Так ми й заснули у цьому осередку мистецтва, палаючи, вимазані у фарбу.

Ранок не забарився. І зараз як не старалась б моя залізна леді, їй не вдавалось приховати смуток й мокрі очі. Вона тинялась із кімнати у кімнату, час від часу заходячи, ще до вчора не звідану кімнату й довго дивилась на мольберт. Торкалась полотна, важко зітхала.

Так важко, що важкість цю я відчував за стіною, скрізь щілину у дверях, підглядаючи за її таємними стражданнями. Валіза була зібрана й схована до багажника авто. На кухні томився, нею так і не торкнутий сніданок.

І на веранді уже зачекався нас, старий. Він приніс нам величезну спілу диню. Таку спілу, що навіть на відстані я міг відчути солодкий запах меду. Він широко посміхався, прощаючись і запрошував обов’язково завітати до нього наступного літа. Обіцяв, що добудує до наступного року другий поверх із великим просторим балконом. Із якого буде добре видно море.

Від нього слів у неї в горлі ставав комок. За кілька хвилин вона ковтнула їх певно з десяток.

Ми від’їздили, Джулія прилипнувши до віконця, дивилась, на в слід махаючого руками дідуся. Піджимала з досади губи, й знову починала щось говорити. Певно розмовляючи їй ставало легше.

- Я пам’ятатиму його!

Від минулого не втечеш,навіщо?

До того ж, я люблю його, я люблю своє минуле. Це моє життя!

Ніколи не розуміла, людей,що чимдуж тікають від себе колишнього. Як я можу любити зараз, коли я не визнаю «колись»?

А забути того кого колись, кохала, взагалі не можливо. Як сильно ти б не старався. Від правди не втечеш. Я й досі пам’ятаю, того першого.

Бо я свято вірю у те що, людина кохає не раз у житті. Бо у такому випадку ми б усі зостались самотніми й нещасними до самої старості, ще після першої невдачі у свої шістнадцять. Так й я мабуть б також померла б душею, у свої шістнадцять.

Та я вірю у останнє кохання1

Отакі теми були її хобі, за дві із хвостиком неділі, вона витягнула із мене більше ніж у мене було. Я вже майже звик, до постійного із нічого «А знаєш…», після цього слова я автоматично налаштовував свої мізки на продуктивну працю.

- Мені немає кого згадувати.

Ще не докінчивши промови, я вже жалів про сказане. На її очах навертались сльози. Вона різко забрала босі ноги із натертої до блиску панелі авто, скрутилась калачиком й як навіжена захнюпала. Що я накоїв? Риси її обличчя вмить спотворились жалісливою гримасою. Руки закривали очі, й втирали туш.

- Коли я вийшла із поліклініки, із цим смертним тавром на папірці. У черзі я тридцять сьома, а мій час добігає кінця. Світ став мені не милим. Я не хотіла бачити нічого довкола. Я чесне слово хотіла викинутись із мосту, під колеса якогось із потягів. Я вже стояла там. Я вже подумки зшкрябувала свої залишки із колії. Коли до мене підійшла маленька дівчинка, позаду неї стояла її бабуся. Маленька протягнула мені знімок. На фото була море. Вона запитала що там, попросила прочитати напис на розвороті. Бабуня зніяковіло потискала плечима і із здобренням кивала. І я виконуючи вказівку читала:

Тоді крихітка плескаючи у долоні радісно всміхнулась.

- Колись я обов’язково побачу море. Обов’язково. Мені подивитись хоч би одним глазочком.

Макс, я пообіцяла собі,що не здамся. Я пообіцяла собі бути сильною. І перше, що я зробила, купила білет на поїзд.

Додому, ми повертались якось значно скоріше. Якось зовсім не так, як то було раніш. Зі мною поруч більш не було дівчинки підлітка, шаленої й безтурботної!

Поруч, на сидінні зі мною їхала доросла жінка, із власним тягарем проблем. Чи то скоре повернення додому й неминуча білизна палат й халатів, чи то мої слова зовсім збили її із пантелику. Зламали куленепробивну стіну. Та вона стала як штатив-непорушною. Як у ставку риба-мовчазною.

Місто зустріло нас густою стіною дощу. Вода свинцевими каплями вдарялась об скло автомобіля і Джулі щоразу злякано сіпалась. Вона заборонила везти її додому. Наполягаючи, аби ми розпрощались там де й зустрілись.

Кілька хвилин ми мовчки спостерігали, як від дощу ховаючись, до нашої рокової кав’ярні вбігають люди, метушливо біля вікон знімаючи наскрізь промоклий верхній одяг. Аж поки й самі не зважились покинути тепле авто й ввійти у ці двері.

Я тримав у руках її валізу й відчував невимовну важкість, і так мріяв аби ця важкість була вагою її суконь. Та нажаль, важкість ця була, тою що звуть «тягарем розлуки».

Обравши столик посеред залу ми замовили її улюблену каву, Бейліс та вершки.

Вона тонкими пальчиками водила по краєчку скляної вазочки. Там, у середині неї були горстки зерняток кави( вони були тут повсюди) й маленька свічка. Її запалювали офіціанти, як тільки бачили що хтось присідає за столика. Важкі штори на вікнах не давали пробитись жовтизні від вуличного освітлення. Й тому тут завжди панувала напівтемрява, що я так її обожнював.