, води, неба та сонця й устигнути зафільмувати його!

— Камеру у вертоліт, — сказав режисер оператору. — У темпі, поки не пізно.

Через півгодини вони були в повітрі. У відкритому задньому люку з кінокамерою на ватяному матрасі лежав оператор. Прив’язуватися йому було вже ніколи, і режисер тримав його за ноги. Так і полетіли на лиман.

Уже сонце сховалося за хмарами, і лиман погас. Довелося повернутися ні з чим. Здавалося, за цей час оператор аж ніби трохи постарів.

163 слова За М. Вінграновським

Напровесні

Сьогодні зрання знялася завірюха. З півночі, з-за Дніпра, набігли на місто густі хмари, вулицями промчали вітри, і ось за вікном хурделить несамовита метелиця. Вона рве й шарпає довге гілля самотнього дерева проти мого вікна, гуде в дротах, стогне десь у димарі. Ні, таки направду повернулася зима!

Уночі на вулицях було порожньо, легенький мороз пойняв каміння будинків, брук, і вони були лункі та якось особливо насторожені. У напруженій тиші я виразно чув свої чіткі кроки, але тиша, здавалося, була сповнена ще безліччю якихось незвичайних звуків, що їх не могло схопити моє вухо. Я подивився на клаптик нічного неба, що висів у перспективі між двома рядами кам’яниць, і враз відчув: почалася весна! Зорі світили вже по- весняному. Від їх мерехтливого, трохи вологого світла пахло весною. Не смійтесь: і зорі, і горизонт, і далечінь, і навіть саме життя — усе може пахнути! Отож цієї ночі зорі були запашні та юні. І немовби промовляли: «Не зважайте на марні потуги березневих завірюх. Те, що повинно жити, житиме!»

160 слів За Б. Антоненком-Давидовичем

Над Дніпром

Ми виходимо на Козачу гору. Широко розпросторився ген унизу Дніпро — могутня ріка, що тече через усю нашу землю й усю нашу історію.

Вийшовши на Козачу гору, завжди пригадую урочисто піднесені Гоголеві слова: «Красен Дніпро в ясну погоду, коли вільно та рівно несе крізь ліси й гори повнії води свої». Але Дніпро видається мені завжди іншим, не гоголівським.

Ми обережно сходимо краєм урвища до берега. Десь далеко на воді коливаються-два вогники. Темної ночі вони надовго б увібрали в себе наші погляди, але не тепер. Бо світиться весь Дніпро. Іскриться під місяцем його золотий панцир, і тихо шарудить темно-зелена кирея.

Та ось місяць блідне й квапиться на захід. Над серединою Дніпра сходить світова зоря. Пишним феєрверком знялася вона над небосхилом, відбилась у Дніпрі й застигла над світами, як перший вісник переможного дня.

Згасли зорі, замість них десь за далекими борами займається велетенське полум’я, підіймається вище й вище й ось-ось підпалить небо. Схід багряніє, і починається ранкова музика світла й кольорів.

159 слів За Б. Антоненком-Давидовичем

Грушка

Ходили ми до школи в сусіднє село за три кілометри. Навесні першими прокладали туди стежку через два поля, лісосмугу та ярок. На цій дорозі за незмінний орієнтир вірно слугує дика грушка. Вона мов спеціально виросла між полем і ярком невідомо коли. Коли ми виходимо з ріллі на теплу зелену вовну ярка, одразу прямуємо до цієї грушки. Під нею, у тіні, можна перепочити.

Хто сідає, хто лягає на нагрітий сонцем, аж гарячий горбочок, так, щоб не прим’яти перших фіалочок. Обтираємо долонями суху землю з підошов. А ще встигаємо босоніж обійти грушку, придивитися, як вибруньковуються із зав’язі рожеві суцвіття.

— О, рясно цвістиме! — скаже котрийсь із нас, наче й насправді чекатиме цього дикого врожаю. Хоча ' сі знають, що плоди на степових вітрах настоюються так густо, що ніхто їх не їсть, хай яким голодним із школи повертається: по-перше, вони тверді, мов морські камінці, а по-друге, такі терпкущі, що навіть щелепи потім не розведеш, як хоч раз укусиш! Зате пахучі! Страх!

Отож, трохи відпочивши під грушкою, узуваємо свої черевики, що вже встигли нагрітися, мов два коти на лагідному весняному сонці, і прямуємо до школи.

179 слів За М. Гриценком

Таємниці краєвидів

Проїжджаємо рівниною. В очах мерехтять незліченні й безкраї борозни, що стають буро-зеленим морем, яке стрімко ллється до рівної лінії обрію. Ледве видно дахи сіл, потонулих у видолинках і в серпанку останньої зелені дерев; над ними де-не-де зводяться бані дзвіниць, але й вони губляться в сірому небі. Усе, на що подивишся, безформне, приземлене й скидається на довгий будень.

А насправді ця рівнина була ареною великих історичних подій і зіткнень від часу переселення народів аж до партизанських баз і жорстоких битв у недавній війні наших народів проти фашизму. Її постійно й безжально в усіх напрямках толочили переселення, біженці й великі армії, тут назви хуторів, сіл і містечок часто означають місця, де вирували криваві битви й укладались історичні угоди. Та цей краєвид нічим не виказує своєї слави. Сумирна й непоказна рівнина родить, мовчить і вдає із себе нетямущу, але вона завжди готова бути нивою людської праці або людського спустошення.

Справді, краєвиди на якусь мить можуть увести в оману людську думку й почуття: зовні — одне, а по суті — інше.

165 слів За І. Андричем

На острові

Плавка лінія берега враз змінювалась іншим, кутастим мотивом у пейзажі, велика плита рожевого граніту невблаганно перетинала ліс, терасу, пісок, лагуну, утворюючи уступ. Зверху його покривав тонкий шар землі, порослої колючою травою й затіненої молодими пальмами. Для росту їм бракувало ґрунту; зіп’явшись на висоту, вони падали й засихали, хрест-навхрест перекриваючи плиту стовбурами, де можна було вигідно сидіти. Пальми, які ще стояли, утворювали зелену покрівлю; знизу на ній відбивалося тремтливе плетиво відблисків лагуни. Ральф видряпався на плиту, звернув увагу, як тут прохолодно, примружив око й переконався, що тіні на його тілі справді зелені. Тоді підійшов до краю плити й подивився у воду. Вона була прозора до самого дна, яскраво квітла тропічними водоростями та коралами. Подекуди зблискували зграйки дрібних сяйливих рибок.

За плитою були інші дива. Якась божественна сила — мабуть, тайфун або шторм, як той, що кинув їх на цей острів, — розділила пісок посередині лагуни, і в березі утворився довгий, глибокий ставок, який закінчувався високим уступом рожевого граніту. «Фантастика!» — захоплено вигукнув хлопець. Та от що цікаво: тут усе було справжнє.

167 слів За В. Голдінгом

У Романовім садку

Коли в Романовім садку починає щось дозрівати, тоді ми почуваємо найбільшу спрагу, частіше навідуємося до колодязя, просто якоюсь силою тягне туди нашу ватагу. Відомо, що заборонений плід — найсолодший.

Тайновидець, він одразу ж розгадує наші думки. Підходить до дерева й довго розшукує між гіллям обернену до сонця гілку, кладе руку на неї й легесенько струшує. Гупнуло на землю. Перше гупнуло глухо й лежить, і важко очі від нього відвести. Це і є найулюбленіша в наших краях груша-скороспілка! Жовта, мов диня, від удару аж тріснула, соком-медом іскристим так і бризнуло з неї, на те іскріння відразу й бджола прилетіла. А тим часом гупнуло ще й ще. Ніхто з нас не сміє підійти й узяти. Лежать груші тут, там, ждуть, а в кожного з нас серце як не вискочить. Господар, нахилившись, сам бере, дає тобі, дає йому, нікого не забуде.

— Покуштуйте, хлопці, щоб не так надалі кортіло.

Ще вистачає нам повагом відійти від колодязя, а потім, не змовляючись, разом пускаємося щодуху, беззвучно сміючись на льоту.

Оце розговілись — і годі.

166 слів За 0. Гончаром

Дерева — наші друзі

З дитинства не можу дивитися, як спилюють дерева. Скажете, сентименти? Можливо. Але нічого в цьому світі не буває так просто. Чи не тому нинішнє покоління таке слабке, що нехтує закони любові до дерев? Замість того, аби рубати дуби, сильній половині треба частіше бувати під цими деревами, набираючись снаги. Дуб — надзвичайно енергетичне дерево, яке постійно живить людину силою. Знали козаки, чого відпочивали під міцними дубами на славній Хортиці. І не лише на Хортиці!

Люблять дуби й на Косівщині, що в Івано-Франківській області. -Тут кожен дубовий гай уважається святим місцем. Управління лісового господарства області навіть затвердило спеціальну програму «Діброва», мета якої — розширення дубових лісів на Прикарпатті. Загалом же лісники планують посадити півтори тисячі гектарів лісу.

Шумлять Карпатські ліси. Карпатам понад двадцять п’ять мільйонів років. Учені кажуть, що для таких гір це відносно молодий вік, бо впродовж усього часу вони не перестають рости. А ми? Невже ми такі розумні й так виросли, що в нас вистачає мудрості приходити до лісу із сокирою й не думати, що буде опісля?

165 слів За Н. Дичкою

МОВА Й СПІЛКУВАННЯ

Дбаймо про чисту мелодію мови

Безкраїй степовий ландшафт із нескінченним, загубленим у вічності обрієм, м’які хвилі золотавого колосся, прозорість тихих рік, гаряче, але не палюче сонце під синьою банею неба — усе це творило тутешніх людей — сентиментальних, вразливих, чуттєвих і мрійливих, хоча й дещо пасивних, плекало в них ліризм, глибоку емоційність і романтизм. Який сам українець, така і його мова: м’яка, неспішна, мелодійна, вона добре лягає на музику.

Ясна річ, ніхто не сплутає її з муркотінням французької, нявкотінням китайської, з чіткою німецькою, шиплячою польською, кострубатою угорською, з піднесено-урочистою латинською, холодною фінською або з російською. Хоча...

Чи дійсно українська мова така вже співуча? Справжня — поза будь-яким сумнівом. Але не та, яка звучить по телебаченню. Переважна більшість українських телеведучих, спортивних коментаторів, політиків, розмовляючи нібито українською, насправді говорять тією мовою, якою вони спілкуються в побуті, — російською, уживаючи українські слова, запаковані в російську вимову.

Тому іноземець може й не помітити різниці між телевізійною українською та російською мовами. А з якою ж мовою часто сплутують українську? З італійською. Ці мови найбільш близькі за енергетикою, вібраціями, емоційністю звучання, співучістю й красою.

169 слів За О. Стражним

Мовою жестів

Яке значення в процесі спілкування надається так званій позамовній комунікації, тобто всьому тому, що супроводжує словесне спілкування між людьми? Учені встановили, що поза мовця, його міміка, жести, відстань, яку він займає щодо співрозмовника, містять приблизно вісімдесят відсотків інформації, якою обмінюються люди в побуті. Тож більша частина важливої інформації передається не словами, а жестами.

При зустрічі та прощанні рукостискання вважається цілком природним. У первісних людей рука була символом влади та сили. Рука, витягнута в бік іншої людини, могла означати мирні наміри. Відтоді цей жест став ознакою відсутності зброї або бажання битися. Жестикуляція мала важливе значення в давніх релігіях: скажімо, греки молилися своїм богам із піднесеними руками; жест з’єднаних рук — долоня до долоні — означав у них пошану до старших. В арабів колись існував звичай цілувати старшим руки, згодом вони почали опиратися цьому, прагнучи випередити поцілунок одночасним потиском обох рук. Давні греки подавали праву руку, коли бажали висловити незнайомцеві дружні почуття.

Отже, коли ми, не замислюючись, тиснемо одне одному руки, то продовжуємо традиції, що дійшли до нас із сивої давнини.

167 слів 3 підручника

Сім п’ятниць на тиждень

Людину, яка не вміє дотримувати свого слова, часто змінює погляди й рішення, не виконує обіцянок, ніхто не поважає. Про таку людину кажуть, що в неї сім п’ятниць на тиждень. Чому саме сім п’ятниць, а не понеділків чи вівторків? Щоб відповісти на це запитання, повернімося на кільканадцять століть назад.

У ті часи п’ятниця була останнім днем тижня — вихідним і базарним. На базарах не лише продавали й купували, а й вирішували різні важливі питання. Хлібороб, скажімо, просив коваля, щоб той викував йому серп чи косу, гончареві замовляв десяток глечиків. Багатий господар, який не міг упоратись із своїм господарством, знаходив на базарі робочу силу — бідняків, які шукали, до кого б піти в найми. Тут, у присутності кількох свідків, складалася своєрідна усна угода, розірвати яку чи частково змінити можна було лише при тих самих свідках і на базарі, тобто в одну з п’ятниць. Проте траплялися й порушники цього звичаю. Вони дуже часто відмовлялися від однієї угоди, щоб укласти іншу, вигіднішу. Саме про таких користолюбців і казали, що в них сім п’ятниць на тиждень.

169 слів За А. Конельським

ДОРОГИ У СВІТ

Зимові стежки

На відміну від великих шляхів, які живуть довго, у стежок коротке життя, здебільшого від весни до осені.

Стежки зимові — як метелики. Вони не бувають довговічними. Народжуються на кілька тижнів, а то й на день-два. Найчастіше зимова стежка легковажно петляє навпростець, куди їй заманеться, наче хизуючись своєю перевагою: хочу — упоперек, хочу — уздовж. Немає кордонів для неї, увесь білосніжний простір підкоряється їй! Он глянь: ще вчора не було, а сьогодні вже рисочками, прямо чи з вихилясом навскоси, як срібні жилочки, снують великі й малі стежечки.

Є зимові стежини-одиначки, які правильніше буде назвати просто слідом. Є стежини, позначені глибшими ямочками, коли кілька людей пройшли слід у слід. Є стежини-стрічки, що по них, рівно протоптаних, проходить чимало людей до церкви, до магазину, до школи чи до ферми. Але навіть і в них коротка доля. Захурделить віхола й лисячим хвостом замете їх за ніч так, що жодного сліду не залишиться. Куди не глянь — біле простирадло. І не позаздриш тому, кому зранку треба неодмінно першому виходити з хати. Лише до обіду безмежна блискуча білизна знову замережиться стежками.

171 слово За М. Гриценком

Ода залізниці

Чи ви бачили коли-небудь детективний фільм, у якому не промайнула б залізниця? Чи ви читали авантюрний роман, де б герої, точніше, герой і героїня, хоч один перегін не пересиділи б у вагоні візаві в приємних, лагідних сутінках, що заколисують одним турботу, іншим сумління? Чи ви уявляєте собі країну без залізниці?

Ясна річ, ні. Залізниця занадто далеко пустила свої колії в наше життя й нашу свідомість. Залізницею ми самі можемо їхати, залізницею перевозять збіжжя, крам, пошту, залізницею везуть зброю й навіть транспортують ідеї. Це вона, залізниця, — бадьорий живчик вічно рухливого, повнокровного життя й невсипуще джерело всяких пригод і авантюр. Вона за мить робить людей ворогами, а за дві — найщирішими приятелями, розтоплює людську замкненість і гартує одиниці у квадратовий гурт вагонів.

Подивіться на залізницю: вона завжди мчить у незнану прекрасну далечінь!

Є мудра українська приказка: не шукай розваги, вона сама тебе знайде. На залізниці вона виправдана цілком. Ви не пробували, коли вас свердлить незрозуміла туга, узяти квиток на пер- ший-ліпший поїзд, що відходить за п’ять хвилин, і їхати навмання? Спробуйте.

167 слів За Б. Антоненком-Давидовичем

За мотивами Святого Письма

У дні великих свят бабина сестра починала біблійні бесіди з дідом і тіткою, напучуючи їх до смиренності й покори.

Ще з-під столу я вперше дізнався про страшне гріхопадіння Адама та Єви, їхніх синів-опонентів Каїна й Авеля, скромного Давида та нахабного бандюгу Голіафа, праведника Ноя й мудрого Соломона, про Вавилонську вежу, Содом і Гоморру й ще дуже- дуже багато неординарних постатей і славетних міст, що згинули через безбожних своїх городян.

Моя допитлива голова, немов пилосос, усю цю інформацію всмоктувала, а фантазія малювала свою карту Божого світу, — щоправда, у місцевих масштабах і з регіонально-національним колоритом.

Приміром, непогамовні присілки, де вічно гуляли, сварилися, билися, співали й танцювали, я одразу нарік Содомом і Гоморрою, на які чекає всесвітнє полум’я. Недобудована велетенська вежа-зерносховище (на половину споруди не вистачило матеріалів, бо їх продали й розікрали) уявлялася мені Вавилонською вежею. На південь знімалися горби, наречені в народі Єрусалимськими, де буяли райські сади. Ріку Латорицю, що спокійно несла нашу чисту карпатську воду до Угорщини, я, звісно, охрестив Йордан-рікою...

Ось приблизно такою виглядала карта наших околиць, намальована дитячою уявою за мотивами біблійних розмов дорослих.

174 слова За Д. Кешелею

Перед плаванням

На кораблі порожньо: люди, збудувавши його, пішли геть. Чути було сплески хвиль по боках і ті ледве помітні стогони, що звичаєм учуваються в нових будинках.

Гойдаються стиха реї. Паруси всі змотано. Палуба пахне смолою. Кормовий якір лежить під бортом. На носі — люк у чорний трюм. Борти похитуються. Усе пахне живим деревом і лісовою нудьгою. Кожне дерево не втратило ще індивідуальності. Дуб кричить, що він дуб, сосна стогне, що вона сосна, негній-дерево крекче й собі своє ім’я. Ще немає одностайності. Кожну дошку, кожну планку защемлено між чужими — і смола від цього виступає, мов піт. Дубовий брус придавлено тисом і буком. Усім від цього нелегко. Позвикавши в лісі на волі розхитуватися, надимати груди, розмахувати руками, дерева тут відчувають, що перевернувся світ. Сосни-щогли стогнуть не менше за інших. Де поділася їх зелена дзвінка хвоя, якою можна було ловити вітер і яку вони сипали собі під ноги зеленавим дощем?

Але перше ж горе, буря на морі, об’єднає всі дерева — і вони, забувши своє листя та свою хвою, зробляться однокровними частками великого корабля.

168 слів За Ю. Яновським

Скоро вийдемо в море

Бриг спущено на воду. Ми ходимо по новій палубі від корми до носа, заглядаємо до кожної щілини. Вхід під палубу ще без східців, як звичайна дірка, куди ставлять малу драбину, коли хочуть оглянути каюти й трюм. На долівці безліч стружок, скрізь видно свіже дерево. До трюму ми лише заглядаємо, повертаємося на палубу, щоб сидіти на стружках біля верстата, який тут залишився. Сидіти, відчувати, як хвиля, доходячи до берега, підносить наше судно, як коливається палуба, як сонце звернуло на захід і стоїть над- містом, як блищить вода в гавані і як солодко ниють серця.

Ми не встигли побачити процедури спускання брига на воду. На березі ми застали тільки риштовання, безліч залишків дерева й чималу юрбу людей. Сам же корабель уже дивився з води на свою колиску й пелюшки. По ньому ходили майстри, підходили групами до бортів, ставали всі на корму, розгойдували ніс. Але бриг нахилявся настільки, наскільки йому належало, гойдався так, що не втрачав своєї поважності. Усі відчували: ще кілька днів — і можна буде виходити в море.

166 слів За Ю. Яновським

Протоптати стежку

Свіжозораним, пахучим полем прокладали щороку стежку до школи в сусіднє село. Ідемо через два поля, лісосмугу та ярок, угрузаємо по кісточки в м’який чорнозем, намагаючись з усієї сили тримати пряму лінію, не петляти. Знаємо: від нас, першопрохідців, залежить, якою буде цьогорічна стежка.

Відчуваючи неабияку відповідальність, познімавши блискучі новенькі черевики, ступаємо босоніж у чорну пухку землю. І не слід у слід, а втоптуючи її по кілька разів так, щоб обриси стежки побачили ті, хто йтиме за нами.

Протоптавши по ріллі стежину на першому полі, ми, як після справжньої роботи, витираємо кашкетами зопрілі чуби й полегшено заходимо в лісосмугу, де вже пахне березовим соком і ранніми квітками-медунками.

Трохи відпочивши, очима прострілюємо подальший шлях — і вже на другому полі так само старанно витупцьовуємо, густо мережачи п’ятами ріллю, щоб стежка вийшла на славу — рівненька й головне найкоротша.

Пройде днів п’ять — і нашої стежечки не впізнати: аж вилискує на сонці, гладенька та рівненька! Це ж скільки людей по ній уже встигло пройти?! Ось і велосипедні сліди з’явилися. Живе стежка, дзвенить! Вивітрена, пританцьована рясним дощиком, сонцем пригріта.

171 слово За М. Гриценком

СПОРТ, ЗДОРОВ’Я, ЗАХОПЛЕННЯ

Бути здоровим

Київський лікар Володимир Берсенєв видав понад сотню різних книжок: наукові монографії й методичні посібники, науково-популярні праці й публіцистичні нотатки.

«Його мучительство біль» — так називається розділ одного з його творів. Автор нагадує, що в словнику епітетів до цього гнітючого іменника є сто тридцять прикметників, хоча, на його думку, їх може бути й значно більше. Як директорові Інституту проблем болю, Берсенєву добре відомо, яким буває цей тривожний провісник і супутник людських захворювань.

Та навряд чи справедливо вважати біль персонажем суто негативним. У стародавні часи його називали сторожовим псом здоров’я, а сьогодні влучно порівнюють із недремною охоронною сигналізацією людського організму.

Справді, добрий господар не прожене пса, який загавкав на злочинця й розбудив увесь дім. А тим більше не вчинить за зразком східних володарів, з чиєї примхи вбивали гінців, які принесли неприємні звістки. Погані звістки для організму — це біль, який попереджає про небезпеку й кожного з нас, і суспільство в цілому. Коли читаєш про це в Берсенєва, переконуєшся: ти, частинка людської спільноти, мусиш бути фізично й морально здоровим і вберегти від хвороб усю планету.

170 слів 3 газети

З історії футболу

Найулюбленіша й найпопулярніша гра в усьому світі — футбол. Вона виникла в Англії давно, десь у дванадцятому столітті, приблизно вісімсот років тому. У містах Англії у футбол грали спочатку на базарних площах і навіть на кривих і вузеньких вуличках тогочасних міст.

У грі брали участь іноді до ста й більше чоловік. Грали, як правило, із середини дня й до заходу сонця. Спеціальних правил гри тоді ще не було: натовп гравців у погоні за м’ячем змітав усе на своєму шляху. Сповнені жаху, притискувалися до стін будинків солідні громадяни, ченці й навіть безстрашні лицарі верхи на конях.

Для боротьби проти народної гри об’єдналися церковники, феодали й купці. Вони здобули перемогу: король Едуард Другий заборонив гру в межах міста. Пізніше футбол був заборонений у всьому королівстві.

Усе ж таки, незважаючи на заборони й покарання, англійці не припиняли грати у футбол, а з 1663 року гру було реабілітовано. У 1908 році футбол увійшов до програми Олімпійських ігор. Нині важко уявити життя будь-якої країни без футбольних матчів.

161 слово За А. Коваль

Марадона з нашого класу

Коли він уперше з’явився в класі, ми не знали, що це нам щастя з неба звалилося. Ніхто не міг навіть запідозрити в тому тюхтійкуватому хлопцеві Марадону. Він був ніби сонний, і, здавалося, ніщо у світі не може розворушити його.

Коли ми йшли грати у футбол — це було після уроків, — нікому й на думку не спало запросити його, хоч у нас і бракувало одного гравця. Хто б міг подумати, що він перестає бути вайлом, тільки зачує гупання м’яча.

Уже не пригадаю, як він усе-таки потрапив з нами на стадіон. Зате добре пам’ятаю, що тоді було далі. Він підхопив м’яч у центрі поля і, жонглюючи, проніс його до воріт. Обминув воротаря, як стовп, перекинув м’яч із ноги на ногу, потім — коліном його на голову й головою обережно скинув у сітку. Як на тренуванні, коли ніхто не заважає. Але ж це було не тренування, а двостороння гра. Навкруг нього стояли, роззявивши рота, троє захисників. Це був майже шок. Таке ми бачили тільки по телевізору, у репортажах чемпіонату світу.

Уважно придивившись до нього, я раптом зрозумів: це ж викапаний Марадона.

176 слів За М. Слабошпицьким

Приваблива таїна

Тато збирався проявляти плівки, і Соломійка, абияк поївши, уже завмерла на стільчику коло стола, спостерігаючи, як він старанно затуляє вікно, аби в хаті було темно, як розчиняє в маленьких ванночках свої порошки, як приносить відро з водою, у котрому потім буде виловлювати довгі чорні стяжки, чіпляти їх біля печі на шнур.

Плівки висихали — і розпочиналося найголовніше: світ перетворювався з чорного на білий. Пустивши пучок світла зі збільшувача на клаптик фотопаперу, тато вкидав його до ванночки з проявником, де плавало відразу кілька фотографій, притискав їх пінцетом, а тоді витягав зісподу першу й розглядав у загадковій півтемряві. Шевелюра падала йому на лоба, ніс із горбинкою та гостре підборіддя робили його схожим на Фауста з бібліотечної книжки. Він тішився, коли на папері проступали потроху людські риси, мовби сам їх витягав із небуття, відчуваючи, коли треба кинути фото в закріплювач, аби вони не почорніли.

Соломійка сиділа збоку, мов миша, і, майже не дихаючи, мало не сама все тут витворювала одне за другим, хіба що татовими руками. Нічого так не хотіла робити в житті, як оті фотографії!

172 слова За Т. Зарівною

ВІК ЖИВИ - ВІК УЧИСЯ

Можливості людини

Наполеон, Бальзак, Рузвельт і ще десятки відомих людей читали напрочуд швидко.

Тривалий час уважалося, що такі здібності — це талант, даний від народження. Однак якось американська студентка Евеліна Вуд звернула увагу на те, як один із професорів абияк перевіряв студентські роботи, точніше — гортав сторінки, не затримуючи на них погляд, проте ставив оцінки. Обурена такою недбалістю, вона дорікнула професорові й поставила йому запитання стосовно змісту роботи. На диво, змістовні й вичерпні відповіді настільки вразили студентку, що вона почала серйозно вивчати феномен швидкісного читання. На початку шістдесятих років Евеліна відкрила в Америці інститут динамічного читання, а вже через кілька років у країні діяло понад двісті центрів, у яких інженери й діловоди, учені й бізнесмени — усі, хто відчував у цьому потребу, училися читати швидше, аніж звичайно.

Згодом подібні курси почали відкривати в Німеччині, Англії, Франції... Тепер є можливість опанувати техніку швидкісного читання і в столиці, і в багатьох містах України. Швидкісне читання аж ніяк не є читанням із максимальною швидкістю без розуміння змісту написаного. Крім того, нині доведено, що цією технікою може оволодіти будь-хто.

170 слів За О. Когут

Таємниця життя

Один олігарх вирішив дізнатися, у чому секрет життя. Він зібрав великий почет із джипів, коней, колісниць і рушив у Гімалаї шукати мудреця, який знав відповідь. Мудрець жив на вершині високої гори далеко в Гімалаях. По дорозі почет олігарха падав у глибокі ущелини, слуг шматували дикі звірі, вони тонули на переправах через гірські ріки. Але олігарх не здавався. Коли біля нього нікого не залишилося, він пішов далі сам. Його мобільник сів, паспорт розкис, а кредитну картку вирвало з рук вітром. Нарешті він дійшов до печери, у якій жив відлюдник.

І спитав олігарх: Ю достойний! У чому секрет життя?» Відлюдник, оцінивши зусилля вельможі, відказав: «Секрет життя в тому, що життя — це ріка». Тоді олігарх закричав у гніві: «Я втратив усіх своїх слуг, усі мої джипи й колісниці залишилися на дні глибоких ущелин! Мій телефон сів, паспорт розкис, кредитну картку здуло вітром! І я пройшов стільки кілометрів, щоб почути, що життя — це ріка?»

І мовив відлюдник: «Добре, ти переконав мене, ти — достойний. Я розкрию тобі справжню таємницю життя. Життя — це не просто ріка. Це дуже велика ріка».

174 слова За Л. Дерешем