Геопростір і територія. Географічне та геополітичне положення країни

Геопростір і територія. Географічне та геополітичне положення країни

План

1. Простір і територія в країнознавстві. Територія країни і держави.

2. Формування території держави. Внутрішній поділ країн.

3. Кордони держави.

4. Поняття, методологічні основи вивчення і властивості географічного та геополітичного положення країни.

5. Ієрархічні рівні геополітичного положення країни. Відмінності морфології та геопросторового положення держави.

Внутрішній поділ країн

Щоб підвищити ефективність управління власною територією, будь-які держави, окрім карликових, здійснюють власний поділ на окремі частини - внутрішні адміністративно-територіальні одиниці: області, штати, провінції, краї, департаменти, губернії, райони, регіони, волості тощо. На їх основі створюються і діють місцеві органи державної влади та управління.

Адміністративно-територіальний устрій будь-якої держави зумовлений як самою його організаційно-соціальною природою, так і традиціями історичного розвитку країни, завданням і метою органів влади. Останнє уможливлює зміну (реформу) адміністративно-територіального устрою, з урахуванням інтересів певних політичних сил, що перебувають при владі, або з метою досягнення оптимальної організації і функціонування політичного та господарського механізму держави.

Структура, принципи, логіка, ієрархія адміністративно-територіального устрою слугують основою організації відповідних структур державної влади. На найнижчому ієрархічному щаблі, тобто найближче до людей, є органи місцевого самоврядування. Вони вирішують проблеми повсякденного життя громади та питання забезпечення населення водою, світлом, теплом, утилізації відходів, підтримують у належному стані внутрішні комунікації тощо.

На вищому ієрархічному рівні діють територіальні органи державної влади. Вони доволі жорстко підпорядковані центральним інститутам держави або ж, за складної ієрархічної структури, відповідним органам вищої за рангом адміністративно-територіальної одиниці. Їхні функції є набагато складніші.

Принципи внутрішнього територіального поділу федеративних та унітарних держав різняться. У перших кожен із суб'єктів федерації має не лише власну систему органів влади, а й систему права, у тому числі, як правило, власну конституцію. Унітарні держави позбавлені внутрішнього політико-територіального поділу. Їхній адміністративно-територіальний поділ уніфікований, діє єдина система права, існує чітка ієрархічна система централізованої влади. Для невеликої або середньої за розмірами держави така система є найбільш ефективною. У більшості країн світу виділяється від 2 до 4 рівнів ієрархії адміністративно-територіальних одиниць. У Європі, а також у багатьох інших країнах світу зразковою вважається чотирирівнева, французька, система (департамент, округ, кантон, комуна).

У багатьох унітарних країнах виокремлюють міста та території особливого статусу. До таких територій, наприклад, належать Нахічеванська АР в Азербайджані, АР Крим в Україні, автономні області Валле-д'Аоста, Трентіно, Венеція-Джулія, Сардинія в Італії, Абхазія, Аджарія та Південна Осетія в Грузії. У багатьох країнах виділені столичні округи чи регіони, в яких зосереджуються всі центральні органи влади, сфокусовані всі внутрішньодержавні адміністративно-управлінські зв'язки. Особливу роль в усіх державах відіграє столиця, яка є не лише головним містом, адміністративно-політичним центром, а й своєрідним символом держави і нації.

Значення столиці в житті будь-якої країни дуже велике й у багатьох випадках постійно зростає. У переважній більшості держав столиця є не лише зосередженням органів державної влади та державного управління, судових, військово-стратегічних та інших установ, а й основним економічним центром країни. Іноді ці функції навіть гіпертрофовані. Так, більше половини промислової продукції такої великої країни, як Аргентина, виробляється у Великому Буенос-Айресі.

Столиця держави переважно виконує і найбільше функцій, тому від інших міст держави вона відрізняється великою притягальною силою, що вабить громадян, можливостями якнайповніше себе реалізувати. Звичайно, найважливішою функцією столиці є управління політичною діяльністю країни, як внутрішньою, так і зовнішньою. Для її виконання столиця має бути забезпечена найкращою інфраструктурою транспорту та зв'язку.

Історія становлення столиці - це історія утвердження державності. Кожна столиця має власну історію. За походженням у світі можна виділити такі групи столиць: родові, історичні міста, ситуативні столиці, штучні столиці, політичні столиці.

Перша група столиць - це колишні родові володіння князів, королів, гетьманів тощо. Вони були добре укріпленими населеними пунктами і тому ставали столицями. Це були, як правило, не найбільші міста і з часом свій статус столиці вони втрачали. В Європі найвідомішими з таких міст є іспанське Толедо, польський Краків, українські Чигирин і Батурин.

Найпоширенішими і найстійкішими є столиці - історичні міста. Вони виникли як політичні й управлінські центри цілком об'єктивно, завдяки вигіднішому географічному положенню, у державах, які народжувалися. Це Лондон, Рим, Париж, Київ, Будапешт, Прага, Стокгольм, Москва та ін.

Ситуативні столиці створюються за екстремальних ситуацій у країні, якими можуть бути війни або масштабні природно-кліматичні катаклізми. Наприклад, у період агресії російських військ на території України і захоплення ними Києва на початку 20-х років XX ст. столицю було перенесено до Кам'янця-Подільского. Окупація Парижа німецькими військами під час другої світової війни спричинила перенесення столиці Франції до м. Віші. Такою ж столицею було місто Чунцін у Китаї.

Штучні столиці - це переважно створені колоніальною адміністрацією центри управління, захопленими метрополією володіннями інших держав і націй. Якщо згодом метрополії здобувають незалежність, ці штучні столиці можуть перетворитися на повноцінні столиці нових незалежних держав. В Україні за часів російського імперського панування в різні періодами штучно створеними Росією столицями України були Глухів і Харків.

Політичні столиці створюються в тій чи іншій державі заради вирішення різноманітних політичних проблем, зокрема досягнення політичної рівноваги між окремими її регіонами. З цією метою столицю будують або на межі антагоністичних регіонів, або ж виносять її як форпост загальнодержавної політики в саме серце одного з проблемних регіонів. Політичних столиць у світі не так вже й мало, і їхня кількість продовжує зростати. Найвідомішими з них є Вашингтон, Оттава, Абуджа, Канберра, Анкара, Бразиліа. Будівництво останньої взагалі мало на меті прискорення економічного освоєння внутрішніх малозаселених районів Бразилії. І покладені на неї функції нова столиця успішно виконала.

Кордони держави

Державний кордон — це уявна (іноді реальна) лінія на поверхні землі (суходолі та акваторії) та уявна вертикальна площина, що проходить через неї в повітряному просторі і надрах. Вона визначає межі держави і відділяє одну територію держави від іншої або від відкритих морів.

Кордони між державами або формувалися історично, і це був дуже довгий процес порубіжної взаємодії двох або більше кордонів, а іноді й навіть цивілізацій, або ж установлювалися дуже швидко через війну чи внаслідок завершення переговорів і укладання відповідних угод. У цьому сенсі сучасна державна територія України може слугувати прикладом. У нас є знамениті "траянові вали", які відокремлювали Римську імперію від причорноморських степів, і відомі "змійові вали", які понад 2500 років тому захищали Київ, у той час велике місто і столицю з півдня від тих же степовиків. Після Другої світової війни і завершення переговорів до України відійшли землі Закарпаття. Так само через переговори вона втратила частину своїх земель, які відійшли до Польщі. У 1954 р. постановою Верховної Ради СРСР до України відійшла Кримська область.

Як відомо, процес становлення кордону будь-якої держави в наш час проходить два етапи: делімітацію і демаркацію. Перший полягає в договірному процесі особливостей проходження кордону на відповідно створеній географічній карті. Другий етап — це встановлення кордону між державами на місцевості. І в цьому сенсі Україна може слугувати яскравим прикладом, насамперед у встановленні державного кордону з Росією. Хоча делімітація кордонів між двома державами вже майже закінчена, Російська Федерація всіляко зволікає з другим етапом — демаркацією, а отже, й зриває увесь процес становлення кордонів України. Для України це має негативні наслідки, адже офіційно визнані і чітко визначені на місцевості кордони є обов'язковою складовою державного суверенітету. Якщо цього немає, то не всі складові суверенітету держави діють і це створює неминучі проблеми, які періодично загострюються.

У дослідженні кордонів держав найбільше значення має їхня класифікація і визначення функцій, які вони виконують. Так, країнознавець, японіст, економіко-географ Б. Яценко наводить відому класифікацію кордонів. У ній він виділяє групу морфологічних кордонів (геометричні, астрономічні, звивисті та ін.), природно-географічну групу (орографічні, гідрографічні тощо), генетичну групу (антецедентні, реліктові, накладені й т. ін.). Виділяється також функціональна група кордонів за історичними умовами та послідовністю виникнення (колоніальні, післявоєнні тощо).

Потрібно зазначити, що "чистих" груп кордонів майже немає. Так, проведені по паралелях і меридіанах так звані астрономічні кордони (візьмемо для прикладу деякі ділянки кордону між США та Канадою або кордони в Арктиці) є варіантом геометричних кордонів, які проходять як лінії розмежування між двома точками з чітко визначеними географічними координатами. І ті, й інші кордони, як правило, з'явилися або у слабоосвоєних районах (на час їх виникнення), або ж під час "нарізання" колоній. У наш час такий підхід виявився надзвичайно ефективним під час договірного визначення меж виключних економічних зон, зокрема у Північному морі з його запасами нафти та газу. Так само звивисті або ламані кордони є різновидом геометричних кордонів. При цьому методика їх проведення може бути різною: можуть одночасно накластися декілька чинників. Зрештою часто сходяться на тому, що кордоном може служити більш-менш велика річка, яка тече "як їй заманеться". Звідси за меандруючою річкою виникає і звивистий кордон. Так само звивистими будуть і кордони, проведені в горах.

Виникають проблеми за необхідності встановлення кордонів між двома чи декількома державами, якщо вони відділяються акваторіями великих озер чи внутрішніх морів. Загальновизнаною методикою делімітації кордону є сполучення по прямій лінії точок виходу сухопутного кордону на береги відповідної водойми. Якщо остання висихає чи осушується, ця пряма лінія автоматично стає сухопутним кордоном. Складність конфігурації акваторії ускладнює і процес делімітації кордонів.

У горах кордон переважно проводять по максимальних висотах, які розділяють дві країни. Такий же принцип застосовують і для делімітації та демаркації кордонів на рівнинах. У більшості випадків рівнини не є абсолютно рівними. І тут виділяються певні форми рельєфу, зокрема пасма горбів, моренних гряд, лесових останців, виходів на денну поверхню кристалічних порід тощо. Вони можуть слугувати опорними точками кордону, які не зникнуть із земної поверхні і не змінять власних географічних координат.

Кордони також класифікують за ґенезою їх формування.

Антецедентні, або піонерні, кордони. Виникали в безлюдних та слабко освоєних частинах світу. Найпоширеніші вони в Північній Америці (США і Канаді), у пустельних районах Сахари та Аравійського півострова, в Росії та в Амазонії. За конфігурацією вони здебільшого є так званими астрономічними, або геометричними, кордонами.

Субсектні або наступні, кордони характерні для країн Європи. Вони найдавніші за часом виникнення й ґрунтуються на реальному мовно-культурному розмежуванні. Етнічне розмежування в XX ст. набуло визначального характеру. Багато великих країн на цій основі створює внутрішній поділ території на штати, області, провінції тощо. Такий самий принцип здійснювався і в колишньому Радянському Союзі, що значно пом'якшило наслідки його неминучого розпаду. У наш час його використовують Індія, Пакистан, Нігерія, Китай та ін.

Накладені кордони встановлюються насильно, через війни, захоплення, соціально-економічні потрясіння, коли якась країна чи нація "по-живому" розділяється між державами-агресорами відповідно до реалій завершення воєних дій або на основі відповідних угод. Після різних воєн такі кордони виникали в Європі внаслідок поділу, скажімо, Польщі або Німеччини (Берліна після Другої світової війни). Особливо поширені такі кордони в Африці, де колонізатори ділили як їм заманеться окремі народи між двома і навіть декількома країнами шляхом "накладання" кордонів.

Суто історичне значення мають так звані реліктові кордони. Це спадок минулих епох, але хоча нині цих рубежів ніби вже й немає, вони залишилися не лише в ментальності людей чи особливостях забудови колись суміжних територій, а й іноді навіть збереглися у вигляді стін, валів, прикордонних замків і фортець тощо. Донині значні відмінності спостерігаються при перетині колишніх кордонів між іспанською та англосаксонською частинами південних штатів США (колишній кордон між Мексикою та США), чітко в Іспанії вирізняється колишній мавританський південь тощо. Є такі невидимі розмежування і в Україні, яка віками була розшматована між сусідніми державами.

Державні кордони виконують кілька функцій. їх можна об'єднати в три групи: бар'єрні, контактні та фільтруючи

Бар'єрна функція полягає в достатньому відокремленні однієї країни від іншої. При цьому таке відокремлення може бути близьким до абсолютного, скажімо в колишньому Радянському Союзі, де кордон був "на замку", а сусідні країни відділялися контрольно-слідовою смугою, колючим дротом і прикордонниками з автоматами по всьому периметру. Максимізована бар'єрна функція кордону і між Південною та Північною Кореєю з суцільною п'ятиметровою стіною, струмом високої напруги тощо. Для більшості нинішніх держав характерна так звана м'яка бар'єрна функція відкритих кордонів.

Контактна функція кордону полягає у створенні на межі двох держав спільних природних заповідників, єврорегіонів, відкритих економічних зон наприклад між Україною, Польщею та Білоруссю виник єврорегіон "Буг" тощо. Таким чином прикордонні райони двох або кількох держав стають контактною зоною, яка дає змогу постійно поглиблювати двостороннє чи багатостороннє співробітництво.

Фільтруюча функція кордону полягає в тому, що він має виконувати роль своєрідної мембрани або фільтра, який пропускає все корисне та потрібне для певної держави з інших країн і затримує все вороже, шкідливе, негативне тощо.

Глобальне ПГП.

Глобальне політико — географічне положення країни, району чи навіть великого міста визначається передусім тим, наскільки вони пов'язані з регіонами сучасної високої економічної активності на планеті. Трохи ширше — це їх геопросторове відношення до всіх реалій політичної карти світу — геополітичних блоків, геополітичних осей, полів зіткнення геостратегічних інтересів тощо.

Розглядаючи політичну й економічну карти світу, можна помітити істотну особливість у розміщенні країн, що мають показники економічного розвитку, вищі від середньосвітових, — вони утворюють кілька територіально близько розташованих груп. І це не просто географічний факт, а одна з важливих закономірностей сучасного світового господарства.

Формується певна багаторівнева структура світового господарства. Центральну його частину ("центр") становлять країни розвинутої економіки Північної Америки, Західної Європи і Японія, які контролюють науково-технічний прогрес, рух капіталу та світові ринки. Між майже 25 країнами "центру" досягнуто високого рівня єдності виробничих, торговельних та фінансових відносин. Основна спрямованість їхнього розвитку — перехід до постіндустріального суспільства.

Периферійна частина ("периферія") — країни, що розвиваються, розташовані переважно в тропічних широтах. "Периферія" живе за рахунок експлуатації природних ресурсів, деякі з її регіонів перенаселені, в багатьох місцях зберігаються зони політичної нестабільності й конфліктів.

"Напівпериферію" світового господарства утворюють доволі неоднорідні групи країн перехідної економіки. До них належать: промислово середньорозвинуті країни Західної Європи і Близького Сходу, а також Африки й Океанії, так звані країни нової індустріалізації в Азії й Латинській Америці; постсоціалістичні країни Євразії, інтеграція яких у світове господарство тільки розпочалася.

"Опорним каркасом" цієї системи є кілька осередків (ядер) світового господарства (науковці називають їх "тріадою"), а в кожному з них найбільші економічні центри — світові міста.

Наймогутніше ядро світового господарства склалося в Північній Америці. Його основу становить економіка США, з нею тісно пов'язані економіки Канади і Мексики, які разом утворюють потужне інтеграційне угруповання НАФТА. На частку цієї трійки при 7% населення світу припадає 22—23% національного продукту та виробництва промислової продукції, 12—13% сільськогосподарської продукції.

Не менш потужне ядро світового господарства сформувалося в Європі, країни якої мають не просто спільну географічну належність, а й сталі історичні та геополітичні зв'язки. Внаслідок спільності низки внутрішньо - і зовнішньополітичних інтересів європейського капіталу в Західній Європі відбувся процес глибокої економічної інтеграції. Тут сформувалося Європейське економічне співтовариство, яке згодом трансформувалося в Європейський Союз (ЄС). До нього з 2005 р. входять 25 країн із населенням майже 500 млн.. Це значне економічне угруповання, ринок якого за можливостями попиту порівнянний з ринком США. Частка ЄС становить близько 1/5 виробництва національного продукту, промислової та сільськогосподарської продукції світу, більш як 2/5 його золотовалютних ресурсів. Успіхи консолідації західноєвропейського центру особливо помітні в галузі зовнішньої торгівлі — на країни ЄС припадає понад 2/5 зовнішньоторговельного обороту світу. ЄС став тим ядром, навколо якого йдуть процеси економічної й політичної інтеграції всієї Європи.

Найдинамічніше економічний розвиток відбувається в Азійсько-Тихоокеанському регіоні (АТР). Японія, Китай та група країн і територій "далекосхідних тигрів" формують інтеграційне ядро цього регіону. На його частку припадає понад 1/5 світового економічного потенціалу, а "вага" всіх країн АТР набагато більша. В регіоні сформувалося інтеграційне об'єднання АСЕАН.

Географічні та історичні особливості розвитку Японії сприяли утвердженню її як одного з основних лідерів Азійсько-Тихоокеанського регіону. Країна посіла помітне місце у світовому господарстві (майже 1/10 ВВП світу), а також стала фінансовою супердержавою. Дедалі міцніші позиції в АТР займає Китай. Його економічний потенціал уже можна порівнювати з показниками найбільш економічно розвинутих країн світу.

Між зазначеними трьома "ядрами", які утворюють "тріаду" країн "центру" (core), склалися потужні комунікаційні напрями. Це Європа — Північна Америка (євроатлантичний) — морські, повітряні шляхи та мережа електронних комунікацій через Атлантику. Рівнозначний йому напрям Північна Америка — Східна та Південно-Східна Азія (азійсько-тихоокеанський) репрезентують не менш потужні транспортні комунікації в північній частині Тихого океану. Найстаріший напрям Європа — Східна Азія (євразійський) колись обслуговував "Шовковий шлях", а з його занепадом — морські шляхи навколо Півдня Євразійського материка. Нині знову відроджується сув'язь шляхів через внутрішні країни континенту від Китаю, через Центральну Азію і далі або через Росію, або через Росію чи Закавказзя — Україну в Європу. Мережа комунікацій, що сполучає ядра "тріади" з сусідніми напівпериферійними і периферійними регіонами, доповнює картину "опорного каркаса" господарства світу. Для Європи це вектори — транспортні коридори на Африку, Східну Європу і Росію; для Північної Америки — на Південну Америку; для Японії — на Південно-Східну Азію.

Регіональне ПГП — геопросторове положення країни відносно системи країн і регіональних організацій історико-географічного регіону (або суміжних історико-географічних регіонів), де розташована країна.

Як відомо, для вивчення економічної й політичної географії світу виділяють більш-менш однорідні історико-географічні регіони.

Найбільшими регіонами є частини світу. В межах частин світу виокремлюють менші регіони, які мають певну географічну єдність та спільність історичної долі. Так, у Європі традиційно виділяють Західну, Центральну та Східну Європу. Країни Західної Європи за післявоєнні роки сформувались у сталу політичну єдність. Центральна та Східна Європа нині — група постсоціалістичних країн з перехідною економікою, яка охоплює колишні соціалістичні країни Європи та молоді незалежні держави, що були республіками у складі СРСР.

Азію поділяють на Північну (Сибір і Далекий Схід), Східну, Південно-Східну, Південну, Південно-Західну (або Середній Схід) та Центральну. Території Південно-Західної, Південної та Південно-Східної Азії давно склалися, і кожна охоплює країни, які тяжіють до відповідних географічних регіонів Азії. До Північної Азії належить азійська частина Росії. До Східної Азії входять території Японії, КНДР, Республіки Корея, Китаю, Монголії, хоча з погляду фізичної географії та історії Монголія і Західний Китай — це Центральна Азія. Нині до Центральної Азії входять також Казахстан, Узбекистан, Киргизька Республіка, Таджикистан і Туркменістан.

До цього треба додати як окремий історико-географічний регіон Океанію.

Слід ураховувати, що існує дві принципово відмінні ситуації регіонального ПГП у країн:

а) морських або приморських;

б) континентальних або з обмеженим виходом до моря.

Відмінності ці можна пояснити, виходячи з теоретичних побудов деяких геополітичних концепцій. Але можна обмежитися простішим способом: визначити, які міжнародні транспортні напрями (коридори) у країни переважають: морські чи континентальні. За цією схемою до "морсько-приморського" типу тощо можна віднести, наприклад, Велику Британію, Францію, Японію, США, Канаду, Австралію і т.д.; а до "континентального" — Росію, Німеччину, Польщу, Україну, Казахстан, Узбекистан тощо.

Далі в оцінці геопросторового положення маємо визначити систему сусідства країн у регіоні і в цій системі виявити сусідів І порядку, які безпосередньо межують із даною країною або її виключною економічною зоною, ІІ порядку — для контакту з якими слід подолати певний транзитний простір тощо. Потім слід визначити положення країни на основних геопросторових осях регіону та рівень центральності чи периферійності положення країни стосовно основних зон економічної активності регіону і світу.

Наведемо приклади оцінки ПГП "приморської" країни і країни, що розташована в глибині континенту.

Японія. Це морська країна, для якої узбережжя — і фасад, і майстерня, і початок доріг через океан у всі кінці світу. Найближчі сусіди країни (І порядку) межують із нею або морськими кордонами, або виключними економічними зонами. Це Росія, Китай, обидві Кореї й Тайвань. При комунікаціях з іншими країнами доводиться долати значний транзитний простір океаном або суходільними шляхами Євразії. Сусіди II порядку знаходяться в Східній та Південно-Східній Азії. В радіусі 5 тис. км морські дороги досягають країн Південно-Східної Азії та прилеглої частини Океанії (Маріанські о-ви, Мікронезія, Палау тощо), суходільні шляхи ведуть від Далекосхідного морського узбережжя в глиб Сибіру (Росія) та Китаю (історичним "Шовковим шляхом"). Сусідами "далекого зарубіжжя" для Японії є країни, з якими вона контактує як один із полюсів світової "тріади". Морські та повітряні дороги в північній частині Тихого океану з'єднують її зі США та Канадою, на півдні — з Австралією, Європи можна дістатися, або подовживши шляхи від Південно-Східної Азії, або через Росію ("транссиб" авіатраси через полярні широти), або через Китай і Центральну Азію.

Сусідське ПГП — це геопросторове положення території держави (в тому числі окремих її регіонів) та її кордонів стосовно контактів із сусідніми державами. При цьому в держави з кожним окремим сусідом складається своя система зовнішньополітичних, зовнішньоекономічних та ін. відносин, що має свою історію протистоянь і партнерства, непорозумінь і взаємодії. Кордони залежно від діалектики відносин можуть виконувати то бар'єрні, то контактні функції, а в множині схем прикордонної взаємодії можна знайти всі варіанти ситуацій за Дж. Гаузом. Тому в даному разі ми не будемо аналізувати конкретні приклади, а обмежимося лише деякими загальними міркуваннями.

Ситуації сусідського ПГП можуть бути сталими і динамічними.

Як правило, сталими є ситуації зі станом кордону, оскільки вони випливають із принципу непорушності кордонів держави. В наш час лінія кордонів може змінитися в результаті або політичного катаклізму в регіоні, або переговорного процесу між державами. Найбільшою сталістю вирізняються лінії кордонів по гірських хребтах, які є чіткими прикордонними рубежами.

Малодинамічними постають ситуації, пов'язані з реалізацією усталених схем використання природних ресурсів сусідньої держави (мінеральної сировини, палива, лісових, водних тощо), якщо від їх довозу залежить економіка держави — партнера. Переорієнтація таких зв'язків потребує часу і величезних затрат капіталу, а іноді технологічний розрив просто неможливий (наприклад, річки чи канали з міжнародним транспортним транзитом, спільні іригаційні системи, поділені навпіл кордоном населені пункти тощо). Відповідно такими ж малодинамічними є зміни в напрямах наявних міжнародних транспортних коридорів.

Динамічні зміни сусідського ПГП можуть статися внаслідок (мін у внутріполітичному житті тієї чи іншої держави. Революційні події або міжетнічні чи міжконфесійні конфлікти в сусідів можуть різко вплинути на ситуацію на кордоні, і кордон стане "закритим". До такої ж ситуації може призвести епідемічна або екологічна обстановка. Але з нормалізацією обстановки і відновленням дружніх добросусідських відносин на кордоні, а отже і в сусідському ПГП держав, контактні функції знову стають переважними.

Наведемо приклади негативних і позитивних змін сусідського ПГП.

Самопроголошена Придністровська республіка, що знаходиться на території суверенної Молдови, проводить активну політику сепаратизму. Її спроби розбудови самодостатнього господарства на території з обмеженою ресурсною базою сприяли розквіту контрабанди в таких масштабах, що це викликало занепокоєння в державах Європи.

Коли ж до роботи з наведення порядку на кордоні взялися митники України і Молдови у співпраці з колегами із Західної Європи, "обурені громадяни" Придністров'я перекрили рух на головній залізничній магістралі, яка сполучає Україну з Молдовою та Румунією і українськими портами Рені та Ізмаїл на Дунаї. Україна зазнала величезних втрат у міжнародних транспортних перевезеннях і зовнішній торгівлі.

Кілька десятиліть країни Центральної Європи відділяла від Європи Західної "залізна завіса". Після розвалу соціалістичного табору цей геополітичний бар'єр упав. Народи Польщі, Чехії, Словаччини, Угорщини, балканських держав змогли скористатися вигодами від посилення зовнішньоекономічних зв'язків з розвинутими економіками держав Західної Європи, повернення в культурний та інформаційний простір, у якому вони жили до Другої світової війни. Зрештою, логіка подій дала змогу цим країнам стати членами ЄС і взяти участь у євроатлантичних процесах на засадах рівноправного партнерства.

Відмінності морфології та геопросторового положення території.

На умовах та можливостях розвитку тієї чи іншої держави неодмінно позначаються розміри і форма території, якої вона набула. Вище (тема 2) ми вже запропонували типізацію країн за розмірами їхньої території. Закономірність очевидна — чим більша територія країни, тим більше вона надає ресурсних можливостей. Але зрештою потуга країни залежить ще й від її людності та рівня розвитку продуктивних сил.

Здебільшого потрібна подвійна — потрійна різниця у площах земель, щоб різниця в економічному потенціалі стала помітною.

Конфігурація території теж справляє вагомий вплив на можливості розвитку господарства та суспільного життя держави. Але й тут треба мати на увазі, що вона створює лише більш або менш сприятливі передумови — вирішальне ж значення має перебіг політичних та економічних процесів. Політико-географи полюбляють посилатися на К. Ріттера, який зауважував, що якби в материків були інші обриси, то й світова історія була б іншою. Але історія народів і країн свідчить, що в геополітичних процесах править не географічний детермінізм, а детермінізм сили. Скажімо, Петро І "прорубав вікно в Європу" дня Росії, закріпившись на берегах Балтійського моря, але водночас закрив двері в Європу для України (які, мовляв, шляхи "в греки" чи "шовкові" — товари з України в Європу мають іти через Архангельськ чи Петербург).

За геометричними ознаками території країн можна класифікувати на компактні, витягнутої форми, складної конфігурації та ін. Очевидно, що країна з компактною територією має кращі умови формування мережі внутрішніх комунікацій, організації ефективної територіальної системи управління, доступу до основних місць розміщення ресурсів та регіонів економічної активності.

Особливо характерними компактними країнами в Європі є Франція, Іспанія, Німеччина, Польща, Румунія; в Азії — Іран, Саудівська Аравія; в інших частинах світу — США, ПАР, Австралія. Втім, треба враховувати, що в багатьох країнах компактність виглядає досить умовною. Наприклад, у Єгипті населення зосереджене в долині Нілу, в Канаді — в доволі вузькій прикордонній смузі зі США, в Бразилії — у східній прибережній частині країни і г. д.

Характерними країнами витягнутої форми є: Норвегія, Італія, Австрія — в Європі; Чилі, Аргентина — в Америці; Ізраїль, Пакистан — в Азії і т. д.

Території складної конфігурації виникли через різні економічні причини. Наприклад, складна конфігурація кордонів центрально-азійських держав Узбекистан, Таджикистан, Киргизстан, а також Хорватії в Європі або Індії в Азії пов'язані зі складностями етнічного розмежування з сусідами.

Конфігурація території ряду країн була ускладнена (часом з втручанням зовнішніх сил) з політичних причин.

Деякі держави мають анклави — частини державної території, з усіх боків оточені територією іншої держави. Наприклад, у Росії такою є Калінінградська область, колись — частина території Східної Пруссії, яка після Другої світової війни була передана СРСР і включена до складу РРФСР. У США — це Аляска, колись орендована в Росії (як виявилося — назавжди). В Азербайджану анклав — Нахчиванська Автономна Республіка; в Узбекистану — Шахи-Мардан та Хайдаркен; в Анголи — Кабінда. Державами-анклавами є Сан-Марино і Ватикан (територія Італії), Лесото (територія ПАР).

Ексклави — далеко витягнуті вглиб території інших держав "коридори" — створювалися з політичною метою. Найвідоміші — "Ваханський коридор" — вузька смужка території Афганістану (нині між Таджикистаном і Пакистаном), створена свого часу задля того, щоб не допустити експансії Росії в Індію; область Лімбурґ у Нідерландах, що відділяє території Німеччини та Франції; "Палець Капріві" — вузька смуга території Намібії, яка дає їй вихід до річки Замбезі.

Виникнення "буферних" держав теж диктується політичними причинами. Так, крихітні держави Європи створено в результаті компромісів у територіальних претензіях сусідів: Монако — Франції та Італії, Андорра — Франції та Іспанії, Люксембург — Франції та Німеччини, Ліхтенштейн — Швейцарії та Австрії; Панама стала незалежною державою за втручання США з метою спорудження каналу між Атлантичним і Тихим океанами; Белізу була надана незалежність Великою Британією, аби на землі колонії не претендували Гватемала і Гондурас; незалежність Бутану підтримується, щоб не допустити приєднання його території до Китаю.

Території України та Росії теж є доволі складними за конфігурацією. Два регіони України мають обмежений транспортний зв'язок з основною частиною країни. Це Буджак (придунайська частина Одеської області) та п-в Крим. Крім того, територія Молдови і Придністров'я далеко вклинюється в українські землі, а зв'язок із Закарпаттям занадто сильно залежить від стану доріг на карпатських перевалах. Але особливо складні проблеми зв'язності території має Росія. Європейська частина країни — компактна територія. Але з одного боку — нижнє Поволжя, Дон, Північний Кавказ — регіон, витягнутий далеко на південь (слід зважити ще й на букет етнічних проблем Кавказу); з другого — Сибір і Далекий Схід — найбільші у світі слабо освоєні території з відносно надійними комунікаціями лише в південній частині регіону.

За географічними особливостями морфології території виокремлюють держави острівні, континентальні (що не мають виходу до моря) та приморські. На початку XXI ст. держав, розташованих на островах або архіпелагах, налічувалося 41, внутріконтинентальних — 43, понад 110 — приморські держави, але з різними можливостями виходу в океан.

Держави, розташовані на островах і архіпелагах, реалізують усі вигоди свободи судноплавства і можливості прямих комунікацій у зовнішньоекономічних відносинах. Серед них найпотужніші морські держави — Велика Британія, Японія, держава — материк Австралія, а також такі країни, як Сінгапур, Індонезія, Філіппіни, Тайвань в Азії, Куба в Америці. Зазначені держави, як і три десятки малих острівних держав, можуть користатися сприятливими можливостями своїх виключних морських економічних зон.

Континентальні держави в сучасних умовах мають менше можливостей комунікацій з країнами світу, їм доводиться узгоджувати свої зовнішньоекономічні дії із сусідами, від транзиту через територію яких вони залежать. У Європі завдяки густій сітці автошляхів та залізниць, міжнародним перевезенням по Дунаю, Ельбі, Рейну континентальні Австрія, Чехія, Угорщина, Словаччина, Швейцарія, Білорусь, не кажучи вже про крихітні держави, мають альтернативу вільного доступу як до Північної Атлантики, так і до Середземного або Чорного морів. Надійний вихід за межі регіону багатих ресурсами країн Центральної Азії — Казахстану, Азербайджану, Узбекистану, Туркменістану, Таджикистану, Киргизстану поки що обмежений, достатньо потужні комунікації ідуть переважно через Росію, але вже з'явились альтернативи. Це закавказький коридор до Чорного моря, залізниці й шосе через Іран до Індійського океану, залізниця з Казахстану в Китай. Дуже скрутне становище у внутрішніх країн Африки. Із 14 цих країн тільки Замбія, Зімбабве і Ботсвана мають надійне й альтернативне залізничне та автомобільне сполучення з узбережжями океанів. Ефіопія, Малі, Буркіна, Уганда, Малаві, Свазіленд мають по одному транспортному коридору через сусідню країну, інші не мають і того. Обмеженість зовнішніх транспортних можливостей внутріконтиненталь<