Главная Случайная страница


Категории:

ДомЗдоровьеЗоологияИнформатикаИскусствоИскусствоКомпьютерыКулинарияМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОбразованиеПедагогикаПитомцыПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРазноеРелигияСоциологияСпортСтатистикаТранспортФизикаФилософияФинансыХимияХоббиЭкологияЭкономикаЭлектроника






Естетика одягу як засіб представлення особи в суспільстві.

Для визначення критеріїв «естетичного» в одязі, вироблених самими носіями традиційної культури, крім описів етнографів, звертаємося до усної народної творчості. Пильна увага українців до свого зовнішнього вигляду, тема краси одягу відображена в українському фольклорі, зокрема, в прислів’ях та приказках: «Хоч їла — не їла, аби хороше виходила», «Прибереться, аж світ увесь стрепенеться», «На нозі саф׳ян рипить, а в борщі трясця кипить». Традиційні сюжети і мотиви колядок-величань теж поетично змальовують ідеальний зовнішній вигляд господарів.( цитата) Хазяїн сидить за столом «в собольовій шубі», «в червонім жупані», «шапочці мегеровій», взутий у «чобітки саф’янові» з «срібними підківками». Його жінка теж обов’язково гарно та дорого вбрана. На господині — «шовкова сукня», «мудрий кептарик», «срібна зґарда», «шовкова хустка», «черевики саф’янові», «злотні ковточки», «срібний перстенець». Ще щедріше й багатше змальовано вбрання дівчини. На ній «злоті чобітки», шовкова сукня, «перлова тканка», «кований пояс», «срібная згарда», «перстенець тліє, як сонце гріє», «хусточка горить без пломені», «рутяний вінок».

Недбалість, химерність, недолугість у вбранні висміюють у жартівливих піснях та приказках: «Ні сорочка, ні кафтан, ніяка рубаха» , «То не чуня, не жупан, то така рубаха» «Ковнір по уші жилетку надув». Невідповідність одягу певній події чи недоречність використання певних атрибутів в одязі висміяні в дотепних порівняннях: «Вбраний як у ягоди», «Вбравсі як придурок на Великдень», «Хоч голий , та в поясі», «Хоч голий, та в подв’язках».

Потреба в естетиці, уважне ставлення до зовнішності — складові традиційної побутової культури українців. Зміст приказки «По одежі нас витають, а по мудрости садять» Іван Франко трактує як «Хто гарно убраний, того радо витають і садять на перших місцях».

Проте народна мудрість засуджує надмірну увагу до вбрання та прикрас. Негативне ставлення до надмірного захоплення модою влучно виражено в прислів’ях: «Видумав чорт моду та й сам — у воду, а ви, люди, гоніться», «Прийти можна до наготи, як тілько держатись моди», «Нарядився, як фуркальце» тощо.

Недотримання стандартів в одязі відповідно до вікової категорії в народі висміювалось: «Черваки віпили сто грам — чекають на закусь, а вона в кривульки вбраласі», «Нагадалось старій бабі молодою бути, затикала за намітку зеленої рути».

Естетика народного вбрання вимагає впорядкованості та виваженості всіх елементів ансамблю. Компоненти ансамблю одягу мають споконвічно визначене місце, відповідають певним вимогам.

У повсякденному вбранні, під час роботи, завершеність ансамблю одягу не вважалася обов’язковою, проте «виходити в люди» без запаски, чи без головного убору вважалося непристойним: «Або я злодій, шоби без капелюха ходить?»

Незавершеність одягового ансамблю в небуденних ситуаціях для українців вважалася поганою ознакою. Серед мешканців Карпат навіть сни, у яких для пошиття одежі забракло ниток або комусь із молодих упав з голови шлюбний вінок вважалися поганою прикметою: провісником нещасливого шлюбу, смерті тощо [74]. Тому молодий вкривав голову шапкою дружби або старости, коли, згідно з традицією, до його головного убору пришивали барвінковий віночок, а наречена ретельно стежила, щоб після вінчання вінок з голови не впав.

Слід зазначити, що, крім загальноукраїнських, існували і вузько-локальні уявлення про естетику зовнішнього вигляду. Напрклад, у с. Чистопиди Золочівсткого повіту вранці до церкви жінки йшли в сіраках, а до обідні переодягалися в «червоно-смугасті» катанки. «Так у нас водиться, у нас уже така установа; таку нас з віку-перевіку бувало» [10]. Недотримання заведених правил осуджувалося товариством.

Оздоблення не тільки прикрашало вбрання, а й надавало оригінальності та шарму його власнику. Дівчата вишивали сорочки та хустки своїм коханим, «щоби пізнавали», творили прикраси для «дзьобенок» і капелюхів [5]. На піроскубах дівчата виготовляли «фиркала» — прикраси для головного убору хлопця, яка була й ознакою симпатії до нього з боку дівчини. З аналогічною метою хлопці дарували дівчатам прикраси: «бинду» (стрічку), сережки, перстені, коралі та зґарди.

Як цінний скарб дівчата берегли намисто та віночки, бо це були не лише їхні прикраси, а й обереги. Народна творчість зберегла багато висловів, пов’язаних із вінком: «як у вінку» — дуже гарно, «загубити вінок» — втратити дівочу честь, «гола й боса, у вінку» — недоречності в одязі.

Поняття краси в народній естетиці органічно поєднане з працелюбством. Повна скриня полотен і сорочок, весільні дари родичам нареченого, обдаровування весільних чинів і гостей вишитими рушниками і ширінками — це не тільки ознака достатку, але й результат дівочої роботи, отже — демонстрація працьовитості, вправності, майстерності, естетичного смаку.

«Ож наша Мар’єчка

і ткаха, і пряха;

Да раненько вставала,

Да тонесенько пряла,

Да густесенько ткала,

Біленько білила…»

Білий як ознака краси української сорочки підкреслює високу якість вибіленої тканини. Щоб досягти відмінних якостей матеріалів домашнього виробу, сувої сирового полотна золили лугом, прали, вибілювали на сонці протягом тривалого часу . Узимку білили полотно, розстелюючи його на снігу. У теплу пору полотно «росили» — розкладали на траві, поливали водою, щоб під сонцем відбілювалося. Під час відбілювання полотно забруднювалося, тому його ще раз прали, золили, прали і сушили. Конопляне полотно синіло, якщо під час вибілюванні на сонці його намочив дощ.

У фольклорі українців «білий» і «чистий» нерідко виступають як синоніми. «Білий» як ознака кольору тканини для сорочки оспіваний у народних піснях, остаточно підтверджує естетичні уподобання українців .

Так само цінувалася тканина, якісно пофарбована або нова, чорного кольору. Доказом цього частково слугують й унікальні сіруваті, жовтуваті (коли зіпрані) «кольору сіна», «кольору пилу» та унікальні чорні намітки, які побутували на Поділлі поблизу містечка Красне.

Українці не шкодували часу на виготовлення якісного й гарного одягу та головних уборів. «Рукави і груди (передки) довганї вишивають так богато черленими або синими нитками, що оден рукав треба 4−5 тижнїв шити» [13]. Для виготовлення капелюха — солом’яної кресані парубки-бойки виплітали 25–30 «сягів»[22] солом’яної крайки, яку можна було сплести за тиждень, працюючи по шість годин щоденно. Виготовляти вміло власноруч головний убір було справою честолюбства кожного хлопця ще змалку.

Характерним прийомом композиції українського традиційного вбрання є декоративні лінії, які розташовували вздовж країв, на лініях швів, з'єднуючи окремі частини в єдине ціле, підкреслюючи красу конструкції одягу та тіла людини.

На гуцульських і покутських «сардаках», опільських «опончах» обметувальні шви не тільки прикрашали одяг, а й запобігали швидкому зношуванню одежі. Для покращення зносостійкості виробу кушнірі застосовували різноманітні прийоми: дублювали з’єднувальні шви декоративними вставками або посилювали міцність шва вишивкою або аплікацією. Для зміцнення внутрішніх швів майстри вкладали тоненький шкіряний ремінець між двома деталями. Декоративні обметувальні та з’єднувальні шви в українському традиційному вбранні часто мають практичну функцію.

З розвитком промислового виробництва на теренах Західного регіону України в народному одязі також відображаються зміни в моральних пріоритетах селянства: цінується не лише майстерність виконання традиційних робіт, а й вміння заробляти гроші. Китайка — привізна шовкова, а згодом бавовняна тканина, була дорожча від домотканого полотна й нерідко складала предмет гордощів сільських парубків і дівчат.

Одяг, пошитий з купованих тканин, новий за конструкцією, набуває значення маркера престижності, заможності та моди. В одязі «віддзеркалюється» процес відчуження праці: споживач не обов’язково є виробником. Вміння «заробити» на вбрання чи тканину для нього цінується більше, ніж вміння «зробити» його. З цієї ж причини, а також через високу собівартість, на думку багатьох дослідників, традиційне вбрання з тканин домашнього виробництва в кінці ХІХ — на початку ХХ століття поступово почало виходити з ужитку, що також стало свідченням об’єктивного процесу модернізації суспільства.

Незалежно від способу виробництва тканин, ставлення до одягу українців було бережливим. Щоб одяг не псувався в дорозі, гуцулки їхали кінно до церкви в буденному вбранню, а де треба «виступити прилюдно» — переодягалися в гарне й дороге «лудинє» [27]. «Пошануй одежину раз, вона тебе десять раз» — відоме прислів’я виражає ставлення українців до одягу як до мистецької цінності та повагу до праці, затраченої на його виготовлення, а не як марнотратства.

Отже, естетика народного вбрання — поняття широке й цілісне: включає власне естетичний, етичний та соціальний аспекти, вимагає внутрішньої та зовнішньої узгодженості.

Висновки

Якщо розглядати комплекси українського народного одягу як цілісне явище культури, то перші висновки, які постають в процесі такого аналізу, констатують, що всі функції народного вбрання взаємопов’язані та взаємодоповнюючі. Виділяємо дві основні групи функцій одягу в доіндустріальному суспільстві: практичні функції для окремої особи-носія та функції репрезентації людини в соціумі.

Практичність українського традиційного вбрання, тобто фізична здатність створювати сприятливі, комфортні умови для функціонування людського організму забезпечували:

· доцільне використання матеріалів,

· ергономічний крій,

· технології виготовлення й оздоблення,

· система організації ансамблю.

Групу практичних функцій українського народного одягу складають функції захисту та ергономічна. Ергономічності народного вбрання — комфортності, міцності, зручності в експлуатації (забезпечення вільного руху) — надавали співрозмірність частин, специфіка крою, технології виготовлення та декорування. Функцію фізичного захисту традиційний одяг здійснював, забезпечуючи теплоізоляцію, повітропроникність, гігроскопічність або вологонепроникність (згідно потреб людини) завдяки доцільно підібраним матеріалам і крою.

Крім базових утилітарних функцій, у системі традиційної культури вбрання виконує також функцію оберегу. Одяг, якому приписували магічну силу, навіював впевненість у захищеності, сприяв психологічному комфорту. Функції оберегів отримували речі, які були виконані в особливих умовах або ті, що отримали «магічну силу» в ритуалах.

Отож, ансамбль українського народного вбрання, сформований суспільною практикою, залучений до сфери соціальної комунікації. Йому належить особлива роль у соціалізації людини.

Сукупність усіх знакових функцій українського народного вбрання можемо визначити як засіб репрезентації особи в традиційному суспільстві, спосіб невербальної комунікації.

Через набір певних стилістичних ознак: силует, крій, деталі, колористику та особливо декоративно-художні елементи оздоблення, одяг вказував на регіональну чи вузько-територіальну приналежність носія.

Кількість компонентів одягу, колір матеріалів, а особливо, декоративне вирішення одягу залежали від вікової категорії. Збільшення складових комплексу вбрання дітей означало їхню соціалізацію, набуття ними статусу соціально значущих членів сільської спільноти. Зменшення кількості прикрас та декору в традиційному одязі асоціюється зі старістю.

За винятком окремих типів плечового та верхнього вбрання, чоловіче та жіноче вбрання мало безліч відмін у крої, колористиці та способах декорування. Статус заміжньої жінки маркувався головним убором, що вкривав волосся: чепець, хустка, перемітка (намітка, рантух, рушник). На відміну від жінок, дівчата могли демонструвати свої коси, прикрашаючи їх уплітками, стрічками, квітами і вінками.

Ретельне ставлення українців до власного зовнішнього вигляду було зумовлене насамперед бажанням відповідати визначеному розумінню краси. Вбрання, створене відповідно до групових естетичних ідеалів, має художню функцію, метою якої є створення образу гарної, досконалої людини та служить одним із засобів атракції. Це дає підстави говорити про естетизм українців, як вроджене чи набуте прагнення до краси та гармонії.

Перш за все, естетика українського традиційного вбрання вимагає цілісності, впорядкованості та виваженості всіх елементів ансамблю. Норми і правила в одязі залежали від віку, статі та обставин його ношення. Практичні та знакові функції традиційного вбрання впливають на його естетичні критерії: одяг вважається гарним, якщо відповідає суспільній ролі носія, його віку, статі тощо. Тоді естетичність виступає не тільки як результат мистецької діяльності творця, а як відповідність суспільним нормам.

Формування ідеї прекрасного в свідомості наших предків народжувалося в праці, у виробничо-практичній діяльності. Тому поняття краси в народній естетиці органічно поєднане з працелюбством.

Більшість розглянутих нами функцій українського традиційного одягу — полісемічні. Відзначимо, що як утилітарні, так і естетичні функції одежі завжди мають певний символічний зміст. Поняття естетики одягу нерідко прямо або побічно ототожнюються з утилітарною функціональністю. «Функціональне» часто сприймається в дихотомічній парі з «естетичним» чи «знаковим».

Слід відзначити, що репрезентативні функції мали і додаткові соціальні значення. Зокрема, функції вираження регіональної, територіальної приналежності та означення соціального стану включали індивіда до певної соціальної групи, роблячи його «своїм» через маркер в одязі. Означення віку та статі могло бути одночасно засобом атракції, а вираження сімейного стану та майнового статусу — служити стимулом для виховання певних моральних якостей. Своєю чергою, одяг, наділений певним семантичним значенням, здатний формувати образ людини, виховувати, створювати певні настрої, моделювати різноманітні соціальні ситуації, додаючи їм певної тональності від урочисто-офіційної чи розважально-ігрової до буденно-повсякденної.

 

 

Словник термінів


[1] Зоління — термічна обробка пряжі і білизни з розчином лугу.

[2] Манта — довгий плащоподібний одяг з сірого сукна прямого крою (Гуцульщина).

 

[3] Чуга (чуганя) —суконний довгий чоловічий одяг прямоспинного крою з відкладним коміром, рукави якого зашиті та використовувались як торбинки (Лемківщина).

 

[4]Свита – верхній одяг із сукна.

[5]Кобеняк— чоловічий верхній одяг, досить широкий, щоб можна було його зимою одягати поверх кожуха.

[6] Каптур, «вилога», «бородиця», «войлоґ» - назви капюшонів

 

[7] Фільці — чоботи, у яких підошва і пришви — шкіряні, а халяви — з сукна (Лемківщина).

 

[8] Аутогенна регуляція ─ спрямоване моделювання емоцій.

[9] Вущінка —1) стрічка, або плетений шнурок з китичками для зав'язування сорочки на грудях або рукавах(Покуття).

 

[10] Защінки —стрічки, якими зав’язували комірець, іноді манжети, сорочок (Поділля).

 

[11] Калагви (калигви) —панчохи з білого полотна, зшиті для небіжчиків «на живу нитку», без вузлів (Гуцульщина).

[12] Почіпчення — обрядове одягання чепця, головного убору заміжньої жінки.

 

[13] Капота - верхній одяг шляхтичів з Живачева та Хотимира ХІХ ст.

 

[14] Сердак –верхні одяг гуцулів , подолян і покутян

[15] Катанка – верхній одяг шляхти

[16] Футро – верхній одяг міщан із сукна

[17] Карабуля— традиційний головний дівочий убір, у вигляді неширокого циліндра, прикрашеного штучними квітами, всередині якого кріпився великий пучок ковили (Північна Буковина).

 

[18] Косиці— вінок зі штучних квітів та бісеру, типовий для Гуцульщини.

 

[19] Чільце ─ дівоча прикраса з низки тоненьких латунних пластинок, що спадають на чоло (Гуцульщина).

[20] Парта (партиця) —головний убір нареченої у виглядіобручика, обтягнутого оксамитом та розшитого намистинами,здекоративними накладками на вуха (Лемківщина).

 

[21] Циба — чільце або обруч з простого полотна, напханого клоччям, частина головного убору заміжньої жінки на Покутті.

 

[22] Сяга — міра, яка дорівнює висоті двох дорослих чоловіків (Бойківщина).

Последнее изменение этой страницы: 2016-06-10

lectmania.ru. Все права принадлежат авторам данных материалов. В случае нарушения авторского права напишите нам сюда...