Розділ 2. Історія виникнення видової класифікації історичних джерел.

Розповсюдженою є класифікація джерел за їх ендогенної формою, cтpyктyрою та способом зв'язку елементів змісту на види (акти, листування, статистичні матеріали, мемуари та ін.), оскільки методика опрацювання джерел за видами в цілому найбільш розроблена. Вона ґрунтується на основних принципах найбільш загальноприйнятої типово-видової класифікації джерел, які були вироблені у 70-х - 80-х рр. ХХ століття. Типи джерел виокремлюються за об'єктивно притаманною їм ознакою, а саме за способом кодування (фіксування) інформації. Основними типами джерел є речові, словесні, зображальні та ін. Зважаючи на це, сучасні вчені, спеціалісти у галузі теорії джерелознавства пропонують використовувати термін «типологізація», замість «класифікації» стосовно комплексу історичних джерел. Останнім часом розширилися можливості поділу джерел на поодинокі й масові. Останні характеризуються повторюваністю наданої інформації, яка є ознакою закономірності відображальних явищ. Вони підлягають статистичній обробці за допомоги сучасної обчислювальної та комп'ютерної техніки.

У підручнику Ярослава Сергійовича Калакура «Історичне джерелознавство» вказано, що вивчення тільки джерелознавчого характеру, дослідження тих чи інших проблем історії, галузей суспільного розвитку, історики вживають у таких інцидентах інші класифікаційні схеми, випливаючи зі зв’язку внутрішніх ознак джерел.

Ці схеми називають видовими, або родовими.

Вид – це історична сукупність джерел, що різняться за цілями та об’єднані з метою внутрішньої структури, тобто у кожного виду джерела є своя мета та особлива внутрішня структура.

Проміжною одиницею між видом і типом джерела виступає рід джерела. Під родом Лев Микитович Пушкарьов розуміє об'єднання декількох видів джерел в групи за принципом схожості інформації, які знаходиться в них.

У 1975 році видову класифікацію джерел запровадив Лев Микитович Пушкарьов:

1. письмові;

2. речові (матеріальні);

3. етнографічні;

4. фольклорні (усні);

5. лінгвістичні;

6. зображальні;

7. звукові.

У 1981 році Іван Дмитрович Ковальченко представив вдосконалений варіант типологічного угруповання, побудований тільки з урахуванням способу кодування інформації. До класифікації же джерела необхідно підходити з позиції трьох аспектів прагматично-інформаційного, семантичного і синтаксичного. На основі синтаксичного аспекта весь комплекс історичних джерел був розділений ним на чотири групи:

1) речові;

2) письмові;

3) зображальні;

4) фонетичні.

Виділення основних груп джерел є першим етапом їх класифікації. Найбільшу важливість має класифікація джерел кожних груп, тому що вона дозволяє простежити виявлення еволюції джерела.

Синтетичну класифікацію, що об'єднує класифікацію джерел за видами та критеріями, як за носієм, так і за способом перенесення інформації, запропонував Сигурд Оттович Шмідт (1922-2013):

1. Речові джерела.

2. Зображальні джерела:

а) художньо-зображальні (твори мистецтва, кіно та фотографії);

б) зображально-натуральні (фотографії і кінокадри);

в) зображально-графічні (карти, схеми тощо.).

3. Усні та писемні джерела:

а) фольклор;

б) розмовна мова;

в) писемні пам'ятки;

г) писемні пам'ятки і фонодокументи.

4. Конвенціональні джерела (увесь комплекс відносних позначень графічними символами і інформація, яка записана на апаратних носіях, тобто електронні джерела).

5. Етнографічні джерела (традиції, обряди).

6. Звукові джерела.

Традиційність класифікації Сигурда Оттовича Шмідта, як й інших, дуже видима. Деякі види (наприклад, гроші) не можна віднести лише до одного з встановлених типів. Явище і сенс не завжди відповідають один одному. Було б чудно, якби виникла класифікація, що повністю відповідають поділу джерел в дійсності. У реальному життів взагалі не існує «чистих» типів джерел, і будь-який поділ - річ умовна. Так, наприклад, кінофотоматеріали міцно з’єднані з анотуванням (картки предметно-тематичного каталогу, архівні та студійні монтажні листи). У даному випадку значяться образотворчі та письмові джерела, але предмет зображення один й теж самий.

Класифікація Сигурда Оттовича Шмідта дає можливість, як би оволодіти одним поглядом усю величезну різноманітність джерел – саме в цьому її найголовніша цінність. Вона головним чином дає відповідь навчальним цілям, музейної і краєзнавчої праці. Разом з тим, практичні вимоги деяких дисциплін (бібліографії, археології, документознавства) дають визначення появи інших класифікацій, практичних для застосування в роботі дослідника.

У кожному типі джерел можна виділити декілька родів. У свою чергу, кожен рід джерела поділяється на види (див. додаток 1).

Правильна класифікація джерел спрощує їх розуміння та наукову критику. За походженням джерела ділять на офіційні (службові) та приватні (особисті). По техніці та способу відтворення - рукописні і друковані, звукові, образотворчі та інші. За формою - чистові (оформлені і завірені), чорнові - проекти або варіанти; оригінали (унікальні документи); розмноженні оригінали ( в декількох примірниках); копії - відтворені документи.

Видова класифікація зважає, що для різноманітних часів життя суспільства властиві свої види джерел. Людство еволюціонує, розвивається, тому змінюються їх потреби, і як наслідки деякі види джерел видозмінюються, зникають, деякі з’являються.

Таким чином, вид є історичною сукупністю джерел, що різняться за цілями й сковані з метою внутрішньої структури, тобто у кожного виду джерела є своя мета та особлива внутрішня структура.

Необхідно зазначити, що видову класифікацію запровадили у 70-х – 80-х роках ХХ століття. Багато існує класифікацій і остаточної визначити неможливо, адже для кожного історика та джерелознавця, в основному джерелознавця, притаманна індивідуальна класифікація, тобто та якою буде зручно користуватися особисто.

Сигурд Оттович Шмідт запропонував синтетичну класифікацію, в якій зазначено шість класифікацій.

Отже, можна зазначити, що для видової класифікації різних часів життя суспільства властиві свої види джерел. Людство розвивається, а отже і еволюціонують самі види джерел, які видозмінюються, зникають або з’являються.

Речові джерела.

Наші предки за тисячі років збирали практичні знання та досвід, виготовляли предмети побуту і справжні витвори мистецтва. Вони помилялися та робили величезні відкриття.

Багато існує наук, які вивчають матеріальні джерела, щоб допомогти нам дізнатися більше про життя наших предків.

Таким чином, речові джерела – це усі матеріальні предмети, які показують різноманітні сфери життєдіяльності людини. Все, що дає характеристику історичному процесу, що відбувалося в минулому або відбувається зараз, будь то написи, рештки побутових речей чи людські залишки, може нести дорогоцінну інформацію для дослідників.

Спочатку існувала епоха дикості, що змінилася на добу варварів, а після - виникла цивілізація. Але таку гармонійну класифікацію зруйнували речові джерела Середньовіччя. Ці джерела виникли, як грім серед ясного неба, після надзвичайного розквіту античних держав.

Нині дослідники все більше віддають перевагу такому поділу згадок культури. Виокремлюють три основні групи:

• Речові джерела;

• Образотворчі пам'ятники: малюнки, фотографії, символи на монетах та ін.;

• Словесні, як поділяться на усні (вивчає етнографія) і письмові.

Насамперед серед речових джерел виокремлюють археологічні залишки (засоби праці, посуд, зброю, прикраси та ін.). Хоч вони й різні на перший погляд, але вони мають єдину внутрішню структуру й для того, щоб ці джерела досліджувати використовують методи археологічної науки.

Особливе значення серед речових джерел мають археологічні пам’ятники, спостереження над якими можуть привести до великих результатів і дати історикам нові матеріали. Це можна об’єднати не тільки з історією первісного людства, для якої знахідки археології становлять головний й вирішальний вид джерел.

Дуже добре вивчена історія міст у середньовічній Західній Європі. Тим часом східна історична наука зовсім не вивчила історію давньоруських міст. Розуміється, що це не є випадковість: західноєвропейська історіографія використовує величезну кількість письмових документів, які уціліли від міських архівів; на Сході ж якщо й вціліли залишки архівів, то скоріш за все випадково. З цього й випливає величезне значення, яке здобувають для історика розкопки стародавньої Русі. Вивчення речових залишок давніх міст можуть частково замінити відсутні підтвердження письмових джерел.

Величезним значенням для історика є ознайомлення з речовими джерелами, які презентують предмети побуту та нумізматичний продукт. Загальновідомо, що арабські монети (диргеми), стрічаються у великій кількості на колишній радянській території. Диргеми на цій території були знайдені в скарбах, які свідчать про багату торгівлю прадавньої Русі зі Сходом. Великі торгівельні зв’язки Русі із Скандинавією та країнами, що прилягають до Балтійського моря показують знайдені скандинавські монети, які копіювали «Ярославлю сріблу» - монети, що були випущені при Ярославі.

Також до матеріальних джерел відносять архітектурні пам’ятники. Їх вивчення дає смогу історикам судити про колосальні культурно-історичні явища. Повідуючи про будову великої Лаврської церкви можна говорить, що майстри будуючи цю церкву мали походження з Абхазії. Зазвичай література виділяє значення візантійських майстрів, які будували згадки Київської Русі у ХІ – ХІІ століттях. Тим часом план та характер архітектури Печерської церкви дуже близький до грузинських будівель ХІ – ХІІ ст. Це і є одним з фактів культурних зав’язків між стародавніми державами на теренах колишнього СРСР.

Отже, речові джерела – це матеріальні пам’ятки, які несуть нам інформацію про людське минуле.

Необхідно зазначити, що до них відносяться знаряддя праці, монети, посуд, будівлі міст, прикраси та багато іншого, що може віднайти дослідник за допомогою археологічної науки.

Щоб дослідити певні матеріальні джерела, виникає потреба у відповідних знаннях, підготовці, дослідницьких методах.

Писемні джерела.

Писемні джерела діляться на дві масштабні групи: пам’ятники літературного характеру та пам’ятники актового характеру.

Літописи, хроніки, житія, щоденник, мемуари та ін. відносяться до першої групи джерел. До другої ж групи відносяться всі грамоти чи акти в загальному розумінні цього слова, юридичні документи, листи та ін.

Також до писемних джерел відносяться написи на предметах чи згадках епіграфічного характеру.

Щоб дослідити історичні події необхідно використовувати усі види джерел.

Писемні джерела – це праці античних авторів, описи, статистичні матеріали, звіти, закони, художня література тощо.

Першими писемні джерела створювали такі античні автори, як Геродот, Страбон, Птоломей, Тацит, Фукідід та ін.

Найдавніша історія України репрезентована літописами.

Їх писали в Києві, Чернігові та інших великих містах тієї Київської Русі.

Літописи ділили на такі види:

• княжі літописи;

• козацькі літописи;

• місцеві літописи.

Найдавнішими літописами були:

• «Повість временних літ». Вона написана Нестором, який був ченцем у Києво-Печерській лаврі. Сама повість викладає події від того, як створили світ і до 1110 – 1113 рр. «Повість» дійшла й до нас у Лаврентієвському та Іпатієвському списках, адже оригінал не зберігся.

• «Київський літопис» (ХІІ ст.). Цей літопис обіймає події з 1118 – 1119 рр. Також саме в ньому вперше вжите слово «Оукраїна».

• Галицько-Волинський літопис (ХІІ ст.), події якого пов’язані з правлінням Данила Галицького.

Окрім цих трьох основних літописів існує багато інших: «Літописи Волині й України», «Густинський літопис», «Межигірський літопис», «Львівський літопис» та ін.

Про добу козачини доповідали козацькі літописи XVII – XVIII ст.: літописи Григорія Граб’янки, Самовидця, Самійла Величка та ін.

Літописи XIX ст. досліджували та загально вживали в своїх творах такі видатні письменники, як Пантелеймон Куліш, Володимир Антонович, Михайло Грушевський, Іван Франко тощо.

Писемні джерела, написані від руки та друковані, є основою історичних вивчень.

Рукописні пам’ятки різняться на оригінали та копії. Для найдавніших часів кількість оригіналів є малою. Так, до нас з прадавніх російських актів ХІІ ст. дійшов тільки один в оригіналі – грамота шляхетного князя Мстислава та його сина Всеволода Новгородського Юр’єву монастирю (1130 р.). Велика кількість найдавніших писемних джерел зберіглися в пізніх копіях. Так, найдавнішим списком Початкового літопису відноситься до XIV ст., тоді як сам текст був складений ХІІ ст.

Більш близькими до справжніх писемних джерел відносяться стародавні копії, але й пізніша копія може в окремих випадках зберегти краще стародавній текст. Зміст різних пам’яток не завжди належить до давності списку, в якому даний текст дійшов. Окремі переліки Руської Правди XVI ст. зберегли хороший текст, а ніж списки XV століття. До нас дійшло багато пам’ятників Х-ХІІ ст. в пізніших копіях або списках. «Сово о полку Ігоревім» було відомо в переліку XV-XVI століть, хоча текст самого «Слова» був написаний у ХІІ ст.

Чисельні друковані видання також відносяться до писемних пам’яток. Перша українська друкована книга вийшла 15 лютого 1574 року, яка має назву «Апостол» і була видана у Львівській типографії. Автором був Іван Федорович.

До актових та ділових документів відносяться:

• приватні акти, які діляться на духовні заповіти громадян, жалувані грамоти, купчі та ін.

• публічно – правові акти, які поділяються на документи органів влади, суду, різноманітних державних установ.

Нормативні та законодавчі акти становлять платформу всіх правових норм у різних сферах життя людства. Ці документи дають змогу історику робити висновок про економічний стан і політичний стан суспільства. Інформаційними для історика є: «Литовські статути», «Руська правда», три універсали Богдана Хмельницького, Конституція Пилипа Орлика, що видана у 1830 р., «Полное собрание законов Российской империи» (ПСЗ).

Цінну вістку для історика несуть законодавчі акти 1917 – 1920 рр., укази та закони, документи, що приймалися в Україні у вітчизняні часи, рішення і постанови з’їздів та Пленумів ЦККП України та ЦККПРС, законодавчі акти, періодична преса, Конституція України, що була прийнята в 1996 році, закони Верховної ради, постанови уряду України та ін.

Отже, писемні джерела діляться на дві масштабні групи: пам’ятники літературного характеру та пам’ятники актового характеру.

Літописи, хроніки, житія, щоденник, мемуари та ін. відносяться до першої групи джерел. До другої ж групи відносяться всі грамоти чи акти в загальному розумінні цього слова, юридичні документи, листи та ін.

Необхідно зазначити, що писемні джерела – це праці античних авторів, описи, статистичні матеріали, звіти, закони, художня література тощо.

Таким чином перші писемні джерела писали античні автори: Геродот, Страбон, Птоломей, Тацит, Фукідід та ін.

Також до писемних джерел відносяться актові й ділові документи, які поділяються на приватні (духовні заповіти громадян, жалувані грамоти, купчі та ін.) та публічно – правові акти (документи органів влади, суду, різних державних установ і ін.).

До писемних джерел можна віднести й друковані видання. 15 лютого 1574 року була надрукована перша українська книга «Апостол» Івана Федоровича.

Усні джерела.

Окрім істориків усні джерела вивчають лінгвісти, етнографи, фольклористи, культурологи.

Джерела містять величезний матеріал про мудрість українського народу в деяких галузях життя:

· побуту, господарству, економіки, політики, соціального, національного, культурного життя;

· мудрості народу, світогляду та ідеалів народу.

У різноманітні історичні періоди зустрічалися різні форми мислення, що були записані суспільством в усних джерелах:

· анімістичне вірування;

· міфологічне мислення;

· фантастичне мислення;

· антропоморфні вірування.

У стародавність міфологія виступала, як окрема система мислення.

Найвідомішими витворами культури у давні часи були літописи, в основі створення яких лежали фольклорні джерела про історичні війни, події, життя та побут людей, походи князів. Найвідомішими були: про Іллю Муромця, Солов'я Розбійника й інших.

В літописах зафіксовано головні образи слов’янського Олімпу: Дажбога, Сварога, Перуна, Ярила, Коляду, Купала та ін.

З народної легенди відомо про Кия, Хорива, Щека, Либідь, Діра, Аскольда, Ігоря, Ольгу.

На сьогодні усна народна творчість зберігається в фольклорі: перекази, загадки, притчі, думи тощо. Найпоширенішим фольклорним джерелом є казка.

Казка - це особливе відображення дійсності. Наші пращури сприймали світ у протистояннях, які сформували поняття про час, простір, людство.

У XIX столітті збирали та обробляли, а також публікували твори фольклору філологи, письменники, історики та ін.

Видання збірки Івана Франка «Коли ще звірі говорили», стало прикладом наукового відношення до народної творчості.

Казка має такий основний перебіг подій: «мудра дівчина - дідова дочка, бабина дочка», «багатий брат - дурний, бідний – розумний». Саме в ній добро перемагає зло.

До фольклорної творчості належать: голосіння, пісні й народне віршування. Своєрідне місце в житті українського людства посідає пісня: господарча, побутова та лірична. Ця пісня завжди була однією з активних прийомів формування національної свідомості українців.

У пам’яті людства були фіксовані усні історичні твори - билини, думи, пісні історичні, станові й політичні. Про конкретних осіб розповідають саме ці твори. Також вони розповідають про історичні події – війни, битви, що були записані пам’яттю народу та писемними джерелами.

Билини зберігають дорогоцінну інформацію про військові традиції, побут, психологію, мораль, етику деяких осіб, висвітлюють окремі явища та факти.

Думи є важливим джерелом для істориків. Наприклад, дума «Марусю Богуславку», думи про боротьбу турків з татарами. До окремих цикли відносяться - думи про великих осіб: «Думи про Богдана Хмельницького», «Дума про Сагайдачного» та інших.

Накопичували, обробляли та публікували думи Пантелемон Куліш, Павло Чубинський та інші.

Усна словесність (пісні, билини, прислів’я та ін.), яка існує у всіх народів та є прадавньою формою передачі історичних даних. При усній передачі деякі подробиці втрачаються або видозмінюються, оскільки лише невеликі пам’ятки можуть запам’ятовуватися.

Однак пам'ять краща у людей, які не вміють писати або малограмотні, ніж у людей, що читають книжки. Звичка записувати зменшує здібність до автоматичного запам’ятовування. За свідченням Рибникова, на півночі Русі неписемні співаки билин зберігали в своїй голові навіть не сотні, а тисячі текстів віршів. Така ж інформація загальновідома й про народних співаків Казахстану, Закавказзя та ін.

Пісні збагачуються самими співаками й таким образом виникають новітні варіанти. Зафіксована усна передача зберігає ознаки часу запису. Так, наприклад, билини Кірши Данилова, які записані в XVIII ст. По них можна виявити, як співалися билина у XVIII ст., але не можна видумати собі їх первісний вигляд. Билини, які зафіксовані в XVII ст., за своїми рисами і складу пісні сильно різняться від билин, що записані у ХІХ ст.

Зазвичай записи усної словесності зберігають специфічність усної народної творчості, маючи різновид вживання різноманітного роду народних слів, індивідуальним пісенним складом та легендарністю сюжету.

Усна словесність зробила довгу еволюцію, зберігаючи основні мотиви. Спочатку її використовували всі суспільні групи. Пізніше в аристократів сформувалася індивідуальна література, а усна словесність стала надбанням народу. Завдяки їй, народи берегли свої кращі спогади.

Прислів’я й приказки також можна віднести до усних джерел. Багато з них хоронили давні риси.

Усні джерела мають інформацію у формі усної традиції, що переходять із покоління в покоління, із уст в уста та зберігаються в пам’яті людей. Фольклорні джерела були винайдені ще до появи писемних джерел і пізніше були записані у писемних згадках.

Досі не існує однієї точки зору на те, коли виникла усна народна творчість, підсумковим результатом якої є різні фольклорні жанри та усні джерела.

Період в історії суспільства та кожного народу характеризується культами міфологічного мислення. Це етап анімістичних (душею наділялися не лише люди, тварини, а ще й рослини та об’єкти неживої природи), антропоморфних (людськими якостями наділялися тварини, рослини, людську подобу приймають боги) вірувань, які склали основу для первісних релігій, сюжетів, мотивів. Міфологічні образи та вірування примусили народну фантазію для створення героїчних епосів, календарно-обрядових пісень тощо. З впливом часу міфологічні постаті втратили свою дійсну основу та почали сприйматися, як художні форми та символи, в яких люди зображали свої ідеали, поняття про добро та зло, відношення до навколишнього світу.

Отже, усними джерелами можна вважати пісні, думи, билини, героїчні епоси та традиції, які переходять із покоління в покоління, із уст в уста та зберігаються в пам’яті людства.

Необхідно зазначити, що найвідомішими витворами культури у давні часи були літописи, в основі створення яких лежали фольклорні джерела про історичні війни, події, життя та побут людей, походи князів. Найвідомішими були: про Іллю Муромця, Солов'я Розбійника та інших.

Також в літописах зафіксовано головні образи слов’янського Олімпу: Дажбога, Сварога, Перуна, Ярила, Купала, Коляду та ін. З народної легенди відомо про Кия, Хорива, Щека, Либідь, Діра, Аскольда, Ігоря, Ольгу.

Зображальні джерела.

Зображальні джерела містять повідомлення про:

· побут, час, настрій, характер, психологію та соціальний стан людини;

· архітектуру, державу, природу, село, місто, рослинний та тваринний світ;

· релігійне життя;

· рівень розвитку культури, мистецтва;

· висвітлюють позицію творця.

Українське образотворче мистецтво мало свій початок на основі народних і біблійних традицій. Початок існування образотворчого мистецтва споріднено з художнім культурним розвитком Київської Русі.

Своєрідну цінність мають портрети. Детальне дослідження портретного живопису дає змогу історику дослідити зовнішній образ особи, його характер, індивідуальність та період, в якому він проживав. Портрет розкриває громадський стан та діяльність людини.

Портрети зображали на іконах. Так у 1707-1708 рр. був написаний запрестольний образ «Покрови» для Покровської церкви в місті Переяславі. Ікона мала світське змалювання. «Чудовою історичною картиною» її назвав Тарас Шевченко. На ній були намальовані Петро І, Катерина ІІ, Іван Мазепа та інші знатні особи.

Образи козаків Острозьких, Вишневецьких, Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, Петра Могили та ін., довгий час оздоблювали стіни Успенського собору Києво-Печерської Лаври.

У 1834 році, коли відтворили живопис Лаври частина образів були закриті «дикою фарбою», а в 1893-1901 рр. саме ці портрети Успенського собору за наказом біло знищено.

Інтересним джерелом соціального змісту другої половини XIX століття була скульптура, архітектура та живопис.

Видатним українським скульптором даної епохи був Л. Позен (1849-1921 рр.). Обширно відомі композиції «Кобзарь», «Переселенці», «Запорожець у розвідці» та інші.

В творчості заслужених українських художників Шевченка, Соколова, Жемчужникова та інших митців образотворче мистецтво стало джерелом дослідження:

· суспільства та історичної дійсності;

· деяких подій, осіб, національних та духовних питань українців.

До зображальних джерел відносять:

· книжкову мініатюру;

· ілюстрацію рукописних книг;

· орнаментальні прикраси;

· зображення портретів;

· кінофотовідеодокументи тощо.

Отже, українське образотворче мистецтво мало свій початок на основі народних і біблійських традицій. Зображальні джерела несуть інформацію про: побут, час, настрій, характер, психологію та соціальний стан людини, (наприклад, портрет); архітектуру, державу, природу, село, місто, рослинний та тваринний світ; релігійне життя (ікони, картини, фрески, мозаїка); рівень розвитку культури, мистецтва; висвітлюють позицію автора.

Необхідно зазначити, що до зображальних джерел відносяться: книжкові мініатюри, орнаментальні прикраси, портретні змалювання, ілюстрації рукописних книг та кінофотовідеодокументи.

Лінгвістичні джерела.

Лінгвістичні джерела – це пам’ятки мови, які несуть важливі відомості з історії розвитку та мають вагоме значення історії етносу, історії культури, науки та ін. Джерела лінгвістики розглядаються як давній клас вербальних джерел. До них відносяться слова та словосполучення, які змінювалися з часом та зберіглися до наших днів.

Джерела лінгвістики поділяються на декілька груп.

1. Назви й власні імена природних та географічних об’єктів;

2. Назви небесних тіл;

3. Назви рослин, тварин;

4. Імена людей;

5. Назви етносів, держав тощо.

Вивчають ці лінгвістичні джерела розділи з історичної й філологічної ономастики. Найпоширенішою є класифікацією цих джерел за мовною рисою. Вивчення іншомовних слів в українській мові має можливість відстежити взаємини українського народу із сусідами у різні історичні етапи.

Головним видом лінгвістичних джерел вважають назви й власні імена. Сфера власних назв та імен, які ввижаються окремими народами, враховуючи український, дістав назву ономастикон. Він характеризується стійкістю та традиційністю, які пояснюються дією на його географічні, природні та інші зовнішні фактори.

Ще за княжої доби зроблені перші спроби зрозуміти різні назви та імена. Свідчення про це дають писемні пам’ятники Київської Русі, де знаходяться переклади змісту багатьох церковних імен на слов’янську мову. Так у 1289 році з’явився перший словник на Русі, в якому знаходилися власні імена людей. Він був створений для новгородського єпископа Климента. Розповсюджувачами різних пам’яток мови є словники, що фіксують та упорядковують лексику з відмінних сфер суспільного життя. Давнім українським словником є «Лексисъ съ толкованіємь словенских мов просто» (сер. XVI ст.), «Лексис» (1596) Лаврентїя Зизанія, а також «Лексикон словено-роський і імен толкованіє», що був опублікований у 1627 р. Павлом Бериндою. В середині XVII століття Стефаній Славинецький склав «Лексиконъ латинский», який був написаний латиною, однак у перекладеній частині було чимало українських слів.

Лінгвістика починає вивчати власні імена й назви в XVIII—XIX ст. Істориків зацікавили топоніми – чисельні географічні назви. Вивчаючи топоніми, М. Барсов, склав цікавий та корисний посібник «Материалы для историко-географического словаря Древней Руси» (1865 р.).

І. Філевич вивчав географічні назви Західної України. Найвідоміша його праця – «Угорская Русь и связанные с ней вопросы русской исторической науки» (1894 р.). Вивчали географічні назви й у ХХ ст. Комплекс досліджень по класифікації гідроназв і складанню переліків рік басейнів Дніпра, Дону, Дністра виконав у 1907 – 1934 рр. Павел Маштаков. В заснуванні багатьох ономастичних розробок було покладено саме ці списки. О. Соболевський провів багато цікавих досліджень про географічні назви України.

З середини ХХ століття ономастика в Україні стає головною спеціальною історичною дисципліною. В Києві починає працювати Ономастична комісія АН України. За її ініціативи почалося видавництво наукових праць та «Повідомлення Української ономастичної комісії». Були засновані спілки дослідників ономастики у Києві, Харкові, Одесі, Донецьку, Ужгороді та ін.

Проблемою новітнього лінгвістичного джерелознавства є здобування відомостей, виявлення та вороття до української мови згадок офіційної, наукової, ділової й інших різновидів лексики. Для цього необхідно досліджувати не тільки писемні джерела, які бережуть згадки мови, а також живу українську мову інших регіонів України та діаспори, що є носієм індивідуальних зразків автохтонних термінів, назв та інших.

Усі власні імена й назви з історії України є складовими радянського ономастикона. Він ділиться на такі групи:

· антропоніми (людські імена);

· топоніми (географічні назви);

· космоніми (назви планет, зірок й інших космічних об'єктів);

· зооніми (назви та прізвиська тварин);

· етноніми (назви племен, народів та етнічних груп);

· теоніми (імена богів та інших релігійних персонажів).

Отже, до лінгвістичних джерел відносяться пам’ятки мови, які несуть важливі відомості з історії розвитку та мають вагоме значення історії етносу, історії культури, науки та ін. Джерела лінгвістики розглядаються як давній клас вербальних джерел. До них відносяться слова та словосполучення, які змінювалися з часом та зберіглися до наших днів.

Необхідно зазначити, що найпоширенішим є розподіл джерел за мовною рисою. Вивчення іншомовних слів в українській мові має можливість відстежити зв'язок українського народу із сусідами у різні історичні етапи.

Такими чином, головним видом лінгвістичних джерел вважають назви й власні імена. Сфера власних імен й назв, які ввижаються окремими народами, враховуючи український, дістав назву ономастикон. Він характеризується стійкістю та традиційністю, які пояснюються дією на його географічні, природні та інші зовнішні фактори. Ономастикон ділиться на такі групи: антропоніми (людські імена); топоніми (географічні назви); космоніми (назви планет, зірок й інших космічних об'єктів); зооніми (назви та прізвиська тварин); етноніми (назви племен, народів та етнічних груп); теоніми (імена богів та інших релігійних персонажів).

Етнографічні джерела.

Етнографічні джерела мають величезне значення для бачення давнього суспільного ладу. Про окремі риси можна судити по збереженню в пізній час пережитків минулого. Так, наприклад, плата за викуп нареченої (калим). Він жив майже у всіх народів й у окремих з них частково проіснував до XX ст.

На Русі в Х ст. існував схожий звичай, згідно з яким наречений платив за наречену «віно». Коли прийшло християнство, цей звичай зник. У ХХ ст. багато гірських народів зберегли кровну помсту. Ця помста існувала на Русі в ХІ ст. Про це свідчить перша стаття Руської Правди : «аже убіет чоловік чоловіка, то мстити братові брата».

Дуже велика є область етнографічних джерел. Вона потребує особливого підходу та не завжди підвладна для істориків без завчасного дослідження етнографії.

Етнографія – дисципліна, яка створює своє основне джерело в ході польових етнографічних аналізів і наступної обробки одержаних матеріалів. Польові джерела можуть бути різноманітного виду, який залежить від способу утримання польового повідомлення. На підставі цих джерел складаються аналітичні описи етнічних культур та деяких підсистем, які проводять порівняльні вивчення, конструюють етногенетичні й еволюційні моделі.

Етнографія також використовує для вирішення своїх завдань свідчення інших наукових дисциплін:

· географії;

· археології;

· історії;

· лінгвістики;

· статистика;

· фольклористики;

· демографії;

· соціології тощо.

Ці джерела дуже цінні для етнографії. Вони додають польовий експедиційний матеріал.

Етнографічні джерела мають свою класифікацію:

1. Польові етнографічні джерела, які поділяються на: письмовий текс (записи інтерв’ю, спостережень тощо), відеозапис, фотографія, аудіозапис, план і креслення, малюнок та ін. Але необхідно зазначити, що усі види нетекстових матеріалів супроводжуються текстовими записами – легендами, коментарями тощо;

2. Письмові джерела: актові матеріали, періодична преса, мемуари, щоденники, наративи. Ці джерела критично обробляють та використовують різноманітні гуманітарні науки;

3. Аудіовізуальні джерела: зображальні джерела, які складають фотодокументи та інші різновиди зображень, аудіодокументи, кіно та відеодокументи;

4. Археологічні джерела;

5. Антропологічні джерела;

6. Лінгвістичні джерела;

7. Фольклорні джерела.

Отже, дуже великою є область етнографічних джерел. Вона потребує особливого підходу та не завжди підвладна для істориків без завчасного вивчення етнографії.

Етнографія – дисципліна, яка створює своє основне джерело в ході польових етнографічних аналізів і наступної обробки одержаних матеріалів.

Необхідно зазначити, що етнографічні джерела мають свою класифікацію, у якій деякі різновиди джерел мають повтореність, будучи аналогічними за способом фіксації. Це повторення споріднено з тим, що розділ «польові етнографічні джерела» представлений у різних формах фіксації початкових етнографічних джерел, які були створені етнографами-професіоналами в ході експедиційних вивчень.

Звукові джерела.

Фонодокументи – музично-звукові, аудіальні документи. Вони містять звукову інформацію, що зафіксована всякою системою звукозапису про явища, події і факти дійсної реальності, які отримані в результаті механічного, магнітного або оптичного звукозапису.

Перша поява фонодокуметнів відбулася у першій половини ХІХ ст.

У фонодокументах виділяють :

• Подієві фонозаписи, які відображають звуковий аспект якихось подій: наради, мітинги та ін. – у період їх створення;

• Фоно-інтерв’ю – це розповідь, про події, які були звершені у певний час;

• Фоно-мемуари – спогади, які наближені до письмових джерел.

У фонодокументах виділяють такі підвиди звукозапису:

• Механічний ( на воскових валиках, грамофонних пластинах);

• Оптичний ( у кіно);

• Магнітний ( на магнітній стрічці).

У цій класифікації засіб запису зображення чи звуку, матеріал, на якому віддзеркалювалася подія, озвученність чи неозвученність фільмів, кольорові або чорно-білі зображення – усе це дає можливість дослідникові детальніше виявити час та місце відображання події у вивченому джерелі.

Отже, звукових джерел (фонодокументи) відносяться музично-звукові та аудіальні документи. Перша поява фонодокуметнів відбулася у першій половини ХІХ ст.

Необхідно зазначити, що звукові джерела виділяють три категорії: подієві фонозаписи, фоно-інтерв’ю, фоно-мемуари.

Таким чином можна зазначити, що методика історичної критики окремого фонодокумента повинна приймати два елементи вивчення: по-перше, це аналіз усного викладання події тієї чи іншої історичної постаті, і, по-друге, поглиблене вивчення акустичного фонодокумента.

Враховуючи вище зазначене, можна зробити висновок, що вид – це історична сукупність джерел, що різниться за цілями і пов’язує з метою внутрішньої структури, тобто для кожного виду джерела є своя мета та індивідуальна внутрішня структура. Видову класифікацію запровадили у 70-х – 80-х роках ХХ століття. Існує багато класифікація, але остаточної неможливо визначити. Для кожного притаманна індивідуальна класифікація.

До речових джерел належать матеріальні пам’ятки, що несуть інформацію про людське минуле, а саме знаряддя праці, монети, посуд, прикраси та ін.

До писемних джерел відносять літописи, хроніки, щоденники, мемуари, актові, ділові та юридичні документи, листи та ін.

До усних джерел відносяться пісні, думи, билини, героїчні епоси та звичаї, які переходять із покоління в покоління, із уст в уста та зберігається в пам’яті людства.

До зображальних джерел можна віднести книжкові мініатюри, портретні зображення, ілюстрування рукописних книг та кінофотовідеодокументи.

До лінгвістичних джерел відносяться імена людей, географічні назви, назви племен, народів та етнічних груп, імена богів та інших релігійних персонажів, назви планет, зірок й інших космічних об'єктів, назви та прізвиськ<