Коли я нарешті знайшов у собі сили відірватись від неї, вона жадібно ковтала повітря. Сукня упала додолу, встеливши старий паркет м’яким шовком.

Джулі стояла перед мною, так і не розплющивши очей у мереживній білизні, кольору молока. Мабуть раніше вона б злилась із її шкірою, та не тепер. Тепер полоски від не рівної засмаги чітко окреслювали контури…Її форм, округлі стегна, ямочки на поясниці… Я ще ніколи нікого так не хотів. До одурі, до памороків. Ще ніколи, нікого. Все що стосувалось її, було «ще ніколи»…

Притиснувши її усім тілом, я відчув як вмить вона обм’якла, у моїх сильних руках. Вона кришталь, у її очах розтанула ця ніч…

Розтанула, пристрастю та подихом морського вітру, скрізь прочинене вікно. Скрізь невагомі простирадла..

Разом із нею на моїх плечах під мелодію майже світанку засинало й курортне містечко.

Вислизнувши із її обіймів, на помацки я вийшов на веранду. Дістав цигарку. Я не курив уже шостий день. Я навіть забув про цю звичку. Та вона згадалась, у ту мить коли я споглядав як безпечно вона спить у мене на плечі.

Три, чотири місяці. Три, чотири місяці. Кортіло дізнатись усе. Та хіба я міг, осквернити її щастя запитаннями про… Я не питав нічого, лише думав. Я без зупинку думав про те, що її дні зовсім скоро добіжать кінця.

Може вона марить. Бо це походило на злий жарт. Та це було правдою, нажаль це було правдою. Одного разу, коли Джу була у душі, я заліз до її сумочки і знайшов там пігулки й медичну карту.

Ніяк не міг второпати, звідкіль у цієї дівчинки стільки сил жити. Жити і учити цьому ремеслу й мене.

Я сотні раз боготворив й проклинав цю кав’ярню. За цей тиждень я прожив більше життя аніж за усі свої двадцять п’ять . Це наче нарешті вийти із запою. Це наче народитись заново знаючи, що все ж помреш. Це як навчитись думати. Вона так багато говори про все. Їй не було впадло думати навіть вранці. То невже одного ранку я прокинусь, а її уже не буде поруч. Невже одного ранку я прокинусь знову у своїй бетонній коробці, загнаний совістю. Із умінням жити. Навіщо буде мені воно, коли окрім неї більш цього не уміє робити ніхто. Здається ніхто!

Ніхто більше не уміє танцювати у темряві, без музики. Дивитись телевізор на дивані головою у низ. Ніхто більше не уміє пекти тістечка із чорницею, ніхто більше не уміє робити мене щасливим. Чим далі мої ночі все більше наповнювались страшними примарами.

Примарами про її «не існування»...

Минав другий тиждень мого непередбаченого ввікенду.

Ми жили не вилазячи із ліжка днями, не повертаючись до будиночку сутками. Не забуваючи зустрічати жодного світанку й не пропускаючи жодного заходу сонця. Ми наскрізь пропахли цитрусовими й солоною водою. Із блідої наче молоко дівчини за чотирнадцять днів Джулія перетворилась на засмаглу, майже мулатку.

Ввечері вона цитувала мені Шекспіра, і я навчився її слухати. Навчився вслуховуватись у кожне її слово, запам’ятовуючи усе без залишку.

Одного разу Джулі оперлась на перила будинку, і втупила погляд вдаль горизонту. Джу, що з тобою?

Певно їй стало гірше. Ні вона і раніше кривила так обличчя, та цього разу це було якось зовсім по іншому.

Я поспішив принести їй пігулки й склянку води. Вона ковтнула їх певно зо шість. Потім обернулась, випрямилась і набрала повні легені повітря. Тримаючи склянку у руках, сіла у крісло. Втупилась у дно. Певно не хотіла аби я бачив її очей повних сліз. Вона уже кілька раз так робила, і я покірно вдавав, що не помічаю. Часом намагався допомогти їй, та вона вперто поверталась до мене спиною. І через кілька хвилин знову сіяла посмішкою.

-Джу, що сталось? Що ми маємо робити?

- Заспокойся! Зараз я повернусь, а ти тим часом, зніми із дрота чисті рушники. Підемо до пляжу.

- Джуліє, будь-ласка, хоча б раз. Скажи мені правду.

Вона знову опустила очі, і спокійно мовила:

-Правда у тому, що мені варто повертатись додому.

Сказавши ці слова вона зайшла до будинку, повільними кроками. Я за вказівкою таки зняв рушники і склав їх до корзини. Через кілька хвилин вона повернулась. Ось тільки но вона була блідою, її всю трусило. Та тепер цю жінку не упізнати. В такі моменти вона перетворювалась на незламну стіну. Здавалось вона могла дати раду будь-яким емоціям. Тай я сам ніколи не терпів поразок, тому намагався її зрозуміти.

Так, ви праві. Я безнадійно закохався. Ще коли почав пектись про жінку, немов про рідну. Ще коли вперше зазирнув в її очі. Ще коли вперше дав їй над собою владу. Я дав їй у руки величезного, гострого ножа. Який вона зовсім скоро встромить мені до грудей. І я не матиму права її у цьому винити.Як завжди ми пробули на пляжі до самісінького вечора.

Темнота згущувалась. На пляжі увімкнули генератор. Світло придало картині казкового вигляду.

Я знову запитав її..

- Ти в порядку?

- Звичайно!

- У тебе такий вигляд, наче ти за три десять земель звідусіль.

- Вибач, просто все це має добігти кінця…І я е можу про це не думати.

Я чекав цієї розмови, і щоночі страшкувато марив нею. Якби можна було просто скази « не йди», та я розумів це не допоможе.

-Я хочу бути поруч. Я хочу допомогти тобі. Я хочу…

-Ні! Я хочу аби ти запам’ятав мене такою. Красивою і щасливою. Я так тобі вдячна. Ти краще що було у моєму житті. Ще із тої самої миті коли ти глянув, на мене, там у кав’ярні. А ще знаєш що? Я хочу зкупатись в нічному морі, ось тільки лише ти заплющ очі, доки я не зайду до води.

-Хаха, звісно.

Ні, я не заплющував очей. Приєднався до неї і також уперше купався вночі. Дивися як місячне сяйво омивало її обличчя. І намагався запам’ятати її усію, кожний міліметр шкіри.

Жодних обмежень, жодної метушні. Я навіть не знав,що під моїми ногами, лише темрява й місячне сяйво.

Гострі відчуття охоплювали моє тіло, й розум від цієї незвідності. Чому я не робив цього раніше?

-Як би я хотів робити це щоночі.

Вона обвила мою шию і цілувала, дозволяючи гладити своє волосся. Даючи зрозуміти що ми робимо це востаннє. Що я можу купатись з ким завгодно на цьому пляжі, у цьому морі, під цими зорями. Лишень більше не з нею. Вона давала надію, паралельно даючи зрозуміти, що вона хибна.

Завтра я везтиму Джулі додому.