Аналіз проблеми формування мотиваційної готовності дошкільника до шкільного навчання

Учіння, як і будь-яка інша діяльність, здійснюється під впливом певних стимулів, спонукань, що є рушійними силами навчально-пізнавальної активності учня. Такими спонукальними стимулами є потреби, інтереси, переконання, ідеали, уявлення учня про себе, цінність орієнтації тощо. Вони утворюють мотивацію (або мотиваційну сферу) навчальної діяльності молодшого школяра.

Не випадково в останні роки широко досліджують психологічний аспект виникнення, формування й розвитку позитивної мотивації учіння, в тому числі навчально-пізнавальних мотивів, які не тільки є найважливішими внутрішніми спонуками учіння, але й сприяють самовизначенню особистості, її самореалізації й самовдосконалення. Тому завдання забезпечення формування учбової мотивації є одним із найбільш нагальних в умовах реформування національної системи освіти. Управління цим процесом значною мірою залежить від рівня психолого-педагогічної розробленості цієї проблеми.

Мотиви учіння молодших школярів, особливості розвитку мотиваційної сфери в умовах навчальної діяльності на різних етапах розвитку психолого-педагогічної науки досліджували такі вчені, як Л.І. Божович, Л.С. Виготський, В.К. Вілюнас, В.В. Давидов, Д.Б. Ельконін, С. Занюк, Г.С. Костюк, О.М. Леонтьєв, А.К. Маркова, М.В. Матюхіна, О.Я. Савченко, В.В. Столін, Х. Хекхаузен та ін. під час вивчення психологічних проблем мотивації учіння з’ясовані деякі закономірності її становлення й функціонування, зокрема розкрита вмотивованість учбової діяльності, описана складна структура та динаміка мотивів, що її зумовлюють, виявлені деякі вікові особливості мотивації учіння першокласників.

Мотивація учіння складається із низки динамічних та взаємозалежних спонукань (потреби і смисл учіння для школяра, його мотиви, цілі, емоції, інтереси.). Тому становлення мотивації – це не просте зростання позитивного чи нівелювання негативного ставлення до учіння, а й ускладнення структури мотиваційної сфери, поява нових, більш зрілих спонукань та ускладнення відносин між ними.

Окрім того, навчання по-різному впливає на розумовий розвиток залежно від того, наскільки успішно воно виховує в учнів повноцінні мотиви учіння. Дослідні дані свідчать, що структура навчальної діяльності, адекватна цілям навчання, є фактором формування у школярів не лише систем операції і знань, а й навчальних, пізнавальних інтересів, бажання вчитися, допитливості, любові до книги ,прагнення до самоосвіти.

Серед найважливіших проблем теорії і практики сучасної психології і педагогіки є мотивація поведінкової активності особистості. Вона передусім характеризує динаміку, рушійні чинники активності і відкриває природу основних принципів поведінки і діяльності людини. Вчені намагаються визначити критерії мотивованої поведінки, зміст і співвідношення таких понять, як мотивація, мотив, потреба, інтерес, вибір, намір, цілепокладання.

Мотивація – загальна назва для процесів, методів, засобів спонукання учнів до активної пізнавальної діяльності. З позиції педагога говорять про мотивацію навчання, з погляду учня мова йде про мотивацію учіння. Мотивація, як процес зміни станів і ставлень особистості ґрунтується на мотивах – конкретних спонуканнях, причинах, що лежать в основі вчинків та дій. Функцію мотиву можуть виконувати у взаємозв’язку потреби та інтереси, прагнення та емоції, установки та ідеали, ціннісні орієнтації та ін. Тому мотиви – дуже складні утворення. У педагогічному процесі діють, як правило, багато пов’язаних між собою мотивів.

Поняття «мотив» часто співвідносять з терміном «потреба». Мотив є формою прояву потреби людини. Це спонукання до діяльності, відповідь на те, заради чого вона відбувається. С. Занюк розрізняє ці поняття таким чином: «При аналізі питання, чому організм взагалі переходить у стан активності, розглядаються прояви потреб та інстинктів як джерел активності. Якщо вивчається питання, на що спрямована активність організму, досліджуються насамперед прояви мотивів як причин, котрі визначають вибір напрямку поведінки. Потреба спонукає до активності, а мотив – до спрямованої діяльності. Коли потреба конкретизується і знаходить предмет, здатний її задовольнити, вона перетворюється на мотив».

Л.І. Божович вважає, що мотивами можуть бути предмети зовнішнього світу ,уявлення, ідеї, почуття, переживання – все те, у чому втілюється потреба. Поняття «мотив» вужче від терміна «потреба».

Найбільш широким є поняття мотиваційної сфери, у зміст якого Л.С. Виготський включає афективну, вольову сфери особистості, переживання задоволення потреби. У психологічному контексті мотивація об’єднує в собі рушійні сили поведінки.

Види мотивів розрізняють у залежності від:

1) характеру участі в діяльності (усвідомлені, реально діючі);

2) часу зумовлення діяльності (тривала – короткочасна мотивація);

3) соціальної значущості (соціальні – особистісні мотиви);

4) ступеня задіяності в діяльності (широкі соціальні та вузько особистісні, мотиви конкретного виду діяльності).

С. Занюк, посилаючись на класифікацію мотивів Л.І. Божович в залежності від зв’язку мотиву із змістом чи процесом діяльності (внутрішні і зовнішні мотиви), визначає такі групи мотивів:

1. Внутрішні мотиви – пов’язані з процесом та змістом діяльності.

2. Зовнішні мотиви:

а) широкі соціальні: обов’язок та відповідальність перед суспільством, соціальною групою, окремими людьми; самовираження і самовдосконалення;

б) вузько особистісні мотиви: прагнення отримати схвалення оточуючих; бажання зайняти високе соціальне положення (престижна мотивація);

в) мотиви уникнення неприємностей О.М. Леонтьєв виділив мотиви зрозумілі та реально діючі, усвідомлені та неусвідомлені, головні та другорядні.

Всі вони виявляються в учбовій діяльності молодшого школяра.

Як пізнавальні, так і соціальні мотиви розрізняються за своїми змістовними і динамічними характеристиками. До змістовних характеристик мотивів належать наявність або відсутність особистісного смислу учіння (коли мотив не лише виконує спонукальну функцію, а й має особистісне значення, виражає внутрішнє ставлення до учбової діяльності). Такий мотив називають суттєвоутворюючим, і його дієвість виявляється у реальному впливі на процес учіння; самостійність у виникненні й функціонуванні мотиву (може виникнути як результат самостійної роботи (внутрішній мотив) або з допомогою вчителя, дорослого (зовнішній мотив)); місце мотиву в структурі мотиваційної сфери, його домінуюча чи другорядна роль; рівень усвідомлення мотиву. У цьому контексті слід звернути увагу на можливість свідомого приховування мотивів; поширення мотиву на різні сторони процесу учіння. Динамічні характеристики мотивів проявляються у силі мотивів, емоційній забарвленості (модальності) та тривалості.

Поряд з мотивами є цілі, що забезпечують спрямування мотивів. Мотиви співвідносяться з учбовою діяльністю загалом, а цілі відповідають окремим учбовим діям, забезпечують їх реальне виконання. Процес постановки цілі вимагає певних умінь, рівень сформованості яких характеризує ступінь зрілості мотиваційної сфери учня. До цих вмінь відносять обґрунтований вибір однієї з кількох можливостей, самостійну постановку перспективних цілей та їх корекцію в залежності від обставин, реалізацію поставлених цілей, вибір засобів їх реалізації та подолання можливих перешкод.

Завдяки цим умінням забезпечується реальне виконання дії, установку до якої створює мотив. Тому вчителеві слід брати до уваги полімотивацію учіння. Упродовж навчання особистісно-значущими стають то одні, то інші мотиви молодшого школяра. Загалом мотиваційна сфера учіння визначається характером самої навчальної діяльності учнів, сформованістю її компонентів, смислом учіння та характером мотивів учбової діяльності, зрілістю цілей, особливостями емоцій, що супроводжують процес учіння.

Мотивація є одним з важливих компонентів учбової діяльності; це джерело активності суб’єкта. Більшість авторів пояснюють мотивацію як систему психологічних факторів, що зумовлюють поведінку та діяльність людини. С. Занюк виділяє динамічний та структурний (змістовий) аспекти мотивації. На його думку, продуктивність діяльності, її процес та результат визначаються, по-перше, спрямованістю мотивів, їх змістом; по-друге, силою, активністю, напруженістю мотивів відповідного змісту. Структурний аспект мотивації - це прояви різнобічних потреб людини. До змістового аспекту мотивації входять такі компоненти, як змістовий (система психологічних факторів, що зумовлюють діяльність); зв’язок між мотивами; ієрархія мотивів; потреби, які лежать в основі мотивів і спричинюють поведінку. Динамічний аспект мотивації визначається такими характеристиками, як сила, стійкість, міра збудження мотивів, здатність переключатися з одних мотивів на інші.

Учбова мотивація визначається як частковий вид мотивації, включеної в учбову діяльність. Мотивація учіння визначається низкою специфічних для цієї діяльності чинників: по-перше, освітньою системою, певним закладом, де здійснюється учбова діяльність; по-друге, організацією освітнього процесу; по-третє, суб’єктивними особливостями школяра (вік, стать, інтелектуальний розвиток, здібність, рівень домагань, самооцінка, взаємодія з іншими учнями і т.п.); по-четверте, суб’єктивними особливостями педагога, насамперед системою його ставлення до учня; по-п’яте, специфікою навчальної дисципліни.

Учбова мотивація, як і будь-який її вид, системна. Вона характеризується спрямованістю, стійкістю і динамічністю, і стимулюється ієрархією мотивів, в якій домінуючими є або внутрішні мотиви, пов’язані із змістом учбової діяльності та її виконанням, або широкі соціальні, пов’язані з потребою дитини зайняти певну позицію в соціальній системі. При цьому з віком відбувається розвиток взаємодіючих потреб та мотивів, зміна провідних домінуючих потреб та їх ієрархізація.

Відповідно при аналізі мотивації учбової діяльності необхідно не лише визначити домінуючий мотив, але й врахувати усю структуру мотиваційної сфери людини, у якій А.К. Маркова виділила такі ієрархічні рівні: потреба в учінні, смисл учіння, мотив учіння, мета, емоції, ставлення та інтерес.

Учбова діяльність стимулюється насамперед внутрішнім мотивом, коли пізнавальна потреба поєднується з предметом діяльності - виробленням узагальненого способу дії - і «опредмечується» в ньому. У той же час вона найрізноманітнішими зовнішніми мотивами стимулюється, наприклад, самоутвердження, престижності, обов’язку, необхідності, досягнення і т. ін.

Для учбової діяльності особливо важливими є мотиви інтелектуально - пізнавального характеру; вони усвідомлюються людиною як потреба в знаннях, необхідність у їх засвоєнні, прагнення до розширення світогляду, поглиблення, систематизації знань. Це саме та група мотивів, що співвідноситься із специфічно людською пізнавальною діяльністю, інтелектуальною потребою позитивного емоційного забарвлення. Керуючись такими мотивами, школяр, не звертаючи уваги на втому, час, інші спонукання, розв’язує учбову задачу.

Для аналізу мотиваційної сфери учіння школярів важлива характеристика їхнього ставлення до нього. А.К. Маркова визначає три типи ставлення - негативне, нейтральне та позитивне, чітко диференціює останнє на основі активування учня в навчальний процес, що дуже важливо для управління учбовою діяльністю школярів. Автор поділяє позитивне ставлення до учіння на:

а) позитивне, наявне, активне (готовність учня вчитися);

б) позитивне, активне, пізнавальне;

в) позитивне, активне, особистісно-пристрасне.

Іншими словами, мотиваційна сфера суб’єкта учбової діяльності не лише багатокомпонентна, а й різнорідна та різнорівнева.

Учені (М.І. Мішков, О.А. Реан, В.О. Якунін та ін.) виявили, що так звані «сильні» і «слабкі» учні відрізняються один від одного не стільки за рівнем інтелекту, скільки за силою, якістю та типом мотивації навчальної діяльності. Висока мотивація може перекривати нестачу спеціальних здібностей або недостатній запас знань, умінь і навичок, оскільки за наявності мотиву дії людини стають більш енергійними і послідовними. Результати цих досліджень цілком укладаються в формулу дидактичного процесу В.П. Безпалька, з якої випливає, що продуктивність процесу навчання залежить від таких складових, як мотивація учіння, діяльність учнів та діяльність учителя. Однак, на нашу думку, оскільки мотивація учіння визначає собою дієвість двох інших компонентів, це дає можливість припустити, що її підсилення забезпечить підвищення продуктивності процесу навчання в цілому. Отже, від сили та структури мотивації значною мірою залежать навчальна активність і успішність учнів.

Розуміння визначальної ролі мотивації для навчального процесу спонукало деяких учених (Ю.К. Бабанський, О.С. Гребенюк, І.Я. Лернер, М.І. Махмутов, О.Я. Савченко та ін.) визнати необхідність виділення окремого дидактичного принципу, що регулює мотиваційній бік навчання. О.С. Гребенюк назвав його принципом МЗНП - мотиваційного забезпечення навчального процесу. Як наголошує О.Я. Савченко, принцип МЗНП орієнтує на активну позицію учня, співробітництво всіх учасників процесу навчання, їхню активну взаємодію, без чого сучасний навчальний процес неможливий.

Молодший шкільний вік характеризується як вік входження в навчальну діяльність, оволодіння її структурними компонентами. Мотивація учіння дітей цього віку, як свідчать дослідники (Л.І. Божович, Н.М. Бібік, Л.В. Занков, А.К. Маркова та ін.), має як негативні аспекти (недостатня дієвість, нестійкість, недостатнє усвідомлення, слабка узагальненість, орієнтованість на результат навчання), так і позитивні (загальне позитивне ставлення до школи, широта інтересів, допитливість). Серед численних мотивів, що спонукають молодших школярів (прагнення до нагороди, хороша оцінка, шанолюбство, бажання заслужити похвалу або уникнути покарання тощо), найбільш цінним є пізнавальний інтерес, важлива особистісна характеристика учня. Дослідники перелічують ряд умов, що сприяють його формуванню (цікавий матеріал, демократичне спілкування з дітьми, навички самонавчання тощо), до яких ми запропонували додати й уміння працювати з навчальними книгами.

Науковці стверджують, що мотивація учіння школярів буде підвищуватися відповідно до успішної діяльності вчителя, а також навчальної діяльності учнів. Якщо вчитель ставить за одну з цілей своєї діяльності підвищення мотивації учіння школярів і реалізує її, то підвищується й мотивація учіння школярів щодо вивчення цього предмета. Це у свою чергу має позитивно позначитися на навчальній діяльності учнів, що, знову-таки, призведе до підвищення мотивації їх учіння (це принципове для нашого дослідження положення підтверджено результатами зондувального експерименту). Отже, пошук ефективних методів, засобів, прийомів, що забезпечують мотивацію учіння школярів, має вирішальне значення для успішності дидактичного процесу.

У дослідженнях проблеми учбової мотивації відзначається зв’язок рівня розумового розвитку учнів та розвитку і формування їх мотиваційної сфери. На матеріалі дослідження молодших школярів М.В. Матюхіна виявила розвиток мотивації, що корелює з психічним розвитком. Це дає змогу стверджувати, що «високий початковий рівень розумового розвитку є, з одного боку, важливою умовою реалізації початкового рівня мотивації дитини, з іншого - умовою формування позитивної мотивації в процесі учбової діяльності». При цьому встановлюється пряма залежність між високим рівнем розумового розвитку та позитивними мотиваційними тенденціями, і навпаки. У той же час виявлено залежність між мотивацією як передумовою учбової діяльності та успішністю навчання дітей з високою та середньою мотивацією.

Таким чином, сформованість мотивації учіння молодших школярів є передумовою засвоєння знань, умінь і навичок, всебічного розвитку особистості дитини.

На сучасному етапі розвитку психології психологічна готовність до навчання в школі розглядається як комплексна характеристика дитини, яка розкриває рівні розвитку психологічних якостей, що є найбільш важливими передумовами для нормального включення в нове соціальне середовище й для формування навчальної діяльності.

У психологічному словнику поняття «готовність до шкільного навчання» розглядається як сукупність морфо - фізіологічних особливостей дитини старшого дошкільного віку, що забезпечує успішний перехід до систематичного, організованого шкільного навчання.

В.С.Мухіна стверджує, що готовність до шкільного навчання - це бажання й усвідомлення необхідності вчитися , що виникає в результаті соціального дозрівання дитини, появи у неї внутрішніх протиріч, що задають мотивацію до навчальної діяльності.

Д.Б.Эльконін вважає, що готовність дитини до шкільного навчання припускає «врощення» соціального правила, тобто системи соціальних відносин між дитиною і дорослим.

Найбільш повне поняття «готовність до школи» дається у визначенні Л.А.Венгера, під яким він розумів певний набір знань й умінь, у якому повинні бути присутні всі інші елементи, хоча рівень їхнього розвитку може бути різний. Складового цього набору насамперед є мотивація, особистісна готовність, у яку входять «внутрішня позиція школяра», вольова й інтелектуальна готовність.

Нове ставлення дитини до навколишнього середовища, що виникає при надходженні в школу, Л.І.Божович назвала «внутрішньою позицією школяра», вважаючи цей новотвір критерієм готовності до навчання в школі.

У своїх дослідженнях Т.А.Нєжнова вказує, що нова соціальна позиція й відповідна їй діяльність розвиваються остільки, оскільки вони приймаються суб’єктом, тобто стають предметом його власних потреб і прагнень, змістом його «внутрішньої позиції».

А.Н.Леонтьев вважає безпосередньо рушійною силою розвитку дитини його реальну діяльність зі змінами в «внутрішній позиції».

В останні роки все більша увага проблемі готовності до шкільного навчання приділяється за кордоном. При рішенні цього питання ,як відзначає Я.Йірасек, сполучаються теоретичні побудови, з одного боку, практичний досвід, з іншої. Особливість досліджень полягає в тому, що в центрі цієї проблеми знаходяться інтелектуальні можливості дітей. Це знаходить висвітлення в тестах, що показують розвиток дитини в області мислення, пам’яті, сприйняття й інших психічних процесів.

На думку С.Штребела, А.Керна, Й.Eрасека, дитина що надходить у школу повинна мати певні ознаки школяра: бути зрілою у розумовому, емоційному та соціальному відношеннях.

До розумової області автори відносять здатність дитини до диференційованого сприйняття, довільній увазі, аналітичному мисленню й так далі.

Під емоційною зрілістю вони розуміють емоційну стійкість і майже повна відсутність імпульсивних реакцій дитини.

Соціальна зрілість зв’язується ними з потребою дитини в спілкуванні з дітьми, зі здатністю підкорятися інтересам і прийнятим умовностям дитячих груп, а так само зі здатністю взяти на себе соціальну роль школяра в суспільній ситуації шкільного навчання.

Ф.Л. Ілг, Л.Б. Еймс провели дослідження, присвячене виявленню параметрів готовності до шкільного навчання. У результаті виникла спеціальна система завдань, що дозволяла обстежити дітей від 5 до 10 років. Розроблені в дослідженні тести мають практичне значення й мають прогнозуючу здатність. Крім тестових завдань автори пропонують у випадку непідготовленості дитини до школи забирати його відтіль і шляхом численних тренувань доводити до потрібного рівня готовності. Однак ця точка зору не єдина. Так Д.П. Озубел пропонує, у випадку непідготовленості дитини, змінити програму навчання в школі й тим самим поступово вирівнювати розвиток всіх дітей.

Треба відзначити, що, незважаючи на розмаїтість позицій, у всіх перерахованих авторів є чимало спільного. Багато хто з них при вивченні готовності до шкільного навчання користується поняттям «шкільна зрілість», виходячи з помилкової концепції, відповідно до якої виникнення цієї зрілості зумовлено в основному індивідуальними особливостями процесу спонтанного дозрівання вроджених задатків дитини та істотно не залежних від соціальних умов життя й виховання. У дусі цієї концепції основна увага приділяється розробці тестів, що служать діагностиці рівня шкільної зрілості дітей. Лише невелике число закордонних авторів - Вронфенвреннер, Врунер - критикують положення концепції «шкільної зрілості» і підкреслюють роль соціальних факторів, а так само особливостей суспільного й сімейного виховання в її виникненні.

Роблячи порівняльний аналіз закордонних і вітчизняних досліджень, можна зробити висновок, що основна увага закордонних психологів спрямовано на створення тестів і набагато в меншому ступені орієнтовано на теорію питання.

У роботах вітчизняних психологів утримується глибоке теоретичне дослідження проблеми готовності до школи.

Важливим аспектом у питанні вивчення шкільної зрілості є вивчення проблеми психологічної готовності до навчання в школі. (Л.А. Венгер, С.Д. Цукерман, Р.І. Айзман, Г.Н. Жарова, Л.К. Айзман, А.І. Савинков, С.Д. Забрамна).

Складеними компонентами психологічної готовності дитини до школи є: мотиваційна (особистісна), інтелектуальна, емоційно - вольова.

Мотиваційна готовність - наявність у дитини бажання вчитися . У дослідженнях А.К. Маркової, Т.А. Матіс, А.Б. Орлова показане, що виникнення усвідомленого відношення дитини до школи визначається способом подачі інформації про неї. Важливо щоб повідомлювані дітям відомості про школу були не тільки зрозумілі, але й відчуті ними. Емоційний досвід забезпечується включенням дітей у діяльність, що активізує як мислення, так і почуття.

У мотиваційному плані були виділені дві групи мотивів навчання:

1. Широкі соціальні мотиви навчання або мотиви, пов’язані з потребами дитини в спілкуванні з іншими людьми, у їхній оцінці й схваленні, з бажанням учня зайняти певне місце в системі доступних йому суспільних відносин.

2. Мотиви, зв’язані безпосередньо з навчальною діяльністю, або пізнавальні інтереси дітей, потреба в інтелектуальній активності й в оволодінні новими вміннями, навичками й знаннями.

Особистісна готовність до школи виражається дитиною відносно до школи, вчителів і навчальної діяльності , включає так само формування в дітей таких якостей, які допомогли б їм спілкуватися із учителями й однокласниками.

Інтелектуальна готовність припускає наявність у дитини кругозору, запасу конкретних знань. Дитина повинна володіти планомірним і розчленованим сприйняттям, елементами теоретичного відношення до досліджуваного матеріалу, узагальненими формами мислення й основних логічних операцій, значеннєвим запам’ятовуванням. Інтелектуальна готовність також припускає формування у дитини початкових умінь в області навчальної діяльності, зокрема, уміння виділити навчальне завдання й перетворити його в самостійну мету діяльності.

В.В.Давидов вважає, що дитина повинна володіти розумовими операціями, уміти узагальнювати й диференціювати предмети і явища навколишнього світу, уміти планувати свою діяльність і здійснювати самоконтроль. При цьому важливе позитивне відношення до навчання, здатність до саморегуляції поведінки й прояв вольових зусиль для виконання поставлених завдань.

У вітчизняній психології при вивченні інтелектуального компонента психологічної готовності до школи акцент робиться не на суму засвоєних дитиною знань, а на рівень розвитку інтелектуальних процесів. Тобто дитина повинна уміти виділяти істотне в явищах навколишньої дійсності, уміти порівнювати їх , бачити подібне й відмінне; вона повинна навчитися міркувати, знаходити причини явищ, робити висновки.

Обговорюючи проблему готовності до школи, Д.Б.Эльконін на перше місце ставив сформованість необхідних передумов навчальної діяльності. Аналізуючи ці передумови, він і його співробітники виділили наступні параметри:

- уміння дітей свідомо підкоряти свої дії правилам, що узагальнено визначають спосіб дії,

- уміння орієнтуватися на задану систему вимог,

- уміння уважно слухати мовця й точно виконувати завдання, запропоновані в усній формі,

- уміння самостійно виконувати необхідне завдання по зоровому зразку.

Ці параметри розвитку довільності є частиною психологічної готовності до школи, на них опирається навчання в першому класі.

Д.Б.Эльконін вважав, що довільна поведінка народжується в грі в колективі дітей, що дозволяє дитині здійнятися на більш високий щабель.

Дослідження О.Є.Кравцової показали, що для розвитку довільності у дитини при роботі варто виконувати ряд умов:

- необхідно поєднувати індивідуальні й колективні форми діяльності,

- ураховувати вікові особливості дитини,

- використовувати ігри із правилами.

Дослідження Н.Г.Салминої показали, що для школярів першого класу з низьким рівнем довільності характерний низький рівень ігрової діяльності, а,отже, характерні труднощі в навчанні.

Крім зазначених складових психологічної готовності до школи, дослідники виділяють рівень розвитку мовлення.

Р.С. Немов стверджує, що мовна готовність дітей до навчання й научінню насамперед проявляється в їхньому вмінні користуватися для довільного керування поведінкою і пізнавальними процесами. Не менш важливим є розвиток мовлення як засіб спілкування й передумови засвоєнню письма. Про цю функцію мовлення варто проявляти особливу турботу протягом середнього й старшого дошкільного дитинства, тому що розвиток письмової мови істотно визначає прогрес інтелектуального розвитку дитини.

До 6 років з’являється й розвивається більш складна самостійна форма мовлення - розгорнуте монологічне висловлення. До цього часу лексикон дитини складається приблизно з 14 тисяч слів. Він уже володіє слововиміром, утворенням часів, правилами складання речення.

Мовлення у дітей дошкільного і молодшого шкільного віків розвивається паралельно з удосконалюванням мислення, особливо словесно - логічного, тому, коли проводиться психодіагностика розвитку мислення, вона частково торкається мовлення, і навпаки: коли вивчається мовлення дитини, то в отриманих показниках не може не відбитися рівень розвитку мислення.

Повністю розділити лінгвістичний і психологічний види аналізу мовлення не можливо, як і окремо провести психодіагностику мислення й мовлення. Справа в тому, що мовлення людини в її практичному виді містить у собі як язикові (лінгвістичні), так і людські( особистісні психологічні) витоки.

Підводячи підсумок до вище сказаного ми бачимо, що в пізнавальному плані дитина до надходження в школу вже досягає достатньо високого рівня розвитку, що забезпечує вільне засвоєння шкільної навчальної програми.

Крім розвитку пізнавальних процесів: сприйняття, уваги, уяви, пам’яті, мислення й мовлення, у психологічну готовність до школи входять сформовані особистісні особливості. До надходження в школу у дитини повинні бути розвинені самоконтроль, трудові вміння й навички, уміння спілкуватися з людьми, рольова поведінка. Для того, щоб дитина була готова до навчання і засвоєння знань, необхідно, щоб кожна з названих характеристик була у неї досить розвинена, у тому числі й рівень розвитку мовлення.

У дошкільному віці в основному завершується процес оволодіння мовленням:

- до 6 років мова стає засобом спілкування й мислення дитини, також предметом свідомого вивчення, оскільки при підготовці до школи починається навчання читанню й письму;

- розвивається звукова сторона мовлення. Молодші дошкільники починають усвідомлювати особливості своєї вимови, завершується процес фонематичного розвитку;

- розвивається граматичний лад мовлення. Дітьми засвоюються закономірності морфологічного й синтаксичного порядку. Засвоєння граматичних форм мови й надбання більш активного словника дозволяють їм наприкінці дошкільного віку перейти до конкретності мовлення.

Таким чином, високі вимоги життя до організації виховання й навчання інтенсифікують пошуки нових, більш ефективних психолого - педагогічних підходів, націлених на приведення методів навчання у відповідність із психологічними особливостями дитини. Проблема психологічної готовності дітей до навчання в школі одержує особливе значення, тому що від її вирішення залежить успішність наступного навчання дітей у школі.