Главная Случайная страница


Категории:

ДомЗдоровьеЗоологияИнформатикаИскусствоИскусствоКомпьютерыКулинарияМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОбразованиеПедагогикаПитомцыПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРазноеРелигияСоциологияСпортСтатистикаТранспортФизикаФилософияФинансыХимияХоббиЭкологияЭкономикаЭлектроника






Зовнішньополітичні доктрини КНР у 1950-х – першій половині 1960-х рр.

У 50-ті роки бурхливо розвивалося співробітництво КНР з іншими країнами соціалізму. За 1950—1956 рр. обсяг торгівлі з ними збільшився у 20 разів, на їхню частку припадало більш ніж 22 % зовнішньоторговельно­го обороту КНР.

В умовах загострення радянсько-китайської відносин, відносини КНР із країнами соціалістичного блоку почали змінюватися. Китай став на бік Албанії в її конфлікті з радянським керівництвом. Оскільки більшість країн соц.. табору побоювались погіршити свої відносини з СРСР, після 1960 р. більшість європейських країн соціалістичної сис­теми разом з Радянським Союзом зменшили масштаби співробітництва з КНР.

Уже на початковому етапі свого існування КНР вда­лося прорвати американську блокаду в Південно-Східній та Південній Азії. В 1949—1955 рр. були встановлені дипломатичні відносини КНР з Бірмою, Індією, Па­кистаном, Цейлоном, Афганістаном, Індонезією. Незважаючи на це, суттєві суперечки виникали з Індією щодо територіаль­них питань, політики Китаю в Тибеті. З'явилася потреба в уточненні китайсько-бірманського кордону.Таїланд та Філілпіни взагалі не визнали новий китайський уряд.

Країни Азії і США створили військово-політичні блоки СЕАТО, АНЗЮС, що значною мірою були спря­мовані проти Китаю. Успіхові політики США вельми сприяв той факт, що китайські комуністи, намагалися стимулювати революційний рух у сусід­ніх азіатських країнах. Проте зовнішньополітичні можли­вості Пекіна в Азії суттєво обмежувала його участь у корейському конфлікті, що її Вашингтон кваліфікував як вияв «китайської загрози». З підписанням угоди про припинення війни в Кореї (1953) ситуація для КНР дещо поліпшилася. Зміцненню довіри до Китаю сприяла гнучка політика китайської делегації на Женевській на­раді з питань Кореї та Індокитаю (1954). Зусилля ки­тайської дипломатії спрямовувалися на те, щоб запобігти прямій воєнній конфронтації з США та забезпечити без­пеку південних кордонів країни.

Важливою віхою в зовнішньополітичній діяльності КНР стала бандунзька конференція 1955 р. де ки­тайський представник виступив із закликами боротися за цілковите знищення колоніалізму та запевнив молоді держави, що КНР не має до них територіальних або будь-яких інших претензій. Після цієї конференції Пекін пож­вавив відносини з Індонезією, Бірмою, Єменом, Іраком. Наприкінці 50—60-х років він установив дипломатичні відносини з великою групою нових африканських дер­жав (Алжир, Гвінея, Конго). Тоді ж Китай налагодив дружній діалог з Латинською Америкою.

КНР для розбудови власної економіки намагався вийти з ізоляції та нормалізувати відносини з США. Вашингтон розгля­дав Китай як продовження радянської могутності, як комуністичну загрозу Азії.

Дружні відносини з Індією — не склалися. Незважаючи на інтенсивний політичний діалог територіальні суперечки поглиблювалися. Більше того, Китай відмовився зайняти чітку позицію в індійсько-пакистанському конфлікті. Серйозні прикордонні сутички, іцо від­булися протягом 1959—1962 рр., підірвали й надовго за­гальмували розвиток китайсько-індійських відносин.

Багато західних країн займали щодо КНР про-американські позиції, але були й винятки. Великобританія визнала КНР, побоюючись за долю Гонконгу. Вста­новили офіційні відносини з Китаєм скандинавські дер­жави, Нідерланди, пішла на певний розвиток торговель­но-економічних та культурних зв'язків з КНР і Японія. Японія підтримувала Тайвань.

Зовнішня політика КНР у 60-ті роки здійснювалася під гаслом «Завдавати ударів обома руками», тобто висту­пати одночасно проти «ревізіонізму й імперіалізму», які втілювали СРСР і США відповідно. Радянсько-китайські відносини стали стрімко погіршуватися після відкликання з Китаю в 1960 р радянських спеціалістів. Після цього кроку суттєво скоротилися торгівля та економічне спів­робітництво між СРСР і КНР. Обсяг економічних зв'язків між двома країнами в 1965 р становив приблиз­но 1,5 % рівня 1959 р , а на радянсько-китайську торгів­лю припадало 15 % усього товарообігу КНР (у 1959 р — 50 %).

Дедалі непримиреннішого характеру набирали ідеоло­гічні протиріччя Розгорнулося китайсько-радянське су­перництво в країнах, що розвиваються, посилювалися розбіжності в підходах Москви й Пекіна до проблем роз­зброєння, регіональних конфліктів Китай усіляко пере­шкоджав участі СРСР у різних форумах країн Азії, Африки та Латинської Америки, звинувачуючи його в змові з Заходом. З 1960 р. по­чалися прикордонні інциденти. В 1966 р. КПК відмовилася направити пар­тійну делегацію на XXIII з'їзд КПРС, міжпартійні зв'язки припинилися. Водночас було припинено зв'язки по лінії комсомолу, товариств дружби, органів інформації та ін Почастішали інциденти на кордоні. В середині 60-х років китайські лідери звели Радянський Союз у статус ворога разом зі США Увійшла у вжиток теза про «загрозу з Півночі». В СРСР із засторогою почали підходити до від­носин із КНР.

Поширювання кола протиріч із зовнішнім світом під­штовхнуло Пекін до пошуку нових партнерів — еко­номічних, політичних, ідеологічних Активізувалося на­магання зняти гостроту конфронтації зі США Через різноманітні канали китайське керівництво да­вало зрозуміти Вашингтонові, що не бажає зіткнення та триматиметься осторонь від війни в Індокитаї КНР установила непрямі економічні контакти зі Сполученими Штатами, зокрема купуючи нафтопродукти та хімічні товари через Гонконг і Макао.

Досить успішно розвивалася торгівля Китаю з західно­європейськими державами, зокрема з ФРН, суттєво поглибилися неофіційні контакти з Японією. В 1964 р. товарообіг КНР з розвинутими капіталістичними краї­нами перевищував обсяг торгівлі з державами соціаліс­тичної системи.

Китай підтримував «третій світ» у його боротьбі за політичні та економічні права, закликав молоді держави до проведення курсу неприєднання, досягнення єдності та згуртованості, вирішення суперечок мирним шляхом.

китайське керівництво почало розвивати концепцію революційних воєн. Але практика довела її нежиттєздатність, найкращим свідченням чого стала індонезійська трагедія 1965 р. Зірвалися спроби КПК розпалити партизанську війну в Малайзії, Бірмі, на Філіппшах, у деяких районах Латинської Америки. Складну картину політики Китаю у світі, що розвива­ється, доповнювала суттєва конфронтація з Індією.

17. Зовнішньополітичні концепції КНР періоду „культурної революції”.

«Культурна революція», що спалахнула в КНР в 1966 р , завела в цілковитий хаос і внутрішнє життя, і зовнішню політику країни. Тотальним репресіям піддавалися партійні та господарські кадри Усім, хто був не згоден з лівим курсом (або мав сумніви в його правильності), навішувалися ярлики «бандитів», «ворогів» тощо. На зовнішньому фронті Пекін здійснив спроби нав'язати ба­гатьом країнам, що розвиваються, досвід «культурної революції», китайську модель соціально-економічної та політичної організації суспільства. Це викликало різку відсіч, цілком порушило відносини КНР з десятками країн Азії, Африки та Латинської Америки. Китай пос­варився фактично з усіма країнами «соціалістичного та­бору» (за винятком Албанії та Румунії), включаючи ті, з якими мав дружні взаємини — ДРВ та КНДР. За­гострилися також відносини КНР із цілим рядом держав Заходу, в тому числі Великобританією та Японією. Згуб­но відбилася «культурна революція» й на відносинах з Радянським Союзом Стала широко вживаною теза про «загрозу з Півночі», підкреслювалося, що радянські раке­ти можуть долетіти з Москви до Пекіна. Представники китайського керівництва заявляли: «Прикордонна війна між Китаєм та СРСР розпочнеться раніше, ніж війна зі США».

Навесні 1969 р. на прикордонній річці Уссурі в районі острова Данайський сталися великі сутички збройних сил двох країн. Радянсько-китайські відносини дійшли до дуже небезпечної межі, і з цього моменту почалося зближення Пекіна й Вашингтона. Прискорювалося воно також і під впливом жорстких заходів з боку СРСР:

збільшення угруповань радянських військ на кордоні, натяки про можливість вживання заходів до КНР та ін

Квітень 1969 – 9 з’їзд КПК: “Світова війна призведе до революції, або революція запобіжить війні” IX з'їзд КПК, що відбувся у квітні 1969 р , закріпив курс на протидію Радянському Союзові, по суті назвав СРСР ворогом № 1 Підготовка до війни була оголошена «го­ловною метою економічного будівництва в КНР».

Після 9-го з’їзду КПК китайська преса стверджує, що не можна обійтися без війни.

Збільшився військовий бюджет – 40% всього бюджету Китаю. Змінили тактику на міжнародній арені. Починають маневрувати. Збереження антирадянської спрямованості ЗП Китаю.

“Теорія 3х світів” – 2 наддержави, розвинуті країни. Країни Азії, Африки, Латинської америки, малі і середні держави борються проти двох наддержав.

Отже, на рубежі 60—70-х років у зовнішній політиці КНР стався крутий поворот — Радянський Союз почав розглядатися як головний зовнішній ворог Китай стрім­ко пішов на зближення зі Сполученими Штатами По­ставивши завдання створення «широкого фронту проти СРСР», Пекін підвів під нього відповідну теоретичну базу. У виступі представника КНР на спеціальній сесії 00Н у 1974 р всі минулі тези було зведено в загальну теорію «трьох світів». Спочатку ця теорія виглядала та­ким чином: «перший світ» — СРСР та США — дві «су­пердержави»; йому протидіють «другий світ» — розвинуті держави та «третій» — країни, що розвиваються. Вихо­дячи з такого поділу, Мао Цзедун зробив висновок про необхідність спільної боротьби «другого» та «третього» світів проти «першого» Однак означені настанови було швидко змінено: СРСР став вважатися «більш небез­печним, ніж США, вогнищем світової війни», а США, таким чином, — державою, що мало не потерпіла від радянської агресії. З цієї теорії випливало, що всім краї­нам потрібно створити «широкий міжнародний фронт боротьби» проти СРСР. Теза про те, що СРСР — го­ловний ворог, була внесена до Конституції КНР 1978 р

 

18. Зовнішньополітичні концепції КНР кінця 1970-х років ХХ-го століття.1974 г., когда Мао Цзэдун в беседе с президентом Замбии Каундой обрисовал основные контуры, а Дэн Сяопин в ООН изложил развернутый вариант новой теории «трех миров».

«США и СССР составляют первый мир. Развивающиеся страны Азии, Африки и Латинской Америки, а также развивающиеся страны других районов - третий мир. Развитые страны, расположенные между этими двумя мирами, - второй мир» . стран.
Прежде всего, резкой критике подвергаются «две сверхдержавы». И Советский Союз, и Соединенные Штаты обвиняются им в том, что они «стремятся захватить мир, используя различные методы, стремятся поставить развивающиеся страны под свой контроль, являются главными эксплуататорами в нашу эпоху, новыми очагами войны» и т.п.

Место КНР в этой картине было определено следующим образом: «КНР - одновременно и развивающееся, и социалистическое государство». В дальнейшем антисоветский аспект во внешнеполитических подходах КНР усиливался. Хотя в официальных документах съезда еще не было прямого призыва к созданию антисоветского «единого фронта» с включением в него США, Дэн Сяопин прямо высказался в данном смысле в интервью, которое он дал 21 октября 1977 г. генеральному директору агентства «Франс пресс» К. Русселю. «Надо сорвать глобальный план, вынашиваемый Советским Союзом», - заявил Дэн Сяопин. И дальше добавил, что он надеется, что в это дело включится весь мир: «третий мир», «второй мир» и даже часть «первого мира» - СоединенныеШтаты .
Спустя некоторое время, с окончательным приходом к власти сторонников Дэн Сяопина, эта тенденция на сравнительно короткий срок вылилась в провозглашение на официальном уровне доктрины «единого международного фронта борьбы» против Советского Союза.

III Пленум ЦК КПК 1978 года явился важной вехой в истории КНР и переломным событием в процессе формирования китайских внешнеполитических концепций. Именно после его проведения на протяжении восьмидесятых - девяностых годов закладывалась теоретическая основа современной внешней политики КНР. Курс «четырех модернизаций», лежавший в основе решений пленума, очевидный упор делал на осуществление внутриэкономических преобразований. Внешней политике была отведена вспомогательная роль, связанная с обеспечением благоприятных внешних условий для модернизации Китая. В соответствии с этим менялся комплекс внешнеполитических приоритетов. На передний план выходили не цели подталкивания мировой революции, идеологической борьбы и «стратегического расширения», а проблемы национальной безопасности, связанные с обеспечением мирного стабильного окружения, и вопросы развития, прямо зависящие от перспектив оптимизации положения Китая в структуре мировых экономических и научно-технических контактов.

На протяжении шестидесятых-семидесятых годов в Пекине считали, что сам факт существования в мире империалистических (или социал-империалистических государств) означает неизбежность, а в определенном отношении и желательность новой мировой войны.Однако немногим более чем через год, после окончательного утверждения у власти группы Дэн Сяопина, акценты в данной области заметно смещаются. В ноябре 1978 г. Дэн Сяопин среди целей китайской дипломатии упоминает задачу борьбы за более продолжительный мир: «Если только мы будем действовать надлежащим образом, то начало войны можно оттянуть» .

Последнее изменение этой страницы: 2016-06-10

lectmania.ru. Все права принадлежат авторам данных материалов. В случае нарушения авторского права напишите нам сюда...