Главная Случайная страница


Категории:

ДомЗдоровьеЗоологияИнформатикаИскусствоИскусствоКомпьютерыКулинарияМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОбразованиеПедагогикаПитомцыПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРазноеРелигияСоциологияСпортСтатистикаТранспортФизикаФилософияФинансыХимияХоббиЭкологияЭкономикаЭлектроника






Інтерпретація та реінтерпретація стилю.

Як бачимо, постмодерне прочитання передбачає не «безпринципність», а заперечення уніфікованого стильового еталона, визнання рівноцінності національних модифікацій, свідоме експериментальне примірювання різноманітних дослідницьких стратегій і мірок до предмета дослідження. Є в арсеналі методологічного плюралізму й уже згадувана екстраполяція - завдяки своєму типологічному потенціалу категорії літературних стилів і напрямів надаються для перенесення за аналогією на той літературний матеріал, який перед тим не означувався подібними термінами.

Такі ризиковані, на перший погляд, стратегії дослідники застосовували й раніше і не раз здійснювали вагомі наукові відкриття. Скажімо, обравши нові підходи до вивчення бароко, яке до того обмежували ареалом «латинської» Європи, католицької культури, Дмитро Чижевський виявив його і у світі православно-слов´янському, значно розширивши таким чином літературознавчі уявлення про це важливе культурне явище («Український літературний барок: Нариси», Прага, 1941-1944).

Інший приклад: випрацюване в німецькому й австрійському літературознавстві поняття бідермаєра (пізнього, «приборканого» романтизму, чи, за словами Д. Чижевського, «меланхолійної, м´якої, ідилічної романтики» ´) дослідники успішно пристосували до літератури чеської (В. їрат), словацької (М. Пішут), української (І. Панькевич, Д. Чижевський, Н. Колесніченко-Братунь), польської (М. Жміґродзка), російської (Р. Нойгаузер), типологічно зближують із вікторіанським стилем в Англії, поширюють на подібні явища у французькій, італійській, східноєвропейських літературах (американець В. Немояну).

Особливо цікаві компаративістичні аналогії між явищами, що належать до різнотипних і різночасових культур. Переборюючи скептичні погляди деяких видатних своїх сучасників, як-от Ульріх Вайсштайн, котрі вважали, що важко віднайти та коректно пояснити аналогічні форми (similar patterns) у поезії Заходу та Сходу, Рене Етьємбль («Порівняння - не доказ», 1958), Віктор Жирмунський («Порівняльне літературознавство: Захід і Схід», 1979), Ніколай Конрад («Схід і Захід», 1966) запропонували поширити типологічне дослідження на культуру народів Азії - від Близького Сходу й аж до Японії. Р. Етьємбль, як уже згадувалося, виявив подібні стильові риси в давній китайській поезії і європейському романтизмі. Романтичними дослідники часто називають і поеми азербайджанського поета Нізамі Ґанджеві «Хосров і Шірін» (1181), «Лейлі і Меджнун» (1188), «Сім красунь» (1197). Справді, ці твори вийшли за межі традиційної для середньовічного Орієнту солодкавої орнаментальної чутливості у сферу сильних і щирих пристрастей: коли рідня Лейлі заборонила їй одружитися із Меджнуном, своє горе персонаж проносить крізь життя і помирає на могилі коханої, возз´єднуючись із нею душею («Лейлі і Меджнун»). Оспівуванням стихії людських переживань твори Нізамі випередили суфійську ідею про злиття душі з її космічним «я». Певні аналогії з європейським романтизмом викликають емоційна образність Нізамі і його схильність будувати сюжет на внутрішніх, морально-психологічних конфліктах.

Н. Конрад зіставив італійський Ренесанс із більш ранніми східними культурами і дійшов висновку про глобальність Відродження як «епохи великої спільності літератури» - гуманістичної стадії, яку різні регіони переживали в різний час: «Розпочинає її у VIII—XII ст. Китай, продовжує в XI—XIII ст. Середня Азія та Іран разом із прилеглою частиною Індії; закінчує в ХІУ-ХУІ ст. Європа» А у працях В. Жирмунського було відзначено подібності між середньовічним західним і східним героїчним епосом, між лицарською лірикою трубадурів та міннезінґерів і арабською любовною поезією тощо.

У/Сучасному українському літературознавстві чимало дослідників віддають перевагу дослідницькій стратегії нежорсткої, «м´якої» типології, широких контекстуальних аналогій, інтертекстуальних спостережень. Так, Ігор Лімборський помітив стильові ознаки рококо в українській літературі ХУІІ-ХУІІІ ст. Ярослав Поліщук відновив у вжитку поняття сецесії - напівзабуте, але адекватне для опису мистецьких процесів кінця XIX - початку XX ст. У студії, яка має компаративний характер, бо паралельно зіставляє національні шляхи поетичного модерну в українській і польській літературах першої половини XX ст., Володимир Моренець запропонував замінити в опозиції «модернізм - народництво» другий її складник (народництво - це національна самобутність літератури) категорією позитивізму (світоглядно-естетична парадигма, з якою пов´язаний концепт ужитковості літератури) і повернутися таким чином до загальноєвропейських уявлень про національне й модерне . А Роман Голод невтомно повторює провідну свою тезу про синтетизм та універсалізм творчості І. Франка, аналітично простежуючи поєднання в ній традицій романтизму з первнями реалізму й натуралізму, з яскравими ознаками імпресіоністичної манери, із символічною образністю й елементами експресіонізму, і навіть ставить питання про можливість прочитання І. Франка крізь сюрреалістичну (!) призму на основі помічених у його творах елементів поетики сновидінь, потоку свідомості, фрагментарності, асоціативності та інтуїтивізму образотворення - ознак, які стали визначальними для відомої модерністичної течії міжвоєнного двадцятиліття і наступного етапу.

Практика широких стильових зіставлень, вільних аналогій, сміливих інтерпретацій стає в компаративістиці дедалі поширенішою, хоча й наражається на опір прихильників жорсткої типології, які закидають їй намагання уніфікувати неповторність та унікальність національних літератур, причетність до теорії глобалізації світової культури тощо. Однак, здається, насправді така практика відбиває процеси розширення функціональних контекстів сучасних національних літератур, поглиблення їхнього діалогу і взаємопізнання.

Якщо компаративістичній думці шляхом інтертекстуальних віддзеркалень вдається висвітлити літературне явище у нових, несподіваних, досі незнаних ракурсах, то така дослідницька стратегія має право на існування. Йдеться про те, щоб уникнути схематизації, спрощення, примітивної однозначності. Зрештою, хіба не звиклася наука з бароко та багатьма іншими явищами, які були виявлені й розпізнані постфактум?

Нема потреби доводити, що не лише автор, а й сприймач творить літературне явище та й, зрештою, призначене воно для творчої інтерпретації від самого початку - такою-бо є природа мистецтва.

Тема 6.

КОМПАРАТИВНА ГЕНОЛОГІЯ

Розвиток жанрової системи.

Жанр (франц. genre - рід, вид) - категорія рухома, хоча й спрямована на стійкі, повторювані, упізнавані типи літературних структур. Зіставляючи структурно подібні літературні явища впродовж кількох послідовних періодів, діахронічний аспект компаративного дослідження дає змогу виявити жанрову традицію, встановити характер жанрової еволюції.

Життя жанру полягає в його постійних відродженнях та оновленнях в оригінальних творах, - стверджував Михаїл Бахтін. - Сутність кожного жанру... розкривається у всій повноті лише в тих різноманітних варіаціях його, котрі створюються впродовж історичного розвитку цього жанру

Від античності й до неокласицизму (Арістотель, Горацій, Буало), в добу Романтизму, Реалізму чи Модернізму жанрова система зазнавала значних змін, відбувалися різноспрямовані процеси - від канонізації жанрів до їх розмивання, дифузії. Відповідно ставлення до генологічної проблематики теж було неоднаковим.

У добу Ренесансу, коли література перебудовувала середньовічну ієрархію жанрів, розпочався процес відродження і збагачення арістотелівської жанрово-родової традиції. Водночас жанрові форми тодішнього письменства вийшли далеко поза її рамки, про що свідчить буйний розвиток «неканонічних» новели й роману.

Різноманітністю відзначався й жанровий репертуар бароко. Розквітла драматургія (творчість іспанця Педро Кальдерона, італійця Тірсо де Моліни, українська драма «Милість Божа») й епічна поезія (поеми Джона Мільтона «Втрачений рай» і «Повернений рай»). Розвивалася лірика героїчна («Вірші на жалісний погреб... Петра Конашевича-Сагайдачного» Касіяна Саковича), релігійна (метафізична лірика англійця Джона Донна, збірка «Перло многоцвітноє» Кирила Транквіліона-Ставровецького), філософська (романси й сонети іспанця Луїса де Ґонґори, збірка «Сад божественних пісень» Григорія Сковороди). Популярності набула історична й документальна проза (козацькі літописи, мемуари, записки мандрівників).

Доба Класицизму встановила стійкий ієрархізований жанровий канон, що засвідчує і тодішня творча практика, і теоретичні праці: «Поетичне мистецтво» Нікола Буало, поетики і риторики Феофана Прокоповича, Митрофана Довгалевського та інших професорів Києво-Могилянської академії. Згідно із цією ієрархією до вищих жанрів належали ода («Ода на взяття Хотина» Михаїла Ломоносова, «Ода князю Куракіну» Івана Котляревського), трагедія («Медея», «Сід», «Горацій» П´єра Корнеля, «Андромаха», «Іфіґенія в Авліді», «Федра», «Баязет» Жана Расіна, трагікомедія «Володимир» Феофана Прокоповича), епопея («Генріада» Вольтера). Високі жанри мали урочисте, героїчне чи трагедійне звучання, розробляли тематику з античної історії й міфології, порушували «вічні» морально-етичні проблеми, були написані «високим», урочистим стилем. Для низьких жанрів характерними були своєрідні «реалізм» і «народність». Персонажі з простолюду, жива розмовна мова, побутові деталі, елементи фольклорної поетики, народно-сміхова стихія панували в комедії («Тартюф», «Міщанин-шляхтич», «Витівки Скапена» Жана-Батіста Мольєра, «Москаль-чарівник» Котляревського), байці (Жан де Лафонтен, Ґотгольд-Ефраїм Лессінґ, Григорій Сковорода, Іван Крилов), сатирі, бурлеску, травестії (твори «мандрівних дяків», поезія Івана Некрашевича, поеми «Орлеанська діва» Франсуа Вольтера, «Енеїда» Івана Котляревського).

Та після класицизму прийшов романтизм - і від канонізації не залишилося майже нічого. Навіть ті літературні форми, які були успадковані (сонет, поема), зачепила жанрова і родова дифузія, цебто взаємне проникнення, змішування елементів різних родів і жанрів, як-от чергування в поемах «Паломництво Чайльд Гарольда» Байрона чи «Гайдамаки» Шевченка елементів епічних (розповідь про мандри Байронового героя далекими світами; зображення любовної історії Яреми й Оксани у вирі гайдамацького повстання), ліричних (численні філософські, іронічні й публіцистичні відступи) і драматичних (діалогізовані розділи «Конфедерати», «Свято в Чигирині», в яких матеріал викладено через мовлення персонажів).

Позитивістське мислення в добу Реалізму будує жанрову систему за аналогією до класифікації у природничих науках. Згідно з еволюційною концепцією Фердинанда Брюнетьєра (1849-1906), що її французький дослідник виклав у працях «Еволюція жанрів в історії літератури» ("L´évolution des genres dans l´histoire de littérature" 1890) та «Еволюція французької ліричної поезії в XIX ст.» ("L´évolution de la poésie lyrique en France au dix-neuvième siecle" 2 t., 1894-1895), літературні жанри, як і види рослин і тварин, проходять стадії зародження, розвитку й занепаду. Першорядне місце в жанровій системі європейського реалізму посіли об´ємні жанри (повість, драма, поема), які давали змогу панорамного охоплення обширів суспільної дійсності і глибинного занурення у внутрішній світ персонажа.

Але на межі XIX і XX століть, у часи імпресіонізму, сталися значні зміни: місце розлогої епіки і класичної драми зайняли фрагментарні ліризовані форми (новела, образок, шкіц, етюд, поезія в прозі). Рідше трапляються середні й великі жанри (повість «Fata Morgana» Михайла Коцюбинського, романи «Царівна» Ольги Кобилянської, «Пан» Кнута Гамсуна, «Сонячна машина» Володимира Винниченка, романний цикл Марселя Пруста «В пошуках втраченого часу»), притім вони також набувають стилістичної уривчастості, композиційної фрагментарності.

Ця амплітуда коливань відбилася і на ставленні тодішніх літературознавців до жанрової проблематики. У програмній статті «Слово про критику» (1896) Іван Франко виразив притаманну народжуваній Модерній добі рішучу відмову від будь-яких жанрових приписів і проголосив необмежену свободу для творчої особистості і природного читацького смаку:

Сучасна теорія і практика безмірно розширила границі літературної творчості, здобула для неї обширні терени, донедавна для неї зовсім недоступні, а заразом виказала нікчемність усіх давніх т[ак] зв[аних] естетичних формул і літературних родів та категорій. Ми зрозуміли, що те, що донедавна (ба ще й досі) у школах подавано як правила та дефініції епопеї, драми, балади і т. і., - повна нісенітниця, а властиво недокладний опис одного якогось твору або вираз поглядів на творчість в однім якімсь моменті історичнім і вже зовсім не надається до дефініції подібних творів других і з других часів. Дефініція епопеї гомерівської зовсім не підходить до характеристики «Енеїди«, ані «Шахнаме», ані «Пісні про Нібелунґів», ані «Пісні про Роланда», ані «Божеської комедії», ані «Беовульфа»; кожда дана епопея вимагає осібної дефініції...

Згодом італійський філософ і естетик Бенедетто Кроче так само заперечив потребу жанрової класифікації, виходячи, як і Франко, з тієї засади, що твір мистецтва - явище неповторне («Естетика», 1902). Жанри - це просто ярлики, які не мають реального змісту:

Будь-яка спроба естетичної класифікації в мистецтві є нісенітницею. ...Всі книжки, які займаються класифікуванням і систематизацією мистецтва, можна було б спалити без якої б то не було втрати... Кожен справжній мистецький твір порушує ті чи інші усталені жанри, розладнуючи поняття критиків

Після позитивістичної спроби Фердинанда Брюнетьєра схематизувати жанровий розвиток за аналогією до біологічного еволюціонізму Ч. Дарвіна генологія звернулася до ширших проблем жанрової теорії і типології. У XX ст. дослідники вивчали формальну структуру і мовленнєву композицію жанрів (російські формалісти, Михаїл Бахтін, Еміль Штайґер, Кете Гамбургер), їхнє ідеологічне наповнення (Д´єрдь Лукач «Теорія роману», 1920) і соціально-генетичні функції (Люсьєн Ґольдман «До соціології роману», 1954), проблеми жанрово-родової диференціації (Стефанія Скварчинська «Вступ до науки про літературу», т. 3,1965), стосунки між жанрами літературними, міфо-фольклорними (Нортроп Фрац «Анатомія критики», 1957; «Світське письмо», 1976) й тими, що функціонують у сфері популярної літератури (Цветан Тодоров «Вступ до фантастичної літератури», 1970; Умберто Еко «Міф про Супермена», 1962; «Наративні структури у Флемінґа», 1965).

У царині жанрової структури і внутрішньожанрової типології працює чимало вітчизняних учених. До класики української генології належать праці Василя Фащенка («Новела і новелісти», 1968), Тамари Денисової («Роман і проблеми його композиції», 1968; «Роман і романісти США XX століття», 1990), Дмитра Затонського («Мистецтво роману і XX вік», 1973), Івана Денисюка («Розвиток української малої прози XIX - поч. XX ст.», 1981, 1999), Нонни Копистянської («Жанр, жанрова система у просторі літературознавства», 2005), Миколи Бондаря («Поезія по-шевченківської епохи. Система жанрів», 1986), Галини Сиваченко («Парадокси словацького роману», 1993).

Процеси жанрової деканонізації, які помітно посилюються з наближенням до сучасної доби, спонукали Ролана Барта вдатися до протиставлення традиційному поняттю «твір» інтертекстуального поняття «текст», яке є «релятивною системою відліку» (очевидно, на противагу механістичним генетичним і структуральним системам) і не підлягає включенню до жанрової ієрархії, бо визначальною для нього є здатність ламати узвичаєні канони. До якого жанру віднести Жоржа Батая? Хто цей письменник: романіст, поет, філософ, містик? Дати відповідь настільки важко, що вважають за краще навіть не згадувати Батая у підручниках літератури: річ у тім, що Батай усе життя писав тексти, точніше один і той же текст.

Отже, новочасне літературознавство стало свідком принаймні трьох потужних вибухів, які дощенту руйнували жанрові ієрархії і спричинили кризові явища в генології. Ті руйнівні вибухи припали на періоди світоглядних і стильових переломів: від класицизму до романтизму, від позитивізму до модернізму і від модернізму до постмодерну. Однак, як випливає з історичного досвіду, щоразу відбувалося становлення нових жанрових систем у красному письменстві, яке супроводжувалося перебудовою і врівноваженням генологічних таксономій у літературознавстві.

Последнее изменение этой страницы: 2016-06-09

lectmania.ru. Все права принадлежат авторам данных материалов. В случае нарушения авторского права напишите нам сюда...