Історичні етапи зіставної методики.

Хоча зіставно-типологічна компаративістика як методика дослідження порівняно молода, початки пошуку спільностей за типологічним принципом можна простежити вже в античну епоху. Плутарх у своїх «Порівняльних життєписах» (близько 105-115 pp. н. е.) вибудував ланцюг найвизначніших політичних, військових, мистецьких постатей Греції і Риму за подібністю, і виникли пари: Демосфен - Ціцерон, Александр Македонський - Юлій Цезар, Гомер - Верґілій і т. д.

Як приклад такого підходу наводять полеміку між прихильниками «давньої» і «нової культури», яка точилася у Франції наприкінці XVI - на початку XVIII століть. Одні вважали, що античне мистецтво має залишатися зразком для нового, інші - що воно дитяча пора людства і нове колись буде так само цінуватися, як тепер цінується античне. Першу позицію обстоював Нікола Буало, другу, протилежну, - Шарль П´єрро. І хоча цю полеміку не можемо вважати за класичний приклад типологічного дослідження, все ж спільні моменти тут є.

У добу Позитивізму зіставно-типологічний напрям розвивався мляво (якщо не брати до уваги теорію самозародження сюжетів Едварда Тайлора, типологічні елементи в «теорії словесності» Олександра Потебні, історичній поетиці Александра Веселовського, поетикальних студіях Франца Міклошича), і тільки з кінця XIX ст. він знову набув актуальності, коли розпочався відхід од історико-генетичного детермінізму у філософії (Фрідріх Ніцше, Анрі Берґсон, Едмунд Гуссерль), психології (психоаналіз Зиґмунда Фройда, класифікація психологічних типів Карла Юній), лінгвістиці (Фердінан де Соссюр).

Неддовзі у працях "Littérature comparée et littérature générale" (1920), "La littérature comparée" (1931) Поль ван Тігем пробував виділити вивчення збігів (coïncidences) та аналогій (analogies), зокрема міжлітературних жанрових утворень, стильових напрямів і течій, в окрему наукову галузь - «загальне літературознавство» (la littérature générale), а порівняльне літературознавство (la littérature comparée) пов´язав лише з вивченням двосторонніх літературних взаємин. Ця спроба була невдалою, бо ґрунтувалася на розмежуванні не методів, а об´єктів дослідження (компаративістику зводили до вивчення контактів між двома літературами, а загальне літературознавство мало б вивчати літературу багатьох країн), і тому зазнала критики з боку Р. Веллека, Г. Ремака та ін.

Із середини XX ст. у літературній компаративістиці стали чіткіше диференціювати порівняльне і зіставне літературознавство за прикладом сучасного мовознавства, котре послідовно розмежовує порівняльно-історичний і зіставний (контрастивний) методи: якщо порівняльно-історичний метод має на меті встановлювати відповідності, то зіставний насамперед шукає відмінності, специфіку порівнюваних предметів Зокрема, на II Конгресі Міжнародної асоціації порівняльного літературознавства (1958) на традиційну історико-генетичну компаративістику, яку очолювали Фернан Бальдансперже, Жан-Марі Карре, Поль ван Тіґем, пішли в рішучий наступ прихильники «універсального» підходу, який полягав у розширенні порівняльної методології і порівняльного контексту. Не заперечуючи правомірності пошуку «джерел», «впливів», «рецепції», Рене Веллек і Рене Етьємбль, а відтак Франсуа Жост, Андре-Мі- шель Руссо, Клод Пішуа, Ульріх Вайсштайн, Ґергард Р. Кайзер звернули увагу на необхідність вийти за межі «впливології» у царину широких зіставлень - паралелей, аналогій і контрастів, залучаючи для порівняльних студій літературні явища, які не поєднані безпосередніми генетичними чи контактними зв´язками, збагачуючи порівняльну методологію досвідом формалізму, неокритицизму, структуралізму К Так відбулося методологічне оформлення зіставного підходу (parallel approach, analogy studies) американської школи.

Тоді ж у праці «Епічна творчість слов´янських народів і проблеми порівняльного вивчення епосу» (1958) російський компаративіст Віктор Жирмунський (1891-1971) розмежував «контактні зв´язки», що виникають унаслідок міжлітературної взаємодії, і «типологічні збіги» («типологические схождения»), породжені подібними суспільно-історичними обставинами. Окрім генетичного й контактного порівняння, В. Жирмунський виділив дві інші порівняльні методики: а) «звичайне зіставлення», яке є аналогом синхронічного аналізу в мовознавстві і служить основою для подальшого поглибленого порівняльно-історичного дослідження; б) «історико-типологічне порівняння», яке «пояснює схожість явищ, генетично не зв´язаних між собою, схожими умовами суспільного розвитку». Згодом у Радянському Союзі типологічний підхід, тісно переплетений з історико-генетичним, пропагували Ніколай Конрад, Михаїл Храпченко та ін.

В Україні типологічному дослідженню приділяли увагу Олексій Чичерін (зіставлення російського, французького, англійського роману-епопеї), Дмитро Наливайко (типологія стильових напрямів), Іван Денисюк (типологія прози), Нонна Копистянська, Микола Бондар (типологія жанрів) та інші вчені.

Нещодавно татарські літературознавці запропонували за аналогією до зіставної лінгвістики розрізняти порівняльне літературознавство, яке оперує спільністю літературних явищ, і зістав не літературознавство, яке особливу увагу звертає на відмінні, контрастні риси. А дехто, як-от американець Майкл Паленсія-Рот, навіть пропонує змінити назву дисципліни на contrastive literature (контрастивне літературознавство), аргументуючи тим, що, мовляв, традиційна назва «порівняльне літературознавство» (comparative literature) неявно передбачає нормативну літературу чи культуру, з якою інші мають порівнюватися (вимірюватися), й відтак дуже часто самобутність різноманітних літератур і текстів є недосяжною для нашої галузі

Очевидно, ці пропозиції потребують уточнень: зіставна компаративістика є складовою порівняльного літературознавства, яка відрізняється від порівняльно-історичного (контактно-генетичного) тим, що, абстрагуючись від історично-генетичних зв´язків між літературними явищами, співвідносить їх на синхронічній площині з двоєдиною метою: а) виявити і відмінності, і подібності, що дає змогу глибше збагнути їхню структурну й функціональну специфіку; б) на основі встановлення контрастних і аналогічних контекстів упорядкувати історико-літературний матеріал, диференціювавши його на ті чи ті групи, підгрупи тощо.

ТЕМА №3

ФОРМУВАННЯ СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧОЇ КОМПАРАТИВІСТИКИ ЯК ЕТАП НАЦІОНАЛЬНОГО ТА СВІТОВОГО ПРОЦЕСУФОРМУВАННЯ СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧОЇ КОМПАРАТИВІСТИКИ ЯК ЕТАП НАЦІОНАЛЬНОГО ТА СВІТОВОГО ПРОЦЕСУ

1. Літературна компаративістика як наука вивчає явища мистецтва слова шляхом зіставлення їх з іншими подібними явищами в різних національних літературах. Предмет компаративістики – генетичні, генетико-контактні зв’язки і типологічні збіги (аналогії, сходження) в національних і регіональних літературах. Генеральною метою цієї науки є розроблення теоретичних засад і методологічних принципів порівняльного вивчення літератур, а також методики компаративного аналізу літературних текстів. За Д.Дюришиним, порівняльне літературознавство, синтезуючи матеріали окремих національних літератур, сприяє встановленню закономірностей розвитку у вищому міжлітературному плані і спрямоване на відтворення світового літературного процесу. Своїми спостереженнями компаративістика водночас стимулює всебічний й об’єктивний підхід до явищ національної літератури. У цьому – “універсальність” мети цієї науки. Залежно від того, які пріоритети в компаративістиці висуває кожна конкретна держава (її національна наукова “школа”), структура компаративістики може варіювати при розгляді різних національних “шкіл” (скажімо, французької та американської). Сучасна українська літературна компаративістика має такі галузі:

а) теорія і методологія вивчення генетико-контактних зв’язків;

б) порівняльна типологія різних рівнів (тематологічний, морфологічний, генологічний, стилів тощо);

в) література в системі інших мистецтв і видів духовно-практичної діяльності людини;

г) імагологія.

Статус літературної компаративістики, тобто її місце серед інших гуманітарних дисциплін, - питання дискусійне. Традиційний погляд трактує компаративістику як галузь, яка зі своєю методикою і методологією є розділом літературознавства. Жан-Марі Kappe, Франк Вольман, Діониз Дюришин розглядали компаративістику ще вужче - як частину історії літератури. Рене Веллек та Остін Воррен вважали її методологією, тоді як Віктор Жирмунський відносив її до методики, а не методології - це, мовляв, методичний засіб історичного дослідження, який може бути застосований з різною метою в рамках різних методів.

Автори праці «Що таке порівняльне літературознавство?» П´єр Брюнель, Клод Пішуа та Андре-Мішель Руссо ладні трактувати компаративістику як самостійну галузь науки про літературу, бо переконані, що розчинення серед інших літературознавчих підходів прирече її на вимирання.

Проте таку думку поділяють не всі. Польський учений Боґуслав Бакула (а ще раніше, у першій половині XX ст., таке ж міркування висловлював італієць Бенедетто Кроче) вважає компаративістику не самостійною дисципліною, а галуззю історії літератури, її частиною. Він стверджує, що важко назвати специфічні методи дослідження, які були б властиві тільки їй. І коли на ґрунті теорії такі методи можна було б висунути, то для аналізу тексту дослідник змушений користуватися інструментарієм, загальноприйнятим у різних галузях літературознавства. Тому польський учений трактує літературну компаративістику як метатеорію. Він виходить з того, що підставою для порівняльної характеристики є не рецепція (звідси неможливість спиратися на феноменологію чи рецептивну поетику, включно з Яуссовим горизонтом сподівань), а опертя на предмет дослідження, знаходження того, що справді можна порівнювати для з´ясування спільного й відмінного.

Через те що в останні десятиліття посилилися тенденції розширення методологічних обріїв і дослідних царин, літературну компаративістику часто розглядають не в контексті літературознавчих дисциплін, а ширше - як частину порівняльних культурних студій (Ст. Тотосі де Зепетнек та ін.). Скажімо, Петер Зіма, також трактуючи компаративістику як метатеорію, виходить із міжкультурного та міждисциплінарного характеру цієї галузі, котра активно взаємодіє з різними царинами наукового досліду.

2. Початок ХХІ століття позначився помітними здобутками українського порівняльного літературознавства. Назвемо найвизначніші. 2001 року виходить «Лексикон загального та порівняльного літературознавства» – довідник, який містить велику кількість дефініцій, що відтворюють розвиток літературознавчої компаративістики як науки. 2006 року з’являється на сьогодні вже класична робота Дмитра Наливайка «Теорія літератури й компаративістика», де як актуальна визначається скерованість компаративістики на сучасну літературознавчу теорію, на глибинний взаємозв’язок двох галузей літературознавства, означених у назві. А 2007 надруковано, парадигматично з нею пов’язану, за словами автора, «Компаративістику й історію літератури», адже професор Наливайко розглядає компаративістику як одну з трьох, «поряд з історією і теорією літератури», «основних літературознавчих дисциплін». У працях Наливайка компаративістика висвітлюється як галузь проміжного характеру, яка у своєму поступі змінює вектори руху то до теорії літератури, то до її історії, що зумовлено оперуванням різними методиками дослідження, але має при цьому свою специфічну парадигму. 2007 року надруковано перший український підручник із компаративістики Василя Будного й Миколи Ільницького, завдання якого, за твердженням авторів, полягає у формуванні «уявлення про світовий літературний процес як систему національних літератур, загальнолюдська значимість яких вимірюється їхньою мистецькою та історичною унікальністю». Олександр Брайко й Людмила Грицик указують на «найновіші методологічні пропозиції» (інтертекстуальність, постколоніальні студії, літературна етноімагологія, архетипна критика, наратологія, феноменологія) і «застосування сучасних літературознавчих технологій» у вказаному підручнику. 2009 року реалізовано два наукові проекти НАН України: антологія «Сучасна літературна компаративістика: Стратегії і методи» і колективна монографія «Національні варіанти літературної компаративістики». В антології у статтях провідних вчених світової компаративістики висвітлюються першорядні проблеми теорії й методики галузі. У монографії ці ж проблеми з’ясовуються в межах національних шкіл Франції, США, Німеччини, Великобританії, Іспанії, України, Росії, Польщі, Чехії, Словаччини. 2011 року побачила світ монографія Ігоря Лімборського «Світова література і глобалізація», в якій за допомогою новітніх методів компаративістики автор аналізує стан літератури в умовах глобалізації в аспекті проблем імагології, генології, інтермедіальності, перекладознавства. Той корпус науково-дослідної літератури, що з’явився на теренах України в першу декаду ХХІ століття, безумовно свідчить про інтенсивний розвиток порівняльного літературознавства в нашій країні. І хоча проголошується скерованість на принцип збереження національної ідентичності, навіть побіжний огляд праць з української компаративістики дозволяє виділити провідну інтенцію, яка домінує над усіма іншими, – це культивування новітніх західних методологій як прагнення до модернізації галузі.

3. Той корпус науково-дослідної літератури, що з’явився на теренах України в першу декаду ХХІ століття, безумовно свідчить про інтенсивний розвиток порівняльного літературознавства в нашій країні. І хоча проголошується скерованість на принцип збереження національної ідентичності, навіть побіжний огляд праць з української компаративістики дозволяє виділити провідну інтенцію, яка домінує над усіма іншими, – це культивування новітніх західних методологій як прагнення до модернізації галузі. Сучасна епоха позначена розпадом цілісного погляду на світ, руйнуванням цивілізаційно-культурних парадигм мислення і світогляду. «Парадигма – це завжди більше, ніж просто корисна творча модель у науці, – пише сучасний філософ-антрополог і транспсихолог С. Гроф, – посередництвом впливу її філософії на особистість і суспільство у дійсності окреслюється світ. Залишається шкодувати, що ньютоно- картезіанська наука створила вельми негативний образ людини – якоїсь біологічної машини, що приводиться до руху інстинктивними імпульсами звірячої природи. У цьому образі немає справжнього визнання вищих цінностей, таких як духовне пробудження, почуття любові, естетичні потреби чи прагнення до справедливості. Усі вони розглядаються як похідні основних інстинктів або як компроміси, по суті чужі людській природі. Натомість їм протиставляються індивідуалізм, егоїстичність, конкурентність і принцип «виживання найбільш пристосованих», – усе це визнається природними і за своєю сутністю здоровими тенденціями».

Як бачимо, Станіслав Гроф підкреслює світоглядний характер наукової парадигми, її здатність впливати на формування образу світу й образу людини. Дмитро Наливайко вказує на те, що сучасний етап літературознавчої компаративістики означений відсутністю домінантної теоретико-методологічної парадигми, методологічним плюралізмом, корелятивним добі постмодернізму.

Російський літературознавець-компаративіст Ігор Шайтанов стверджує, що засилля термінів є незаперечною ознакою ентропії гуманітарних наук. У сучасному українському порівняльному літературознавстві йдеться не лише про надмірне панування термінології, яке свідчить про його кризовий стан, але і про певну тенденцію щодо якісної зміни термінологічної лексики, що виявляє два кризові симптоми, пов’язані з розмиванням об’єкта дослідження, децентралізацією наукових розвідок.

Так, І. Лімборський звертає увагу на те, що заклик «переспрямувати» компаративні дослідження з власне літератури на більш широкі культурні феномени змушує зробити Бернгеймера 1993 року парадоксальний висновок: «Література як феномен більш не перебуває у явному фокусі нашої дисципліни». Проте сам Лімборський робить не менш парадоксальний висновок з огляду проблем порівняльного літературознавства початку ХХІ століття: «Можливо, доречно перейти на назву «літературознавча компаративістика», обговоривши публічно різницю між нею і «порівняльним літературознавством», якщо, звичайно, така існує».

З огляду на сказане зазначимо, що, коли засновник тартуської школи структуралістів-семіотиків Юрій Лотман, аналізуючи вірш Іннокентія Анненського «Ще лілеї», говорить, що в семантичній структурі цього поетичного тексту «монолог виявляється полілогом, а єдність складається з поліфонії різних голосів, промовляючи на різних мовах культури», вчений говорить не про інтертекстуальність чи форми комунікації, а про специфічну природу поетичного слова, адже «поза поезією така структура зайняла би багато сторінок». Поняття інтертекстуальності лише констатує сукупність текстів у тексті, який розглядаємо, але нічого не говорить про природу літератури, унікальну здатність поетичного слова – обмежений площиною тексту і художньою формою мистецький простір структурувати в неосяжний універсум – світ як ціле і навіть множину світів.

Польський феноменолог Роман Інґарден, досліджуючи природу різних видів мистецтва в своїх студіях з естетики 1930-х років, намагається визначити феномен літератури. У цьому контексті він говорить про літературно-естетичне явище, яке виникає за певних умов у процесі рецепції і містить у собі те, що втілює істинне «призначення» творів художньої літератури. Пролити світло на ці сутнісні літературно- естетичні явища, на його думку, можуть дві переплетені і такі, що взаємодіють, дослідницькі лінії: одна пов’язана зі сферою естетики, інша – з поетикою, наукою про літературу.

Інґарденівська концепція мала вплив на «Теорію літератури» (1949) американських теоретиків літератури і компаративістів Рене Веллека і Остина Уоррена, які стверджують: «Найбільш простим методом вирішення питання про природу літератури є розмежування функцій мови і визначення специфіки мови літератури. Мова – так само матеріал літератури, як камінь чи бронза – матеріал скульптури, фарби – живопису, а звуки – музики. Проте слід пам’ятати, що мова – не просто інертний матеріал, як камінь, але, у свою чергу, – творіння людини і тому несе в собі культурний спадок тої чи іншої мовної групи». Однак для наступного покоління компаративістів це питання стає вже не простим.

Французький структураліст Цвєтан Тодоров у статті «Поняття літератури» (1987) намагається дати відповідь на питання «що таке література?», у певній мірі апелюючи і до визначення «природи літератури» Веллека і Уоррена, проте залишає його відкритим, переформулювавши в питання «що відрізняє літературу від того, що не є нею?».

Те саме питання, але в зворотному ракурсі в розвідці «Специфіка літератури» (1965) дещо раніше від Веллека і Уоррена ставить представник польської теорії літератури і компаративістики Генрік Маркевич: «Визначення специфіки художності літератури, її своєрідності, відмінності від усього іншого, створеного мовою, мало б допомогти провести межу між літературою і нелітературою, а тим самим – встановити коло літературних досліджень».

4.Поява низки праць, що порушують проблеми розвитку наукової критики
(П. Федченка, Р. Гром’яка, Я. Гарасима, М. Гнатюка, М. Ільницького, М. Наєнка),
нове прочитання багатьох художніх творів, історико-літературні студії змушують не
раз повертатися до попередників, їх розмислів з приводу думок над тією чи іншою
проблемою. Це стосується й праць Л. Білецького, і в першу чергу “Основ
літературно-наукової критики”, що була видана в Україні з розлогою передмовою
М. Ільницького. Компаративісти звертаються до Л. Білецького найбільше у
зв’язку з його спостереженнями про школи в українській літературознавчій науці,
“бо в тямці школа, – мислив учений, – ховається принципова і теоретична сторона
наукової критики, й методологічна”. Не менш важливими видавалися й
“методологічні принципи, вишукувані [іншими дослідниками – Л.Г.] шляхи, якими
найлегше можна було б дійти до певних наукових вислідів…”.

Порівняльні студії Л. Білецького, його спостереження над
головним напрямом літературно-критичної думки в Україні вибудовуються на основі
матеріалу як материкового, так і еміграційного. Принципово важливою тут, на мій
погляд, є видана 1931 року праця Л. Білецького “Головні напрями української
літературно-наукової критики за останніх 50 літ”. І не стільки фактажем, спробою
осмислити ретельно опрацьований матеріал, скільки, перше – концептуальним
поглядом на п’ятдесятилітній період української літературознавчої науки, що, як
зазначає автор, від 1876 року “переходить у нову фазу свого розвитку”,
друге – зумовленістю, характером порівняльних студій. Праця готувалася в
еміграції і багато що в поглядах на компаративні студії Л. Білецького – колишнього
слухача семінару В. Перетца – поступово змінювалося. Очевидним є те, що
порівняльні підходи у літературознавчих дослідженнях і самого Л. Білецького, і його
колег у новий / еміграційний період постають не як елементи “суб’єктивних” чи
“об’єктивних” методологій (“різних напрямів… історичної школи” (М. Наєнко), а
як самостійна гілка літературознавчої науки, що має своє завдання, напрями і рівні
досліджень, послуговується методиками, напрацьованими різними галузями знань:
історії, культури, етнології, соціології тощо. “Застосування емпірично-описових
прийомів, – спостерігає Я. Поліщук над діяльністю учасників семінару В. Перетца,
поступово утверджувало… потребу оновлення методологічного апарату… Проте
методологічний аспект… не належав до сильних сторін його [В. Перетца – Л.Г.]
семінару”. Як видно, відсутність певних нав’язаних методик або домінування
одних методів над іншими, з одного боку, доступ до європейської літературознавчої
науки, зокрема компаративних студій – з другого – вплинули на еміграційний період
наукової діяльності Л. Білецького.

Тема 4.