Руська трійця» – пробудження національної свідомості західних українців.

Збирання краєзнавчих матеріалів, фольклорно-етнографічної спадщини послугувало обґрунтуванню національної автентичності, що є характерним для бездержавних народів, які включаються в боротьбу за свою державну самостійність. У підросійській Україні яскравим прикладом звертання до національних джерел були краєзнавчі, фольклористично-етнографічні та історичні пошуки Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Миколи Костомарова, зокрема їхня участь у роботі Археографічної комісії в перші роки її діяльності Тарас Шевченко був зарахований до штату комісії на посаду художника, але функції його були значно ширші. Відомо, з якою любов’ю ще з юних літ ставився він до історії рідного народу. Цьому сприяли родинна атмосфера (про минувшину йому розповідали дід Іван – живий свідок Гайдамаччини, а також батько) та пізніші численні мандрівки по Україні. Гостюючи 1845 року в Переяславі в лікаря Андрія Козачковського, Т.Шевченко (як згадував А.Козачковський), «швидко завів знайомство з місцевими рибалками, часто їздив з ними на рибну ловлю, особливо любив слухати старовинні українські пісні... Надзвичайно цікавився всім, що стосувалося України, її минулого, її історії, народної творчості. Він старанно замальовує збережені стародавні будівлі, запрошує лірників, кобзарів, які співають йому стародавні козацькі думи».

Задовго до зарахування на роботу в комісію Т.Шевченко виношував різні проекти особистого ознайомлення з пам’ятками історії та культури України (мрія про мандрівку по Дніпру влітку та восени 1845 року), один з яких він частково здійснив – видав альбом «Живописная Украина», де вмістив свої офорти на історичну тематику: «Дари в Чигирині 1649 року», «У Києві», «Видубецький монастир у Києві» та ін. Промовистою є його записка, адресована Товариству для заохочування художників, де він виклав мотиви, з яких народився задум альбому: «У межах моєї батьківщини Південної Росії вціліли до цього часу багато слідів вікових потрясінь, пережитих колись цим краєм у безперервній боротьбі за віру і незалежність з чужоплемінними хижими сусідами. Тому у пам’яті народній живі незчисленні поетичні перекази старовини, які свідчать про доблесні подвиги предків; там різноманітні красоти чи особливість місцевих звичаїв і побуту, що здавна перейшли до нащадків, на кожному майже кроці привертають увагу. Бажаючи зробити більше відомими визначні місця батьківщини моєї, багатої спогадами історичними і різковідмінної від інших народним побутом теперішнього часу, я розпочав видання, назване мною «Живописная Украина». Т.Шевченко звернувся до науковців – українських патріотів з проханням допомогти йому ознайомитися з історичними джерелами. «... .Я рисую тепер Україну – і для історії прошу вашої помоги, – писав поет у листі до О.Бодянського. – Я, здається, тоді вам розказував, як я думаю це зробить. Бачте, ось як. Нарисую види, які єсть на Україні, чи то історією, чи то красотою прикметні, вдруге – як теперішній народ живе, втретє – як він колись жив і що виробляв…».

Відомо, що Т.Шевченко кохався в археології. Він брав участь у розкопі могили Переп’ят у Васильківському повіті поблизу Фастова влітку 1846 року. З трьох його подорожей як співробітника комісії збереглися частина замальовок архітектурних та інших пам’яток, записів народних пісень, археологічні нотатки. Для документальних видань комісії він зафіксував чимало історичних пам’яток Києва (акварелі «Костел у Києві», «Аскольдова могила», малюнки «Церква Всіх Святих у Києво-Печерській лаврі», «Васильківський форт у Києві», «Китаївська пустинь», «Вишгород» та ін. В альбомі 1845 року збереглося 34 малюнки, здебільшого архітектурних пам’яток. У Полтавській та Чернігівській губерніях Т.Шевченко зробив описи давніх могил та укріплень (Трибратні могили, Богданова могила, земляне укріплення «Телепень»), звідти ж привіз малюнки «Церква Покрова в Переяславі», «Коло Седнева», «У Седневі», «Трапезна чаша Густинського монастиря», «Чумаки серед могил».

Обовязки Т.Шевченка як співробітника комісії не обмежувались змальовуванням пам’яток історії та культури, про що свідчить розпорядження, видане йому 21 вересня 1846 р., де зазначалося:

«Доручаю Вам відправитись у різні місця Київської, Подільської і Волинської губерній і постаратися зібрати такі відомості:

1. Про народні перекази, місцеві оповіді і сказання та пісні, що Ви дізнаєтесь, скласти опис, а пісні, оповіді і перекази скільки можна списати в тому вигляді, як вони є.

2. Про визначні кургани і урочища, де і в якому місці вони є, і які з приводу них існують на місці перекази й оповіді, а також історичні відомості. З цих курганів зняти ескіз щодо їх форми та величини і списати кожний за зібраними відомостями.

3. Оглянути чудові монументальні пам’ятники і старовинні споруди та скласти їм опис, щоб можна було розпорядитися взяти з них у наступному році рисунки. Якби Ви мали можливість одержати які-небудь старожитності, писемні грамоти і папери, то такі доставити до мене або, дізнавшись, де вони є, про це повідомити.

4. Крім цього, відправитесь у Почаївську Лавру і там знімете: а) загальний зовнішній вигляд Лаври, б) внутрішність храму і в) вид на навколишність із тераси».

Шевченко оглянув пам’ятки архітектури у Кам’янці-Подільському, Вишневці, Дубні, Острозі, Корці. Перебуваючи в Почаєві на Волині, він виконав чотири малюнки: «Почаївська Лавра з півдня», «Почаївська Лавра з заходу», «Собор Почаївської Лаври» і «Вид на околиці з тераси Почаївської Лаври».

Помічаючи відмінності історико-етнографічних регіонів України, Т.Шевченко підкреслював її єдність як окремої країни: «Від берегів тихого Дону до крем’янистих берегів швидкоплинного Дністра один ґрунт землі, одна мова, один побут, одна фізіономія народу; навіть пісні одні і ті ж. Як однієї матері діти …».

Одним із перших членом-співробітником Археографічної комісії став Пантелеймон Куліш. Уже в зрілому віці він дякував долі, що «уникнув раннього всезнання далекого від нас і повного незнання найближчого до нас». Ще «студентом-недоуком», гостюючи впродовж трьох місяців у селі Олександрівка на Чигиринщині у визначного польсько-українського письменника Михайла Грабовського, він «простудіював усе село Грабовського, приходив до мужицьких родин як відданий народові друг», «зібрав цілий том українських переказів і легенд, тобто того, що ніколи не записувалося». Усе життя він жалкував, що свого часу не записав у родинному містечку «вертепну дивовижу», тобто різдвяну драму під назвою «Іродова морока», автором і постановником якої був сліпий дяк Яким і яка залишила глибокий слід у його дитячому серці. Уже в 1843 році за дорученням Археографічної комісії П.Куліш вивчає архіви Києва і Київщини. 1844 року йому поталанило відкрити «Діаріуш» генерального хорунжого Миколи Ханенка, а потім – літопис Самовидця. 1845 року його постійно бачать у бібліотеках Софійського собору, Михайлівського та Микільського монастирів, духовної академії та семінарії – там дослідник вивчає й описує старі книги і рукописи. Праця в комісії була для П.Куліша плідною у царині фольклору й етнографії. Це дало йому можливість видати збірник фольклорних творів про козаччину та гайдамаччину «Украинские народные сказания» (1847) й опублікувати двотомні «Записки о Южной Руси» (1856-1857), які були високо поціновані сучасниками, зосібна Т.Шевченком. Думка П. Куліша, що «ми повинні дорожити всяким уламком, усяким клаптем паперу, який носить в собі відбиток минувшини», звучать нині як заповіт краєзнавцям та пам’яткоохоронцям. Письменник спростовував вигадки про несумісність занять українським фольклором з «європейською освіченістю», вважав, що знання пракоренів традиційної культури може і повинно гармонійно поєднуватися з найсучаснішими здобутками освіти і науки. Цю думку він виклав у листі до М. Костомарова (1846): «Молоді люди, вдаючись у вивчення Малоросії, ніскільки не позбавляють себе (...) можливості засвоїти освіченість європейську. Можна любити свій буколічний хутір і захоплюватись блиском столиці ще більше, ніж людина, яка ніколи на хуторі не жила. Можна знати напам’ять всі наші пісні і засвоїти собі європейську освіченість».

Відцурання, зневага до свого, рідного частини освіченого громадянства були духовно-психологічною перешкодою на шляху розвитку краєзнавства. І це добре розуміли члени«Наддніпрянської української трійці» – Т.Шевченко, П.Куліш, М.КостомаровЗ краєзнавства розпочав свою наукову діяльність видатний історик Микола Костомаров, який теж став співробітником Археографічної комісії. Ще замолоду він здійснив, використовуючи архівні джерела, опис Острозького слобідського полку. Перечитав усю доступну йому історичну літературу і впевнився, що «історію потрібно вивчати не тільки за мертвими літописами і записками, але і в живому народі». Мандрував з дослідницькою метою по селах навколо Харкова, Полтави. Зібрав багато пісень, відомостей про народні звичаї та обряди. Працюючи викладачем у Рівненській гімназії, у вільний час разом з учителем географії Малавським, священиком Омелянським подорожував по Волині, збирав фольклорні твори, він описав Кременець, Вишневець, поле битви під Берестечком. Про умови, у яких доводилося працювати, М. Костомаров писав у листі з м. Рівного від 9 грудня 1844 р.: «Незважаючи на мої спроби записувати пісні, я встиг якнайменше; дивно, що у деяких благомислячих людей викликає підозру: чи не доручив мені Бібіков розвідати, чи нема тут обурливих пісень! Я спрагло на кожному кроці розпитував про побут тутешнього народу (зізнаюсь, це мене більше займає тепер, аніж навіть народна поезія) і одержав жахливі свідчення. Каторга ліпшою була б для них!» (Йдеться про те, що під час генерал-губернаторства Д. Бібікова на всій Правобережній Україні було встановлено режим доносів і переслідувань). Проте, велика добірка народних пісень, записаних М.Костомаровим, пізніше була надрукована під назвою «Народные песни, собранные в западной части Волынской губернии в 1844 году» в «Малорусском литературном сборнике» виданого Д.Мордовцевиму 1859 році.

Про науково-краєзнавчий метод, яким користувався тоді молодий дослідник, можна дізнатися з його «Автобіографії»: «Місцевість знаменитої битви Хмельницького (поле під Берестечком. – Авт.) була мені дуже відома з писемних джерел, і я з особливим завзяттям намагався перевірити мої про неї уявлення, намагався відшукати сліди давно минулих подій, про які стільки читав, писав і думав». І хоча з часу Берестецької битви минуло майже два століття, йому пощастило на власні очі побачити сліди козацького і польського таборів, пагорб, де перебував кримський хан, острів, на якому захищалися триста хоробрих козаків. Зібрані матеріали пізніше стали йому в пригоді, коли описував ці події у своєму об’ємному нарисі «Малороссийский гетман Зиновий-Богдан Хмельницкий», вперше опублікованому у 1874 році в четвертому випуску «Русской истории в жизнеописаниях ее главнейших деятелей». Отже, М.Костомаров здобував знання про ті чи інші події не тільки у бібліотеках та архівах. Неодмінним елементом методики його наукової праці були польові краєзнавчі спостереження та записи. «М. І. Костомаров завжди прагнув якомога різнобічніше вивчити досліджувані ним історичні явища, – зазначав часопис «Киевская старина» (1903). – Він звертав багато уваги і на усні перекази, намагався зібрати і пізнати їх, вводив їх у свою оповідь. Щоб добути їх і, головне, щоб якомога живіше уявити собі і потім викласти для читачів усі умови місцевості, де колись відбувалися історичні події, Микола Іванович влаштовував туди поїздки, детально оглядав та вивчав усі чудові в історичному відношенні місця, всі збережені старожитності. Так чинив Костомаров змолоду в 40-х роках минулого століття..., так чинив він і потім; наприкінці 1870-х років уже старим за допомогою особистого відвідування вивчав він місцевості, ознаменовані діяльністю Мазепи, монографію про якого він тоді готував». Про те, як працював М.Костомаров на місці як краєзнавець, свідчать його статті «Поездка в Белую Церковь» (1882), «Поездка в Переяславль» (1884), де викладені враження від літніх краєзнавчих мандрівок 1882-1884 років, які він здійснив з молодим дослідником Василем Горленком та відомим істориком, другом Тараса Шевченка, пізніше редактором «Киевской старины» Феофаном Лебединцевим.

Потреба в знаннях свого краю зростає не тільки серед наукової інтелігенції, духовенства, вчительства, а й серед освічених селян. Уродженець села Антонопіль Вінницького повіту кріпак Семен Олійничук, збігши від місцевого поміщика, підпільно здобув гімназійну освіту у Вінниці, під чужим прізвищем об’їздив, обходив Подільську, Волинську, Київську, Чернігівську губернії і написав «Исторический рассказ природных или коренных жителей Малороссии Заднепровской, то есть Киевской, Каменец-Подольской и Житомир-Волынской губерний про своё житьё-бытьё» (1849). Праця залишилась у рукописі – вона була вилучена жандармами при арешті автора, який поплатився за нього ув’язненням і смертю у Шліссельбурзькій фортеці. В його праці подано багато фактів з життя кріпацького люду та поміщицьких збиткувань. Життєва доля і нелегальна краєзнавча діяльність «Кармелюка з пером у руках» є яскравим явищем суспільно-політичного життя України 20-40-х років XIX століття.

Таке посилення інтересу до минулого України, народної творчості, рідних місць було характерним і для Галичини, яка перебувала тоді в складі Австро-Угорщини. Подорожі по рідному краю з метою вивчення його історичних та природних об’єктів, записування усних народних творів розпочала тут«Руська трійця» (Маркіян Шашкевич, Яків Головацький, Іван Вагилевич). Її матеріали були частково надруковані в альманасі «Русалка Дністровая» (1837) під рубриками «Пісні народні», «Старина», а переважно – в пізніших збірниках. М.Шашкевич гостро відчував необхідність успадкування з народної пам’яті і звичаєвих традицій усього того, що вкладалося ним у зміст слова «старина» (минуле, відображене в народній творчості): «.. .Є то великий образ, є то дзеркала, як вода, чистое, в котрім незмущенноє являється лице століть. Там тобі, внуче, зглянути, а взриш, як твої отці, твої діди жили, що діяли, що їх веселило, радувало, а що печалило...» І запитував своїх освічених співгромадян: «Чужина нас займає, чому ж би нашина не прилягла нам до серця, не промовила до душ наших сильним словом...».

За спостереженням істориків фольклористики, найбільшу «рухливість» як краєзнавець проявив Я.Головацький, який у1834–1840 роках подорожував з науковою метою по Галичині, Західному Поділлі, Буковині, Закарпатті. З часом він так описав ту атмосферу духовних шукань, з якої «Руська трійця» вийшла у світ: «Ми не переставали міркувати, сперечатися, тлумачити, перебирати всілякі теорії та гіпотези, наприкінці дійшли висновку, що про народ ми знаємо лише з чуток, а народної мови, народного побуту зовсім не знаємо. Було вирішено, що треба йти між народ, досліджувати на місці, збирати з його власних уст пісні, котрі народ зберігає в пам’яті, записувати його приказки та прислів’я, його оповідання та перекази..., вчитися його мудрості». Результати його плідної збиральницької роботи, розпочатої в гурті «Руської трійці», відображені в чотирьох книгах збірника «Народные песни Галицкой и Угорской Руси» (1878).

Іван Вагилевич ще в середині 30-х років досліджував архаїчні пам’ятки скельного будівництва у Сколівських Бескидах – біля сіл Розгірче, Труханов та інших. Особливу увагу дослідник звернув на скелі в Уричі та Бубнищах, присвятивши їм окремі розвідки, в яких, крім історичних екскурсів, подано ним легенди про велетів, з якими народ пов’язував утворення цих скель.

Молодий учений мав здатність відшукати в селах талановитих людей, які зберігали у своїй пам’яті найкращі варіанти народних творів. З його записок відомо, що багато перлин народної творчості зібрав від сільських господарів Якима Дідуха (с. Розгірче), Пилипа Саблаташа (с. Тишівниця), Гриня Турчина (с. Верхнє Синьовидне). І.Вагилевич зібрав велику колекцію колядок і щедрівок, які, на його думку, дуже важливі «для поета, історика й археолога», бо в них живе «душа предків, збережена під горами Карпатськими».

І.Вагилевич свої фольклорно-етнографічні набутки публікував наприкінці 30-х – на початку 40-х років у польській та чеській пресі; серед них: «Гуцули, мешканці східного узгір’я Карпат» (1837), «Бойки, русько-слов’янське плем’я в Галичині» (1839), «Лемки, мешканці західного узгір’я Карпат» (1841). Редагуючи 1848 року часопис «Дневник Руський», він умістив там ряд статей з історії і тогочасності Західного Поділля і Галичини.

Про обсяг народознавчої діяльності «Руської трійці» можна судити з карти-схеми її подорожей і пунктів, де провадилися фольклорно-етнографічні і діалектологічні записи, складеної відомим дослідником Р.Кирчівом «Етнографічне дослідження Бойківщини» (1978). Ця карта-схема унаочнює внесок «Руської трійці» у карпатознавство, адже, на думку Р.Кирчіва, було нею і започатковане. Заслугою «Руської трійці» є те, що її члени прагнули залучити до народознавчої діяльності багатьох представників інтелігенції у містечках і селах. їхніми вірними сподвижниками були священик з с. Нижнє Синьовидне на Сколівщині Лука Данкевич – талановитий поет і автор праці «Про пам’ятне письмо, про стан бойків» та сільський фольклорист Іван Бірецький.