Лише тепло від свічок, давали відчуття, наче у кожного на столику власне сонце.

Саксофоніст у куточку, біля барної стійки. Відданий своїй справі, ловив на собі захопливі погляди. Здавалось музика лунає, либонь із самісінької душі цього юнака.

Й моя Джулі, вперше схожа на інших, захоплено плекала кожен звук, що лунав із як вона стверджувала « найбільш сексуального інструменту».

Тривога не покидала моєї душі. А вона мовчала. Жодного останнього зізнання, жодної прощальної розмови. Я так на неї чекав. А вона лишень, торкалась то вазочки то моєї руки. Ці дотики обпікали. Та їй й не варто було нічого казати, погляд її говорив за неї.

Мені стало зле, певно із довгої дороги, й я забажав вийти до вбиральної, аби вмитись холодною водою. Коли я вставав із крісла вона, схопила мене за руку.

Міцно, міцно. Так що котячими пазурами, врізалась у шкіру. Привстала із за столика й ривкувато вп’ялась у мої вуста. Моє серце чимдуж забилось й вивільнившись із її міцних обіймів я направився, куди й збирався.

Повернувшись за столиком уже нікого не було. Стояла лише зім’ята серветка й квапливо залишена , біля неї гелева ручка. Вогник у склянці не горів.

Це була так у її стилі. Зникнути. Це було так у її стилі. Ні звідкіль, в нікуди.

Мене стиснуло у горлі велике зло. Зло на цю жінку. До чого огидною здалась мені вона. До чого підлою. Просто втекти, позбавивши мене навіть права на останнє «Прощай». Лише той поцілунок, щось шепотіло мені тоді що він останній.

На серветці її дитячим почерком:

«Моя остання любове. Все минає. Скоро й твоя біль мене.

Навічно кохатиму тебе. Навічно твоя Джулі»

Ненавиджу її...

Здається Стокгольм радів мені. Так, саме він, мій тимчасовий притулок. Бо мій рідний Тернопіль душив мене при кожній можливості, затягаючи на шиї зашморг.

Продавши авто, із якого було не вивести плям її присутності, я із задоволенням придбав собі квитка на літак.

Втрачати мені було нічого.

Мою квартиру постійно заливали сусіди. І я цілком ризикував повернутись до акваріуму.

За кермом мого авто тепер роз’їздив якийсь тип. Я нікудишній психолог із яскраво вираженим синдромом самозїдження (І що, що немає такого синдрому, давайте назвімо його синдромом Максима Романовського) Не надто уважний син.

Матінка певно уже забула як я виглядаю. Здається, окрім мене у моїх друзів завжди знайдеться хтось важливіший. Від шкідливої звички мої легені кричать на допомогу, а серце після цієї чудової дамочки перетворилось на відбивну.

Тому, як казала Земфіра «Як не злетимо, то поплаваємо». Але спочатку я все ж таки злетів.

І я привітно зустрічав стюардесу на борту свого літака, із ввічливою посмішкою. Подавляючи нею, свого внутрішнього самогубцю. Який стукав мені по скроням із середини голови.

Я – самотній вовк! Ним і залишусь. Її уб’є її ж серце, мабуть мене теж.

А можливо, колись й я матиму. Фарбовану блондинку-дружину. Котра старітиме у мене на очах, і із кожним днем видаватиметься мені все менш привабливою. Мабуть доньку котру, назву, не по звичному для нашої україномовної місцевості Джулією.

І сина, котрого ніколи не віддам на психологічний факультет.

Мабуть, усе це буде у мене, як у середньостатистичного чоловіка. А можливо я помру невдахою не доживши до тридцяти від алкогольного отруєння.

Та чи цього життя я хотів?

Чи хотів я стати психологом із середньостатистичною зарплатнею?

Людиною котра із байдужістю вислуховує чужі біди й сухо, прикриваючись професіоналізмом ставить вироки?

Чи ж цього?

Тож Стокгольм зустрів мене, уже нічним й зоряним. Це чарівне містечко розташоване на чотирнадцяти островах островах. Пролітаючи літаком, я дивувався чаруючими водними пейзажами що оточували їх.

Я обожнюю Ніч. Так. Тепер мені немає чого боятись. Тепер я не боюсь, що хтось скористується дією місячної доньки й вип’є мою душу. Вона уже випита до дна. Більше нею либонь ніхто не пригоститься.

Ніч, тут була чаруючою. Прекрасною.

Та весь шум багато міліонного міста залишився за спиною. Коли я ввійшов до масивної споруди Ратуші.

Тут було на диво тихо. Дратували лише декілька пар людей, котрі ніби на зло, вели себе так як ми колись із Джулією. Від дня її втечі минуло два місяці. І вона виявилась страшенною брехухою Біль не минав. Я й досі шукав її посеред перехожих у натовпі, й досі кожна темноволоса дівчина була нею, й досі її шифонові сукенки марились повсюдну. Закінчувалось літо, кілька неділь я убив марнуючи на пошуки своєї примари. Та вона не залишила по собі нічого.

По закінченню нашого фатального роману, виявилось, що я не знав про неї нічогісінько. Ані чим вона займається, ані де працює, навіть прізвиська її не знав. Лише ім’я, та чи не вигадане воно? Вона ж так боялась розкриття. Минало два місяці, і я із страхом на серці, упевнював себе що вона жива. Що серце її ще б’ється. Нехай і не для мене.

Мене супроводжував сад неймовірної краси. Якби вона була тут, певно б уся Ратуша бачила як я червонію ніяково за її голосні вигуки. За її дитячу поведінку.

Та можна не червоніти, можна не соромитись. Із цим садом я на одинці. Скульптури, розкидані по всій неосяжній території парку надавали казкової атмосфери. Вдосталь відпочивши тут, посеред нічних ароматів квітів і чогось солодкого. Певно так пахне котрась із квітучих, лише у ночі квітів.

Не бажаючи іти до своєї знятої квартирки, за кілька кварталів звідсіль, я вирішив прогулятись вздовж набережної Норр Меларстранд.

Вода, що билась об пірс, ліворуч мене нагадувала мені море. Варто було лишень заплющити очі.

Світло із високих фанарів відбивалось у калюжах. І я навмисно ставав ногами у них аби зруйнувати картинки у воді.

Прямуючи, я наштовхнувся на художника. Зовсім не старого. Та солідного у своєму віці чоловіка. Він походив на парижана із своїм шарфиком на шиї. Ні, я ніколи не був у Парижі. Та саме так, я уявляв тамтешніх митців фарби.

Він малював якусь руду жіночку. Що мабуть уявляючи себе німфою сиділа на маленькій розкладній табуретці, удаючи що дивиться десь у далину. Ну знаєте, як оце малюють картини. Чеб то погляд, що не приковує до себе уваги, водночас дає відчуття віддаленості.