Я згадав свою обіцянку. Посміхнувся й покрокував далі. Кілька раз обернувшись, ніби намагаючись запам’ятати цей момент.

А у ранці я прокинувся із нав’язливою думкою, що я мушу піти до магазину й купити собі фарб, обов’язково. Фарб, які пахнутимуть мені теплом.

І я таки їх купив. Знайшовши, за допомогою навігатора чудовий магазинчик й залишивши там кругленьку суму грошенят. Не маючи уявлення на що житиму через недільку, другу.

Я мусив малювати.

І це було вище усього. Я завжди пікся, про те що подумають про мене люди. Що вони скажуть. Та як відноситимуться до мене. Тут мене ніхто не знав, я замовляв каву у офіціанток, які й тями не мають хто я. Які ще не звикли, що я п'ю, коли та з ким. Котрим ще треба пояснювати, як саме заварити мені мою особливу каву. І отримував від цього задоволення.

Я йшов по вуличкам із викладеною бруківкою, із кольоровими, колоритними та притаманними цим місцевостям будиночкам. Й зовсім не мав пов’язаних із ними спогадів. Жодних! Розумієте? Як це втрапити, наче на чистий аркуш паперу. Де ступаєш уперше.

Я вільно міг розкласти десятки тюбиків із фарбами посеред міста. Або навіть десь вздовж прогулянкової доріжки Монтеліусвегену, котра наче стрибала по пагорбам. Із відси відкривався неймовірний вид на Затоку. Ще розповідали перехожі, котрих звісно цікавив дивак, малюючий десь посеред газону, що тут зроблено було не одну пропозицію руки та серця.

Через декілька тижнів я так захопився роллю вуличного художника, що й сам почав малювати портрети панночок, що прогулювались то парком, то набережною.

Дивно, та щедрі туристи, були зовсім не скупі. Коли представлялась можливість привести із самого Стокгольму власний портрет.

Я знову майже кинув палити. І майже перестав її ненавидіти. Розуміючи, що лише через неї я там де є зараз. Я, той ким я є зараз. Я не живу тим, чим не хочу.

Підводив часом пізньої ночі, очі до зоряного неба і промовляв!

- Дякую, тобі мій янголе.

Я став все частіше телефонувати матері. Я робив це набагато частіше, аніж коли жив за пів години їзди, від її домівки.

Я став тим ким, вона хотіла мене бачити. Тим, кого нарешті можна було закохатись, по справжньому.

Коли малював я відчував її присутність.

Уже кілька тижнів, по пам’яті я намагався відтворити її обличчя. Та нічого не виходило…

Якось я зрозумів, що насправді прожив із нею за тих шалених три тижні усе життя, і тепер маю повне право просто існувати..

Я прокинувся у палаті. Білі стіни. Сонце боляче, тонким лезом різало сітківку мого ока. І щось страшенно нило у нозі. Я не міг нічого згадати. Зовсім нічого. У голові майоріло щось, зовсім не зв’язне. Я корчив обличчя від болі. Та здавалось вона стихала. Тоді як я побачив дівчину у білому халаті, білявку. Котра випускала якусь рідину у мою вену.

- Де я? Що зі мною?

Тоді я згадав й справді як збирався перейти дорогу. Мабуть мені ще й випишуть величезний штраф за перехід дороги у не призначеному для цього місці.

Я не забарився із тим аби оговтатись, що сталось. Як у палату вбігла жіночка у такому ж білому халаті. І я ще не зовсім розумів, що вони говорять. Та дещо таки вивчив. Річ ішлась про якусь кров, про переливання.

Мені потрібне переливання крові, чи що? Я оглянув швидко своє тіло, але на ньому навіть не було бинтів, жодного пошкодження, окрім кількох подряпин на лобі та синця на нозі. Мабуть він мене й болів.

Онучка моєї землячки, оперативно почала розповідати мені, що у лікарні зовсім немає запасів моєї групи крові, оскільки вона є дуже рідкісною.

А одному із пацієнтів терміново потрібна саме така кров, яка є у мене. І те, що я сюди потрапив є єдиною надією для цієї людини.

Вона пояснила що адміністрація поліклініки просить мене аби я дав згоду на переливання крові. Видавши мені термінову інформацію, на одному лише подихові. Медсестра стала в очікуванні моєї відповіді, нервово тереблячи ватний тампон, що зостався після мого уколу.

Що ж, мабуть й справді опинився тут не дарма. Коли можу врятувати чиєсь життя. А може це чиясь мати, чи кохана жінка.

Без вагань я дав свою згоду. Й білявка від радості поцілувала мене у мій подряпаний лоб. Гукнула когось.

Через кілька хвилин до моєї палати ввійшло декілька молодиків й допомогли мені перебратись до крісла й чимдуж кудись мене покотили.

Привезли, по довгому білосніжному коридору до кабінету, й так само професійно допомогли мені перебратись на кушетку. Поруч стояла каталка. На ній хтось був. Та у лежачому положенні, я не бачив ані обличчя, ані ще чогось. Що могло б якось змалювати у моїй уяві бодай якийсь портрет цієї людини. Мені принесли якісь папірці, аби я підписав. Так. Не надто обачно, було зовсім не намагаючись їх прочитати. Просто поставити підпис. Та все ж…

Мені підключили якийсь апарат, потім ще, і ще щось. Я заплющив очі, аби не дивитись на приготування , що відбуваються довкола мене. Звісно бачив скою кров, десь там, вона бігла по прозорим трубочкам.

Коли процедура була завершена, я відчув млявість. Та, як потім розповіла мені Саманта( це та білявка у білому халатику), втратив свідомість.

Минула доба, і мені стало уже краще. І після переливання досить таки великої кількості крові. Тай нога уже не так боліла. Виявилось, я став ще й щасливим власником струсу мізків. Але ці мізки вже давно потрібно було як слід в стряхнути.

Мене добряче нудило й паморочилось у голові.

У цій палаті під піклуванням ласкавої та доброї Саманти я провів кілька днів. Як добре, що моя страховка покрила усі витрати на лікування.

Вони приходила до мене дуже часто. Казала, що бабуся завши навчала її української, та вона ніколи не мала можливості, як слід поспілкуватись із кимось, хто розмовляє українською. А тут така велика вдача.

Одного разу вона запропонувала мені познайомитись із тією людиною, котрій я якоби врятував життя. Я не міг відмовити добрій та уважній медсестрі. Тим паче, Саманта розповідала, що вона бажає знайомства зі мною, як тільки прийшла до тями. Що ж нехай. Думаю слова удячності, аж ніяк не вдарять по моєму его.