Топографічні описи як жанр краєзнавчої літератури.

Пізнанню країв України сприяли топографічні роботи, виконані у зв’язку з адміністративно-територіальною реформою (утворенням губерній) у Російській імперії 1777 року: з’являється великий попит офіційних кіл урядових та місцевих органів управління на економічно-географічно-статистичну інформацію. Цей попит відчули і в середовищі української інтелігенції, яка переживала тоді один з періодів самопізнання і самовизначення. Складаються описи намісництв Чернігівського (здійсненого істориком, статистиком, етнографом, лікарем за фахом Опанасом Шафонським) «с кратким географическим и историческим описанием Малой России, из частей коей оное наместничество составлено» (1786), Київського (1786), Харківського (1788). І досі викликає інтерес дослідників ще одна праця під назвою «Описание Черниговского наместничества», датована 1781 роком і написана Д.Пащенком. Публікуючи її у 1867–1868 роках, О.Лазаревський підкреслив, що автор у своїй книзі подав ті відомості, «збирання яких не може бути досягнуте кабінетною працею, а необхідно вимагає місцевого вивчення». 1786 року група морських офіцерів для стратегічних потреб на замовлення Адміралтейської колегії виготовила «Атлас реки Днепра». У цьому картографічному творі маємо статистичний опис берегів Дніпра від Києва до Херсона, відображено прилеглі до ріки міста, села, хутори, фортеці, форпости, зазначено показники глибин. З’являються такі праці офіційних світил науки, як «Физическое описание Таврийской области» (1785) К.Габліца, «Краткое физическое и топографическое описание Таврийской области» (1795) П.Паласса та інші.

Нещодавно віднайдено в архіві й опубліковано (1997) інші твори того часу в жанрітопографічно-статистичних описів: «Топографическое описание Малороссийской губернии» (1798-1800), «Топографическое описание Малороссийской Черниговской губернии» (1805), «Ведомости о положении и пространстве городов Малороссийской Черниговской губернии» (1810). Особливий інтерес являє собою «Топографическое описание Полтавской губернии, сочинённое старшим учителем Полтавской гимназии Федором Каруновским» (1809). Цю працю вважають однією з ранніх краєзнавчих студій. Її автор більше натураліст, ніж історик: «Клімат, ґрунт, флора, фауна – це питання, які цікавлять його. У пошуках відповідей він часто виїжджав у повіти як дослідник-краєзнавець. Він цікавився народною медициною, повір’ями, обрядами».

Поштовхом до розвитку місцевих досліджень у першій половині XIX століття стали такі визначні праці, як чотиритомна «История Малой России» (1822) Дмитра Бантиш-Каменського, яка мала такий підзаголовок: «З дев’ятнадцяттю портретами, п’ятьма рисунками, двадцятьма шістьма розфарбованими зображеннями малоросіян у старовинному одязі, планом Берестецької битви, знімками підписів різних гетьманів та ватажків козаків і з картою, яка показує Малоросію під володінням польським на початку XVII ст.» і вважалась уже на той час найкращим і найточнішим посібником для вивчення малоросійського краю, та «История Малороссии» (1842-1843) Миколи Маркевича. А першими власне історико-краєзнавчими виданнями цього періоду можна вважати фундаментальну працю педагога, директора київської гімназії, першого київського археолога Максима Берлинського «История города Киева», створену ще в 1798–1799 роках, його ж «Краткое описание Киева, содержащее историческую перечень сего города» (1820) – в жанрі історичних нарисів про населені пункти; «Волынские записки» (1809) губернського прокурора в Житомирі Степана Русова, в яких подано відомості про пам’ятки старовини, сільське господарство, початки промисловості, водні та сухопутні види комунікацій, населення (шляхта, купецтво, міщанство, селянство, духовенство) Волині; «Историко-статистическое описание Харьковской губернии 1836 года» Вадима Пассека – в жанрі губерніальних описів. Значно ширшими від останніх були «Записки о Полтавской губернии» управителя Полтавської скарбової палати Миколи Арандаренка, що вийшли друком трьома частинами в 1846-1852 роках. Офіційним духом імперської ідеології була перейнята праця Аполлона Скальковського «Хронологическое обозрение истории Новороссийского края с 1730 по 1823 гг.» (1836-1838).

Цього часу з’являється ряд видань польських авторів: священика, історика Вавжинця Марчинського «Статистично-топографічний та історичний опис Подільської губ.» (1820-1823, т. І-ІІІ), письменників Юзефа Крашевського «Спогади з Волині, Полісся і Литви» (1840), «Спогади з Одеси, Єдисану і Буджаку» (1843-1846), Михайла Грабовськош «Огляд могил, валів і городищ Київської губернії» (1848), істориків та етнографів Олександра Пшездзецького «Поділля, Волинь, Україна. Картини місць і часів» (1840-1841), Юзефа Снядецького «Полісся. Географічне положення, рільництво, торгівля» (1845).

Зростає увага до історії окремих населених пунктів. Почав формуватися один із найпоширеніших жанрів краєзнавчої літератури – нарис про місто. Автори цих нарисів зосереджували свою увагу на минувшині, не даючи характеристики сучасного стану того чи іншого міста, що стало обов’язковим для цього жанру нині. Прикметно, що у виданнях та журнальних публікаціях широко використовувалися статистичні дані та етнографічні матеріали. Тут, передовсім, слід назвати праці «О городах и селениях Черниговской губернии, упоминаемых в Нестеровой летописи» (1815) М.Маркова, «Очерк истории г. Киева» (1836) історика та етнографа Миколи Закревського, «Города Харьковской губернии» (1839) Вадима Пассека, «История Пересопницы и Дубровицы» (1840), «Город, ныне местечко Степань» (1851) Михайла Максимовича; «Луцк», «Очерк истории Чернигова». Краєзнавчі елементи виразно проявилися вже в літературі Київської Русі, зокрема у «Повісті минулих літ», «Слові о полку Ігоревім», Галицько-Волинському літописі, а пізніше також в купчих і дарчих грамотах ХІV–ХVІ ст., у яких фіксувалася економічна практика тогочасних господарників.

Подальший розвиток краєзнавчих зацікавлень (головно – історичних) пов'язаний з добою бароко, а пізніше – літературою романтизму. Краєзнавчі знання фіксувалися у національній історіографії ХVІІ–ХVІІІ ст., що була покликана до життя козаччиною. Поштовх краєзнавчим дослідженням в Україні дали топографічні роботи, які провадили державні інстанції Російської імперії, головним чином з військових та економічних міркувань.

Як науковий напрямок, краєзнавство, зокрема історичне, починає формуватися з кінця XVIII століття, з появленням перших друкованих видань, що публікують різноманітні матеріали місцевого характеру.

Проте, необхідно підкреслити таку дуже важливу для розуміння процесу зародження і становлення краєзнавства думку: наприкінці ХVІІІ і в першій половині XIX ст. в Україні воно не мало чітко вираженого національного характеру.

Незважаючи на це, можна стверджувати: наприкінці XVIII – в першій половині XIX ст. поступово сформувалися основні складники краєзнавства, тому вважаємо цей період часом його зародження в Україні.

10)Початки професійної історико-краєзнавчої діяльності (перша половина ХІХ ст.). Виникнення наукових осередків і товариств на Наддніпрянській Україні. Михайло Максимович.

У науково-культурному середовищі все чіткіше усвідомлюється потреба вивчення регіонів, минувшини історичних населених пунктів. В університетських містах створюються наукові товариства, які і підпорядкували свою діяльність потребі вивчення регіонів. У 1812 р. засновується Товариство наук при Харківському університеті. Зацікавленість археологічними дослідженнями краю проявив його засновник, громадський діяч Слобожанщини, економіст Василь Каразін. Ініціатором краєзнавчих починань тут був професор, декан історико-філологічного факультету Григорій Успенський – автор однієї з перших інструкцій для історико-топографічних і статистичних відомостей про край. Тоді були організовані і перші експедиції вчених університету та краєзнавців у сільські місцевості Слобожанщини.

У Харкові починають виходити перші на теренах України регіональні періодичні видання, в яких, крім літературно-художніх творів, публікуються матеріали з історії та етнографії Слобожанщини, які дають вихід у світ результатам пошукової діяльності місцевих дослідників, збуджують інтерес до краєзнавства все ширшого кола читачів, насамперед інтелігенції та духовенства. Виразні українознавчі прикмети мали «Украинский вестник» (1816-1819), «Украинский журнал» (1824-1825). Редакція «Украинского вестника» запевняла читачів у своєму бажанні «скільки можливо відкрити всі відомості стосовно тутешнього краю». Здійсненням цього задуму були такі публікації, як «Записка о Слободских полках» (1812) Іллі Квітки – дядька письменника Г.Квітки-Основ’яненка, яку називають першим історичним твором про Слобожанщину, де містились офіційні документи з історії краю; «Письма из Малой России» вихованця Харківського університету Олексія Левшина (тут маємо описи Полтави, Миргорода, Лубен та ін.); подорожньо-етнографічні нариси швейцарця за походженням Івана Вернета, нариси М.Грибовського «О Малой России» та «Исторические замечания о Малороссии». Журнал мав розділ «Про Харків».

Нариси про окремі населені пункти публікувалися і в часописі «Украинский журнал». Це – «Описание Кременчука» А.Корнеліуса, «Описание города Прилуки» А.Мещерського, «Описание Гадяча» М.Бублієва.

У першій книзі альманаху «Молодик» (1843) було надруковано нарис Г.Квітки-Основ’яненка «Основание Харькова», статті В.Каразіна «Взгляд на украинскую старину», К.Сементовського «Очерк малороссийских поверий и обычаев», а у четвертій (1844) – уривки з «Истории Малороссии» М.Берлинського.

У 30-40-х роках у Харкові створюється й активно діє гурток «любителів української народності» (Ізмаїл Срезневський, Амвросій Метлинський, Петро Гулак-Артемовський та ін.), який організовує етнографічно-фольклористичні експедиції для дослідження Слобожанщини. У 1833-1838 роках у шести випусках вийшов збірник «Запорожская старина», підготовлений І.Срезневським. Цей збірник містив історичні пісні, перекази, почасти стилізовані ним самим та іншими представниками харківської літературно-романтичної школи. Він сприяв пробудженню інтересу освіченого громадянства до козацької минувшини України.

Уже в 20-х роках у Києві діяла група краєзнавців (викладач історії та географії Київського головного народного училища, пізніше – член Московського товариства історії та старожитностей Максим Берлинський, родом з Путивля на Сумщині; чиновник для особливих доручень при Київському генерал-губернаторі Кіндрат Лохвицький, поміщик Олексій Анненков), які з благословіння митрополита Євгенія Болховитінова звернули увагу на місцеву історію, дослід жували вали, кургани, земляні укріплення Київщини, фундаменти Десятинної церкви і Золотих воріт, поклавши початок києвознавству. Сам митрополит Болховитінов, будучи дійсним членом Російської академії наук, зразу ж по приїзді до Києва розпочав активні архівні пошуки, написав і видав такі праці як: «Описание Киево-Софийского собора» (1825), «Описание Киево-Печерской лавры» (1826).

Після відкриття університету в Києві (1834) з ініціативи його першого ректораМихайла Максимовича вчені роблять кілька спроб самоорганізуватися в наукові осередки. 1835 року тут сформувався Тимчасовий комітет для розшуку старожитностей, що став першою пам’яткоохоронною організацією в Україні (професори М.Максимович, С.Зенович, Г.Данилович), у її діяльності брали участь уже згадані М.Берлинський, К.Лохвицький, О.Анненков. Заслугами Комітету є збереження решток Ірининської церкви, створення при Київському університеті першого в Києві історичного музею підросійській Україні детально описано побут, господарство корінних жителів Закарпаття, підкреслено його спільність із центральними та іншими районами України.

Велике значення мала праця М.Максимовича «Дни и месяцы украинского селянина» (1856). Тривалий час учений жив і працював у власному будинку на горі біля Канева над Дніпром. Михайлова гора (під такою назвою вона ввійшла в історію української культури) стала своєрідним «історико-краєзнавчим факультетом для вивчення краю».

На Півдні України (за імперською термінологією «Новоросійський край», до складу якого входили Херсонська, Таврійська, Катеринославська губернії), в Одесі, 1828 року було засноване Товариство сільського господарства, яке, обстежуючи стан сільського господарства, зібрало й опублікувало вагомий матеріал з його статистики та історії.

3 1839 року розгортає свою дослідницьку та видавничу діяльність Одеське товариство історії та старожитностей, створене з ініціативи І.Стемпковського. Ще 1824 року він подав генерал-губернатору доповідну записку «Мысли относительно поиска древностей в Новороссийском крае», в якій наголошував на необхідності охорони археологічних пам’яток та організації музеїв у Керчі й Одесі. Безпосередніми організаторами товариства стали М.Кир'яков, М.Мурзакевич, куратор Одеської навчальної округи Д.Княжевич, директор Одеської публічної бібліотеки О.Левшин. Товариство об'єднало археологів, етнографів, філологів не тільки Одеси, а й Києва, Львова, Москви, Петербурга, цариною діяльності яких стали Північне Причорномор’я, Південь України. Вчені здійснювали розкопки античних міст Пантикапея, Тіра, Херсонеса, Ольвії, на островах Зміїний та Березань. У статуті Товариства були сформульовані цілі і завдання: воно створене «для поширення історичних і археологічних відомостей про південну Росію», а також має за обов’язок «збирати, описувати, зберігати всі залишки старовинності Південної Росії..., розбирати і роз’яснювати документи й акти з історії краю..., збирати відомості про сучасний стан краю..., видавати результати своїх занять за допомогою друкування». Плідну археографічну діяльність розпочали Аполлон Скальковський, викладач Рішельєвського ліцею, а потім університету Микола Мурзакевич, архієпископ Гавриїл, викладач В.Григор’єв. Визначним краєзнавцем був Олексій Маркевич – професор університету, дійсний член Наукового товариства ім. Шевченка. Він – один із найкращих історіографів Одеси та Одещини, автор праці «Город Качибей или Гаджибей – предшественник Одессы» (1894), розвідки «К вопросу о народах, живших в древнее время в Черномории» (1893). Активно працював, переважно на території нинішньої Кіровоградщини, учитель історії, археолог Володимир Ястребов. Краєзнавці досі послуговуються його працями «Опыт топографического обозрения древностей Херсонской губернии» (1894), «В запорожском захолустье» (1883) та ін.

При товаристві 1842 року створено музей, яким з 1843 року завідував М.Мурзакевич. Він був секретарем Товариства, з 1839 року розпочав археологічні розкопки на острові Зміїному, що підтвердили свідчення античних авторів про існування на цьому острові святилища Ахілла Понтарха, на території Ольвії та Феодосії. Члени Товариства вивчають старі поселення, розкопують кургани. Тут розпочалося дослідження історії Запорозького козацтва. Товариство опублікувало «Историю о козаках запорожских, как оные издревле зачалися, и откуда свое происхождение имеют и в каком состоянии ныне находяться», князя С.Мишецького, а також чимало документів та ряд матеріалів про ліквідацію Запорозької Січі Катериною ІІ, зокрема «Устное повествование бывшего запорожца Никиты Коржа» (1842).

З 1844 року вийшло друком 33 томи «Записок Одесского общества истории и древностей» – додатка до популярної газети «Одесский вест ник». їхня тематика – динаміка заселення краю, звичаї та обряди в побуті місцевого населення, опис археологічних знахідок. Цього ж часу виходив також «Одесский альманах», у якому увагу читачів привернули історичні, етнографічні праці І.Андрієвського, М.Маркевича, К.Зеленецького, ЛЯкубовича. Одеське наукове товариство діяло в цьому напрямку за розробленою ним програмою народознавчих досліджень.

А на Волині й Поділлі у перші десятиріччя XIX століття краєзнавчі обстеження проводилися за програмами, розробленими науковцями Віденського університету, тодішнього центру Віденської навчальної округи (до неї якийсь час належали Волинська та Подільська губернії). У Галичині і в Закарпатті, тобто за межами підросійської України, виникають громадські наукові осередки, що теж прагнуть задовольнити інтерес до минувшини. Це славнозвісна «Руська трійця» 30-40-х років у Львові, про яку мова йтиме далі, та закарпатський культурний осередок другої половини XVIII – першої чверті XIX століття, очолюваний мукачівськими єпископами Іваном Брадачем та Андрієм Бачинським. Цей осередок підготовляв і видавав не тільки букварі та підручники, але й краєзнавчі матеріали. Першою працею з історії краю учені вважають «Короткий нарис фундації Федора Коріатовича» (1799–1805) історика, протоігумена Іоаникія Базиловича