Виникнення джерелознавчої критики

Джерелознавча критика - поетапне опрацювання джерел історичного характеру з використанням відповідних методів, прийомів, засобів. Цей напрям виник внаслідок того, що вченим було необхідно впевнитися у достовірності певних історичних матеріалів.

Джерелознавча критика має свої правила.

Першим сформулював правила джерелознавчої критики німецький історик Августин Людвіг Шлецер. Він визначив ось такі етапи дослідження джерел:

1) належність матеріалу автору і того, що привнесли інші (продовжувачі чи переписувачі);

2) граматичне, історичне та лексичнероз’яснення тексту, тобто дізнатися про те, що хотів в джерелі сказати автор;

3) критика справ або фактів, також її називають вища критика - перевірка правдивості висвітлених подій у літописі.

Джерела - при всій різноманітності структури, походження, змісту, причин виникнення мають загальні властивості форми і змісту. Це створює можливість єдиного наукового підходу до них, а саме розробки методів джерелознавчого аналізу та їх відтворення як феномена культури - джерелознавчого синтезу.

Теоретичні засади та методи джерелознавчої критики постійно збільшуються та вдосконалюються в ході практично-наукової діяльності з історичними джерелами.

Метод джерелознавства має на меті:

1) дізнатися про інформаційні можливості джерела (чи декількох однакових забудовою, походженням джерел), щоб отримати фактичні дані про соціальний розвиток (повнота, новизна та достовірність даних);

2) зробити оцінку джерела, визначити його значення (або ряду схожих джерел). Відповідно до цього метод джерелознавства проводиться поступово, послідовно.

Тому на кожному етапі досягається пізнавальна мета та вирішується певна дослідницька задача.

Створений в результаті цілеспрямованої діяльності людини, матеріальний об'єкт являє собою відповідний даній меті твір і в той самий момент являється джерелом соціальної інформації. Він є матеріальним (тобто, досяжний для безпосереднього сприйняття), але, якщо брати до уваги інші матеріальні об'єкти, які виникли під впливом природних сил, то є певним виробом з відповідною,цілеспрямованою створеною структурою. Йому притаманні властивості, які виражають телеологічну єдність (єдність мети створення), і завершеність висловленої думки та мету свого творця. Можна, зрозуміло, розрізняти твори (джерела), які з більшим чи меншим ступенем завершеності висловлюють масштаб особистості свого творця. «... Виріб - це наполовину річ, якщо воно визначено своєю речовністю, а все ж і щось більше, виріб - це наполовину мистецький витвір, і все ж щось менше, оскільки воно позбавлене самодостатності художнього творіння» [1].

Матеріально створений людиною твір, для безпосереднього сприйняття, існує в реальності сьогодення. Дивлячись на це з цього боку, то особливий інтерес викликає феномен саме зміни матеріальної оболонки, який притаманний феномену джерела взагалі. Функціонуючи, джерело постійно і цілеспрямовано заново відтворюється (переписується, реставрується, тиражується, копіюється). Для суспільно-культурної спільності завжди характерна турбота про те, щоб матеріальна структура твору зберігала свою цілісність, бо без неї передача соціальної інформації втрачає свою безперервність.

Як вже говорилося, твір, на відміну від інших матеріальних об'єктів, що виникли поза участю людини (під впливом природних сил), являє собою якийсь «виріб». Саме тому такий матеріальний (речовий) об'єкт і може служити джерелом для отримання відомостей про його творця (автора), про те суспільство, в якому міг виникнути подібний задум і були можливості його реалізації саме таким, а не інакшим чином. Зрозуміло, по твору ступеня завершеності, вираженості телеологічної єдності, цілі можуть бути дуже різними.

«Об'єктивно-дане історичне джерело представляється історику в вигляді деякої єдності і цілісності, такі властивості він приписує, наприклад, і предмету старовини, і твору писемності, в іншому випадку він говорить про уламки предмета старовини або про уривках твори писемності, - вирази, які самі вже вказують на те, що поняття про предмет старовини або твори писемності зв'язується у нього з поняттям про деяку їх цілісність»[2].

На відміну від філософської герменевтики, своєрідність і суть методології джерелознавства складаються у визнанні не тільки своєї, а й чужої свідомості чужої. «Принцип єдності чужої свідомості ... отримує ще більш широке значення лише в тому випадку, відколи історик має справу з джерелом, що відображає цілу сукупність рухів, потрібних для вироблення даного предмета, або цілий ряд знаків, що позначають чужу мову в словесній або письмовій формі; він розуміє, наприклад, кожне слово у його співвідношенні з іншими словами, завдяки яким кожне з них отримує і більш конкретний зміст. В зв'язку з тим же принципом можна поставити і багато більш приватних правил герменевтики, які давно вже привернули до себе увагу дослідників»[3].

В науках, які досліджують культуру (на відміну від природничих наук)сказано: «... Дух не може бути дано як річ (прямий об'єкт природничих наук), а тільки в знаковому вираженні, реалізації в текстах і для себе самого і для іншого.»[4]. Взаєморозуміння однієї людини іншою, за посередництвом творів, становить особливість гуманітарного пізнання: «Гуманітарні науки - науки про людину в її специфіці, а не про речі у природному явищі. Людина в її людській специфіці завжди виражає себе (говорить), тобто створює текст .. .. Там, де людина вивчається поза текстом і незалежно від нього, це вже не гуманітарні науки ...»[5].

Методологія джерелознавства у тріаді "людина-людина-твір" виділяє два типи взаємозв'язків та два види дослідницької діяльності. Розглядаючи перший тип взаємозв'язків, прослідковується відношення твору до тієї історичної дійсності, в процесі функціонування якої твір було створено (певною людиною або групою авторів чи, навіть, цілим народом).

При другому типі пізнається суб'єкт (джерелознавець), включає твір в реальність сучасної йому епохи. М.М. Бахтін писав: «Життя тексту, тобто його справжня сутність, завжди розвивається на рубежі двох суб’єктів , двох свідомостей, при цьому виникає, проблема другого, що відтворює суб'єкта, для тієї чи іншої цілі в тому числі й, дослідницького тексту». Про "зустрічі двох індивідуальностей" (М. М. Бахтін) під час джерелознавчого аналізу писав Л.П. Карсавін також. Він бачив в цій взаємодії автора джерела і дослідника гуманітарну специфіку [6]. Зв'язок творця і дослідника (зберігача) по-своєму інтерпретують і інші вчені. «…Творіння взагалі не може бути, не будучи створеним, і якщо воно істотно потребує своїх творців, то створене також не може стати справжнім, якщо не буде кому охороняти його».[7]