Розвиток історичного краєзнавства в УРСР у 1950–1980-х рр.

Процес відродження краєзнавства розпочався у другій половині 1950-х та в 1960-х рр. Він пов’язаний, насамперед, з вимушеним пом’якшенням тоталітарного режиму після осудження «культу особи»: по-перше, створилися нові, дещо ліберальніші, суспільно-політичні умови («хрущовська відлига»); по-друге, за повоєнне десятиліття зросли свіжі дослідницькі кадри – і в Києві, і в обласних центрах, і в районах; по-третє (і це найголовніше), – догматична ідеологія, що в своїй основі не змінилася, потребувала для свого подальшого існування і декораційного оновлення «свіжих соків» та «свіжих барв» – й сподівалася їх зачерпнути в незмінно контрольованих описах історичної минувшини, зокрема, і переважно «радянської епохи».

Тому в окремих областях краєзнавцям дозволяється самоорганізовуватись. Проте досвід організаційних форм краєзнавства, набутий у 1920-х рр., втратився і призабувся. В 1960–1980-х рр. для краєзнавства характерні організаційна аморфність, відсутність координаційних центрів, нечисельність діяльних осередків на місцях. З кінця 1950-х рр. відновлюється одне з перших у колишньому СРСР археологічних товариств – Одеське. Це була громадська науково-освітня організація, що об’єднувала спеціалістів у галузі археології і історії Північного Причорномор’я. Вона продовжила традиції Одеського археологічного товариства. З початку 1960-х рр. виникають молодіжні творчі організації покоління «шістдесятників». Київський клуб творчої молоді «Сучасник» під керівництвом мистецтвознавця Григорія Логвина провів краєзнавчу експедицію за маршрутом Житомир – Новоград-Волинський – Острог – Крем’янець – Почаїв – Тернопіль – Кам’янець-Подільський – Хотин – Хмельницький для ознайомлення з місцевими пам’ятками історії та культури. Клуб цей проіснував недовго. 3 1968 р. у Києві розпочав свою діяльність етнографічний гурт «Гомін» за участю мистецтвознавця, композитора Леопольда Ященка, який ставив перед собою завдання сприяти відродженню народних звичаїв та свят. Пізніше у відповідь на звинувачення властей, що його діяльність інспірувалася з-поза меж країни Л. Ященко так пояснював свою діяльність: «Мені ніхто не доручав організовувати хор і влаштовувати народні свята. Це я робив за власним бажанням на громадських засадах, розуміючи це як свій обов’язок перед рідним народом та його культурою».

Долаючи інерцію, поступово засновуються краєзнавчі товариства в Хмельницькому, Житомирі, Сумах, Севастополі, Миколаєві. Ще раніше при Державному історичному музеї УРСР створюється комісія любителів-києвознавців, що незабаром переросла у клуб «Києвознавець». В Одесі почало діяти об’єднання «Одесика», в якому згуртувалися викладачі історичного факультету університету, працівники Музею Морфлоту, обласної наукової бібліотеки. 3 1966 р. почало діяти Товариство охорони пам’яток історії та культури, яке певною мірою виконувало і краєзнавчі функції. Таким чином громадські форми краєзнавства набували все більшого поширення.

Разом з тим, краєзнавство утверджувалось у навчально-виховному процесі в школах та вищих навчальних закладах – при вивченні географії, історії, художньої літератури. На заваді було те, що не розроблялись українські програми курсу. 1972 р. перевидано українською мовою програму курсу «Історичне краєзнавство», розраховану для педінститутів Російської Федерації. Зрозуміло, що теми з історії України там були відсутні.

Вибору не було: краєзнавство мусило розвиватись у тісних ідеологічних рамках. Викривленню історичної дійсності протягом тривалого часу слугувало багато постанов вищих партійних органів та з’їздів, зокрема «Тези до 300-річчя возз’єднання України з Росією (1654-1954)», які у центр всієї історії України поклали «віковічне прагнення» українського народу до єднання з російським у «єдиній, неподільній державі» і закрили шлях до об’єктивного висвітлення історичних процесів Х – ХХ століть, що проявилось у характеристиках подій і загальноукраїнського, і регіонального значення.

3.3. Проте намагання партійно-державної влади зміцнити свої позиції у сфері буденно-історичної свідомості населення, фахове зростання історичних сил у регіональних наукових центрах привели до кількісного зростання краєзнавчої літератури, яке помічається з другої половини 1950-х рр.

Безпосередніми організаторами видань краєзнавчої літератури стали державні регіональні видавництва «Прапор» (Харків); «Каменяр» (Львів); «Маяк» (Одеса); «Таврія» (Херсон); «Промінь» (Дніпропетровськ). Співпрацюючи з місцевими науковими центрами, вони починають друкувати велику кількість різножанрової краєзнавчої літератури, в тому числі популярні нариси про окремі населені пункти. Видавництво «Каменяр» започаткувало серію «Вивчай рідний край» про західноукраїнські міста – районні центри Львівської, Рівненської, Волинської, Тернопільської областей, запропонувало читачам путівники по обласних та районних музеях, екскурсійно-туристських маршрутах, збірки нарисів про природу Волині, Поділля, Галичини. Схожу літературу друкувало й видавництво «Прапор», випускаючи серію «Старовинні міста Харківщини». Така ж література виходила в Одесі, Херсоні, Дніпропетровську. Академічне видавництво «Наукова думка» видрукувало близько 10 збірників документів: «Харкову – 300», «Херсону – 200», «Полтаві – 800», «Дніпропетровську – 200», підготовлених архівістами і присвячених ювілеям цих міст. Київське видавництво «Будівельник» видрукувало серію історико-архітектурних нарисів «Міста УРСР».

З’явились «біографії» заводів: харківських – ХТЗ, «Серп і Молот», київських – «Ленінська кузня», «Арсенал», запорізьких, одеських та багатьох інших великих підприємств. Багато видавалося нарисів і про «орденоносні» колгоспи. Всі вони мали назви на кшталт «Під радянською зорею», «Ленінським шляхом», «Шлях до колгоспного достатку», «З відстаючих у передові».

Авторами цих видань були історики місцевих вузів, журналісти, музейні працівники. Видання мали популяризаторський характер і адресувалися масовому читачеві. Як правило, більше двох третин обсягу книжок відводилось радянському періоду. Та були і винятки. У Дніпропетровську вийшла невеличка книжка Миколи Киценка «Хортиця в героїці і легендах» (1967), яку згодом офіційні історики піддали критиці за «ідеалізацію козаччини», а хранителі бібліотечних багатств вилучили її з фондів. А втім, книжка встигла одержати й об’єктивну оцінку. Історик Олена Компан писала: «...автор прекрасно знає описувану ним місцевість, пам’ятає про кожну її особливість, кожний куточок. Впевнено веде він читача по всіх більш і менш визначних місцях Хортиці, по ярах і ярочках, балочках, дубових гайках, понад дніпровськими урвищами, всюди, де сталися якісь події, побували видатні люди нашої країни. З цього боку рецензована праця може бути добрим прикладом для багатьох краєзнавців». Але такі праці на той час були рідкісними.

У цей період дещо пожвавлюється дослідження місцевої історії у багатьох педагогічних інститутах, університетах, історики яких звернулись до традицій 1920-х рр. і почали розробляти локально-історичні проблеми. З’явилися фундаментальні праці про історію великих регіонів – Правобережної, Лівобережної, Південної, Західної України, в тому числі Київщини, Поділля, Волині, Прикарпаття, Харківщини. їх авторами були історики вузів, Інституту суспільних наук у Львові, Інституту історії АН УРСР. Багато праць (понад 100) з історії Півдня України, міста Одеси підготували викладачі Одеського університету. В цій літературі використано архівні та інші документи, однак їх добір та інтерпретація здійснювалися заздалегідь прийнятими схемами з метою втиснути усю складну, суперечливу, трагічну історію у фальшиво-оптимістичні концепції, які називалися марксистсько-ленінськими. Через те вона позначена однобічністю трактування історичних подій, повною підпорядкованістю ідеологічним догмам. Пріоритетною тематикою було ілюстрування боротьби за радянську владу, соціально-економічних перетворень, перемоги у війні 1941–1945 рр., досягнень «розвинутого соціалізму». Це було загальною тенденцією, диктованою ідеологічною потребою тоталітарного режиму витравити з пам’яті, свідомості українського народу будь-яку згадку про державність – чи то у часи Київської Русі, чи в період Гетьманщини, а чи Української Народної Республіки. Водночас автори багатьох історико-краєзнавчих видань «із замилуванням наводять імена російських губернаторів і вельмож, польських воєвод і магнатів, педантично означають роки існування воєводств, намісництв, губерній», зовсім не згадуючи про український державно-суспільний лад часів Гетьманщини – полково-сотенну, паланкову організацію політично-адміністративної, військової та судової влади. А що вже говорити про періоди збройної боротьби за незалежність України 1917-1921, 1942-1951 років! Події, визначні діячі цього часу ніби й не існували, а ті, яких не можна було замовчати, піддавалися фальшуванню.

Така селекція, диктована, так званим, «партійно-класовим підходом», була характерна і для літературного краєзнавства. Завдяки зусиллям письменників, учителів літератури, літературознавців воно значно розширило свої обрії, збагатило ресурси, ввійшло у навчально-виховний процес у загальноосвітній та вищій школі. З другої половини 1950-х рр. стало можливим вести мову про тих письменників та діячів мистецтва, які були репресовані і розстріляні в сталінський час. Культурній громадськості стали відомими імена невтомних літературних слідопитів таких, ж: Петро Ротач (Полтава), Григорій Зленко, Іван Рябенко (Одеса), Володомир Поляк (Івано-Франківськ), Геннадій Петров (Суми), Яким Кривко (Глухів), Анатолій Сваричевський (Хмельницький), П.Дегтярьов (Сімферополь), Станіслав Реп’ях (Чернігів). Створювались і публікувались «літературні карти» областей, збагачені у зв’язку з реабілітацією частини письменників, довідники. Можна наводити цифри зростання кількості літературних музеїв та гуртків у школах, видань літературно-краєзнавчої продукції того часу, що підтверджують певні здобутки. Однак, за свідченнями вчителів, літературознавців, учні, студенти, молодші та старші покоління читачів та й самі вчителі дуже мало знали або зовсім не знали більшості письменників, чиє життя і творчість були пов’язані з тим чи іншим краєм: «У нас, на Черкащині, в багатющому літературними іменами, подіями й місцями краї, де народилося близько півтораста письменників, більшість учителів-словесників цього не знає, а, отже, не послуговується широкими можливостями літературного краєзнавства в навчально-виховній роботі. Серед наших земляків часто фігурують хіба Шевченко та Нечуй-Левицький».

Основною причиною такого становища були ті ж самі перепони, які стримували розвиток усього історичного краєзнавства. Багатьох письменників, літературознавців, митців, які не були реабілітованими, не можна було в друку навіть згадувати, не кажучи вже про еміграційних авторів. Нині наводяться численні факти репресивних заходів влади щодо надто «допитливих» дослідників літературного життя. Пильні охоронці, що стояли на чатах між «дозволеним» і «недозволеним», звинуватили Петра Рогача в тому, що в своїй «Літературній Полтавщині» – біобібліографічному словнику, друкованому у 1965–1971 рр. у журналі «Архіви України», він подавав довідки про письменників, які «збочували на урвисту стежку буржуазного націоналізму». Було знищено також весь наклад довідника «Літературне Прикарпаття». Один із авторів довідника згадує: «Нам вдалося вихопити з-під ножа один примірник довідника, але це побачили охоронці режиму і зачинили мене в кабінеті директора друкарні. Випустили з-під «домашнього арешту» тільки ввечері, шли я, врешті, повернув книжку».

Умови праці літературних слідопитів, зміст краєзнавчих видань цього часу влучно охарактеризував П.Ротач: «Краєзнавців звинувачували в ідейній недолугості, зловорожості намірів, тож зі страху та обережності доводилось відмовлятись від вивчення «непевних» тем і персоналій. У краєзнавчих виданнях, хоч і було їх негусто, сірим строєм ішли імена «достойних», «відданих справі», «вірних ідеям». Простим смертним трудівникам літератури не було місця...».

3.4. Найбільшим здобутком усього краєзнавства 1960–1980-х рр. називають 26-томне видання «Історія міст і сіл Української РСР» (1967–1974). Передусім, слід сказати, що ідея такого великомасштабного, монументального видання виникла в середовищі київських істориків з академічних інститутів. Зрозуміло, таке видання не могло бути створене без відповідних партійних установ. Першу таку постанову ЦК Компартії прийняв 1962 р.

Робота над текстами нарисів і довідок для видання виконувалась на громадських засадах, однак багатьох людей (до видання було причетно близько 100 тисяч працівників) партійно-державні органи залучали до неї в порядку «мобілізації». Було створено і затверджено Головну редколегію, до якої увійшли і провідні вчені республіки і, звичайно ж, наглядачі з ЦК Компартії. Відповідно утворювались обласні редколегії та їхні робочі групи, міські, районні комісії. У роботі брали участь міністерства, відомства, творчі спілки, архівні установи, бібліотеки. В Інституті історії Академії наук було створено спеціальний відділ історії міст і сіл. У монографії «Історичне краєзнавство в Українській РСР» (1988) зафіксовано: «Керівництво підготовкою окремих томів покладалося на обласні комітети партії, яким доручалось затвердити редколегію томів, направляти та координувати роботу. В містах та районах за підбір авторів нарисів та довідок, їх підготовку відповідальність покладалась на районні, міські комітети партії і первинні парторганізації».

Це «керівництво» знайшло своє відображення в методичних вказівках для авторських колективів, у яких була «визначена ідейна та наукова спрямованість видання» (у відповідності з догматами офіційної історичної науки), «структура, обсяг нарисів і томів». Відділ історії міст і сіл підготував 1965 р. розгорнутий варіант «Методичних вказівок авторським колективам, комісіям, редакційним колегіям, рецензентам і редакторам томів «Історії міст і сіл України», які були надіслані на місця. З авторами постійно працювали співробітники науково-дослідних установ, зокрема академічного Інституту історії, який здійснював науково-методичне керівництво, його відділу історії міст і сіл; інститутів археології, літератури, архівних установ, наукових бібліотек.

У лютому 1967 р. вийшов з друку перший том – «Харківська область». Останній том «Кримська область» – 1974 р.

Структура кожного тому така: 1) передмова редакційної колегії; 2) нарис про область; 3) нарис про обласний центр; 4) нариси і довідки про райони в алфавітному порядку (коротка загальна довідка про район, нариси про райцентр, найвизначніші населені пункти, довідки про центри сільських рад); 5) іменний покажчик; 6) географічний покажчик. Нариси ілюструються численними фотографіями, картосхемами.

Автори за допомогою архівних та бібліотечних працівників провели широкомасштабні пошуки історичних джерел і літератури в усіх бібліотеках колишньою СРСР. Перегорнуто і досліджено тисячі і тисячі архівних справ, прочитано й проаналізовано наукову літературу під регіональним кутом зору. Така величезна джерельна база давала можливість ввести у нариси і довідки багато нових фактів, наповнити зміст томів інформацією, якою вибірково користуються і нині вчителі, викладачі і студенти вищої школи, працівники культурно-просвітніх закладів, державні службовці. Недаремно науково-творча робота колективу з підготовки видання на чолі з академіком Петром Троньком була удостоєна Державної премії СРСР у галузі науки і техніки 1976 р.

Однак сувора регламентація тематики і змісту призвела до схематичного зображення та збіднення історичного процесу. Скажімо, довідки про села – центри сільських рад обмежувались однотипним поданням матеріалу (перша писемна згадка, коротка характеристика колгоспу, повідомлення про наявність клубів чи будинків культури, фельдшерсько-акушерських пунктів, відділень зв’язку, кількість загиблих у роки війни і нагороджених орденами і медалями, дані про первинні партійні та комсомольські організації, кількість їх членів). Багато інших фактів, досліджених краєзнавцями, не ввійшли до тексту. Чимало літописних сіл, які мають надзвичайно цікаву історію, тільки згадуються, оскільки не є центрами сільських рад. Залишення поза рамками томів потужного пласту історії, пов’язаного з українським національно-визвольним рухом та його пам'ятками, особливостей традиційно-побутової культури, її національної своєрідності, що відбилася в історії наших міст і сіл, неможливість опублікувати інформацію, зачерпнуту з великих масивів архівних документів, недоступність архівних документів, захованих у секретних фондах, а також літератури, виданої в діаспорі, призвели до того, що «портрети», «біографії» міст і сіл вийшли неповноцінними, однобарвними.

Однак, значення цього видання полягає в тому, що воно є типологічно новим у краєзнавчій літературі. Разом з тим дванадцятирічна праця над підготовкою томів у всіх областях, до якої було залучено велику кількість людей як за адміністративно-командним методом, так і за краєзнавчим покликанням, дала поштовх подальшому розгортанню краєзнавчого руху. Частина авторів та організаторів роботи над виданням з числа чиновників, партійців та людей, прилучених до неї «за вказівкою», після завершення праці відійшла від краєзнавства. Проте творчий актив, пройшовши добру школу співпраці з представниками академічних установ, збагатився методикою науково-краєзнавчого пошуку, вмінням працювати з першоджерелами і став пізніше ініціатором нових регіонально-дослідницьких справ.

Важливим чинником у розвитку краєзнавства 1960–1980-х рр. стало Українське товариство охорони пам’яток історії та культури, початок діяльності якого датується 1966 р. і збігається з початком роботи над «Історією міст і сіл». Організації, осередки, Товариства були створені в усіх областях, районах, і з часом воно вже налічувало до 18 мільйонів членів; щоправда, ця цифра, у зв’язку з колективним членством, була чисто формальною. Товариство поставило перед собою завдання виявляти, охороняти, досліджувати і пропагувати пам’ятки історії та культури, і ці завдання воно виконувало в міру наявності в обласних і районних центрах осередків справжніх ентузіастів, активних у творчо-пошуковому відношенні. Оскільки всеукраїнського об’єднання краєзнавців не існувало, то це товариство включало в програму своєї діяльності і суто краєзнавчі аспекти. Зрозуміло, що з кожною речовою пам’яткою, пам’ятником тій чи іншій історичній особі чи події пов’язані цілі масиви історичної інформації. Тому, досліджуючи їх, пам’яткоохоронці виявляли і популяризували цю інформацію у рамках, дозволених панівною ідеологією.

Більшість обласних організацій товариства зосередила свою діяльність на спорудженні, охороні та популяризації монументальних пам’ятників періоду боротьби за радянську владу (1917–1920) і Великої Вітчизняної війни 1941–1945 рр. Було багато зроблено для увічнення пам’яті воїнів, які загинули в боротьбі з німецькими загарбниками. Проте, ідеологічна настанова вшановувати лише «героїчне», «переможне», формалізм не сприяли можливості створити справжній меморіально-монументальний літопис війни.

Після війни, події та учасники якої природно стали на цей час найважливішою тематикою як історичної науки, так і краєзнавства, в суспільній свідомості, насамперед, у середовищі істориків та письменників, наростало розуміння, що остання війна – тільки період в історії народу, хай і дуже трагічний, пам'ятний і важкий. Відчувалося: жити духовно лише цим періодом для нормально влаштованого суспільства, функціонування нації, яка має тисячолітні традиції, надто мало. І знову, як під час війни, у народній пам’яті, свідомості їхніх літописців бачимо повернення погляду від «близької» історії до історії далекочасної – національно-визвольних змагань українського народу у XVII столітті, героїчної боротьби українського козацтва.

Ця часткова переорієнтація науково-дослідницьких пошуків, започаткована в дослідженнях кінця 50-х і 60-х років, – безперечна заслуга невеликого колективу істориків, які згуртувалися в Товаристві.

Гідним внеском у пошукову справу є книга відомого науковця, історика й журналіста Олени Апанович «Розповіді про запорозьких козаків» (1991), у якій зібрано надзвичайно цікаві, як правило, маловідомі матеріали з історії запорозького лицарства, висвітлено тривалий час замовчувані трагічні та героїчні сторінки козацької січової епопеї, сказано гірку правду про політику Російської імперії супроти українського народу та української державності.

У серпні 1965 р. заступник голови уряду УРСР П. Тронько, секретар тодішнього партійного ЦК А. Скаба і відомий краєзнавець, заступник голови Запорізького облвиконкому М. Киценко підготували для керівництва республіки доповідну записку, в якій відзначалося, що «широко відомі події героїчного минулого, пов’язані з існуванням українського козацтва, незважаючи на його видатну роль у долі українського народу, досліджені й увічнені незадовільно». Фіксувалося, що пам’ятки і пам’ятні місця майже повністю зруйновані або залиті штучними водоймищами. Пропонувалося утворити в м. Запоріжжі на острові Хортиця Державний історико-культурний заповідник. Невдовзі партійно-державні органи прийняли постанову «Про увічнення пам’ятних місць, зв’язаних з історією Запорозького козацтва» (1965), яка відкрила для краєзнавства нові можливості.

До справи взялася група провідних учених (археологів, істориків, архітекторів, мистецтвознавців), яка, узагальнивши пропозиції краєзнавців з різних куточків України, склала відповідний план, який передбачав створення на Хортиці Музею запорозького козацтва, садово-декоративного парку, козацького етнографічного містечка, а в пам’ятних місцях України – спорудження 45 гранітних обелісків, 25 скульптурних зображень державних і військових діячів України того часу, 50 стел, 21 пам’ятного каменя, 14 мармурових меморіальних дощок. На легендарній Хортиці розпочалося спорудження унікального комплексу. Активну роль у цьому відігравала Запорізька обласна організація товариства, яку очолював заступник голови облвиконкому М. Киценко.

Здійснення цієї великої програми невдовзі було припинене внаслідок грубого втручання ідеологів із ЦК Компартії України на чолі з В. Маланчуком. У їхній доповідній записці «Про серйозні недоліки, допущені при будівництві історико-культурного заповідника на о. Хортиця та впорядкування зазначеного комплексу» (1973) зазначалося: «Надмірне розгортання робіт по спорудженню меморіального комплексу запорозького козацтва, підкреслена увага до нього з боку преси та окремих керівних працівників привели до невиправданого перебільшення його місця в культурному житті республіки останніх років, надали йому небажаного звучання і значення». Для компрометації програми використано аргументи, вироблені ще наприкінці 20-х років: «... ідейно-тематична спрямованість роботи над меморіальним комплексом не відзначалася належною класовою чіткістю і послідовністю, вся увага концентрувалася на національному моменті». Цим, власне, проводилась у життя посилена на той час політика суцільної «інтернаціоналізації», яка згубно позначилася і на змісті краєзнавчих досліджень, і на музейництві. Рішення про увічнення пам’ятних місць відмінили. Замість Музею історії запорозького козацтва партійні урядовці вирішили створити музей історії м. Запоріжжя і, звісно, його експозиції мали відображати вже зовсім інші теми – «боротьбу за радянську владу», «соціалістичні перетворення». Так закінчився тільки започаткований процес повернення краєзнавчих пошуків до національних джерел. Минуло понад чверть століття. Майбутнє для 1960-х рр. тепер для нас є сучасним.

На Хортиці існує інституція, яка зветься «Державний історико-культурний заповідник на острові Хортиця». Однак цей державний заповідник досі у жалюгідному стані. Острів Хортиця як видатна пам’ятка природи Подніпров’я потребує статусу природного заповідника. Острів має два природні заказники: геологічний і біологічний. І позаяк нині жодна життєва проблема матеріальна або ж духовна, проблема сучасності чи майбутнього не може розглядатись поза екологією, питання про природну заповідність Хортиці має вирішуватись з урахуванням того, що вона є історико-культурним заповідником надзвичайної ваги і світового рангу.

Слід звернутись до ЮНЕСКО з проханням віднести острів Хортицю до пам’яток світового значення, а також залучити українську громадськість за кордоном до участі у розв’язанні проблем цієї прадавньої козацької землі.

Необхідно відзначити і ще одну ініціативу товариства, яка увінчалася успіхом. Наприкінці 1960-х рр. працівники Музею етнографії та художнього промислу, інших етнографічних установ, які входили до науково-творчого ядра Товариства, почали активно впроваджувати у життя ідею створення архітектурно-ландшафтних музеїв (скансенів, музеїв просто неба) як найдоцільнішу форму збереження і популяризації пам’яток народної архітектури. Кілька таких музеїв у зародковому стані існували в Європі вже наприкінці XVIII ст. (Королівський парк у столиці Данії Копенгагені), у середині XIX ст. (біля Осло – столиці Норвегії). Та першим таким музеєм, уже цілком сформованим, вважається Стокгольмський скансен (парк-музей) у Швеції, де на 30-гектарній площі 1891 року було відтворено 150 давніх архітектурних споруд. В Україні скансени виникли у 1960–1970 рр. у Переяславі-Хмельницькому, Ужгороді, Львові, Києві, Чернівцях, навіть в окремих селах.

Нині у світі є понад дві тисячі скансенів. Один із найбільших серед них – Музей народної архітектури та побуту у Пирогові під Києвом, який був створений Товариством охорони пам’яток і прийняв перших відвідувачів 1966 р. Ось один з його описів: «Експозиція його займає центральну частину величного амфітеатру, утворену навколишніми висотами. Природним монументом височіє гора з експозицією вітряків як символ мирної хліборобської України, символ музею. Навколо узвишшя, на терасах, у квітучих садах лежать села-хутори, оперезані долиною, що проходить через селище Пирогів до Дніпра. Тут ціла система мальовничих ставків з греблями, вербами, заростями очерету й осоки. Цей казковий і воднораз традиційний сільський краєвид обумовив вибір території музею...».

У ньому представлено історико-етнографічні регіони України: Середнє Придніпров’я, Слобожанщина, Південь України, Полісся, Поділля, Карпати. На площі 150 гектарів відтворено і зосереджено близько 320 пам’яток національного народного будівництва (храми та інші культові споруди, житлові об’єкти (хати ХVІІ – ХІХ ст.) об’єкти господарсько-виробничого призначення (вітряки, стодоли тощо). У фондах зберігається до 60 тисяч різноманітних експонатів, що були зібрані у численних наукових експедиціях (тканини, зразки народного одягу, рушників; знаряддя праці, вироби гончарів, ковалів, теслярів, столярів і бондарів; старовинні музичні інструменти, твори народного малярства). Було створене і декоративне «Соціалістичне село» – данина панівній ідеології, що уможливлювала існування цього унікального музею, який теж піддавався критиці як «оспівування патріархальщини».

Спорудження київського скансена стало свідченням високого рівня розвитку етнографічно-фольклористичного краєзнавства. Творці музею використали знання, здобуті у ХІХ – ХХ століттях їхніми попередниками. Нині він – своєрідне велике вмістилище знань про народну культуру різних регіонів України, потужна наукова лабораторія для виявлення, дослідження, реставрації пам’яток народної архітектури, збереження і популяризації давніх промислів, народних свят та обрядів.

З 1972 р. діє Музей народної архітектури та побуту у Львові. Він розташований у мальовничому «Шевченківському гаї» в північно-східній частині міста, неподалік Княжої гори, де у ХІІІ ст. був закладений замок князя Данила Галицького. Тут відвідувачі мають змогу ознайомитися з витворами народних майстрів-будівничих з Бойківщини, Гуцульщини, Лемківщини, Буковини, Волині, Полісся та Поділля. З 1998 р. музей видає свої «Наукові записки», в яких подаються набутки досліджень народної архітектури та побуту західних регіонів України, матеріали з історії скансенознавства.

Плідним напрямком товариства стало створення в Україні музеїв на громадських засадах. Їхня чисельність швидко зростала: від 196 у 1974 р. до 6 852 – в першій половині 1980-х рр. Створювалася велика кількість музейних кімнат. Ставилося завдання: на території кожної сільської Ради має бути свій музей. Часто створювались вони примусово, задля справної цифри, навіть там, де не було місцевих сил, краєзнавців та ентузіастів. Для голів сільських Рад, учителів, збирання експонатів стало додатковою та ще й підневільною працею в порядку виконання «доручень». Тому експозиції створених таким чином музеїв були надто бідні, перевантажені різноманітними фотокопіями. Тільки у тих селах, на тих великих підприємствах, де за справу взялися люди, закохані у краєзнавство, музеї мали багаті і цікаві експозиції, стали активною складовою частиною культурного життя, функціонують і досі.

Однак Українське товариство охорони пам’яток історії та культури, зважаючи на несприятливі суспільно-політичні умови, не могло повністю виконувати свої функції. Десь із 1982 р. мова йшла про «Звід пам’яток історії та культури України». Здавалося б, його створення мало бути чи не основним завданням товариства. Оскільки ж Товариство було громадською організацією, то до цієї справи залучили і державні наукові заклади, міністерство культури, державний комітет будівництва; в областях були організовані редколегії. Однак заплановане 27-томне видання так і не було здійснене. Про байдужість держави до культурної спадщини, небажання зареєструвати все історичне довкілля свідчить такий красномовний факт: на кінець 1980-х рр. на території України офіційно нараховувалось лише до 7 тисяч пам’яток архітектури, тоді як у Польщі – 400 тисяч! Незважаючи на свій 18-мільйонний членський склад, товариство у цій справі було безсиле, не могло припинити процес руйнації пам’яток і 1990 року самокритично визнавало: «На чолі обласних та міських організацій товариства... стоять відповідальні люди, як то кажуть, «при владі». Товариство має достатні кошти, свою інспекцію, але це анітрохи не заважає пам’яткам фатально розвалюватися, зникати в казковий спосіб, до того ж – часто вночі. Люди руйнують свої неповторні пам’ятки іменем держави і чинять це по-злодійському».

На переломі 1980–1990-х рр. Товариство охорони пам’яток історії та культури намагалося активізувати й удосконалити свою роботу. 1988 р. складено комплексні цільові програми «Старовинні міста України», «Народне зодчество України», «Шевченківські місця в Україні», «Молодь і спадщина», «Часи козацькі». Встановлено премію імені Павла Чубинського в галузі пам’яткоохоронної та етнографічної діяльності. Під егідою Товариства на початку 1990-х рр., в умовах становлення незалежної держави, було організовано ряд результативних наукових експедицій, які зафіксували плачевний стан наявних пам’яток історії та культури.

У так званий період «горбачовської перебудови» у регіонах, в обласних і районних центрах, у навчально-культурних закладах почали масово виникати краєзнавчі товариства, організації, осередки і гуртки, які очолили добре знані на місцях і досвідчені краєзнавці. Так, зокрема, 31 березня 1989 р. було створене Рівненське обласне краєзнавче товариство (голова І. Пащук), 17 листопада 1989 р. Волинське обласне товариство краєзнавців (голова Г. Бондаренко), 5 січня 1990 року – Житомирське науково-краєзнавче товариство дослідників Волині (голова М. Костриця). На місцях почала видаватися різноманітна краєзнавча література.

Завершальним етапом організаційного оформлення краєзнавчого руху в Україні став перший установчий з’їзд Всеукраїнської спілки краєзнавців 27 березня 1990 р., де було затверджено статут, обрано керівні органи: правління, президію і ревізійну комісію. Очолив спілку академік НАН України, Герой України П. Тронько. Головними у діяльності спілки визначалися розвиток краєзнавчого руху в органічному поєднанні всіх державних, громадських і шкільних форм, залучення до пізнання історії рідного краю широких верств населення, використання досвіду набутого в цій галузі в Україні та за кордоном.