Те, що люди намагаються відчайдушно заховати куди подалі, вони безбожно по ниточці намотують літерами на папір, попередньо настільки згустивши фарби, що часом аж занадто.

За це я їх і ненавиджу.

Моя домівка бачила багато жіночих душ. Котрі були попри мою байдужість відкриті для мене. Та я не бажав їх бачити. Я завжди боявся відповідальності. Лякав той факт, що я неодмінно мушу відповідати за жінку, що ладна віддати мені душу. А гірше всього коли ця душа справді чиста й варта, чогось більшого аніж завченого набору холостяка.

Так, траплялись у моєму житті й такі жінки. Та я безбожно нехтував цією чистотою. Ховав погляд, та жодній із них не дивився у вічі.

Як психолог, я розумів, що це - ніщо інше, як признак боягузтва. Людина, що не має ні за що сорому, не буде ховати очей. Та як чоловіка мене асе ж ламало із середини, те що люди звуть «совістю».

Вони шукали в мені право кохати, право на щастя. Чого я в них, не знаходив.

І як ви уже зрозуміли, поріг цей ще жодного разу не переступала жінка, якій я б зазирнув під тяжкі нафарбовані вії.

Я самотній вовк. Саме той чоловік, який не створений для відносин. Жінки бояться таких як я, жінки помилково закохуються у таких як я.

Вони осуджують мене. Я – саме той, після кого вони стають мудрішими. Нажаль, я саме той…

У кав'ярні було вогко й не привітні офіціанти, подумки благали щоб ми ішли з відси геть. На їхніх обличчях малювались мрії про тепле ліжко. Стрілка годинника впевнено наближалась до опівночі. Та кілька останніх відвідувачів здається й не збирались покидати своїх плетених крісел. В сотий раз, то розмішуючи цукор,що зостався на дні чашки, а то просто марудячи останню серветку на столі.

Мабуть усім присутнім, як і нам із моїм товаришем не надто хотілось повертатись додому. І компанія кількох незнайомців і тиха музика видавалась набагато приємнішою аніж домашній «не затишок».

Так, ми із Андрієм любили це місце. За хорошу музику, за каву й дешеве віскі. Він єдиний хто завжди був поруч. Люди навколо мене завжди були наче конвеєром. Одні приходили. Інші йшли. Кажуть, коли у підприємстві велика плинність кадрів у цьому винне саме підприємство. Отож бо я нікудишнє підприємство. Часом плинність моїх друзів била усі рекорди. І не зрозуміло, чи то, тому що я не умів як слід віддавати. Чи то, тому що, я не бажав приймати, те що комусь є до мене діло. Я сам проганяв, кожного хто бодай трішки переступав межу мого власного простору Мого закритого світу. А Андрій ніколи не намагався влізти мені у душу. Він завжди був поруч, пив своє віскі, слухав і мовчав.

Насправді у більшості випадків нам не стільки потрібна допомога друзів, як впевненість у тому що вони це зроблять….

А за сусіднім столиком уже кілька годин сиділа дівчина. Довговолоса брюнетка, її волосся було чорніше ночі, наче щедро вимазані сажею. Воно злегка завивалось, особливо біля скронь. Ці завитки навіть веселили мене.

Я не бачив її очей, бо вона практично не піднімала їх. Та здається, вони були чи то карими чи то темно сірими. Тонкі вуста, та виразні скули. Бліда наче молоко. Бордова помада на фоні білої шкіри, нагадувала переспілу вишеньку у вершках. Молочна кофтинка ледь, ледь не спадала із її плеча. Та здавалось мені, її це ні трішечки не хвилювало. Розкута й байдужа, до всього що відбувалось навколо неї.

Вона точно нікого не чекала, і серед метушні столиків, біля стіни була майже не помітною. Мабуть я б уже давно запропонував їй чашку кави та свою компанію, якби не холостяцьке правило «ніколи не знайомитись із паняночками, у котрих на обличчі яскраво виражений відчай», на її ж обличчі була якась неосяжна безнадійність. Час від часу я кидав погляд у тенета її кудрявого волосся. Вони були наче розкішними шовковими шторами для її очей.

Котрих я так і не побачив.

Нам час було іти. Вона ж зосталась, там де була, коли ми лише прийшли. Залишаючись майже нерухомою.

Мене ніхто не чекав. Тому сідаючи у свого залізного коня, я знав що, ще кілька годин в обіймах дощу, я тинятимусь по місту, втікаючи від самоти всередині мене. Ніч розуміла мене як ніхто. І ці стрілки на лічильниках, іноді, зовсім не нав’язливо зоставались моїми єдиними друзями. Ніч.

Вночі думалось якось не поверхносно. Втрати робились болючішими, рани глибшими, думки все за плутанішими. І все здавалось зовсім не таким як вранці. Все здавалось зовсім не таким. Тому опісля півночі, я намагався ні з ким не вести бесід, боячись либонь комусь довірити, те що із приходом ночі ставало куди виднішим ніж при світлі дня. Я любив та водночас ненавидів цю нічну відвертість перед самим собою. Відвертість без лейб, без призм.

Спалюючи літри бензину дорогами рідного містечка, я вкотре проїздив повз все тієї ж кав’ярні, у надії що побачу кудряву, гляну якого ж кольору її очі. І більше нічого мене не мурчатиме. Так й справді,той хто ніколи не дивиться у жіночі очі, повний бажання зазирнути у них. Це видавалось мені дивним,та не викликало збентеженості. Бо мій інстинкт самця, кидав мені виклик,просто побачити, те чого не видно. Так уже бувало не раз. Тому повний впевненості,зустріти її, це таки сталось. Моя самовпевненість,ще ніколи мене не підводила. У дзеркальце заднього виду, я все ж знову побачив, це кудряве волосся.

Дав назад і зупинився прямісінько біля неї, вона стояла неподалік все тієї ж вулички, та знову самотня. Здавалось від вологого холодного повітря її тіло стискалось у судомах. Я запросив її сісти,та вона здивовано витаращила на мене свої оченята. Каро зелені, не звично янтарні із зовсім не помітними домішками смарагду.