Главная Случайная страница


Категории:

ДомЗдоровьеЗоологияИнформатикаИскусствоИскусствоКомпьютерыКулинарияМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОбразованиеПедагогикаПитомцыПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРазноеРелигияСоциологияСпортСтатистикаТранспортФизикаФилософияФинансыХимияХоббиЭкологияЭкономикаЭлектроника






Україна, рідний край очима чужоземців.

 

Уже наприкінці XVIII – на початку XIX століття у кількох містах України визріває ідея створення наукових товариств. Одне з них – старовинний Глухів, визначний центр науки і культури 70-80-х років ХVІІІ століття тут була резиденція так званої Малоросійської колегії – вищого адміністративного органу Гетьманщини (1764–1786). У цьому місті працювали тоді історики, етнографи, статистики Дмитро Пащенко, Опанас Шафонський, Петро Симоновський, Андріян Чепа, які зробили описи українських намісництв Російської імперії, письменник і філософ, архіваріус Малоросійської колегії Яків Козельський, поети Іван Мартос, Гнат Максимович. Провідну роль у гуртку відігравав учений, письменник Федір Туманський. Він мав задум заснувати у Глухові наукове товариство – «Академічні збори», але здійснити цього йому не вдалося. В історію краєзнавства він увійшов ще й тим, що був автором анкет-програм для збирання історико-географічних, економічних, етнографічних, природознавчих, антропологічних відомостей з Лівобережжя. Пізніше, перебуваючи у Петербурзі, Ф.Туманський входить до українофільського культурно-політичного гуртка, що склався навколо графа Олександра Безбородька. З цього гуртка, до якого входили такі видатні державні діячі, митці та літератори, як Віктор Кочубей, Дмитро Трощинський, Осип Судієнко, Дмитро Левицький, Володимир Боровиковський, Дмитро Бортнянський, Яків Маркович, вийшов цілий ряд інших праць, присвячених Україні. Сам Ф.Туманський видавав журнал «Российский магазин», у якому публікувалися матеріали і документи з історії України (Літопис Граб’янки, Білоцерківський універсал 1648 року, український словничок).

В останній чверті ХVІІІ століття з’являються (переважно в Петербурзі) перші друковані видання, що мають і український («малоросійський»), і, певною мірою, регіональний характер. Починає формуватися історичний напрямок краєзнавства. Саме тоді виходять у світ книги уже згадуваного Василя Рубана з міста Ромни – перекладача з турецької мови у Колегії закордонних справ (служив на Запоріжжі біля Микитиного перевозу дня видавання паспортів) і члена Вільного економічного товариства, що започаткувало краєзнавство в Росії: «Краткие географические, политические и исторические сведения о Малой Росии с приобщением украинских трактатов и известий о почтах, также списки духовних и светских там находящихся ныне чинов, числе народа и прочая» (1773), «Краткая летопись Малой Росии с 1506 по 1776 год с изъявлением настоящего образа тамошнего правления и с приобщением списка прежде бывших гетманов, генеральних старшин, полковников и иерархов; также землеописание с показанием городов, рек, монастырей, церквей, числа людей, известий о почтах и других нужных сведений» (1777), «Землеописание Малой Росии, изъявляющие города, местечки, реки, число монастырей и церквей, сколько где выборных казаков, подпомощников и посполитих по ревизии 1764 года находилось; также дополнения о полтавском полку, известия о почтах и трактах...» (1777). Подаємо такі розлогі назви, щоб читач мав уявлення про краєзнавчий зміст цих публікацій.

Є свідчення про безпосередню участь у виданні (чи навіть співавторство) книги В.Рубана «Краткая летопись Малой Росии» Олександра Безбородька, який на початку своєї кар’єри в Петербурзі був українофілом, а врешті став канцлером Російської імперії. 1776 року в листі до батька він прохав надіслати йому рукописні праці з історії України. Через рік, коли книга була надрукована, О.Безбородько надіслав її батькові, а в супровідному листі дякував за виховання патріотичного почуття: «Вправляючись у вільнім від інших занять часі цим приємним для мене трудом, я благословляю ваші милостиві старання в моїй молодості, щоб привести мене до точного і докладного пізнання стану землі, де я народився, і всіх подій, що в ній відбулися».

Онук відомого козацького мемуариста Яків Маркович задумав створити, мовлячи по-теперішньому, енциклопедію українознавства, але встиг видати лише перший том під назвою «Записки о Малой России» (1798) – книгу про історію, демографічну характеристику земель Придніпров’я (Чернігівщини, Полтавщини), «перейняту ентузіастичною любов’ю до рідного краю і до свого народу» (Д.Дорошенко), зокрема в розділах «Історичне зображення країни, що називається нині Малою Росією», «Загальний фізичний опис Малоросії», «Характеристика малоросіян», «Малоросійська гідрографія та опис історичний і фізичний найвідоміших рік, що течуть в Малоросії», «Вирахунок мінералів, відкритих досі в Малоросії»; вихованець Київської академії, вчитель П.Симоновський виступив перед громадськістю з «Кратким описанием о козацком малороссийском народе и о его военных делах» (1783).

Прикметним є той факт, що однією з перших у Європі етнографічних монографій стала праця засланого до Сибіру українського козака Григорія Новицького «Краткое описание о народе остяцком» (1715). А офіцер російської армії українець Григорій Калиновський, безперечно під впливом свого дядька В.Рубана, у 1777 році видав дослідження під назвою «Описание свадебных обрядов в Малой России и Слободской Украинской губернии, а также в великороссийских слободах, населённых малороссиянами». Уродженець Харківщини, талановитий музикант, співак і композитор, камер-музикант при дворі Катерини П, Василь Трутовський у четвертій частині свого «Собрания российских простих песен с нотами» (1795) – одного з перших нотних видань у Росії – подав українські народні пісні. Отже, до цього часу належать і початки фольклорно-етнографічного краєзнавства.

У другій половині XVIII століття і в самій Росії, зокрема в Петербурзі та Москві, посилюється зацікавлення Україною усе ширшого кола освічених громадян – завдяки національній самобутності народу, його великій і трагічній історії; царської адміністрації та її установ – з огляду на можливості інтенсивнішого економічного визискування населення, використання природних та культурних багатств і цінностей, а також під впливом імперсько-централізаторських праг нень цілком «привласнити» її і зросійщити. Тому часто значні за обсягом роботи викликались аж ніяк не усвідомленими духовно-краєзнавчими мотивами, а суто воєнними, державно-урядовими, утилітарними потребами.

Окремо варто сказати про так званий «Румянцевський опис Малоросії, або Генеральний опис Малоросії» – перепис спеціальною комісією у 1765-1769 роках населення і господарств Лівобережної України з метою запровадити підвищене оподаткування. Відомо, що тодішній дослідник українського життя Федір Туманський запропонував управителю Гетьманщини Румянцеву програму для збирання історико-географічних, статистично-економічних та етнографічних даних. Що з цього вийшло на практиці, свідчить невідомий автор «Истории Русов»: «Граф Румянцев року 1767-го звелів учинити всьому народові і його майнові генеральний опис. За комісіонерів до того призначено в кожному повіті штаб-, обер- і унтер-офіцерів з численними писарями та рядовими із великоросійських констатуючих полків і залог, які, знавши тільки муштрувати солдатів, чинили за тими правилами і з селянами. В кожному селі виганяли народ з хат на вулиці, не минаючи нікого, і навіть грудних немовлят, шикували їх шеренгами і тримали так на всякій погоді, чекаючи, аж доки перейдуть вулицями головні комісіонери, які, роблячи їх перекличку, значили кожного на груцях крейдою та вуглем, щоб з іншими не змішався. Худобу обивательську тримали разом з її господарями і також оглядали й переписували, як маєток господарів. Ревшце худоби і плач дітей здалеку сповіщали, що зближаються до них комісіонери з численними асистентами. Після людей і скотини бралися до поміщиків і власників. Від них вимагали документів і доказів на володіння маєтностями та землями і тут-то потрясали всі скарби кожного».

Ось як творилося тоді офіційне «краєзнавство»! Проте «Румянцевський опис» містить у собі надзвичайно цінні дані для науки, соціально-економічної характеристики територій Лівобережної України: Стародубського, Чернігівського, Прилуцького, Київського, Гадяцького, Переяславського, Лубенського, Миргородського, Полтавського та Ніжинського полків.

Принагідно відзначимо і таку закономірність у розвитку країно-пізнавальних інтересів: «своє», близьке, вважається достатньо знаним, бо ж завжди перед очима, а тому дослідницька увага часто спрямовується не на свій край, свою країну, а назовні, на незнане – як виглядає переповнене чудесами «тридев’яте царство», які його звичаї та побут. Це помітно з античності – від Геродота і до наших часів. Українець ігумен Данило з Чернігівщини вирушає на святу землю – в Палестину; росіянин Афанасій Нікітін здійснює «ходіння за три моря» – в Іран та Індію. Численні західноєвропейські Колумби відкривають для європейців Америку та Африку. А, скажімо, російське краєзнавство XVIII століття пишається дослідженням не своїх центральних, корінних областей, а Приуралля, Сибіру, Сахаліну, Камчатки.

Звичайно ж, багатьох учасників тих довготривалих і ризикованих експедицій та мандрівок, що часто організовувалися урядами з метою територіальних прирощень та «казкового» збагачення, кликав до пізнання невідомих країв, передусім, духовно-психологічний інтерес, який з давніх часів притаманний навіть тим людям, які ніколи не виїжджали за межі своєї округи. Іван Франко спостеріг: «Живучи між народом і частенько балакаючи з ним про всякі діла, я не раз дивувався, як то цікаво випитуються наші люди про чужі краї! Як то там виглядає, які там гори, які ліси, що там росте, які звірі, які ріки, які люди?».

Последнее изменение этой страницы: 2016-06-10

lectmania.ru. Все права принадлежат авторам данных материалов. В случае нарушения авторского права напишите нам сюда...