Главная Случайная страница


Категории:

ДомЗдоровьеЗоологияИнформатикаИскусствоИскусствоКомпьютерыКулинарияМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОбразованиеПедагогикаПитомцыПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРазноеРелигияСоциологияСпортСтатистикаТранспортФизикаФилософияФинансыХимияХоббиЭкологияЭкономикаЭлектроника






ТЕОРІЯ НАВЧАННЯ Й ВИХОВАННЯ Й. ГЕРБАРТА

 

Одним з найвидатніших представників німецького освітнього руху був Йоганн Фрідріх Гербарт (1776-1841), послідовник Песталоцці. Він вчився в Ієнському університеті на філософському факультеті, і з 1797 по 1800 роки працював домашнім вчителем у сім'ї знатного швейцарця. Тут почала складатися його педагогічна система. Коли І.Ф.Гербарт познайомився з досвідом Песталоцці, з його "психологізацією навчання", він почав посилено вивчати його праці і широко пропагувати ідеї Песталоцці в Німеччині.

Після дворічної підготовки до професури І.Ф.Гербарт з 1802 року читав курс педагогіки у Геттінгенському університеті. Починаючи з 1806 року написав ряд праць: "Загальна педагогіка, виведена з цілей виховання" (1806), 'Толовні пункти метафізики" (1808), "Загальна практична філософія” (1808). Потім він зайняв кафедру філософії і педагогіки в Кенігсберзькому університеті, яку раніше займав Кант. Тут він створив педагогічний семінарій і дослідну школу (гімназію) з інтернатом і сам брав велику участь у практичній підготовці майбутніх педагогів. У 1816 р. випустив підручник "Псшологія", у 1925 - солідну працю "Псшологія як наука, що їрунтується на досвіду метафізики і математики". У 1833 році знову переїхав до Геттінгена, де видав ряд праць з психології, філософії, етики і педагогіки. Тут вийшла друга його основна педагогічна праця "Нарис педагогічних читань" (1835).

Й.Ф.Гербарт за своїми поглядами був ідеалістом-метафізиком і вважав, що світ складається з незмінних найпростіших частин - "реалів", які вступають між собою в різноманітні зв'язки, створюючи лише враження, що світ змінюється.

 

Тому людина не може пізнати ні реалів, ані світ. Йому чуже діалектичне мислення Гегеля.

І.Ф.Гербарт вважав, що мета виховання полягає у формуванні доброчесних людей, які вміють пристосовуватись до існуючого суспільно-політичного ладу і підкорятися йому. Сам педагог повинен ставити перед вихованцем ті цілі, які той поставить перед собою, коли стане дорослим. Ці цілі можуть бути поділені на цілі можливііцілінеобхідні.

І.Гербарт перший оформив педагогіку як науку, чим зробив значний крок в ії розвитку. Він вимагав встановлення певного співвідношення між теорією і практикою. І.Гербарт ввів у педагогіку категорію "педагогічний такт".

У багатьох своїх працях І.Гербарт вимагав від вихователя "науковості і сили думки". Наука про виховання служить педагогу очима, що дають йому можливість чітко бачити, що він робить.

Щодо процесу виховання, то він у Гербарта складається з трьох складових частин: 1) виховуюче навчання; 2) керування; 3) моральне виховання. Гербарт вважав, що освіта нероздільна з вихованням. Однак він неправомірно підмінив складний процес виховання навчанням, не враховуючи вплив соціального середовища і значення емоцій в моральному вихованні.

На думку І.Гербарта, навчання має ґрунтуватися на багатосторонності інтересів, які спираються на досвід, котрий розуміється ним як ознайомлення з навколишніми предметами і стосунками 3 людьми.

Педагогіку І.Гербарта можна по праву назвати педагогікою інтересу. Він вважав необхідним так вести викладання, щоб назустріч новим враженням, які повідомляє учитель, у душі учнів піднімалося уявлення, що в них уже є. Засвоєння нових уявлень на основі досвіду, що є в учнів, він назвав апперцепцією.

Основою інтересу І.Гербарт вважав увагу. Дітям спочатку властива примітивна увага, яка є першим видом мимовільної уваги. Другим видом мимовільної уваги є апперцептивна увага, яка немов би висилає уявлення. потрібні для засвоєння і закріплення нових. Від мимовільної уваги він відрізняє довільну увагу, яка залежить від прийнятого раніше наміру, від зусиль самого учня.

Розглядаючи умови, що сприяють збудженню у дітей інтересу до шкільних занять, І.Гербарт вказував на необхідність систематичного, зв'язаного викладу матеріалу вчителем, причому виклад не повинен бути розтягнутим, одноманітним. надмірно спрощеним, так як знижує інтерес учнів і розсіює їх увагу. І.Гербарт добивався, щоб викладення було вільним від будь-якої штучної манірності. У викладенні слід широко користуватися наочністю.

Розкладаючи інтерес на частини, І.Гербарт виділяє різні ступені: враження. очікування, вимога, дія. Викладання у зв'язку з цим повинно: показувати (відноситься до ясності), пов'язувати (відноситься до асоціації), повчати (відноситься до системи), філософські обґрунтовувати (відноситься до методу), бути наочним (відноситься до враження), зв'язним (відноситься до очікування). таким, що підносить (відноситься до вимоги), таким, що захоплює дійсність (відноситьсядодії).

Процес навчання і зокрема урок, за Гербартом, проходить 4 стадії, які називають формальними ступенями навчання.

1. Ясність (виразність) - це заглиблення в навчальний матеріл у стані спокою. У психологічному плані тут вимагається мобілізація уваги учнів.

2. Асоціація - це заглиблення в учбовий матеріал у стані руху уявлень. Новий матеріал вступає у зв'язок з наявними уявленнями учнів, отриманими раніше на уроках. Так як учні не знають, що вийде в результаті пов'язування нового зі

 

старим, І.Гербарт вважав, що в психологічному плані тут має місце чекання. В дидактичному плані - краще проводити бесіди, невимушені розмови з учнями.

3. Система - це усвідомлення навчального матеріалу в стані спокою душі. Характеризується зв'язним викладом нового матеріалу з виділенням основних положень, з виведенням правил і формулюванням законів. Психологічно цей ступінь відповідає, за Гербартом, "пошуку". В галузі дидактики - це формулюваннявисновків, правил, визначень.

4. Метод - це усвідомлення навчального матеріалу в стані руху душі, застосування отриманих знань на практиці. Психологічно цей ступінь вимагає дії, дидактично ж - це навчальні вправи, що вимагають від учнів широкого застосування отриманих знань.

Він розробив принципи керування у шкільному закладі, які мають своїм завданням зовнішнє дисциплінування учнів, привчання їх до порядку. Дитина, на думку І.Гербарта, проявляє "дику пустотливість", що кидає ії в різні сторони, вона має тенденцію порушувати встановлені в школі порядки. Для цього й потрібно приборкати дикість у дітей, тобто керувати ними. В рамках принципу керування Гербарт рекомендував такі засоби керування: погроза, нагляд, накази і заборони, покарання (в тому числі і тілесні), уміння зацікавити дітей і заповнити їх час, авторитет і любов. Останній принцип, він вважав, виходить за межі керування.

Моральне виховання в системі педагогіки І.Гербарта пов'язане з навчанням. Метою морального виховання є виховання характеру. Воно повинно прагнути зробити пануючими у вихованця п'ять моральних ідей, які начебто охоплюють всю етику. Це ідея внутрішньої свободи (що робить людину цілісною істотою, усуває внутрішню боротьбу між судженнями і вчинками), ідея вдосконалення (яка поєднує силу і енергію волі та забезпечує "внутрішню гармонію" людини, повноту життя, вимагає настирливості, організованості), ідея приязні (яка сприяє погодженості волі однієї людини з волею інших), ідея права (яка має вирішальне значення в розв'язуванні конфліктів між волею людей, регулює ці конфлікти), ідея справедливості (якою треба керуватися, визначаючи нагороду тому, хто зробив добру послугу суспільству, або покарання тому, хто порушив закони і правила).

І.Гербарт підійшов до важливого принципу виховання - опора на позитивне, що вимагає того, щоб вчитель та вихователь на перший план ставили те позитивне, яке є в кожного від природи. Позитивне тут постає відправною точкою длярухувперед.

Окрім навчання (як головного засобу морального виховання) І.Гербарт виділяє й додаткові засоби: строгий розпорядок дня; схвалення або засудження поведінки дітей; відвернення дітей від всього, що може подіяти на них збуджуюче; дотриманш! раз назавжди встановлених правил поведінки; вироблення релігійного почуття смирення і залежності від "вищих сш”.

Отже, педагогічна теорія І.Гербарта зробила великий вплив на розвиток теорії і практики виховання в багатьох країнах світу

Та головною умовою, що дозволяє уявленню перейти в область свідомості та стати усвідомленим є його підтримка з боку минулого досвіду суб'єкта (уявлень, що були отримані в минулому). Якщо нове враження не отримує такої підтримки воно усвідомлюватись не буде.

Таким чином нові враження завдячують своїм існуванням в нашій свідомості не спеціальній силі душі, як вчені вважали раніше, а взаємодії теперішнього та минулого досвіду. Сам процес злиття уявлень з минулим досвідом Гербарт назвав „апперцепцією",а рух минулих уявлень на зустріч новим -„апперцептивною масою",(схожою є теорія сприймання Гельмгольца).

Крім уявлень, Гербарт виділяв в свідомості почуття та волю, які вважав продуктом відношень між уявленнями, частковим випадком їх взаємодії (тобто дані процеси втрачали самостійні характеристики, а зводилися до сили уявлень - за це критикували Гербарта вже його сучасники).

Крім уявлень, Гербарт виділяв в свідомості почуття та волю, які вважав продуктом відношень між уявленнями, частковим випадком їх взаємодії (тобто дані процеси втрачали самостійні характеристики, а зводилися до сили уявлень - за це критикували Гербарта вже його сучасники).

Отже, в психології Гербарта все духовне життя є результатом взаємодії уявлень,а свідомість є лише сумою уявлень, їх властивістю.

ТеодорВайтц(1821-1864)

Особливу популярність отримали 3 учня Гербарта: Т. Вайтц (1821-1864), М. Лацарус (1824-1903)та Г. Штейнталь (1823-1899).

Вайтцвиступив з ідеєю про необхідність вивчення духовного життя первісних народів. У своїй праці „Антропологія первісних народів" він намагався зібрати матеріал про життя різних відсталих народів, їх культуру, релігію, особливості сімейного життя.

Лацарус, Моріц - видатний німецький вчений і письменник, син рабина Аарона Левіна Л., народився в 1824 р в Філен (Познань), помер в 1903 р в Мерані (Тіроль). Ріс і виховувався Л. в глухому містечку, де з двохсот домохазяїнів щонайменше сорок були вченими талмудистами; ці сорок чоловік «без усякої земної мети або практичної вигоди з невтомною старанністю були зайняті своєю наукою, правда, дуже вузької, але все ж вимагає надзвичайного напруження думки і старанності» ( «Aus einer jüdischen Gemeinde vor fünfzig Jahren»). У цьому середовищі, що вирізнялася дивовижною одухотвореністю, Л. провів свою юність, вивчаючи єврейську науку і філософію і готуючись до комерційної діяльності. Однак незабаром Л. рішуче став відмовлятися від кар'єри комерсанта і після закінчення брауншвейгской гімназії вступив в 1846 р в Берлінський університет, де вивчав як природні науки, так і філологію і філософію. У 1850 р Л. отримав ступінь доктора філософії - він вважав себе послідовником Гербарта. На цей час припадає перша його літературна робота, «Ueber die sittliche Berechtigung Preussens in Deutschland»; Л. доводив, що Пруссії належить в Німеччині перше місце з огляду на її успіхів у науковій, релігійній та філософській областях. Після цього політико-соціального ескізу Л. цілком присвятив себе психології, причому головну свою увагу звернув на складні душевні явища. З 1856 р стали з'являтися його чудові монографії з психології, що склали його головний науковий працю, «Das Leben der Seele in Monographien über seine Erscheinungen und Gesetze» (3 тт., 3-е изд., 1897). Цілий том цієї праці зайнятий роботою про «дух і мовою», яка створила Л. видатне місце серед лінгвістів і філософів. У 1860 р Бернський університет запропонував йому кафедру психології, і в тому ж році він разом зі своїм другом і родичем, професором Штейнталем (див.), Став видавати «Zeitschrift für Völkerpsychologie und Sprachwissenschaft» (1860-1890, 20 тт.). Метою цього журналу було створення нової галузі знання, нової науки, яку Штейнталь назвав «психологією народів» і яка охоплювала собою все те, що входить тепер в область антропології, етнографії, фольклору, груповий і класової психології. У Берні Л. був ректором університету; в 1866 р на запрошення прусського уряду зайняв кафедру в Берлінській військової академії, де читав курс «Psychologie des Staatslebens» до 1873 року, коли Берлінський університет запропонував йому кафедру психології, яку він займав до 1895 р До 70-річного ювілею Л . отримав привітання від імператора Вільгельма II, Бернський університет підніс йому звання почесного доктора юридичних наук, а Hebrew Union College в Цинциннаті - доктора теології. За час своєї викладацької діяльності Л. написав цілий ряд досліджень по психології, з яких «Ueber die Reize des Spieles, ein psychologischer Blick in unsere Zeit» і деякі інші займають дуже чільне місце в психологічній літературі Німеччини; він дав також ряд літературних портретів і характеристик Гербарта, Спінози, Мендельсона, Ауербаха. У 1887 р він випустив свої промови і статті, що стосуються єврейства, під назвою «Treu und frei», куди, до речі, увійшли «Was heisst National?»; «Unser Standpunkt»; «An die deutschen Juden»; «Auf Moses Mendelssohn»; «Auf Michael Sachs»; «Aus einer jüdischen Gemeinde vor fünfzig Jahren», а також кілька публіцистичних статей проти антисемітизму. З останнім Л. енергійно боровся, вважаючи його тимчасовим явищем, продуктом реакції. Виступав він проти антисемітизму, підкреслюючи з особливою силою, що євреї «німці, німці і тільки німці» і що їх об'єднує лише релігійна зв'язок, але зате міцно і міцно. Вірність, говорив Л., є корінь євр. релігії. «Провидіння створило нас євреями; перша вимога, звернене до всякого чесній людині, говорить: залишайся y прапора! У прапора, за яким йдуть вже три тисячі років, на якому немає ні плямочки - багато крові, але не чужий, а власної, нашої крові. Це те прапор, на якому написані слова: Adonai-nissi! Предвічний - моя хоругву! У цього прапора ми залишимося в ім'я честі: цей зв'язок і ця вірність дають моральному світу щось таке, чого йому ніщо інше дати не може ». З 1894 р Л. став писати виключно з єврейського питання; за 8-9 років їм випущені два значних твори: «Der Prophet Jeremias» (1894) і «Die Ethik des Judenthums» (1898, 2-е вид. 1899 англійський переклад, 1900, російський з передмовою Ар. Горнфельда, 1903) . Етика іудаїзму розпадається на дві частини: 1) Основоположення морального вчення і 2) Мета моральності: освячення життя. Істотна завдання викладу етики іудаїзму, на думку Л., полягає в тому, щоб розкрити існуючу зв'язок між усіма розсіяними моральними ідеями і таким чином показати готівку об'єктивної і іманентною системи в різноманітному етичному творчості. У моральному світогляді особливості єврейської душі позначилися найбільш яскраво і збереглися в своїй самостійності найбільш міцно. Нерідко форма, в яку була одягнена думка перших творців євр. життя, нам не зовсім зрозуміла, і необхідно спочатку звільнити ідею з пут чужого нам складу думки й мови. Недостатньо досліджувати окремі положення мислителів, навіть вся писемність не може дати точного уявлення про бажане предмет, необхідно досліджувати самий дух народу - і Л. тут приходить до своєї улюбленої області, до народної психології. За джерелами євр. вчення про моральність (§§ 1-74) слід глава про принцип етичного вчення іудаїзму (§§ 75-139), де Лацарус докладно доводить, що джерело морального закону не в акті волі і заборону, а в самій суті Бога, що євр. етика визнає повну автономію моральності і що в ній відповідно до духу Канта відсутні всякі сторонні мотиви, крім автономності морального принципу. Ідея добра є остання і вища мета; винагороду і кара є тільки психологічними засобами виконання, а не основами закону. Характер євр. вчення про моральність (§§ 140-174) є універсальним, а не національним. Подальша частина «Етики іудаїзму» говорить про мету моральності: вона - свячення життя; свячення є етізірованіе; етізірованіе є вірність закону. Свячення є також об'єднання людей. Л. працював над своєю «етикою» 15 років і передбачав у кінці 2-го тому її (що не вийшов) «дати історію своєї книги». Одночасно зі значною ерудицією Л. вона свідчить і про глибокої і щирої любові автора до минулого єврейства. Особистість Л. представляється в ній, як і у всіх інших його творах, так і в громадській діяльності, вкрай привабливою: його рівна, глибока і затята любов до істини, його духовний аристократизм, його незвичайний такт і дивовижне самовладання нагадують справжнього мудреця. Якщо багато в його філологічних та психологічних дослідженнях було переробкою думок Штейнталя, то у всякому разі переробкою настільки блискучою і талановитої, що ім'я його повинно бути внесено в історію психології і філології не тільки як прекрасного стиліста, але і великого мислителя. Після його смерті залишилися уривки нового дослідження під назвою «Die Humanität». - Л. брав чільне участь в суспільному житті німецьких євреїв. З 1867 р до 1892 він був членом Repräsentanten-Versammlung євр. громади в Берліні; з 1882 р по 1894 він виконував обов'язки віце-голови Deutsch-Israelitischer Gemeindebund, а з 1867 р до 1874 р президентом німецького відділення Alliance Israél. Univers. Л. був головою обох так звані. синодів (1-й в Лейпцигу в 1869 р, 2-й в Аугсбурзі в 1871 р). Цікавлячись становищем євреїв на Сході, Л. брав участь (у свій час в якості віце-голови) в комітеті для надання допомоги як російським, так і румунським євреям. Він був одним з ініціаторів і організаторів Lehranstalt für die Wissenschaft des Judenthums in Berlin і протягом багатьох років був головою комітету кураторів цієї установи. Блискучий оратор і лектор, Л. користувався великою популярністю як серед студентства, так і серед широких верств берлінського єврейства. В особливу заслугу йому постійно ставили його виступу проти антисемітизму. У асимільованих колах західного єврейства знайшов велике співчуття його погляд на націю, зокрема на євреїв, як на сукупність людей, які визнають себе за таку: «людина належить до тієї нації, до якої сам зараховує себе ... У німецьких євреїв немає іншої історії, крім історії німецького народу »

Хейман Штейнтал — немецкий филолог и философ. Вивчав філософію і філологію в Берлінському університеті, в ньому ж в 1850 р отримав звання приват-доцента філології та міфології. Вивчав загальну лінгвістику, філософію і ботаніку в Берлінському університеті, в 1847 за дисертацію з лінгвістики отримав докторський ступінь в Тюбингенском університеті; в 1849 захистив кваліфікаційну роботу про теорію мови В. фон Гумбольдта і філософії Гегеля в Берлінському університеті. У 1852-1856 вивчав китайську мову і африканські мови в Парижі. Після повернення в Берлін отримав місце приват-доцента, а з 1862 - екстраординарного професора; повним професором так ніколи і не став, як вважається, в силу антисемітизму університетського керівництва. Протягом десятків років працював в тісній співдружності з Моріцем Лацарусом (1824-1903); в 1860 ними спільно був заснований «Журнал психології народів і мовознавства» ( «Zeutschrift für Völkerpsychologie und Sprachwissenschaft). Помер Штейнталь в Берліні 14 березня 1899.

 

Штейнталь вважається основоположником і, поряд з В.Вундтом і А.А.Потебня, найбільш яскравим представником психологізму в мовознавстві. Психологічні погляди Штейнталя сформувалися під сильним впливом німецького філософа і психолога І. Ф. Гербарт. Одночасно в діяльності Штейнталя розвинулася традиція філософії мови, що сягала І. Гердер і особливо В.фон Гумбольдта, основні роботи якого з філософії мови Штейнталь опублікував зі своїми детальними коментарями. Основним предметом інтересу Штейнталя була мова як прояв психіки народу і «народного духу», що робило його фактичним засновником етнопсихології, а до певної міри і етнолінгвістики, хоча в порівнянні з Гумбольдтом він все більше схилявся до вивчення індивідуальної психології.

 

Наукова творчість Штейнталя в основному носило характер синтезу та інтерпретації емпіричних фактів, зібраних іншими вченими, що, втім, сприяло збереженню інтересу до загальної теорії мови, багато в чому втраченого в умовах панування младограмматического емпіризму. Вельми показово, що Штейнталь вплинув не тільки на психолога і лінгвіста В. Вундта і попередника сучасної прагмалінгвістики П.Вегенера (1848-1916), але і на Г.Паулі, автора основного і фактично єдиного загальнотеоретичного твори в рамках младограмматіческого традиції. Штейнталевскій синтез, однак, не був позбавлений протиріч. Штейнталь зберіг Гумбольдтовським поняття внутрішньої форми мови, далі розвинене Потебнею, а також залишився прихильний ідеям Гумбольдта про стадіальності в розвитку мов, до кінця 19 ст. який став вже анахронізмом. У той же час він рішуче відстоював статус мовознавства як пізнає, а не оцінює (в більш сучасних термінах - дескриптивної, а не прескриптивних) науки, визнання чого стало одним з найважливіших методологічних принципів лінгвістики 20 в. Штейнталь багато розмірковував також про місце лінгвістики в системі наук, відкидаючи як натуралізм А.Шлейхера, так і логістичні підходи. Основні загальнотеоретичні положення Штейнталя були викладені ним в книгах Граматика, логіка і психологія, їх принципи та взаємовідносини (Grammatik, Logik und Psychologie, ihre Prinzipien und ihr Verhältnis zueinander, 1855) і Введення в психологію і мовознавство (Einleitung in die Psychologie und Sprachwissenschaft, 1871 , 2-е изд 1881).

 

Штейнталя займали також проблема походження мови. Вчений розвивав звукоподражательную теорію в книзі Походження мови (Der Ursprung der Sprache, 1851); класифікація мов, якій присвячена книга Класифікація мов як розвиток мовної ідеї (Die Klassifikation der Sprachen, dargestellt als die Entwicklung der Sprachidee, 1850); лінгвістична типологія - монографія Характеристика найважливіших типів будови мови (Characteristik der hauptschlichsten Typen der Sprachbaus, 1869). Популярністю користувалася його двотомна Історія мовознавства з часів греків і римлян зі спеціальною увагою до логіки (Geschichte der Sprachwissenschft bei Griechen und Römern, mit besonderer Rücksicht auf die Logik, 1863 2-е изд. 1890-1891). Штейнталь займався також китайською мовою і мовами манде (Західна Африка).

Прохазка (Prochazka) Йиржи Георг (1749 – 1820) Чеський фізіолог, анатом, офтальмолог. Творець вчення про рефлекторну природу поведінки. Попередник Я. Пуркине. У 1776 році закінчив медичний фак-т Віденського ун-ту. Професор Віденського (1778-1780 і ​​1791-1818) і Празького (1790-1791) ун-тов. Засновник наукового медичного товариства в Празі (1784). Поч. чл. багатьох європейських суспільств, в тому числі Петербурзької медико-хірургічної академії. Вивчав принципи діяльності НС. Відкидаючи віталізм, розвинув новаторську концепцію про обумовленість психічних функцій людини роботою ЦНС, яка стала основою нейрофізіології. У своїй першій роботі "Трактат про функції нервової системи" (1794) обгрунтував емпірично достовірне уявлення про рефлекс, як перехід (відображенні) чуттєвих вражень від вищих нервових центрів до м'язів. Не обмежуючись характеристикою рефлексу як закономірного нервово акту, представив цю закономірність не як чисто фізичну, а як Психобіологічний. Матеріальною підставою рефлексу служить нервова сила (віднесена П. до категорії електричних явищ), при цьому виконується їм функція є психофізіологічної. Ця функція полягає в тому, щоб, використовуючи відчуття і руху, уникати шкідливих впливів, прагнучи шукати і використовувати корисні для виживання. На противагу ідеалістичним поглядам на душу, П. доводив, що душевними функціями слід вважати здатності, необхідні для самозбереження живих істот і їх потомства, здібності, реалізовані головним мозком. Це положення було детально обґрунтовано в завершальному праці П. "Фізіологія або вчення про природу людини» (1820), в якому давалося принципово нове розуміння фізіології: у предмет цієї науки включалося природно-наукове пояснення не тільки фізіологічних, а й психічних факторів життєдіяльності. При цьому відкидалося уявлення про субстанціональності свідомості і все його явища переводилися в план об'єктивного, природничо-наукового аналізу, віссю якого служила категорія рефлексу. У зазначеній праці П., на відміну від своїх попередників, які вважали рефлекторний акт принципом роботи нижчих відділів нервової системи, стверджував, що весь організм, отже і головний мозок, служить субстратом відображення зовнішніх вражень до руховому апарату, який реалізує взаємодію організму (в тому числі - людського) з середовищем. Відчуття ж і країни, що розвиваються з них більш складні психічні явища служать "компасом життя" (термін П.), т. Е. Орієнтують організм у зовнішньому оточенні, забезпечуючи адаптацію до неї. Відкриту Декартом рефлекторну структуру поведінки П. збагатив рядом нових ідей, що передбачили наступні відкриття психофізіології. До них відносяться: поняття про біологічне призначення цієї структури (біологія, а не механіка), про залежність її ускладнення від зміни характеру взаємовідносин живих істот із середовищем (генетичний підхід, а не статичний), про придатність рефлекторного принципу для аналізу всіх рівнів психічної діяльності, а не тільки елементарних (монізм, а не дуалізм), про що детермінує вплив відчування (твердження активної участі психіки в саморегуляції поведінки). У першій половині XIX століття підручник П. був головним посібником з фізіології в російських медичних школах, сприяючи тим самим зміцненню природничо пояснення психіки в колі російських лікарів і натуралістів. Основні праці П. в рус. пер .: "Фізіологія або наука про єство людському", СПб., 1822; "Трактат про функції нервової системи", Л., 1957.

Белл Чарльз (Bell Charles, 1774-1842) - шотландський анатом, фізіолог і хірург. Народився в Единбурзі, тут же отримав медичну освіту. У 1804-1826 рр. працював в Лондоні. Після повернення на батьківщину з 1836 по 1842 р.- професор хірургії Единбурзького університету. Широко відомий роботами з анатомії нервової системи. У 1811 році в дослідах на тваринах встановив, що передні корінці спинномозкових нервів містять рухові волокна, а задні - чутливі. Таке ж відкриття незалежно від Ч. Белла зробив Ф. Мажанді. Однак ще в 1778 році цю закономірність описав професор Московського університету Ф. Керестур в роботі «Про відчуваннях, що доставляють людині необхідну і дружню допомогу як в збереженні здоров'я, так і в позбавленні від хвороб».

Виходячи зі своїх дослідів він вказував, що єдиний нерв являє насправді зв'язку різних нервів, має свою власну якість.

Хотів експериментально розчленувати душевну життя на її первинні елементи.

Встановив відмінність у функціях нервів завдяки хірургічним експериментів.

Ч. Белл близько підійшов до поняття рефлекторної природі чуттєвого пізнання тим - що вважав просторовий образ речі складається завдяки мимовільної діяльності очних м'язів.

Встановив розподіл нервових волокон в корінцях спинного мозку в 1811 році.

Так само Чарльз Белл провів роботи по зв'язку виразних рухів з функціями різних відділів нервової системи. Вніс істотний внесок в розробку уявлень про рефлекторну дугу і про рефлекси. Виявив один із захисних рефлексів, який полягав у тому, що обидва очних яблука повертаються до верху при змиканні повік.

Мажанди Франсуа (Magendie Francois, 1783-1855) - французький фізіолог-експериментатор, академік. Народився в Бордо. З 1831 року - професор фізіології і патології у Французькому коледжі та лікарської школі Hotel Dieu. Наукову популярність здобув завдяки роботам в області будови і фізіології центральної нервової системи, заклав основи лікворологіі. У 1821 році заснував «Журнал експериментальної фізіології» і був його головним редактором.

Бела — Мажанді законв анатомії і фізіології, основна закономірність розподілу рухових і чутливих волокон в нервових корінцях спинного мозку. Б. — М. з. встановлений в 1822 французьким фізіологом Ф. Мажанді . У основу його частково лягли опубліковані в 1811 спостереження англійського анатома і фізіолога Ч. Бела . Згідно Б. — М. з., відцентрові (рухові) нервові волокна виходять із спинного мозку у складі передніх корінців, а доцентрові (чутливі) волокна вступають в спинний мозок у складі задніх корінців. Через передні корінці виходять також відцентрові нервові волокна, іннервуючі гладкі м'язи, судини і залози.

Мюллер, Иоганн Петер

 

Народився в Кобленці. Син шевця, який зробив все можливе, щоб дати синові освіту. У 1819 році вступив до Боннського університету спочатку з метою вивчати католицьку теологію, але вже через кілька днів перейшов до вивчення медицини. Будучи студентом, він отримав нагороду за дослідження про дихання зародка.

 

У 1822 році отримав ступінь доктора за дисертацію: «Dissertatio inauguralis, physiologica sistens commentaries de phoronomia animalium», а в наступному році видав «De respiratione foetus commentatio physiologic a in academio borussicarhenana praemio ornata» (Лейпциг, 1823).

 

Дуже важливе значення мало для нього знайомство з Рудольфи, звільнило його від схильності до натурфілософії того часу.

 

У 1824 р став приват-доцентом медичного факультету в Бонні, в 1826 р став екстра-ординар. проф., в 1830 р орд. проф. У 1833 р він зайняв (після Рудольф) кафедру анатомії і фізіології і став директором Анатомічного театру анатомо-зоотомічної музею при Берлінському університеті, де і залишався до смерті.

 

Наукова та професорська діяльність Мюллера в Бонні та Берліні була надзвичайно широка і різнобічна: він читав лекції з анатомії людини, порівняльної анатомії, фізіології, ембріології, патологічної анатомії і по всіх цих галузях він написав багато цінних великих робіт і проклав нові шляхи для дослідження.

 

Головна діяльність його ставилася, однак, до області фізіології (в першу половину діяльності) і порівняльної анатомії (у другу половину діяльності); крім того, він сильно поповнив музей, директором якого був. Протягом своєї 25-річної наукового діяльності Мюллер написав понад 200 наукових робіт. В області фізіології і фізіологічної хімії йому належать дослідження над органами почуттів, перше точний доказ положення Бьолля, перше точний виклад вчення про рефлексах, дослідження голосового апарату людини і пояснення його діяльності, відкриття і дослідження лімфи земноводних, дослідження над кров'ю, відкриття хондріна. У патологічної анатомії головна заслуга Мюллера та, що він був засновником сучасного вчення про пухлини.

 

В області описової анатомії людини Мюллер відкрив і досліджував arteriae helicinae, досліджував еректильні органи, мускулатуру промежини, деякі нервові вузли. Він справив далі ряд важливих досліджень по мікроскопічної анатомії (дослідження хорди, хряща, сполучної тканини, кісток, залоз, нирок). В ембріології він, крім роботи над диханням зародка, зробив деякі цінні відкриття (Мюллером протока, микропиле) і точно описав людські зародки раннього періоду розвитку.

 

Разом з Р. Оуеном Мюллер є засновником сучасної порівняльної анатомії; він справив далі ряд цінних досліджень з ембріології безхребетних і з систематики та анатомії різних груп тваринного світу (порівняльна анатомія міксин, дослідження над Amphioxus, очима і симпатичної нервової системою безхребетних, відкриття лімфатичних сердець у земноводних і плазунів, зябер у личинок безногих земноводних; дослідження ембріології і постембріонального метаморфоза голкошкірих, дослідження з систематики риб, земноводних, птахів, голкошкірих, радіолярій).

 

Крім того він займався і палеонтологією (дослідження Zeuglodon, копалин риб і голкошкірих).

 

До числа учнів Мюллера належав цілий ряд найбільш видатних німецьких фізіологів, гістологів і зоологів.

 

Менлі Палмер Холл(англ. Manly Palmer Hall, 18 березня 1901, Онтаріо, Канада - 29 серпня 1990, Лос-Анджелес, США) - письменник, лектор, філософ-містик, творець «Філософського дослідного товариства», таролог, масон, 33 ° ДПШУ .

«Таємні вчення всіх часів»

Основна стаття: енциклопедичне виклад масонської, герметичної, каббалістичної і розенкрейцерской символічної філософії

Менлі Холл, не маючи вищої освіти, написав серію окультних книг, які стали відомими завдяки ерудиції їх автора [3]. Найбільш відома його книга «енциклопедичне виклад масонської, герметичної, каббалістичної і розенкрейцерской символічної філософії» (The Secret Teachings of All Ages: An Encyclopedic Outline of Masonic, Hermetic, Qabbalistic and Rosicrucian Symbolical Philosophy; повніший переклад назви - «Таємні вчення всіх часів: енциклопедичне виклад герметичній, каббалистической і розенкрейцерской символічної філософії »).

 

Книга носить документальний характер і містить численні ілюстрації та оригінали текстів містичних творів: документи розенкрейцерів, рецепти алхіміків, каббалістичні правила. [4] Доктор філософських наук В. В. Целищев, переклав книгу на російську мову, вважає що: «Основна увага Холл приділяє алегоричного і символічним значенням дійових осіб і історій, категорично відмовляючись від буквального тлумачення. Книга вигідно відрізняється від переважної більшості окультних книг, в яких містицизм є синонімом ірраціоналізму. Видатні містики ніколи не ставили знака рівності між двома цими поняттями »

 

Філософське дослідне товариство :У 1934 році в Лос-Анджелесі Холл заснував некомерційну [5] організацію «Філософське дослідне товариство» (Philosophical Research Society) з метою вивчення релігії, міфології, метафізики і окультизму [6]. У Товаристві є бібліотека на 50000 томів, колекція творів мистецтва і рідкісних книг. Товариство проводить лекції, семінари, видає книги і щоквартальний журнал [7] [8].

 

У масонстві

Менлі Холл був лицарем-покровителем масонської дослідницької групи в Сан-Франциско, з якої він був пов'язаний протягом ряду років передували його масонського присвячення. 28 червня 1954 він був посвячений у ступінь учня в ложі «Камінь» № 374, в Сан-Франциско (в даний час носить назву «Об'єднана» ложа). Піднесений до рівня підмайстри 20 вересня 1954 року народження, і зведений в ступінь майстра-масона 22 листопада 1954 року. Через рік він був посвячений у додаткові ступеня Стародавнього і прийнятого шотландського статуту (починаючи з 4-го ступеня) [9]. Пізніше він був посвячений у 32 ° ДПШУ в долині Сан-Франциско [10]. 8 грудня 1973 року, у віці 72 років, він досяг 33 ° ДПШУ .

Найбільш відомою роботою Холла, написаної ним у віці 28 років, є «енциклопедичне виклад масонської, герметичної, каббалістичної і розенкрейцерской символічної філософії», в якій він спробував співвіднести між собою вчення різних окультних традицій [3] [12]. За свою 60-річну кар'єру дав близько 8000 лекцій у США та інших країнах, є автором понад 150 книг і есе і численних статей. Видавав три журнали - The All-Seeing Eye (1923-1931), Horizon (1941-1958) і PRS Journal (1958-1990)

Менлі П. Холл енциклопедичне виклад масонської, герметичної, каббалістичної і розенкрейцеровской символічної філософії. (1928 р) - СПБ .: Спікс, 1994. - 800 с.

Менлі П. Холл енциклопедичне виклад масонської, герметичної, каббалістичної і розенкрейцеровской символічної філософії. - М .: Ексмо, Мідгард, 2007. - С. 8. - 864 с.

Його книги : Менлі П. Холл Адепти

Менлі П. Холл Оккультная анатомія людини

Менлі П. Холл Окультне масонство

Менлі П. Холл Перевтілення

Менлі П. Холл Саморозкриття допомогою вправ, спрямованих на осягнення

Менлі П. Холл Загублені ключі масонства

А також колода карт Таро (1928-1929) [19].

Томас Браун, шотландець, народився в Кіркмабреке в 1778 р Учень Стюарта, він викладав в університеті Единбургу аж до своєї смерті в 1820 р Його перша робота - "Зоономіі д-ра Еразма Дарвіна" (1798). У 1804 р з'явилися "Роздуми про походження і розвиток вчення р Юма про ставлення причини і дії". Пізніше Браун продовжив роботу над цим твором, зробивши його складовою частиною своєї роботи "Дослідження відносини причини і дії", опубліковане в 1818 р У 1820 р з'явилися "Лекції по філософії людського духу". Для Томаса Брауна філософія - аналіз розуму (розум розуміється як субстанція, здатна до різних модифікацій або станів, які, слідуючи одне за іншим, є явища думки і почуття). По-друге, це доктрина загальної етики про те, як примножити щастя будь-якого живої істоти. По-третє, політична доктрина про те, як досягти загального щастя, бажання і досягнення якого - обов'язок кожного індивіда. По-четверте, природна теологія, теорія атрибутів найголовнішого Істоти, під чиїм моральним керівництвом (основи нашої віри) ми живемо, вчить, що смерть - лише зміна, завершення земного життя, але, стосовно душі, це лише одна з подій її вічної життя. Там же читаємо: "Філософія матерії і філософія розуму досконало узгоджуються: в обох в рівній мірі пізнання межує з явищами, які вона представляє". Тому, по суті, ми не знаємо і не можемо знати ні матерії, ні розуму: "Якщо пізнання матерії щодо, то і знання розуму так само щодо

Последнее изменение этой страницы: 2016-06-09

lectmania.ru. Все права принадлежат авторам данных материалов. В случае нарушения авторского права напишите нам сюда...