Міжнародні механізми розв’язання «ядерної проблеми» на Корейському півострові.

Прихід до влади в СРСР Михайла Горбачова призвів до того, що колишній міцний союзник північних корейців вже не так беззастережно підтримував офіційний Пхеньян у його ядерних стремліннях. Так, обіцяючи сприяння в будівництві АЕС, Радянський Союз поставив умову: Північна Корея повинна приєднатися до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, що й трапилося 1985 року [4]. Ще більшого удару по ядерній програмі КНДР наніс розпад СРСР, і, як наслідок, припинення належного фінансування багатьох ключових проектів.

Кінець 80 – х – початок 90 – х років характеризувався активним діалогом (як позитивним, так і негативним) між КНДР з одного боку, та США, ООН і МАГАТЕ – з іншого, що, однак, не є предметом нашого аналізу. Можна лише сказати, що суть цього діалогу зводилася до того, що міжнародна спільнота намагалася змушувати Північну Корею виконувати умови ДНЯЗ, тоді як остання робила спроби протидіяти цьому та проводити самостійну ядерну політику. Однак складне економічне становище та смерть Кім Ір Сена в 1994 році змусили Північну Корею зробити певні поступки. Тому в цьому контексті для нас важливою є Рамкова угода між США та КНДР від 21 жовтня 1994 року, згідно з якою КНДР зобов’язувалась вивести з ладу дослідницький реактор потужністю 5 МВт, а також припинити будівництво двох газографітних реакторів, замінивши їх на легководні реактори з Південної Кореї [5]. Також створювався спеціальний орган – КЕДО (Міжнародний консорціум з розвитку енергетики на Корейському півострові), котрий мав відігравати ключову роль у виконанні положень угоди.

До початку 2000 – х років мав місце період, коли ядерна програма Північної Кореї була призупинена, натомість відбувався в цілому плідний діалог з міжнародною спільнотою. Прихід до влади в США адміністрації Джорджа Буша – молодшого докорінно змінила ситуацію. Між США та КНДР почалися тертя у зв’язку з несумісністю підходів до виконання тих чи інших положень Рамкової угоди. До честі КНДР слід сказати, що саме позиція Вашингтону була деструктивною в плані співпраці між обома державами. Так, 30 січня 2002 року американський президент «включив» Північну Корею до «осі зла», що, хоча прямо не стосувалося раніше досягнутих угод, серйозно погіршило відносини між США та КНДР [4].

Відповідь Пхеньяна була хоч і не блискавичною, проте досить категоричною. 12 грудня 2002 року КНДР заявляє про відновлення ядерної програми, 22 грудня відбувається реконсервація реактора в Нйонбені, а 31 грудня інспекторам МАГАТЕ наказано покинути країну [4]. В січні 2003 року КНДР виходить з ДНЯЗ, мотивуючи цей крок необхідністю захисту національних інтересів в умовах «все більш ворожої політики і тиску» з боку США [1].

З 2003 року можна відраховувати новий етап ядерної програми КНДР. Характерною рисою цього періоду є започаткування механізму шестисторонніх переговорів за участі КНДР, Південної Кореї, КНР, США, Росії та Японії. З одного боку, ці переговори свідчать про готовність Північної Кореї вести діалог та йти на певні поступки, проте з іншого – і як показує практика – Пхеньян використовує шестисторонні перемовини в якості своєрідної ширми, за якою прихована активна діяльність з набуття ядерної зброї. За цей період відбувалося чимало подій, пов’язаних з відтягуванням переговорів з боку КНДР та його кроками в ядерних розробках. Для зручності дослідження вкажемо на найбільш значущі події, що стосуються ядерної програми КНДР, включно з трьома ядерними випробуваннями.

Так, 10 лютого 2005 року, вже після кількох невдалих раундів шестисторонніх зустрічей, МЗС Північної Кореї поширює заяву створення в країні ядерних озброєнь, котрі носять цілком «оборонний характер» і залишатимуться «силою ядерного стримування» [4]. 9 жовтня 2006 року КНДР проводить перше підземне ядерне випробування, потужність якого становила від 5 до 15 кілотонн [1].

2007 – 2008 роки можна назвати періодом позитивних зрушень, коли КНДР знову пішла на поступки іншим учасникам шестисторонніх переговорів. Пхеньян навіть виконав на дві третини план з денуклеаризації півострова, що був узгоджений в лютому 2007 року і полягав у так званих «11 кроках» щодо припинення роботи устаткувань Центру ядерних досліджень в Нйонбені [1]. Крім того, восени 2008 року Північна Корея перестала розглядатися з боку Сполучених Штатів як країна – спонсор тероризму, внаслідок чого інспектори МАГАТЕ були допущені на територію КНДР [4]. Проте вже в 2009 році ця позитивна динаміка була порушена. В квітні КНДР здійснює запуск балістичної ракети, що було негативно сприйнято міжнародною спільнотою [4]. А 25 травня 2009 року було здійснене друге ядерне випробування потужністю від 10 до 20 кілотонн [1]. ООН різко засудила ці дії, закликавши Північну Корею відмовитися від ядерної зброї та ядерних програм, а також повернутися до ДНЯЗ [3]. В 2010 році стало також відомо про завод зі збагачення урану в тому ж таки Нйонбені, що згодом було офіційно підтверджено урядом КНДР [4;5]. До 2012 року знову спостерігається зближення Північної Кореї з учасниками шестисторонніх перемовин, зокрема щодо питань призупинення ядерних програм в обмін на допомогу продовольством.

Події початку 2013 року знову продемонстрували, що КНДР продовжує активно втілювати в життя свою ядерну програму. Мова йде, передусім, про третє ядерне випробування, яке Північна Корея здійснила 12 лютого [2]. Знову ж таки, офіційна позиція Пхеньяну полягає в «захисті національної безпеки проти ворожості США» [2].

34. Основні пріоритети та принципи зовнішньої політики Індонезії в кінці 1950-х – на початку 1960-х рр.

27 грудня 1949 р. королева Нідерландів Юліана підписала ухвалу про надання суверенітету Сполученим Штатам Індонезії, внаслідок чого Індонезія стала незалежною державою. 19 травня 1950 р. уряди Сполучених Штатів Індонезії й Республіки Індонезії підписали угоду про скасування федерального устрою й утворення унітарної держави, яка дістала назву Індонезійської Республіки. 15 серпня 1950 р. обраний 16 грудня 1949 р. президентом держави Сполучених Штатів Індонезії Ахмед Сукарно схвалив нову тимчасову конституцію унітарної індонезійської держави. Нідерландсько-індонезійський союз пі шов у небуття.
Міжнародні відносини Республіки Індонезії в період парламентської «скерованої демократії»
В перші роки існування незалежної унітарної держави її зовнішня політика мала прозахідну орієнтацію. В цей період наочно виявилися переорієнтація Індонезії на США та відхід ід Нідерландів. У лютому 1952 р. уряд Сукимана таємно від парламенту зробив спробу укласти зі США угоду про «взаємне забезпечення безпеки», яка передбачала отримання американської економічної й військової допомоги. Коли американо-індонезійський договір про «взаємне забезпечення безпеки» набув широкого розголосу, уряд Сукимана мусив піти у відставку. В той період найінтенсивнігш контакти Індонезія встановила з Індією. В 1950 р. президент А. Сукарно і прем'єр Д. Неру обмінялися державними візитами. В серпні того ж року в Індонезію прибув посол КНР.
У середині 50-х років основні напрями міжнародної діяльності Індонезії полягали в боротьбі за мир і безпеку в Азії, в неучасті у військово-політичних блоках і союзах. Неприєднання було однією з відправних точок індонезійської зовнішньої політики в 1955—1965 pp., хоча протягом цього десятиріччя вона проводилася не завжди послідовно. Прийняття Індонезією проголошених у Бандунзі принципів мирного співіснування і співробітництва сприяли здійсненню країною активної й незалежної зовнішньої політики.
Після Бандунга потреби соціально-економічного розвитку країни дедалі настійніше підштовхували керівництво Індонезії до розширення зовнішньоекономічних зв'язків. У пошуках можливих зовнішніх союзників для вирішення внутрішніх проблем правлячі кола Індонезії активізували контакти з державами обох протилежних суспільно-політичних систем. Що стосується країн Азії, то відносини співробітництва й взаєморозуміння з ними продовжували становити одну з основ зовнішньополітичної діяльності індонезійського уряду.
Індонезія активно розвивала зв'язки з Індією. 29 грудня 1955 р. дві країни підписали договір про дружбу, а невдовзі — угоду про культурне співробітництво терміном на 10 років. 28 лютого 1956 р. була підписана індонезійсько-індійська угода про взаємну допомогу у сфері військово-повітряних сил, яка передбачала підготовку індонезійських офіцерів в Індії й обмін військовим спорядженням.
Особливу лінію зовнішньополітичної діяльності Індонезії після Бандунзької конференції становили відносини з КНР. Протягом 1955—1957 pp. були закладені основи тісного співробітництва між двома країнами. Слід підкреслити, що, розвиваючи відносини з КНР, індонезійська сторона передусім прагнула виключити втручання Китаю в її внутрішні справи та поставити відносини з ним на рівноправну основу. Гостра політична боротьба в Індонезії в середині 50-х років навколо програм соціально-політичного розвитку висвітлила нездатність правлячих кіл вирішити такі важливі питання, як стабілізація внутрішньополітичного становища в країні, успішний розвиток економіки, поліпшення умов життя населення та ін. На початку 1957 р. президент А. Сукарно висунув тезу «скерованої демократії», тобто управління державою шляхом концентрації законодавчої й виконавчої влади в руках президента. Зовнішньополітичним завданням першочергової ваги для Індонезії в цей час залишалося завершення боротьби за Західний Іріан, що перебував під управлінням Нідерландів відповідно до рішення конференції «круглого столу» від 2 листопада 1949 р. У зв'язку з тим, що черговий розгляд питання про Закідний Іріан на XII сесії ГА ООН у листопаді 1957 р. завершився безрезультатно, в урядових колах Індонезії визріло рішення про визволення Західного Ірану без сприяння ООН. Відносини з Нідерландами дедалі більше погіршувалися, в серпні 1960 р. уряд Індонезії розірвав з ними дипломатичні відносини. Загострення відносин з колишньою метрополією супроводжувалося поглибленням внутрішньополітичної кризи в Індонезії, що вилилося в один з найнебезпечніших антиурядових заколотів. Під загрозою опинилася єдність держави, її безпека. В цій обстановці індонезійський уряд звернувся по підтримку до всіх дружніх країн. З морально-політичною підтримкою Індонезії виступили СРСР, КНР, Індія, КНДР, ДРВ, ОАР.
У цей період зазнали змін відносини з Індією. Сукарно явно претендував на лідерство в регіоні й ревниво ставився до успіхів Індії на міжнародній арені. Правлячі кола Індонезії почали інакше розцінювати незбіг поглядів з Індією з ряду питань, зокрема з проблем, пов'язаних з оверненням Індонезії Західного Ірану, з питань відносин із КНР. Коли в 1959 р. різко загострились індійсько-китайські відносини, Індонезія зайняла позицію мовчазного спостерігача.
Починаючи з 1960 року Індонезія почала претендувати на роль провідної держави регіону. Першочерговим завданням країни в галузі зовнішньої політики, велась боротьба проти світового імперіалізму й колоніалізму, за визволення Західного Іріану. В умовах проникнення індонезійських збройних груп на західноіріанську територію розпочалися індонезійсько-нідерландські переговори, які закінчилися підписанням 15 серпня 1962 р, двостороннього договору про передання з 1 жовтня 1962 р. до 1 травня 1963 р. Західного Іріану під управління Тимчасового виконавчого органу ООН. З 1 травня 1969 р. над усією територією мав майоріти прапор Індонезії.
Після визволення Західного Іріану Індонезія спрямовує свою зовнішню політику на проблему утворення Федерації Малайзії. В середині 50-х років Індонезія прагнула до розширення традиційних зв'язків з Малайською Федерацією і Сінгапуром, хоча колоніальний статус останніх перешкоджав налагодженню відносин по всіх лініях політичного й економічного життя. На початку 1963 р. індонезійське керівництво оголосило Малайзію породженням неоколоніалістських задумів імперіалістичної Великобританії й проголосило боротьбу проти держави, що створювалась. Постання нового державного утворення на північних кордонах Індонезії, на яке мали поширитися особливі військово-політичні відносини Малайзії з Великобританією, розглядалось урядом Сукарно як закріплення і розширення позицій Великобританії в Південно-Східній Азії. Джакарта побоювалася, що пов'язана з Заходом Малайзія стане містком для його втручання у внутрішнє життя Індонезії, місцем зосередження підривних елементів, які загрожуватимуть безпеці країни. На підхід керівництва Індонезії до майбутньої Федерації справляли вплив і його великодержавні амбіції. У новій державі вбачався можливий суперник у боротьбі за провідні позиції в регіоні. На курс опору планам утворення Федерації Малайзії Індонезію підштовхувало й керівництво КНР, яке прагнуло використати націоналістичні настрої індонезійської правлячої верхівки у своїх інтересах. Після утворення 16 вересня 1963 р. Федерації Малайзії уряд Сукарно проводив політику конфронтації під гаслом «розтрощити Малайзію». Індонезійсько-малайзійський конфлікт ще більше загострився, коли в травні 1964 р. Сукарно закликав добровольців розпочати активні дії проти Малайзії, надати «революційним народам» Малайзії, Сінгапуру, Сараваку й Сабаху підтримку, щоб ліквідувати маріонеткову державу Малайзі». Проте демонстрація Індонезією сили щодо Федерації Малайзія не здобула широкої підтримки в афро-азіатському світі. Джакарта опинилася в ще скрутнішому становищі, коли 7 січня 1965 р. президент Сукарно зробив заяву про вихід Індонезії з ООН у відповідь на обрання Федерації Малайзія непостійним членом Ради Безпеки ООН.
Співробітництво Індонезії з КНР розвивалось на основі збігу їхніх інтересів. З 1960 р. відбувалося послідовне встановлення контактів із КНР у багатьох сферах політичного, економічного та культурного життя. У квітні 1961 р. сторони підписали договір про дружбу й угоду про культурне співробітництво, а в жовтні того ж року — угоду про економічне й технічне співробітництво. Керівництво КНР підтримало ідею Сукарно про скликання «другого Бандунга». Дедалі більше орієнтуючись на КНР, правляча верхівка Індонезії зайняла недружню позицію щодо СРСР. Разом з китайською делегацією на конференції Комітету афро-азіатської солідарності індонезійські представники намагалися заблокувати пропозиції Індії та інших країн про участь у її роботі радянської делегації.
Розбіжності між Індонезією і Індією стосувалися не тільки питання скликання «другого Бандунга». У вересні 1961 р. на Белградській конференції країн, що не приєдналися, суперечності між двома країнами переросли у відкритий розрив. Загостренням двосторонніх відносин і посиленням орієнтації Джакарти на Пекін можна пояснити мовчання Індонезії в період китайської агресії р. проти Індії. Роль стороннього спостерігача вибрала для себе індонезійська делегація і на конференції в Коломбо, скликаній наприкінці 1962 р. для вирішення спірних питань індійсько-китайських відносин.
Такі тенденції в зовнішній політиці Джакарти відповідали планам керівництва КНР, яке прагнуло використати напруженість в Азії у своїх інтересах. Саме з цих міркувань індонезійська делегація виступила в Каїрі в жовтні 1964 р. на другій конференції країн, що не приєдналися. Індонезія фактично продемонструвала перехід від політики неприєднання до рівняння на авантюристичний курс Китаю, який підтримав концепцію А. Сукарно про те, що мирне співіснування «нових сил, що народжуються» і «старих, сформованих» неможливе.
Прокитайська орієнтація дедалі більше віддаляла Індонезію від країн Азії, завдавала шкоди її позиціям в Азії як миролюбної країни, як активного провідника принципів Руху неприєднання. Важливо підкреслити, що нові тенденції в зовнішній політиці Індонезії набирали сили в обстановці ускладнення внутрішньої ситуації в країні, спричиненого кризовими явищами в економіці, зростаючим погіршенням становища широких народних мас. Криза в економіці, авантюризм у зовнішній політиці призвели до різкого загострення соціально-економічних і політичних суперечностей у країні. Наслідком цього загострення стало падіння наприкінці 1965 р. уряду на чолі з президентом А. Сукарно.

35. Зовнішньополітичні концепції Індонезії у другій половині 1960-х – 1980-і рр.

З перших років державності в якості основних принципів зовнішньої політики Індонезії декларуються незалежність і активність, а також рівновіддаленість від конфронтаційних блоків. У 1950-ті роки Джакарта була в числі основних ініціаторів створення Руху неприєднання і до теперішнього часу залишається одним з найбільш активних його учасників (у 1991-1995 роках головувала в русі). При цьому, якщо для періоду президентства Сукарно було характерно зближення країни з СРСР та іншими країнами соціалістичного блоку, то після 1965 року є взято курс на щільне політичне і економічне партнерство із Заходом. Характерно, що якщо з СРСР і після 1965 зберігалися повноцінні дипломатичні відносини і здійснювалися систематичні контакти в різних сферах, нехай і на менш інтенсивному рівні, ніж до того, то зв'язки з Китаєм були повністю заморожені: звинувативши КНР в пособництві спробі державного перевороту 30 вересня 1965 року народження, уряд Сухарто розірвало з нею дипломатичні відносини (відновлені в 1990 році) і перервало контакти у політичній, економічній і культурній галузях.

Крім цього, з середини 1960-х років найважливіше місце в шкалі зовнішньополітичних пріоритетів Індонезії займає регіональне співробітництво. У 1967 році при ініціативної ролі Індонезії була створена Асоціація держав Південно-Східної Азії (АСЕАН) - з тих пір вона незмінно залишається неформальним лідером цієї організації, виступаючи за активізацію інтеграційних процесів, розвиток нових форм внутріасеанівської співпраці та взаємодії Асоціації з партнерами за межами Південно- Східної Азії - зокрема, в рамках Регіонального форуму АСЕАН (АРФ) і різних діалогових механізмів.

• Міжнародні відносини режиму «нового порядку»
Провал руху З0 вересня 1965 р. став зручним приводом для антикомуністичної й антипрезидентської кампанії, кінцевою метою якої був державний переворот в Індонезії. Розгромивши протягом двох місяців компартію і масові демократичні організації й позбавивши тим самим президента Сукарно можливості ефективного політичного маневрування, військове керівництво приступило до усунення з політичної арени наближених до президента кіл цивільної демократії й поетапного усунення від влади самого А. Сукарно. З формуванням генералом Сухарто кабінету міністрів відбулася фактична передача військовим виконавчої влади, а в червні—липні 1966р. сесія Тимчасового народного консультативного конгресу (ТНКК) позбавила Сукарно титулу довічного президента. Цим самим було покладено початок легітимації нового політичного режиму, що дістав назву «нового порядку». Весною 1967 р. спеціальна сесія ТНКК призначила генерала Сухарто виконуючим обов'язки президента, а в березні 1968 р. — обрала його новим президентом країни. Внаслідок численних реорганізацій кабінетів і військового керівництва новий політичний режим ставав дедалі авторитарнішим. Це відбивалося у сфері не тільки внутрішньої, а й зовнішньої політики країни, основний зміст якої визначався передусім президентом та його найближчим оточенням.
Улітку 1966 р. на сесії ТНКК було прямо заявлено, що попередня зовнішня політика недостатньо відповідала національним інтересам і цілям індонезійської революції, підкреслено, що прагнення Індонезії виступати в ролі «маяка» для країн Азії й Африки за відсутності політичної, воєнної й економічної стабільності всередині країни викликало лише збільшення злиднів і страждань народу, підірвавши його віру в уряд, а конфронтація з Малайзією і вихід з ООН призвели врешті-решт до міжнародної ізоляції країни. Конгрес закликав повернутися до активного й незалежного зовнішньополітичного курсу, що базується на національних інтересах, які не повинні приноситись у жертву міжнародним. Зазначалося також, Що проголошена після перемоги революції 1945 р. незалежна й активна зовнішня політика має базуватися на принципах мирного співіснування і добросусідства, на принципах Бандунга, на прагненні до регіонального співробітництва. В рішеннях ТНКК указувалося, що Індонезія, відмовляючись від участі у військових блоках і союзах, виступає також за заборону розміщення іноземних військових баз будь-якої країни на території іншої, оскільки наявність останніх веде до посилення міжнародної напруженості. Конгрес звернув особливу увагу на те, що ядерна зброя являє собою загрозу для справи миру в усьому світі й існування людства.
Вже 30 травня в Бангкоці (Таїланд) розпочались індонезійсько-малайзійські переговори, наслідком яких стала лише спільна заява для преси. В ній сторони констатували досягнення згоди відновити дружні відносини й підтримувати прямі контакти. Тоді в справу втрутилися західні країни, які прямо чи опосередковано підтримували Малайзію як антикомуністичний бар'єр на шляху індонезійсько-китайського зближення в період «скерованої демократи». Вони дали зрозуміти індонезійській стороні, що доки не припиниться конфронтація з Малайзією, ні про яку економічну допомогу не може бути й мови. В контексті викладеного слід підкреслити, що ТНКК націлював індонезійський уряд на проведення зовнішньополітичного курсу, який відповідав би передусім економічним інтересам країни. 11 серпня 1966 р. в Джакарту прибула малайзійська делегація на чолі з прем'єр-міністром країни А. Разаком, і в той самий день був опублікований текст угоди про припинення конфронтації. Одночасно з припиненням конфронтації з Малайзією Індонезія здійснила кроки до нормалізації відносин із Сінгапуром, який вона не визнала після його виходу в серпні 1965 р. зі складу Малайзійської Федерації. Дипломатичні відносини з Малайзією і Сінгапуром Індонезія офіційно встановила восени 1967 р. Нормалізація відносин із сусідами відповідала національним інтересам Індонезії, сприяла поліпшенню її економічних зв'язків із традиційними ринками Малайзії й Сінгапуру-Наприкінці вересня 1966 р. Індонезія відновила своє співробітництво з ООН.
Усі ці кроки вивели Індонезію з певної дипломатичної ізоляції на регіональному й міжнародному рівнях. У цей період зовнішня політика країни набирала дедалі виразнішого прозахідного характеру
Зближення з провідними капіталістичними державами, особливо на основі економічного співробітництва, вносило серйозні корективи в індонезійський курс неприєднання, яке Індонезія почала трактувати як відмову від підтримання політики обох протилежних суспільно-політичних таборів.
Викладене певною мірою проливає світло на ставлення лідерів «нового порядку» до міжнародних подій, що відбувалися в південно-східноазіатському регіоні в другій половині 60-х — 70-х роках. Індонезія припинила надавати підтримку боротьбі в'єтнамського народу проти агресії Вашингтона в Індокитаї, заявила, що вона не визнає офіційного статусу за представництвом Національного фронту визволення Південного В'єтнаму, відкритим у Джакарті в попередні роки, а визнання створеного в червні 1969 р. Тимчасового революційного уряду Південного В'єтнаму було відкладено до закінчення переговорів у Парижі. Індонезійські представники в Міжнародній контрольній комісії з В'єтнаму аж до перемоги південно-В’єтнамської революції весною 1975 р. виступали на підтримку сайгонського режиму.
Таким чином, внутрішня політика правлячих кіл Індонезії, які пов'язували надії на економічну й політичну стабілізацію в країні з провідними капіталістичними державами, справляла вплив на зовнішню політику країни, що об'єктивно відбивалося в прозахідній орієнтації при проведенні політики неприєднання.
Сухарто переорієнтував Індонезію на тісну взаємодію з некомуністичними країнами (відносини з Китайською Народною Республікою залишалися «замороженими» аж до 1990), уникаючи офіційного вступу у військово-політичні союзи. Сухарто припинив (11 серпня 1966) конфронтацію з Малайзією, повернув Індонезію в ООН, активно домагався припливу іноземних капіталовкладень. Призначені Сухарто і пройшли підготовку в США індонезійські економісти змогли стабілізувати національну економіку завдяки сприянню Міжнародного валютного фонду (МВФ) і Світового банку.

Після розпаду португальської колоніальної імперії війська Сухарто в 1975 захопили східну частину о.Тімор, західна половина якого раніше належала Індонезії. Незважаючи на заперечення Португалії і засудження ООН, Східний Тимор був офіційно анексований в 1976. До 1993, незважаючи на голод і значне число жертв серед населення Східного Тимору, індонезійська армія так і не зуміла придушити збройного опору населення острова. Тим часом ООН продовжувала вважати цю територію протекторатом Португалії, а деякі держави Заходу призупинили або скоротили яку надають Індонезії економічну допомогу на знак протесту проти захоплення Східного Тімору.

36. Місце АСЕАН у зовнішній політиці Індонезії

Інтеграційні процеси в Південно-Східній Азії. Створення АСЕАН та її діяльність у 60—70-ті роки
Політичні зміни, що відбулися в Південно-Схід-ній Азії в першій половині 60-х років, позначилися на подальшому розвитку міжнародних відносин у регіоні і в Азії в цілому. В Брунеї на виборах 1962 р. в законодавчу раду перемогла Народна партія Брунею, проте розпочате під її керівництвом збройне повстання було придушене, а сама партія поставлена поза законом. У 1963 р. шляхом об'єднання Малайської Федерації з Сінгапуром, Сараваком та Сабахом утворилася Федерація Малайзія. В 1965 р. Сінгапур вийшов зі складу цієї федерації й був проголошений самостійною державою. У внутрішній і зовнішній політиці Індонезії відбувся різкий поворот управо внаслідок установлення в країні політичного режиму «нового порядку», вирішальна роль У якому належала індонезійській армії. Політику придушення демократичних свобод здійснювало військове керівництво Таїланду, що прийшло до влади в 1957 р.
Таким чином, на другу половину 60-х років у Південно-Східній Азії сформувалася група країн з однотипною західною орієнтацією, але неоднотипним державним устроєм. Правлячі кола цих країн розуміли, що вирішення економічних і політичних проблем, життєво важливих для їхнього розвитку, нерозривно пов'язане зі зміцненням миру й принципів добросусідства та співробітництва в Південно-Східній Азії, з досягненням прогресу в справі роззброєння.
Передумови створення в Південно-Східній Азії суб-регіональної організації склалися в другій половині 60-х років. Прагнення країн регіону до встановлення взаємних різносторонніх зв'язків становило вияв універсальної й об'єктивної тенденції до регіональної інтеграції. Не випадково тоді в «третьому світі» поширилася концепція колективної опори на власні сили», яка ідеологічно обґрунтовувала необхідність економічного, політичного й культурного зближення цих країн, зміцнення їхнього взаємного співробітництва.
Створенню Асоціація держав Південно-Східної Азії (АСЕАН) сприяли такі фактори, як одно типність економічних систем країн, схожість соціальщ політичних структур, культурна спільність та ідеологічна однорідність. 8 серпня 1967р. на засіданні міністрів закордонних справ Малайзії, Сінгапуру, Індонезії, Таїланду, Філіппін у Бангкоці було проголошено утворення на субрегіональній основі Асоціації держав Південно-Східної Азії. Офіційна мета організації — прискорення економічного зростання, соціального прогресу й культурного розвитку, сприяння встановленню миру й стабільності в Швденно-Східній Ази. Найвищим органом організації стали щорічні конференції міністрів закордонних справ, що проводились по черзі в столицях країн Асоціації. У випадках виникнення надзвичайних обставин, кризових ситуацій, конфліктів і т.д. передбачалося проведення спеціальних конференцій міністрів закордонних справ з метою вирішення особливо важливих і термінових, переважно політичних, проблем.
Головними спонукальними причинами, які привели до створення субрегіональної організації, були причини не тільки внутрішнього, а й зовнішнього характеру. До того ж політичні міркування нерідко превалювали над економічними. Створення АСЕАН за часом збіглося з апогеєм американської агресії у В'єтнамі, коли азіатські союзники Вашингтона вочевидь упевнилися в його нездатності силою стримати зростання національно-визвольного руху в Південно-Східній Азії, забезпечити сприятливі політичні умови для стабільного розвитку країн регіону. Вашингтон, як вважали в регіоні, не зміг також протистояти посиленню там позицій Радянського Союзу й Китаю. Створюючи АСЕАН, керівники п'яти держав прагнули завчасно підготуватися до будь-якого можливого наслідку боротьби між двома політичними силами в Індокитаї, створити умови для того, щоб азіатські проблеми вирішувалися самими азіатами в межах регіонального співробітництва. Внутрішньорегіональним чинником створення АСЕАН було намагання ухвалювати колективні рішення і мирним шляхом усувати складні суперечки й конфлікти, що виникають між державами Південно-Східної Азії.

Проблема забезпечення регіональної безпеки безпосереднім чином пов'язана з таким елементом політичного співробітництва між країнами—членами АСЕАН, як координація їхньої зовнішньополітичної діяльності. Мабуть, найважливішим здобутком початкового етапу становлення АСЕАН стало вироблення концепції «зони миру, свободи й нейтралітету» в Південно-Східній Азії, проголошеної в Куала-Лумпурі в листопаді 1971 р. Сутність концепції полягає в прийнятті державами Південно-Східної Азії зобов'язання будувати свої відносини на основі принципів мирного співіснування, утримуватись від участі в конфліктах між великими державами, від розміщення на своїх територіях іноземних баз тощо.
У 70-ті роки під впливом розрядки міжнародної напруженості й зміни політичної ситуації в Південно-Східній Азії країни АСЕАН виявили прагнення не тільки до взаємного зближення і нормалізації відносин між ними на базі принципів мирного співіснування, а й до розширення на цій основі зв'язків з іншими країнами азіатського континенту, зокрема з КНР, яку більшість держав субрегіону не визнавали протягом тривалого відрізка часу. Мова йде про Малайзійську Федерацію, ФІліппіни й Таїланд, які встановили дипломатичні відносини з Пекіном у 1974 і 1975 pp. відповідно. Цим самим були усунуті перешкоди на шляху розвитку міждержавних відносин між цими країнами.
Важливою віхою розвитку АСЕАН стала Перша конференція глав держав і урядів країн-учасниць, що відбулася на острові Балі (Індонезія) в лютому 1976 р. Скликання цієї конференції спричинювалося необхідністю дати оцінку новій ситуації в Південно-Східній Азії, яка склалася внаслідок воєнної перемоги В'єтнаму й поразки авантюристичного курсу Вашингтона в Індокитаї, потребою підбити підсумки початкового етапу розвитку Асоціації, виробити нову стратегію і тактику.
Таким чином, Балійський саміт відкрив новий етап У розвитку АСЕАН, виявив тенденцію до її організаційного зміцнення й політичної консолідації.
В серпні 1977 р. в Куала-Лумпурі відбулася Друга конференція глав держав і урядів країн—членів АСЕАН. Вона підтвердила, що асеанівські зустрічі у верхах остаточно перетворилися на вищий політичний орган Асоціації, а характер питань, які обговорювалися, засвідчив поступальний, хоча й повільний, розвиток інтеграційних процесів у межах АСЕАН.

37. Ісламський фактор в зовнішній політиці Індонезії.

На тлі останніх кількох років, відмічених підвищеною активністю Індонезії на міжнародній арені, велися вельми поширені обговорення щодо обгрунтованості претензій цієї країни на роль глобального гравця в ісламському світі. Зазначена проблематика розглядається як зарубіжними аналітиками, так і їх колегами безпосередньо в країні.

Але ставлячи питання подібним чином, жодною мірою не можна забувати, що Індонезія надто далека у своєму розумінні Ісламу від того як це відбувається або принаймні ще недавно відбувалося в арабських країнах. Іслам в Індонезію прийшов відносно пізно, у ХIII-ХIV ст. Його поширення найбільш активно йшло вздовж торгових шляхів, носило вогнищевий характер, переплітаючись з існуючими до цього індуїзмом, споконвічним анімізмом і стародавніми містичними культами. Результатом з'явилися територіальні відмінності глибини ісламізації і практично повсюдна еклектика конфесійної орієнтації мусульманського населення. Звідси безліч в Індонезії різних об'єднань і партій мусульман, що мають власні програми та власні погляди на тлумачення Ісламу. У своїй переважній більшості вони дуже далекі від побудови теократичної держави і суворого дотримання Корану. Ще недавно здавалося, що подібне мусульманське співтовариство навряд чи може виявитися прикладом для наслідування в країнах справжнього Ісламу, де кожен пункт Корану є життєвим законом. Мала місце вельми поширена точка зору, що Іслам, який сповідують серед арабів і той, якого дотримуються в Індонезії, в значній мірі різні релігії, взаємно неприйнятні один одному.

Тим не менш, в Індонезії роки правління президента Юдойоно демонструють підвищену активність на міжнародній арені, і в першу чергу в ісламському світі. При цьому керівництво країни не покидають надії на підвищення своєї ролі і значимості на цьому терені. Про їх масштаби свідчить вже те, що в місцевій пресі з'являються висловлювання щодо того, що «Республіка Індонезія має хороший шанс стати наступним постійним членом Ради Безпеки ООН» [1]. Немає необхідності стверджувати, що така заява викликає чимало роздумів. Що ж до надій, пов'язаних з положенням в ісламському світі, то президент заявив, що Індонезія може стати авангардом у відновленні слави і величі Ісламу. «Інші мусульманські країни також сподіваються, що наша країна стане лідером відродження ісламської цивілізації в XXI столітті». [2]

На тлі таких заяв нерідко ставилося питання і про те, чи в змозі Індонезія, будучи найбільшою мусульманською країною, політичний устрій якої базується на демократичних принципах, продемонструвати «позитивне» вплив на міжнародну обстановку, і насамперед на ісламський світ. Часом полеміка заходила далі і полягала в наступному - чи може Індонезія, спираючись на власний досвід, продемонструвати всьому світу те, що, кажучи словами президента країни Юдойоно, «Іслам здатний йти рука об руку з демократією» і тим самим стати переконливим прикладом для його проходження з боку інших, більш консервативних мусульманських держав. Одночасно складалося враження, що популяризація успіхів індонезійського мусульманського співтовариства, постійно виходить із вуст президента країни, при всіх їхніх незаперечних досягненнях, швидше за все, мають відгук або навіть розраховані не на фундаменталістські країни Затоки, а на Захід з його прагненням реформувати ісламський світ відповідно до власними інтересами. Резонно було вважати, що в цій взаємної зацікавленості Індонезія очікує від Заходу підтримки своїх претензій на роль глобального гравця між ним та ісламським світом. Така роль безумовно обіцяла б їй певні перспективи у побудові нової системи взаємин із зарубіжними одновірцями. По всій імовірності, це і є основна козирна карта в честолюбних прагненнях індонезійського керівництва. Звідси і реверанси перед Америкою, і певне загравання з Ізраїлем, і багато іншого.

Але така постановка питання при її реалізації таїть у собі чималий потенціал протиріч і конфліктів. Однією зі специфічних рис суспільного життя Індонезії є те, що за наявності близько 90 відсотків мусульман в загальній чисельності населення країни будь-яка політична проблема неминуче зміщується в площину її розгляду на конфесійному рівні. Досить згадати конференцію на о. Балі, присвячену Голокосту. Тоді ця подія викликала в країні неоднозначну реакцію і послужило приводом для сплеску бурхливих емоцій з боку радикально налаштованих мусульман. Саме поняття Голокост в Індонезії мало відомо. Протестуючі швидше виступали проти присутності в країні делегації Ізраїлю. Доречно додати, що рішення про проведення цієї конференції було прийнято керівництвом Індонезії після проведення президентом Ір