Етнографія і її завдання. Етнографічні установи на сучасному етапі розвитку та їхні видання в Україні.

Етнографія – історична наука, яка вивчає народи, їх побут і культуру. Цей термін давньогрецького походження означає «етнос» – народ і «графо» – пишу. Таке розуміння і трактування цієї народознавчої науки свідчить про її широкі географічні і часові межі, які охоплюють усі континенти, країни і народи, а також всі етапи історії людства від стародавніх і примітивних форм при первісному ладі до явищ сучасного життя.

Головним поняттям етнографії є етнос – це історична спільність людей, для яких властиві спільність і стабільність мови, культури та психіки, а також усвідомлення своєї єдності. Виникнення етносу (етногенез) зумовлене такими факторами: спільність території, природні, соціально-економічні умови. Для первісного суспільства характерне існування етнічної спільності, як плем’я, для рабовласницької і феодальної формації – народність, для капіталістичного і соціалістичного суспільств – нація.

Таким чином, для етносу характерна спадковість, наступність, коли мова і культура передається і збагачується від покоління до покоління.

Значну увагу приділяють етнографи вивченню позитивних народних традицій у галузі матеріальної та духовної культури, дослідженню історії поселень, житла, одягу, декоративно-прикладного мистецтва та інших компонентів національної традиційно-побутової культури.

В етнографічних дослідженнях простежується зв’язок з іншими гуманітарними і природничими науками, зокрема із загальною історією, з археологією і антропологією. З історією культури, мистецтвознавством, фольклористикою етнографія стикається при вивченні народної художньої творчості, з географією вона контактує при вивченні взаємодії етносу і природного середовища, з демографією – при вивченні міграційних процесів.

Етнографічні дослідження в радянський час очолював Інститут етнографії ім. Міклухо-Маклая АН СРСР. В незалежній Україні провідною науковою інституцією є Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М.Рильського НАН України у Києві та Інститут народознавства НАН України у Львові. Певну дослідницьку роботу проводять кафедри етнографії, етнології у відповідних університетах України.

Важливу роль відіграються етнографічні музеї. В радянський час найпотужнішою етнографічною музейною установою був Державний музей етнографії народів СРСР у Ленінграді (тепер Санкт-Петербург), де зберігається солідна колекція етнографічних пам’яток з Гуцульщини. Багаті колекції предметів народного побуту українців з усіх етнографічних районів, зразки декоративно-прикладного мистецтва зберігаються і експонуються в музеях нашої держави. Серед них Київський музей українського народного декоративного мистецтва, Український музей етнографії та художнього промислу у Львові, Коломийський музей народного мистецтва Гуцульщини та Покуття ім. Й.Кобринського, музей народної архітектури та побуту в Києві, Переяславі-Хмельницькому, Львові, Ужгороді, Чернівцях, Галичі. Етнографічні відділи мають обласні, районні та деякі сільські краєзнавчі музеї.

Проблеми етнографії та суміжних дисциплін висвітлюються в пресі і на сторінках журналів «Советская этнография», «Декоративное искусство», а на Україні – «Народна творчість та етнографія» та «Пам’ятки України».

40.Історико-етнографічне районування України і Прикарпаття та його значення в розвитку історичного краєзнавства.

Це питання досі слабо вивчене у нашій науці, належно воно може бути з'ясоване лише на основі докладного картографування реалій традиційної народної матеріальної і духовної культури на території всієї України й опрацювання відповідних атласів хоча б основних компонентів цієї культури. І все-таки вже у давніх описах України зверталася увага на певні локальні відмінності побуту і традиційної культури її різних регіонів.

Так, А. Шафонський у праці "Черниговского намесничества топографическое описание" з 1786 p. поділяв Лівобережну Україну на південну і північну частини. До першої відносив усю Київську і частину Чернігівської губернії, розташовану між Десною і Пслом, до другої — всю Новгород-Сіверську губернію, звану в давнину, за його словами, просто Північчю. Шафонський зазначав, що остання поділяється на степову і лісову частини: лісова називається Поліссям, а її жителі — литвинами; жителі степу називаються польовиками. Він докладно окреслив територію східної частини українського Полісся, назвавши повіти, які до неї належали. Локальні групи українців автор вирізняв на основі відмінностей традиційного одягу, господарського побуту, характерних рис зовнішнього вигляду населення і мовно-діалектних особливостей.

У "Записках о Малороссии, ее жителях й произведениях" (1798) Я. Маркович також виділяв різні локальні групи Лівобережної України. Степове населення південної частини України він називав степовиками або польовиками; характеризуючи їх, зупинявся на особливостях землеробства, тваринництва, бджільництва, садівництва та інших господарських занять, а також будівництва, одягу, звичаїв. "Українці рослі і статні, — писав Маркович про степовиків, — в рисах їх обличчя видна якась статечність, але в діях видаються розніженими..., не знають багатьох турбот і спокійні...". Цікаві спостереження містять його характеристики жителів "середньої смуги" — між Поліссям та Степом, і українських поліщуків, яких також називав литвинами.

На певних особливостях і відмінностях традиційно-побутової культури населення різних місцевостей України, його локальних групах наголошували й інші автори. Вже з початку XIX ст. в літературі згадувалися карпатські етнографічні групи українців — гуцули, бойки і лемки. У 20—30-х роках XIX ст. з'явилася низка присвячених їм статей і досліджень, зокрема П. Шафарика, І. Вагилевича і Я. Головацького, які заклали наукову основу розробки цієї теми.

У літературі з української етнографії є чимало праць, присвячених описам, характеристикам народного побуту і культури Поділля, Покуття, Середнього Подніпров'я, Слобожанщини, Полісся, Волині, Буковини, Карпат і Закарпаття, Холмщини і Підляшшя, Півдня України й інших місцевостей і регіонів. Цікаві спостереження та відомості стосовно етнографічного районування України містяться в різних фольклористичних, краєзнавчих, діалектологічних публікаціях.

У лютому 1956 р. в Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР (Київ) була проведена спеціальна нарада, присвячена проблемі етнографічного районування України. Разом з етнографами в ній взяли участь діалектологи, фольклористи, економісти, мистецтвознавці, історики. Беручи до уваги матеріали доповідей, виступів і широкого обговорення, учасники наради запропонували етнографічне районування України кінця ХІХ — початку XX ст. з виділенням таких основних зон: Полісся, Карпати, Правобережна і Лівобережна Україна (Подніпров'я), Галичина і Степова Україна. В цьому районуванні очевидні неточності. Скажімо, Галичина — історично-адміністративне поняття, за цим поділом залишаються Північна Буковина і Закарпаття.

Вже у книзі "Народи європейської частини СРСР" (М., 1964. — Т. 1) до схеми етнографічного районування України внесено істотні корективи. Як і в українській діалектології, виділяються три великі регіони: Центрально-східний (точніше: південно-східний), Північний (поліський), Західний (південно-західний), які мають свої райони і підрайони. Приблизно в цьому ж плані подано етнографічне районування в книзі "Культура і побут населення України" (К., 1991) та в інших виданнях. Це районування також не зовсім переконливе, але з певними уточненнями і поправками може бути запропоноване як робоча схема.

. З етнографічного погляду він найскладніший і дуже різноманітний. У межах сучасної державної території України — це Львівська, Тернопільська, Хмельницька, Івано-Франківська, Чернівецька, Закарпатська, південні райони Волинської і Рівненської областей, а також частина Вінницької.

Цей край заселений здавна і має відносно стабільний склад аборигенного населення. Дуже складною була його історична доля. Він входив до складу Давньоруської держави, Галицького, Володимир-Волинського і Галицько-Волинського князівств. Уже наприкінці XI ст. українське Закарпаття захопила Угорщина. Північна Буковина в середині XIV ст. потрапила під владу князівства Молдови, яке на початку XVI ст. поневолила Туреччина. Галичину в 1348—1349 pp. захопили польські феодали, ними ж з 1388 р. була поневолена західна частина Волині, а східна опинилася під владою Литви. Після Люблінської унії 1569 р. під владу Польської Корони підпала вся Волинь, Поділля, Подніпров'я. На початку XVIII ст. українське Закарпаття разом з Угорщиною поневолила Австрія, а наприкінці цього ж століття всю південну частину західноукраїнських земель захопила Австрійська монархія, яка зберегла тут панівне становище польських, угорських та румунських феодалів.

Ці й інші історичні умови багатовікового суспільно-політичного та економічного буття, особливості природного середовища, різного характеру й інтенсивності міжетнічних зв'язків не могли не позначитися на складанні локальних рис традиційно-побутової культури населення. Немале значення мала й генетична пов'язаність цих традицій з побутом і культурою племен, котрі в минулому заселяли цей край.

У межах різних природно-географічних зон західноукраїнського регіону (волинсько-подільської, підкарпатської, карпатської і закарпатської) виділяється кілька історико-етнографічних районів і підрайонів, що мають виразні локальні особливості культурно-побутових традицій: Волинь, Поділля, Прикарпаття, Гуцульщина, Бойківщина, Лемківщина, Закарпаття. Ці етнографічні райони переважно збігаються з ареалами групування локальних діалектно-говіркових рис української народної мови.