Категории: ДомЗдоровьеЗоологияИнформатикаИскусствоИскусствоКомпьютерыКулинарияМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОбразованиеПедагогикаПитомцыПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРазноеРелигияСоциологияСпортСтатистикаТранспортФизикаФилософияФинансыХимияХоббиЭкологияЭкономикаЭлектроника |
Зовнішні контакти та чинники їх формуванняРізновиди зовнішніх контактів– обмін книгами, творчі взаємини між письменниками, геополітичні чинники, які впливають на літературний процес. Важливим фактором зовнішніх контактів у літературі можна назвати знання мов – чинник, що безпосередньо визначає інші форми зв'язків і міжкультурний діалог узагалі. Адже саме через мову засвоюється культурний текст літератури-адресата, який може впливати на іншу літературу - адресанта. Скажімо, лінія поділу середньовічної Європи на два «світи» - Pax Latina і Pax Orthodoxa – проходила не лише за геополітичними та релігійними, а й мовними ознаками. Мовою тодішнього літературного, наукового, церковного вжитку була переважно не жива розмовна мова, якою спілкувалися на вулицях Рима, Парижа, Києва, а мова книжна – латина в Західній Європі і старослов'янська (або ж церковнослов'янська чи староболгарська) мова у Східній Європі. Обидві мови-посередниці – кожна у сфері свого впливу – єднали сусідні і віддалені країни у наддержавні й надетнічні культурні спільноти, забезпечуючи вільну циркуляцію літературних текстів усією територією відповідного «світу». З доби Ренесансу завдяки діяльності українських латиномовних письменників і таких освітніх закладів, як Києво-Могилянська академія, Україна, не полишаючи свого геополітичного становища в Pax Orthodoxa, активніше прилучилася до культурного обміну в Pax Latina. Або ж візьмімо таку проблему, як поширення в українській літературі ідей модернізму наприкінці XIX - на початку XX ст. Яким чином поширювалися ті ідеї в тодішньому українському письменстві? Через посередництво польської й російської літератури або безпосереднє знайомство з французькою і німецькою. Про це свідчать переклади І. Франка, Лесі Українки, В. Щурата, М. Вороного... В особистому і творчому житті таких поліглотів, як Леся Українка чи А. Кримський, знання мов мало величезну вагу, бо відбилося на ерудиції, тематиці, стильовому забарвленні їхніх творів. Марко Вовчок - росіянка за походженням, українська письменниця і перекладач з французької на російську - внесла вклад у всі три літератури \ Прикладів таких творчих імпульсів чимало. «Ревізор» (1836) М. Гоголя отримав, очевидно, поштовх од комедії Г. Квітки-Основ'яненка «Приезжий из столицьі, или Суматоха в уездном городе» (1827, опубліковано 1840): в обох випадках приймають несправжнього ревізора. А комедія Г. Квітки-Основ’яненка «Шельменко-денщик» (1838) є переробкою п'єси Карла Ґольдоні «Слуга двом панам» (1745-1753, поставлено 1796). До літературних контактів належить листування митців (А. Пушкін –A. Міцкевич, І. Тургенєв – Г. Джеймс). В українському письменстві маємо багато прикладів епістолярних контактів, які передували творчим задумам, бо тільки тоді вони можуть називатися власне літературними контактами. З того погляду цікавими є обопільні епістолярії: Іван Франко – польська письменниця Еліза Ожешко, Ольга Кобилянська – болгарський письменник Петко Тодоров, Василь Стефаник – польський літературний критик Вацлав Морачевський, Ігор Костецький – англо-американські модерністи Томас Стернз Еліот і Езра Павнд. Деякі листи B. Стефаника є мовби ескізами його новел. Внутрішні контакти Вищою формою літературних зв'язків є внутрішні зв'язки, які лишають слід на структурі тексту-реципієнта (окремого твору чи національної літератури), виконуючи формо- і змістотворчу роль. Вивчаючи внутрішньолітературні зв'язки, важливо розрізняти форми спілкування (комунікації). Насамперед це такі взаємозалежні категорії, як вплив, запозичення, рецепція та ін. Обсяги цих понять значною мірою збігаються, але відчутними є й змістові акценти у кожного з них. Категорія впливу.Термін впливозначає процес і результат дії транслятора на реципієнта. Транслятором(передавачем, відправником, адресантом), як і реципієнтом(сприймачем, отримувачем, адресатом), можуть бути літературні явища будь-якого рівня та обсягу: окремий твір, національне письменство, образ, стиль чи будь-який інший елемент мистецької традиції. Впливи можуть стосуватися одного твору, письменника чи групи митців. Тому А. Діма розрізнив упливи індивідуальні та колективні. До перших дослідник зарахував уплив письменника на письменника, наприклад, Езопа на Лафонтена. Є випадки, коли якась постать має винятково великий вплив на формування стилю чи цілого періоду розвитку культури. Такими можемо вважати вплив Вольтера на розвиток гуманістичних ідей у духовному житті Європи XVIII – початку XIX ст. чи вплив Байрона, Шіллера, Гюґо на розвиток романтизму. Літературні внутрішньо- і міжнаціональні впливи існують не лише на рівні окремих творів, творчих індивідуальностей, національних літератур, а й стильових напрямів, жанрових форм, цілих літературних епох. Зокрема, жанрово-стильові якості барокового мистецтва приваблювали багатьох митців міжвоєнного двадцятиліття і проявилися у «необарокових» тенденціях творчості П. Тичини, Б.-І. Антонича, іспанця Ф. Ґарсії Лорки,. Подібний «погляд у минуле» притаманний і таким явищам, як неоґотика, неокласицизм, неоромантизм, неоавангардизм тощо. Рецепція Рецепція – це синтетична форма генетично-контактних зв'язків, яка полягає у сприйманні ідей, мотивів, образів, сюжетів із творів інших письменників та літератур і їхньому творчому переосмисленні в національному письменстві чи творчості митця. Осмислюючи явище діалогічного розуміння в міжлітературних зв'язках, Ганс Роберт Яусс запропонував розрізняти в історико-літературному процесі обидва аспекти стосунку тексту і читача, тобто вплив – як спричинений текстом – і рецепцію – як спричинений адресатом – лемент конкретизації смислу. При цьому, на відміну від впливу, рецепція може бути не лише пасивною і позитивною, а й активною і полемічною, що проявляється, скажімо, в пародіюванні («Енеїда» Вергілія – «Енеїди» італійця Дж. Б. Лаллі, француза П. Скаррона, росіянина Н. Осипова, українця І. Котляревського), концептуальному переосмисленні («Севільський ошуканець, або Камінний гість» Тірсо де Моліни – донжуанівська тема в Ж.-Б. Мольєра, П. Корнеля, К. Ґольдоні, Д. Г. Байрона, А. Пушкіна, Б. Шоу, Лесі Українки, М. Фріша...) та інших формах творчого засвоєння. Особливим різновидом поєднання генетичної спорідненості і контактних зв'язків, типологічних збігів та інтертекстуальних перегуків є т. зв. традиційні (чи мандрівні) образи (Едіп, Гамлет, Фауст), кожен з яких, розгалужуючись на наступні епохи й інші національні літератури, вибудовує власну традицію - самостійну історію творчих інтерпретацій. Комунікація Адаптація запозиченого матеріалу, його переосмислення у новому національно-культурному середовищі, творче перетворення і засвоєння – це обов'язкова умова рецепції. Вже російський компаративіст А. Веселовський звернув увагу, що засвоєння впливу відбувається не на порожньому місці, а передбачає відповідний культурний рівень і активність реципієнта. Таким способом налагоджується міжлітературна комунікація– діалог національних письменств і загалом культур. У міжлітературній комунікативній ситуації Рене Етьємбль вирізнив ролі адресата, посередника і адресанта (сприймача). Ці комунікативні ролі існують у діалогічному просторі – як позатекстовому (твір – переклад - рецензія), так і внутрішньотекстовому (текст – джерело інтертекстуально представлений цитатою у тексті-сприймачі) та міжтекстовому (в літературному процесі твір-донатор ставить своєю реплікою запитання, на яке шукає відповідь текст-сприймач, стаючи посередником для інших текстів, які включаються в діалог). Діапазон форм культурного взаємообміну (посередницьких «жанрів») широкий: перекладна рецепція, критична рецепція, наукова рецепція (дослідницькі монографії, симпозіуми), творча рецепція. Важливу роль у такому взаємообміні відіграють засоби масової комунікації. У новітній Україні визнаним чинником міжкультурного спілкування є журнал «Всесвіт», присвячений іноземній літературі, культурі, мистецтву: за останні вісімдесят років свого існування часопис видрукував більше п'ятиста романів, тисячі поетичних добірок, драматичних творів та есе письменників зі ста п'яти країн світу в перекладах із вісімдесяти чотирьох мов світу. Тут уперше побачили світ твори Кафки, Стефана Цвейґа, Беккета, Фолкнера, Джойса, Гемінґвея, Ґабріеля Ґарсії Маркеса та багатьох інших класичних і сучасних авторів. Традиція Мережа опосередкованих національних і міжлітературних генетично-контактних зв'язків (сукупність взаємозв'язаних спорідненостей і творчих контактів) творить літературну традицію(лат. traditio – передача). Явище літературної традиції нідерландський дослідник Ян Б. Корстіюс пояснює на такому прикладі: усі, хто вслід за творцем епістолярного роману С. Річардсоном вдавалися до цього жанру, перейняли – і не обов'язково від нього самого, а, цілком можливо, від його наступників – винайдену ним форму, зокрема спосіб побудови нарації, взаємин між автором, персонажами і читачем. Отож про традицію можна говорити тоді, коли письменник успадковує творчі ідеї не (лише) безпосередньо з першоджерела (а такого першоджерела фактично не існує – кожне «першоджерело» має свої джерела), а (й) через посередників. |
|
Последнее изменение этой страницы: 2016-06-09 lectmania.ru. Все права принадлежат авторам данных материалов. В случае нарушения авторского права напишите нам сюда... |