Главная Случайная страница


Категории:

ДомЗдоровьеЗоологияИнформатикаИскусствоИскусствоКомпьютерыКулинарияМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОбразованиеПедагогикаПитомцыПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРазноеРелигияСоциологияСпортСтатистикаТранспортФизикаФилософияФинансыХимияХоббиЭкологияЭкономикаЭлектроника






Зовнішні контакти та чинники їх формування

Різновиди зовнішніх контактів– обмін книгами, творчі взаємини між письменниками, геополітичні чинники, які впливають на літератур­ний процес.

Важливим фактором зовнішніх контактів у літературі можна назвати знання мов – чинник, що безпосередньо визначає інші форми зв'язків і міжкультурний діалог узагалі. Адже саме через мову засвоюється куль­турний текст літератури-адресата, який може впливати на іншу літера­туру - адресанта.

Скажімо, лінія поділу середньовічної Європи на два «світи» - Pax Latina і Pax Orthodoxa – проходила не лише за геополітичними та релігій­ними, а й мовними ознаками. Мовою тодішнього літературного, науко­вого, церковного вжитку була переважно не жива розмовна мова, якою спілкувалися на вулицях Рима, Парижа, Києва, а мова книжна – латина в Західній Європі і старослов'янська (або ж церковнослов'янська чи ста­роболгарська) мова у Східній Європі. Обидві мови-посередниці – кожна у сфері свого впливу – єднали сусідні і віддалені країни у наддержавні й надетнічні культурні спільноти, забезпечуючи вільну циркуляцію літе­ратурних текстів усією територією відповідного «світу». З доби Рене­сансу завдяки діяльності українських латиномовних письменників і та­ких освітніх закладів, як Києво-Могилянська академія, Україна, не полишаючи свого геополітичного становища в Pax Orthodoxa, активніше прилучилася до культурного обміну в Pax Latina.

Або ж візьмімо таку проблему, як поширення в українській літера­турі ідей модернізму наприкінці XIX - на початку XX ст. Яким чином поширювалися ті ідеї в тодішньому українському письменстві? Через посередництво польської й російської літератури або безпосереднє знайомство з французькою і німецькою. Про це свідчать переклади І. Франка, Лесі Українки, В. Щурата, М. Вороного...

В особистому і творчому житті таких поліглотів, як Леся Українка чи А. Кримський, знання мов мало величезну вагу, бо відбилося на еруди­ції, тематиці, стильовому забарвленні їхніх творів. Марко Вовчок - росіянка за походженням, українська письменниця і перекладач з фран­цузької на російську - внесла вклад у всі три літератури \

Прикладів таких творчих імпульсів чимало. «Ревізор» (1836) М. Гого­ля отримав, очевидно, поштовх од комедії Г. Квітки-Основ'яненка «Приезжий из столицьі, или Суматоха в уездном городе» (1827, опубліковано 1840): в обох випадках приймають несправжнього ревізора. А комедія Г. Квітки-Основ’яненка «Шельменко-денщик» (1838) є переробкою п'єси Карла Ґольдоні «Слуга двом панам» (1745-1753, поставлено 1796).

До літературних контактів належить листування митців (А. Пушкін –A. Міцкевич, І. Тургенєв – Г. Джеймс). В українському письменстві маємо багато прикладів епістолярних контактів, які передували творчим задумам, бо тільки тоді вони можуть називатися власне літературними контактами. З того погляду цікавими є обопільні епістолярії: Іван Франко – польська письменниця Еліза Ожешко, Ольга Кобилянська – болгарський письменник Петко Тодоров, Василь Стефаник – польський літературний критик Вацлав Морачевський, Ігор Костецький – англо-американські модерністи Томас Стернз Еліот і Езра Павнд. Деякі листи B. Стефаника є мовби ескізами його новел.

Внутрішні контакти

Вищою формою літературних зв'язків є внутрішні зв'язки, які ли­шають слід на структурі тексту-реципієнта (окремого твору чи націо­нальної літератури), виконуючи формо- і змістотворчу роль.

Вивчаючи внутрішньолітературні зв'язки, важливо розрізняти фор­ми спілкування (комунікації). Насамперед це такі взаємозалежні кате­горії, як вплив, запозичення, рецепція та ін. Обсяги цих понять значною мірою збігаються, але відчутними є й змістові акценти у кожного з них.

Категорія впливу.Термін впливозначає процес і результат дії транслятора на реци­пієнта. Транслятором(передавачем, відправником, адресантом), як і реципієнтом(сприймачем, отримувачем, адресатом), можуть бути літе­ратурні явища будь-якого рівня та обсягу: окремий твір, національне письменство, образ, стиль чи будь-який інший елемент мистецької тра­диції.

Впливи можуть стосуватися одного твору, письменника чи групи митців. Тому А. Діма розрізнив упливи індивідуальні та колективні. До перших дослідник зарахував уплив письменника на письменника, на­приклад, Езопа на Лафонтена. Є випадки, коли якась постать має винят­ково великий вплив на формування стилю чи цілого періоду розвитку культури. Такими можемо вважати вплив Вольтера на розвиток гуманіс­тичних ідей у духовному житті Європи XVIII – початку XIX ст. чи вплив Байрона, Шіллера, Гюґо на розвиток романтизму.

Літературні внутрішньо- і міжнаціональні впливи існують не лише на рівні окремих творів, творчих індивідуальностей, національних літера­тур, а й стильових напрямів, жанрових форм, цілих літературних епох.

Зокрема, жанрово-стильові якості барокового мистецтва приваблюва­ли багатьох митців міжвоєнного двадцятиліття і проявилися у «необарокових» тенденціях творчості П. Тичини, Б.-І. Антонича, іспанця Ф. Ґарсії Лорки,. Подібний «погляд у минуле» притаманний і таким явищам, як неоґотика, неокласицизм, неоромантизм, неоавангардизм тощо.

Рецепція

Рецепція – це синтетична форма генетично-контактних зв'язків, яка полягає у сприйманні ідей, мотивів, образів, сюжетів із творів інших письменників та літератур і їхньому творчому переосмисленні в націо­нальному письменстві чи творчості митця.

Осмислюючи явище діалогічного розуміння в міжлітературних зв'язках, Ганс Роберт Яусс запропонував розрізняти в історико-літературному процесі обидва аспекти стосунку тек­сту і читача, тобто вплив – як спричинений текстом – і рецепцію – як спри­чинений адресатом – лемент конкретизації смислу.

При цьому, на відміну від впливу, рецепція може бути не лише пасивною і позитивною, а й активною і полемічною, що проявляється, скажімо, в пародіюванні («Енеїда» Вергілія – «Енеїди» італійця Дж. Б. Лаллі, француза П. Скаррона, росіянина Н. Осипова, українця І. Котляревського), концептуальному переосмисленні («Севіль­ський ошуканець, або Камінний гість» Тірсо де Моліни – донжуанівська тема в Ж.-Б. Мольєра, П. Корнеля, К. Ґольдоні, Д. Г. Байрона, А. Пушкіна, Б. Шоу, Лесі Українки, М. Фріша...) та інших формах творчого за­своєння.

Особливим різновидом поєднання генетичної спорідненості і кон­тактних зв'язків, типологічних збігів та інтертекстуальних перегуків є т. зв. традиційні (чи мандрівні) образи (Едіп, Гамлет, Фауст), кожен з яких, розгалужуючись на наступні епохи й інші національні літерату­ри, вибудовує власну традицію - самостійну історію творчих інтерпре­тацій.

Комунікація

Адаптація запозиченого матеріалу, його переосмислення у новому національно-культурному середовищі, творче перетворення і засвоєн­ня – це обов'язкова умова рецепції. Вже російський компаративіст А. Веселовський звернув увагу, що засвоєння впливу відбувається не на порожньому місці, а передбачає відповідний культурний рівень і актив­ність реципієнта. Таким способом налагоджується міжлітературна комунікація– діалог національних письменств і загалом культур.

У міжлітературній комунікативній ситуації Рене Етьємбль вирізнив ролі адресата, посередника і адресанта (сприймача). Ці комунікативні ролі існують у діалогічному просторі – як позатекстовому (твір – пере­клад - рецензія), так і внутрішньотекстовому (текст – джерело інтертекстуально представлений цитатою у тексті-сприймачі) та міжтекстовому (в літературному процесі твір-донатор ставить своєю реплікою запитання, на яке шукає відповідь текст-сприймач, стаючи посередником для інших текстів, які включаються в діалог).

Діапазон форм культурного взаємообміну (посередницьких «жан­рів») широкий: перекладна рецепція, критична рецепція, наукова рецепція (дослідницькі монографії, симпозіуми), творча рецепція.

Важливу роль у такому взаємообміні відіграють засоби масової комунікації. У новітній Україні визнаним чинником міжкультурного спілкування є журнал «Всесвіт», присвячений іноземній літературі, культурі, мистец­тву: за останні вісімдесят років свого існування часопис видрукував більше п'ятиста романів, тисячі поетичних добірок, драматичних творів та есе письменників зі ста п'яти країн світу в перекладах із вісімдесяти чотирьох мов світу. Тут уперше побачили світ твори Кафки, Стефана Цвейґа, Беккета, Фолкнера, Джойса, Гемінґвея, Ґабріеля Ґарсії Маркеса та багатьох інших класичних і сучасних авторів.

Традиція

Мережа опосередкованих національних і міжлітературних генетич­но-контактних зв'язків (сукупність взаємозв'язаних спорідненостей і творчих контактів) творить літературну традицію(лат. traditio – передача). Явище літературної традиції нідерландський дослідник Ян Б. Корстіюс пояснює на такому прикладі: усі, хто вслід за творцем епіс­толярного роману С. Річардсоном вдавалися до цього жанру, перейняли – і не обов'язково від нього самого, а, цілком можливо, від його на­ступників – винайдену ним форму, зокрема спосіб побудови нарації, взаємин між автором, персонажами і читачем. Отож про традицію можна говорити тоді, коли письменник успадковує творчі ідеї не (лише) безпосередньо з першоджерела (а такого першоджерела фактично не існує – кожне «першоджерело» має свої джерела), а (й) через посе­редників.

Последнее изменение этой страницы: 2016-06-09

lectmania.ru. Все права принадлежат авторам данных материалов. В случае нарушения авторского права напишите нам сюда...