Перша Всеукраїнська конференція краєзнавства та створення Українського комітету краєзнавства (УКК). Становлення організаційних форм.

Уже на початку 1920-х рр. вчені та краєзнавці на місцях відчули необхідність об’єднання своїх сил, створення в Україні єдиного координаційного центру, який очолив би увесь краєзнавчий рух. 1 січня 1923 р. професор Харківського ІНО Дмитро Зеленін звернувся з пропозицією скликати загальні збори краєзнавців Харкова для створення міського осередку дослідників рідного краю, маючи на меті подальше перетворення його в ініціативний центр всеукраїнської організації краєзнавства. 28 січня того ж року вчений інформував на установчих зборах осередку про утворення в Москві при Російській Академії наук Центрального бюро краєзнавства. 24 вересня Д.Зеленін як голова Слобожанської комісії краєзнавства пише пояснювальну записку до кошторису для організації і скликання першого Всеукраїнського з’їзду з краєзнавства в Києві. Він наголошував на необхідності мати в Україні координаційний центр, що міг би бути створений з’їздом. Завдання з’їзду Д.Зеленін визначав так: координація роботи всіх організацій, які мають за мету вивчення місцевого краю; складання єдиного плану наукових праць під цим кутом зору; з’ясування різних потреб краєзнавчих організацій на місцях і засобів їх задоволення; врешті, популяризація самої ідеї краєзнавства, розвиток якого в УРСР, на його думку, дуже відставав, у порівнянні з іншими республіками СРСР; популяризація величезної ролі краєзнавства в шкільно-освітній справі. Особливо важливою була теза, якою розпочиналася записка: «Українська культура жива і дієва не тільки і навіть не стільки в силу існування центральних культурно-просвітніх установ, скільки активністю широких мас населення на місцях. У дореволюційну епоху саме ці маси зберегли українську культуру під гнітом русифікації».

Відтак, з 28 по 31 травня 1925 р. у Харкові зібралися представники з усіх областей України, спеціалісти різних галузей науки, причетні до справи дослідження рідного краю. Ця велика нарада була названа Першою Всеукраїнською конференцією краєзнавців. У ній брали участь музейні та архівні працівники, педагоги, географи, геологи, ботаніки, зоологи, етнографи, археологи, статистики, економісти, агрономи, метеорологи, діалектологи, пам’яткоохоронці з усіх губерній України і, звичайно ж, чільні представники Академії наук та її комісій і товариств. Обговоривши стан і завдання краєзнавства, конференція визначила такі параметри діяльності: облік усіх організацій та налагодження з ними тісного зв’язку; вироблення більш-менш однотипних організаційних форм (товариств та осередків), надання їм юридичного статусу; обмін досвідом, методична допомога; спрямування краєзнавчої роботи на дослідження питань, пов’язаних зі справою розвитку місцевого господарства.

У постанові конференції відзначалось: «Підхід до краєзнавства мусить бути практичним, тобто краєзнавство мусить підготовляти ґрунт для поширення виробничої, наукової й освітньої роботи; в основу всіх краєзнавчих дослідів мусить підготовляти грунт для поширення виробничої, наукової й освітньої роботи; в основу всіх краєзнавчих дослідів мусить лягти завдання якнайбільшого й найшвидшого підвищення продукційних сил суспільства». Вже у цьому «мусить бути» проглядається спроба вульгаризації краєзнавства, що наприкінці 20-х – на початку 30-х років стане загальною практикою. Конференція, на думку тодішніх керівників науки і культури, мала стати рубежем між «старим», «буржуазним» і «радянським» краєзнавством. Відомий партійний діяч М.Левицький писав: «Краєзнавцям довелося зробити велику роботу в справі переключення уваги з традиційних галузей, як-от: археологія, антропологія, етнографія, на сучасні актуальні, як – виробничі сили, розшарування села і т. ін.». Археологія, фольклор, пам’ятки старовини оголошувалися об’єктами лише «старого» краєзнавства; «нове», «радянське» здобуло єдиний об’єкт – виробництво. Це формулювалося так: «Краєзнавчі сили Союзу слід мобілізувати на допомогу індустріалізації Союзу, міста і села, на вивчення природних і трудових можливостей, що забезпечувало б максимальну індустріалізацію промисловості й сільського господарства кожного району, міста, села».

Найважливішим результатом конференції в організаційному плані стало утворення Українського комітету краєзнавства (УКК) для координації усієї роботи в загальнореспубліканському масштабі. Було прийняте «Положення про УКК», у якому визначалися його завдання:

1) облік, систематизація та організація всієї краєзнавчої роботи;

2) розроблення планів та програм різних галузей краєзнавчої роботи;

3) вивчення форм і методів краєзнавчої роботи;

4) загальне організаційне і наукове керування роботою існуючих краєзнавчих організацій і утворення нових;

5) зв’язок з центральними науковими, державними та господарськими установами, організаціями;

6) участь у наукових та громадських з’їздах, що мають стосунок до краєзнавчої роботи.

Головою комітету, що діяв на громадських засадах, обрали історика Матвія Яворського, який на той час обіймав посаду керівника «Укрнауки» Комісаріату народної освіти України. До складу комітету ввійшли представники ряду організацій та установ. Скажімо, від Українського інституту географії та картографії – його засновник і директор Степан Рудницький, який переїхав на Наддніпрянську Україну з Галичини і 1929 року очолив Комісію краєзнавства ВУАН, а також професори Володимир Геринович, Кость Дубняк. На 1 січня 1929 року в УКК мали своїх членів десять організацій та установ. Членами комітету були академіки Д.Яворницький, Д.Багалій, О.Яната.

Дбаючи про організаційне та юридичне оформлення роботи, УКК розробив типовий статут Краєзнавчого Товариства, що був затверджений 27 січня 1927 р. У його «Загальних положеннях» записано:

«1. Краєзнавче товариство має на меті: а) всебічну допомогу радянському будівництву шляхом виявлення та наукової обробки даних, що торкаються продукційних сил округи (району) в широкому розумінні цього поняття; б) поширення відповідних відомостей про свій край і в) збудження інтересу до вивчення його.

2. Для здійснення поставлених завдань Товариство: а) заслуховує та обмірковує доповіді за своєю спеціальністю; б) влаштовує прилюдні доповіді та лекції; в) організує вивчення, збирання матеріалів, подорожі та екскурсії; г) влаштовує музей, виставки та інші допоміжні заклади; д) утворює бібліотеку за своєю спеціальністю; е) друкує свої праці».

УКК підходив до роботи на місцях диференційовано, про що свідчить створення мережі кореспондентів, які діяли в тих місцях, де організації були слабкі чи зовсім відсутні. Згідно з «Положенням про мережу кореспондентів УКК» їхнім обов’язком було вивчення умов і перспектив розвитку краєзнавчої роботи, створення активу, інформування про все це УКК, де було створене методичне бюро, завдання якого полягало в поданні практичної допомоги осередкам на місцях, виробленні різних програм, узагальненні досвіду.

Найважливіше практичне завдання – проведення обліку краєзнавчих осередків та організацій було певною мірою виконане уже навесні 1928 року. Заступник голови УКК М.Криворотченко повідомляв у журналі «Краєзнавство»: в 15 окружних центрах діють краєзнавчі товариства (окружні); наукові товариства, що проводять краєзнавчу роботу, – в Луганську, Шепетівці, Запоріжжі, Житомирі; кабінети краєзнавства – у Вінниці, Чернігові, Миколаєві; 300 гуртків – у школах; гуртки при багатьох сільбудах, хатах-читальнях, музеях. У звіті УКК на 1 січня 1929 року подаються цифрові дані щодо організаційної структури краєзнавчого руху товариств та осередків, чисельності їхніх членів. Тоді малися 51 товариство, 658 гуртків у 32 окружних, а в них – 18810 членів. Краєзнавчі товариства діяли в округових та районних містах, гуртки – у селах, містечках при різних установах. На той час організаційна структура краєзнавства виглядала так: краєзнавчі товариства, наукове товариство при ЖН, комісія краєзнавства, кабінет вивчення краю, краєзнавчий семінар, краєзнавчий гурток, районне бюро краєзнавства, окружний комітет краєзнавства.

УКК з 1927 р. почав видавати свій друкований орган «Краєзнавство» як «найраціональнішу форму методичного керування місцевими осередками». В першому номері у невеликій вступній статті «Від редакції» охарактеризовано стан краєзнавства в республіці: «Краєзнавчі сили розкидано по найдальших закутках України. Окремі краєзнавці, ба навіть гуртки й товариства проміж себе не зв’язані, часто не знають про своє сусіднє існування, здебільшого одірвані від культурних осередків, лишаються напризволяще, проводять роботу помацки й самотужки. Наслідки їхньої роботи гинуть, не відомі для інших дослідників і для ширшої науки». Зважаючи на такий стан, журнал поставив собі за головну мету об'єднати краєзнавчі сили, популяризувати набутий досвід, своєчасно повідомляти про новини краєзнавчої думки в Україні та за її межами. На сторінках журналу друкувались настановчі статті вченого секретаря УКК, головного редактора Михайла Криворотченка («Чергові завдання Українського Комітету краєзнавства», «Чергові завдання. До обліку краєзнавчих об’єктів», «До справи соціалістичного змагання»), Костя Дубняка («Вивчення продукційних сил і краєзнавство»), у яких формулювались офіційні вимоги: «від дати свою працю на потребу реалізації завдань соціалістичної реконструкції народного господарства», створити «виробниче краєзнавство». Був опублікований «Статут краєзнавчих товариств» (1927, ч. 1).

Особливо цінну інформацію редакція вміщувала у рубриці «Життя краєзнавчих організацій», що справді слугувала об’єднанню сил на основі обміну досвідом організаційної і творчої роботи на місцях. Тут маємо широкі довідки про діяльність осередків у Вінницькій, Кам’янецькій, Харківській та інших округах. Надруковано методичні та інші матеріали УКК, що, безперечно, були дуже потрібні на місцях. Тим, хто включався в роботу, пропонувалися на допомогу кілька програм: «Програма опису села», «Програма вивчення гончарства» В.Кравченка та інші.

В Україні працювала численна когорта краєзнавців, які мали досвід роботи ще з довоєнних часів і згуртували навколо себе тисячі й тисячі молодих послідовників. У Житомирі, Коростені та інших містах Волині краєзнавство розвивав член НТШ з 1887 року, один із співзасновників Товариства дослідників Волині, а на той час викладач Житомирського педагогічного технікуму, член Етнографічної комісії Академії наук, завідувач етнографічного відділу Волинського краєзнавчого музею Василь Кравченко. На його думку, це було необхідно тому, що «... остання війна, а за нею й революція, спільно зробили те, що вся та старовинність... яка тисячоліттями заховувалась по далеких селах та хуторах Волині, зникає...». Він вважав, що «краєзнавство останнім часом серед свідомої людності, особливо серед учительства, широко популяризовано, запроваджувати в шкільне навчання краєзнавчий ухил розуміють, а як практично здійснити це завдання конкретно не уявляють». Тому вчений викладає краєзнавство на педагогічних курсах, створює в технікумі краєзнавчий гурток, члени якого, учні, обстежували довколишні села з етнографічно-побутового погляду. Гурток видавав рукописний журнал «Етнограф» (вийшло 12 випусків). Освітянські керівники, знаючи, який великий досвід практичної роботи має В.Кравченко, запрошують його читати лекції, давати поради на підготовчих курсах, організовувати показову роботу на місцях. Теми його лекцій: «Краєзнавство і музей», «Об’єднана праця шкільних та позашкільних просвітніх гуртків на селі в справі дослідження села та утворення музеїв». На одному з семінарських занять спільно з учителями було виконано «Обстеження м. Коростеня і с. Іскорости».

Таких ентузіастів було багато – в переважній більшості міст і навіть великих сіл виникали гуртки місцевих дослід ників, музейні осередки. Так, у Сосниці на Чернігівщині доброї слави зажив Юрій Виноградський – пам’яткоохоронець, організатор музею, художник. І досі для популяризації знань про край використовуються його розвідки: історичні – «Сосниця та її околиці», «З минулого Сосниці», «Сосницький Степок», ботанічні – «По луках Сосниччини», «В лісах понад Убідцю», «Ліси Сосниччини», «Лікарські рослини на сосницьких луках». Він описав Десну з притоками та її узбережжя з дібровами, гаями.

За дорученням Кабінету етнографічного вивчення села Етнографічної комісії немало дослідників працювали на виїзді і стаціонарно безпосередньо в селах. Прикладом тут може бути дослідження села Дідковичі на Житомирщині, яке здійснив молодий науковець Никанор Дмитрук. Він переїжджає в село і працює разом з дружиною в школі, організовує краєзнавчий гурток, залучає до праці науковців з Києва, Житомира. Так було зібрано чимало матеріалу з історії, соціально-економічного життя села – скотарства, пасічництва, рибальства, художніх промислів.

Безпосередньо до краєзнавства прилучаються і письменники. Поет Микола Філянський, геолог за фахом, з 1924 року стає працівником Полтавського історико-краєзнавчого музею, приділяє значну увагу іллогічним та гідрогеологічним пам’яткам, вишукує поклади корисних копалин; його статті «Теологічний огляд», «Підземні води» публікуються в збірнику «Полтавщина» (1927). Коли ж розпочалося спорудження Дніпрогесу, він вирушає в експедицію човном по Дніпру і внаслідок ретельних пошуків на основі зібраних матеріалів видає книгу «Від порогів до моря», до якої увійшли невеликі статті-етюди про археологічні, геологічні, історичні, зоологічні, аграрні пам’ятки, фотографії та малюнки. Поет став одним із фундаторів Музею Дніпрогесівського будівництва в Запоріжжі, організував експедицію для фотографування та замальовування тих придніпровських краєвидів, що мали зникнути під водою, залучивши для цього художників з Полтави, Харкова, Феодосії. Таквинику музеї відділ «Старші Дніпро». У1936-1937 роках, працюючи в Українському музейному містечку в Києві (на території Києво-Печерської лаври), М.Філянський змальовує архітектурні пам’ятки. Історико-краєзнавчі захоплення і переживання покладено ним в основу поетичних циклів, багатьох віршів – і про пам’ятки природи, і про священні споруди та храми давнини:

Я прямував сюди щороку.

Не знаю, що мене вело:

Чи глас віків, чи долі спокій,

Чи пишний холод рис бароко,

Чи шляхом сонним серце йшло.

Десь бились галки в амбразурі,

Спускалось в цямринах цебро,

А в землю вдавленії мури

Ховали глухо і похмуро

Запрілих плевел джерело.

Відкривачі занедбаних, але ще жевріючих народних джерел працювали скрізь – невтомно й самовіддано. На Донбасі таємниці загадок історії розгадували археолог, відкривач знаменитого «Маріупольського могильника» (IV ст. до н.е.), автор монографії «Маріупольський могильник» (1933) Микола Макаренко; директор Ізюмського краєзнавчого музею, археолог (розкопки в долинах річок Сіверський Донець та Оскол), засновник часопису «Древности Изюмщины» Микола Сібілєв.

За успішним розвитком краєзнавства в Радянській Україні пильно слідкували вчені Західної України. 1937 року в огляді «Українські краєзнавчі досліди» львівський історик, дійсний член НТШ Микола Андрусяк виклав підрахунки його здобутків: «У післявоєнних роках українські досліди над місцевою історією розвинулися на Придніпрянщині, головно завдяки Михайлові Грушевському та його найближчим співробітникам в історичній секції Української Академії наук у Києві. З того часу маємо: до 150 причинків до історії Києва та його найближчих околиць від найдавніших до найновіших часів та декілька монографічних нарисів з історії деяких місцевостей Київщини...; до славної своїм минулим Чернігівщини появилася близько сотня нарисів і причинків, головно до історії Чернігова й Ніжина; з локальної історії інших земель – Полтавщини, Харківщини (Слобожанщини), Запоріжжя (Катеринославщини), Одесько-Херсонського примор’я, Поділля і Східної Волині – по якій п’ятдесяті нарисів і причинків...». Ці цифри вражали як свідчення розквіту краєзнавства.