Главная Случайная страница


Категории:

ДомЗдоровьеЗоологияИнформатикаИскусствоИскусствоКомпьютерыКулинарияМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОбразованиеПедагогикаПитомцыПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРазноеРелигияСоциологияСпортСтатистикаТранспортФизикаФилософияФинансыХимияХоббиЭкологияЭкономикаЭлектроника






Тема: Державна влада та державне управління

Лекція 2

Тема: Державна влада та державне управління

1. Держава як суб’єкт управління суспільними процесами.

2. Державна влада.

3. Державне управління:

3.1.Поняття і сутність державного управління

3.2.Принципи державного управління та їх характеристика

3.3.Функції державного управління

3.4. Методи державного управління

3.5 Рівні державного управління

3.6. Організаційна структура державного управління.

4. Моделі державного управління .

 

 

1. Держава як суб’єкт управління суспільними процесами.

 

Держава і державна влада є ключовими поняттями для державного управління оскільки державне управління є способом функціонування і реалізації державної влади з метою становлення і розвитку держави.

Держава є основним інструментом політичної системи суспільства, що

здійснює управління останнім, охорону його економічної та соціальної структури, організацію і упорядкування соціально неоднорідного суспільства,

забезпечення його цілісності та безпеки.

Вважається, що термін «держава» вперше вжив італійський філософ Н.Макіавеллі у своїй праці (трактаті) "Іль прінчіпе" ("Монарх") 1532 року : «regione di stato» - «державну рацію», але щодо змістовної характеристики поняття «держава» до цього часу існує термінологічна невизначеність.

 

Зупинимося на традиційному і найбільш поширеному визначенні поняття «держава», сутність якого виражається через певні ознаки.

 

Зазвичай виділяють наступні ознаки держави:

 

територія - це обмежений простір, в межах якого поширюється суверенітет держави і де органи державної влади здійснюють свої повноваження. Це фізична основа влади та юридичної компетенції державних органів: суша, надра, водний і повітряний простір, континентальний шельф та ін;

 

населення - людське співтовариство, яке проживає на території держави. Слід розрізняти поняття «населення» і «народ». Народ - це соціальна спільність, члени якої володіють відчуттям спільної історичної та культурної ідентичності завдяки спільним рисам культури та історичної свідомості. Населення може складатися з одного народу або з багатьох «великих» (численних) і «малих» (нечисленних) народів;

 

публічна влада - здатність, можливість і право визначати громадську поведінку і діяльність населення, що проживає на території даної держави. Така влада в державі здійснюється за допомогою органів і установ, обєднаних у єдину ієрархічну структуру;

податки - загальнообовязкові платежі, що стягуються у заздалегідь встановлених розмірах та у визначені строки, необхідні для утримання органів управління, підтримки життєдіяльності держави;

 

право - система загальнообовязкових законодавчо закріплених правил поведінки, яка є одним з найважливіших засобів управління. Право починає формуватися з появою держави, бо саме держава, видає закони та інші нормативні акти, які адресовані всьому населенню( здійснює правотворчість);

 

армія - збройні сили виконують функцію захисту держави від зовнішніх погроз, є необхідним атрибутом будь-якої держави;

 

державний суверенітет – верховенство державної влади на всій території країни і незалежність держави на міжнародній арені, тобто здатність держави проводити незалежну зовнішню і внутрішню політику;

 

Іноді виділяють наступні додаткові ознаки: єдина державна мова, громадянство, єдина грошова система.

Атрибути держави: державна символіка ( герб,гімн,прапор), столиця.

 

Державаце політико-територіальний спосіб організації публічної влади, покликаний керувати суспільними процесами, шляхом надання своїм велінням загальнообов’язкового характеру та можливістю реалізації цих велінь через примус.

 

Т.ч. , держава є формою і способом упорядкування та забезпечення нормальних умов для життєдіяльності людей, тобто держава є суб’єктом управління суспільними процесами .

 

Державна влада.

 

Кожна держава, як організація політичної влади в суспільстві, як соціальний і політичний інститути, є досить абстрактним явищем і виявляє себе саме через практичне здійснення своєї влади.

Саме державна влада- є інструментом забезпечення існування держави та досягнення її цілей, її обов’язковим атрибутом.

 

Категорія «влада» має декілька споріднених понять - панування, вплив і авторитет. Саме ці поняття найбільш часто зустрічаються при визначенні влади.

 

Під пануванням розуміють примусове насильство, наказ. Хоча влада не може бути зведена до примусу, вона включає в себе директивний момент - нав'язування своєї волі у формі наказу, що супроводжується загрозою покарання. Тому примус присутній у владі як узагальнюючий символ (можливість застосувати пряме насильство, покарання) і як реальна влада щодо тих, хто порушив закони.

 

Влада може здійснюватися у формі впливу. Але вплив за змістом ширший від влади. Влада як вплив здійснюється або у формі переконання (вплив на раціональний рівень свідомості), або у формі навіювання (вплив на несвідоме), що передбачає використання особливих способів маніпулювання.

Існують різні технології впливу і переконання, апробовані владою протягом багатьох століть: особливі методи ораторського мистецтва, різні гасла, символіка, монументальні споруди. Так, багатство палаців царського трону, що асоціюються з місцем розташуванням вищої влади, особливі символи влади повинні підкреслювати її велич, до найважливіших засобів здійснення політичного впливу відноситься пропаганда. Сам термін з'явився у 1622 p. і означав інформацію церкви про переваги католицизму. Борючись проти Реформації, папа римський Григорій XV пише спеціальну конгрегацію, покликану підтримати віру і зберегти церкву - "конгрегацію пропаганди і віри". Вже сама історія походження цього терміна відобразила важливішу функцію пропаганди: закріплення повної системи уявлень і цінностей в індивідуальній і суспільній свідомості.

Сучасні засоби масової комунікації (газети, радіо, телебачення, Інтернет) відкрили великі можливості для поширення пропагандистського впливу. Сила цього впливу вперше була усвідомлена вождями тоталітарних режимів ("геббелівська пропаганда", "сталінська пропаганда"). Пропаганді, що поширює і закріплює в суспільній свідомості певні ідеологічні символи і стереотипи, була відведена вирішальна роль у консолідації мас на підтримку влади.

 

Авторитет - це керівництво, що добровільно визнає за суб'єктом влади з боку підвладних, тобто право на владу признається добровільно внаслідок моральних якостей або ділової компетенції (авторитет учителя, пророка, духовного лідера нації, керівника країни, політичний і економічний курс якого забезпечить суспільну стабільність вирішення кризових ситуацій і ріст суспільного благоустрою).

 

Оскільки , найважливішим призначенням кожної держави є керівництво суспільними справами, то відповідно,сутність державної влади полягає в тому, що вона справляє ціленаправлений, організуючий, регулюючий вплив на суспільство.

 

Одним із видів діяльностізі здійснення державної влади (поруч із законотворенням і правосуддям), є державне управління.

 

Тоталітарний політичний режим.

Термін «тоталітаризм» походить від середньовічного латинського слова «totalis», що означає «цілий», «повний», «загальний». Тоталітаризм є принципово новим типом диктатури ( диктатура ( від лат. dictatura – «необмежена влада») - режим правління однієї особи або групи осіб на чолі з лідером без якогось контролю з боку керованих ), в якій особливу роль грає держава і ідеологія, а не особа чи група осіб.

Термін «тоталітарний» ввів в політичний лексикон лідер італійських фашистів Б.Муссоліні (1883-1945). Мета фашистського руху, на його думку, полягала в створенні сильної держави, використовуванні виключно силових принципів здійснення влади. Сутність тоталітаризму Б.Муссоліні виразив формулою: «Все в державі, нічого зовні держави, нічого проти держави». З 1925 р. він став використовувати термін «тоталітаризм» для характеристики фашистської держави. А з 1929 р. (газета «Таймс») цей термін став вживатися стосовно режиму, що склався в Радянському Союзі.

Тоталітаризм - це повний контроль і жорстка регламентація з боку держави всіх сфер життєдіяльності суспільства, кожної людини за допомогою прямого озброєного насильства. Держава поглинає все суспільство і конкретну людину.

Тоталітаризм виникає в ХХ столітті як політичний режим і як особлива модель соціально-економічного порядку, характерна для стадії індустріального розвитку, і як ідеологія.

Світовий досвід показує, що тоталітарні режими, як правило, виникають за надзвичайних умов:наростаючої нестабільності в суспільстві; глибокій кризі, що охоплює всі сторони життя; нарешті, при необхідності рішення стратегічної задачі, виключно важливої для країни.

В числі основних ознак, якими характеризується тоталітаризм як політичний режим, виділяють наступні:

- централізоване керівництво і управління у сфері економіки;

- система загального контролю над поведінкою індивідів;

- визнання керівної ролі однієї партії у політичній сфері ( партійна диктатура) ;

- панування офіційної ідеології і примусове нав'язування її членам суспільства;

- зосередження в руках партії і держави засобів масової комунікації (преси, радіо, телебачення, кіно);

- влада на всіх рівнях знаходиться в руках не підзвітної народу номенклатурної адміністрації,в тому числі культ керівної особи на всіх рівнях;

- зрощення партійного і державного апарату, контроль виборних органів;

- свавілля каральних органів ( державний терор і масові репресії).

 

Ці риси властиві всім тоталітарним режимам.

 

Проте виділяють декілька різновидів тоталітаризму:

- комуністичний тоталітаризм («лівий»),

- фашизм,

- націонал-соціалізм («правий»).

Комуністичний тоталітаризм існував в СРСР і інших соціалістичних державах. Нині в тій чи іншій мірі він існує на Кубі, в КНДР, В'єтнамі, Китаї..

Фашизм вперше був встановлений в Італії в 1922 р. Тут тоталітарні риси були виражені не повною мірою. Фашистські режими існували також в Іспанії. Португалії, Чилі.

Третій різновид тоталітаризму - націонал-соціалізм виникає в Німеччині в 1933 р. Йому властиві майже всі загальні риси тоталітаризму. Націонал-соціалізм має спорідненість з фашизмом, поєднує в собі ознаки одного та іншого.

Головні відмінності основних різновидів тоталітаризму чітко виражені в їх політичних цілях: побудова комунізму, відродження римської імперії, утвердження світового панування арійської раси. Вони виявлялись також і в соціальних преференціях: робітничий клас, нащадки римлян, германська нація.

Авторитарний політичний режим.

Авторитаризм зазвичай розглядається як тип режиму, який займає проміжне положення між тоталітаризмом і демократією.

Демократичний політичний режим - тип політичної системи і соціальної організації суспільства, яка ґрунтується на рівноправності її членів, періодичній виборності та звітності органів управління, прийнятті рішення за принципом більшості.

Демократія асоціюється з свободою, рівністю, справедливістю, дотриманням прав людини, участю громадян в управлінні. Тому демократію як політичний режим прийнято протиставляти авторитарним, тоталітарним і іншим диктаторським режимам.

Найважливішими ознаками демократії є:

- юридичне визнання верховної влади народу;

- періодична виборність органів влади;

- загальне виборче право, що гарантує кожному громадянину брати участь у формуванні представницьких інститутів влади;

- рівність прав громадян на участь в управлінні державою, тобто кожний громадянин, має право не тільки обирати, але і бути вибраним на будь-яку виборну посаду;

- ухвалення рішення по більшості поданих голосів і підкорення меншості більшості;

- контроль представницьких органів за діяльністю виконавчої влади.

- підзвітність виборних органів своїм виборцям.

 

Розрізняють дві основніформи демократії ( залежно від того яким чином народ здійснює право на владу) : пряму і опосередковану (або представницьку) демократію.

 

Пряма демократія передбачає безпосередню участь всіх громадян в розробці рішень, відсутність відмінностей між державою і суспільством. Формами безпосередньої (прямої) демократії в державному управлінні, які дають змогу народові прямо виявляти свої інтереси і волю, є: загальнодержавні і місцеві (локальні) референдуми, загальні збори громадян (у рамках місцевого самоврядування).

 

Представницька демократія є найпоширенішою формою народовладдя.

Недоліки представницької демократії полягають в тому, що народні обранці, отримавши владні повноваження, не завжди виконують волю тих, кого вони представляють.

 

Функції державного управління

 

Система державного управління складається з повсякденного здійснення певних функцій.

Термін «функція» застосовують для позначення діяльності будь-яких державних органів незалежно від їх мети. Функціонувати — значить діяти, бути в дії, виконувати обов'язки.

Функція управління як поняття — це певний напрям спеціалізованої діяльності виконавчої влади, зміст якої характеризується однорідністю та цільовою спрямованістю.

 

Функції державного управління являють собою основні напрямки діяльності державних органів щодо забезпечення виконання завдань державного управління. Вони мають конкретний зміст і здійснюються за допомогою конкретних способів і форм управління.

Характер завдань, пов'язаних із управлінням, впливає на сутність управлінських функцій. Завдання, що здійснюють органи державного управління, є вельми різноманітними. Кожна управлінська акція передбачає наявність певної мети та використання для її досягнення відповідних засобів. Сутність і призначення управлінських функцій обумовлено системою соціально-економічних, соціально-політичних та інших чинників, що існують у державі.

 

В науці немає єдиної думки з приводу видів функцій державного управління.

Наявні різні підходи щодо їх класифікації.

 

Найпоширенішою у вітчизняній науці є класифікація функцій державного управління на ( види функцій)

- загальні ( основні);

- спеціальні (спеціалізовані);

- допоміжні (обслуговуючі)

в) допоміжні, Слід зазначити, щохоча ці види функцій державного управління різняться між собою, але вонитісно взаємопов'язані, завдяки чому система державного управління власне і

досягає поставленої мети, координуючи всі свої дії.

 

Загальні функції справляють об'єктивно необхідний вплив на певні процеси, що відбуваються в господарській, політичній, соціально-культурній та інших сферах. Ці функції є основними, притаманними будь-якому управлінню, незалежно від того, на якому рівні та в яких галузях вони здійснюються.

Загальними функціями державного управління є :

- прогнозування,

- планування,

- організація,

-регулювання,

-координація,

-облік,

-контроль.

 

Цю класифікацію побудовано на підставі внутрішньої технології управлінської діяльності.

 

Функція прогнозування. Потреба в прогнозуванні випливає із самої природи державного управління, бо воно має розв'язувати як повсякденні завдання, так і перспективні проблеми. Прогнозування — це наукове передбачення, систематичне дослідження стану, структури, динаміки та перспектив управлінських явищ і процесів, властивих суб'єкту й об'єкту управління.

Не можна здійснювати управлінські дії без знання їх наслідків. Тому управлінська система повинна бути прогнозованою. Державне управління покликане вирішувати довгострокові, перспективні завдання, розв'язання яких відбуватиметься в умовах певної невизначеності, якщо органи виконавчої влади не матимуть прогнозів. В управлінському процесі прогнозування використовують і як функцію, і як принцип, і як метод управління. Тому органи виконавчої влади повинні розробляти прогнози, управляти ними, розв'язувати свої завдання на їх підставі.

 

Функція планування є на всіх рівнях ієрархії управління. Вона полягає у визначенні мети, напрямів, завдань, засобів реалізації тих чи інших процесів (соціальних,економічних, політичних, культурних тощо), розробленні програм, за допомогоюяких має бути досягнуто мети.

Шлях реалізації функції планування має такий схематичний вигляд:

необхідність — завдання — функція — рішення (мета).

Методика планування ґрунтується на принципах науковості, комплексності, багатоваріантності рішень, виборі оптимального варіанту, нормативності тощо.

 

Функцію організації пов'язано зі створенням організаційного механізму. Мета цієї функції — сформувати керуючі та керовані системи, а також зв'язки й відносини між ними.

Особливість функції організації щодо інших самостійних функцій полягає в тому, що це єдина функція, яка забезпечує взаємозв'язок і ефективність усіх інших функцій управління.

Зміст функції організації включає створення органів управління, побудову структури апарату управління, формування управлінських підрозділів, ланок, розроблення положень про органи управління, встановлення взаємозв'язків між управлінськими структурами, підбір і розстановку кадрів тощо. Організація означає також реорганізацію та ліквідацію органів управління, підприємств, установ.

 

Завдяки функції регулювання досягають необхідного стану впорядкування та стійкості системи управління.

Регулювання охоплює переважно поточні заходи щодо будь-яких відхилень від завдань і заданих програм. За допомогою регулювання здійснюються безпосереднє керівництво, поведінка керованих об'єктів. Під впливом регулювання управлінські процеси відбуваються в заданому напрямі та відповідно до встановленої програми. Потребу оперативного регулювання обумовлено виключно мобільністю самого управління. Здатність управлінської системи самостійно зберігати рівновагу щодо збурюючих впливів (відхилень) є результатом здійснення функції регулювання.

 

Координація як функція забезпечує узгодження діяльності систем управління. Завдяки координуванню узгоджують дії керівників не тільки всередині управлінської ланки, а й дії керівників інших управлінських структур.

 

Функцію обліку пов'язано зі збиранням, передачею, зберіганням і переробленням даних, реєстрацією та групуванням відомостей про діяльність системи управління, наявність і витрати ресурсів тощо. Облік є передумовою контролю.

 

Функція контролю має свої особливості відносно інших функцій.

Так, якщо планування ставить завдання, організація приводить систему управління в стан можливості виконання цього завдання, то контроль покликаний постійно надавати інформацію про дійсний стан справи щодо виконання завдань.

Контроль починається з одержання інформації про дійсний стан керованого об'єкта та закінчується прийняттям рішень, які передбачають відповідну корекцію в системі управління для досягнення запланованої мети. Контроль ґрунтується на принципі зворотних зв'язків, які існують за будь-якої взаємодії суб'єкта й об'єкта в системі управління. Кожна загальна функція управління перебуває у взаємозв'язку з іншими.

 

Загальні функції управління необхідні для здійснення державного управління як на загальнодержавному, так і на регіональних, місцевих, галузевих рівнях.

 

Спеціальні функції характеризують особливості конкретного суб'єкта (Президента України, Кабінету Міністрів України, місцевих державних адміністрацій та ін.) чи об'єкта управління (економічна, соціально-культурна, адміністративно-політична сфери).

Так, до спеціальних функцій державного управління, що здійснюються на вищому рівні вищим органом (Кабінетом Міністрів України), в системі органів виконавчої влади належать:

- забезпечення державного суверенітету й економічної самостійності України;

- розроблення проекту Закону про Державний бюджет і забезпечення його виконання;

 

- розроблення та здійснення загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального й культурного розвитку держави та інші, перераховані в ст. 116 Конституції України.

 

Спеціальні управлінські функції здійснює Президент України як глава держави. Серед них такі:

- керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, призначення та звільнення глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях;

- призначення за поданням Прем'єр-міністра членів Кабінету Міністрів, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних організацій і припинення їх повноважень на цих посадах (розстановка кадрів);

- прийняття в разі необхідності рішення про введення в державі або в окремих її місцевостях надзвичайного стану, а також оголошення у разі необхідності окремих місцевостей України зонами надзвичайної екологічної ситуації;

- присвоєння вищих військових звань і класних чинів, нагородження державними нагородами; встановлення президентських відзнак і нагородження ними тощо.

 

Допоміжні функції сприяють процесам реалізації загальних і спеціальних функцій,тобто обслуговують виконання загальних і спеціальних функцій.

 

До них можна віднести:

- фінансування,

- стимулювання,

- кадрове забезпечення,

- діагностування ,

- діловодство і документування,

- зв'язки з громадськістю та ін.

 

Методи державного управління

 

Метод у широкому (філософському) значенні визначається як спосіб досягнення цілі, певним чином упорядкована діяльність.

 

Метод управління - це спосіб, прийомвпливу суб'єкта на поведінку об'єкта управління для досягнення поставленої мети.

Головна мета такого впливу - активізація діяльності працівників для досягнення цілей

організації шляхом різнобічної мотивації їх інтересів і потреб.

 

Наявність прогресивних методів та їх вміле використання є передумовою ефективності державного управління.

Методи державного управлінняце сукупність засобів здійснення управлінських функцій держави, впливу суб’єктів державного управління на об’єкти.

 

Управлінська діяльність передбачає існування спеціальних методів,

 

Найпоширенішою є класифікація методів державного управління на загальні й спеціальні.

 

Загальні – методи управління, які застосовуються на найважливіших стадіях управлінського процесу.

 

1) Контроль і нагляд:

 

Контроль – це активне втручання суб’єкта управління в діяльність підконтрольного об’єкта.

Сутність контролю полягає в перевірці відповідності діяльності учасників суспільних відносин встановленим у суспільстві приписам, у межах яких вони мають діяти. Мета такої діяльності полягає у виявленні результатів впливу суб’єктів на об’єкт, допущених відхилень від прийнятих вимог тощо.

 

Нагляд – пасивний метод управління, що полягає у збиранні потрібних знань про діяльність об’єкта управління й їх оцінка, який здійснюється суб’єктом управління із застосуванням відповідних, наданих йому законодавством форм, але без безпосереднього втручання в оперативну та іншу діяльність підконтрольного об’єкту.

 

2) Метод прямого та непрямого (опосередкованого) впливу.

Органи державного управління можуть впливати на об’єкти управління шляхом прямого або непрямого впливу.

 

Прямий вплив – безпосередній вплив суб’єкта управління на об’єкт через наказ, що виражає волю відповідного суб’єкта управління.

 

Непрямий (опосередкований) вплив – створення зацікавленості у об’єктів управління, вплив через функції, інтереси, стимулювання, надання можливості вибору варіанту поведінки.

 

3) Адміністративні й економічні методи:

 

Адміністративні методи – це вплив на об’єкт управління шляхом встановлення їх прав, обов’язків, через систему наказів, що спираються на систему підпорядкування, владні повноваження.

Це односторонній вибір органом управління способу вирішення завдання чи конкретного варіанта поведінки об’єкта управління. Базуються на застосуванні нормативних актів (розпоряджень, наказів, постанов органів виконавчої влади).

 

Економічні методи державного управління – це система прийомів і засобів прямої дії на суб’єктів господарювання шляхом запровадження фінансово-економічних законів, створення грошово-кредитних відносин з метою створення оптимальних умов, що забезпечують досягнення високих економічних результатів.

До економічних методів державного управління відносяться: індикативне планування; державне регулювання; грошово-кредитна та фінансова політика; конкурентна політика.

 

Спеціальні – методи управління, які застосовуються при виконанні окремих функцій або на окремих стадіях процесу управління.

До спеціальних методів відносяться: аналіз, організаційне регламентування,

організаційне нормування; організаційне проектування, статистика та інші.

 

Формування і застосування методів державного управління залежить від ситуації, місця і часу, компетентності керівника, його психологічної чутливості, такту та інтуїції.

 

Рівні державного управління

 

1) рівень вищого органу в системі органів виконавчої влади — уряд ( Кабінет Міністрів)

 

2) рівень центральних органів виконавчої влади — міністерства, державні комітети, центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом;

 

3) рівень місцевих органів виконавчої влади

 

а) місцеві органи загальної компетенції: Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська і Севастопольська міські, районні державні адміністрації;

 

б) місцеві органи спеціальної (галузевої, функціональної, змішаної) компетенції, котрі як безпосередньо підпорядковані відповідним центральним органам виконавчої влади, так і перебувають у підпорядкуванні місцевим державним адміністраціям.

 

Між органами цих рівнів взаємозв'язки будуються на засадах субординації, яка означає співпідпорядкованість між: органами вищого і нижчого рівнів.

Наприклад:

Кабінет Міністрів і МОН

Черкаська обласна і Шполянська районна державні адміністрації

МОН і Департамент освіти і науки Черкаської обласної державної адміністрації

 

 

Управління

Організаційна структура державного управління —це компонент системи державного управління, зумовлений її суспільно-політичною природою, соціально-функціональною роллю, цілями і змістом, який об'єднує в собі певну сукупність державних організацій, їх персонал, матеріальні та інформаційні ресурси, що виділяються і витрачаються суспільством на формування та реалізацію державно-управлінських впливів і підтримання життєздатності самого суб'єкта управління .

 

Органи державної влади, що характеризуються однаковим організаційно-правовим статусом і однорідністю здійснюваних управлінських функцій позначають поняттям ланка державно-управлінської системи(міністерства,інші центральні органи виконавчої влади, місцеві державні адміністрації тощо).

 

Системним елементом організаційної структури виступає орган державної влади,пов'язаний з формуванням і реалізацією державно-управлінських впливів. Він є одиничною структурою влади, формальноствореною державою для здійснення закріплених за нею її цілей і функцій.

Удержаві, в якій встановлено конституційний поділ влади по горизонталі й вертикалі, організаційна структура державного управління набирає певної конфігурації.

 

Наступним елементом, що формує організаційну структуру, є організаційні зв'язки між суб'єктами управління.

Можна виділити три види зв'язків в організаційній структурі державного управління:

-субординаційні (упорядкування зверху вниз, від керуючого до керованого);

- реординаційні (знизу вверх, від керованого до керуючого);

- координаційні (упорядкування на одному рівні, між двома і більше суб'єктами, що не виключає того, що в загальному вони можуть знаходитись на різних рівнях в ієрархічно

організованій системі управління).

 

Субординаційні зв'язки в організаційній структурі державного управління можуть передбачати:

- виключну компетенцію вищого за організаційно-правовим статусом органу щодо органу, нижчого за статусом;

- безпосереднє і пряме лінійне підпорядкування;

- функціональне або методичне підпорядкування; право затвердження проекту рішення; підконтрольність; підзвітність.

 

Реординаційні зв'язки передбачають:

- певну самостійність нижчого за організаційно-правовим статусом органу (з певного кола питань орган приймає рішення без їх попереднього узгодження з вищим за організаційно-правовим статусом органом, а останній вправі скасовувати чи призупиняти ці рішення);

- право законодавчої, а також нормотворчої ініціативи;

- право планово-бюджетної ініціативи; право структурно-штатної ініціативи;

- право представлення для призначення на посаду; право органу, нижчого за організаційно-правовим статусом брати участь у підготовці рішень органу вищого за статусом;

- право органу, нижчого за організаційно-правовим статусом на консультативне

погодження з ним підготовленого вищим органом проекту рішення;

- право й обов'язок не виконувати незаконний, особливо злочинний, наказ.

 

Координаційні зв'язки базуються на взаємній зацікавленості різних

органів державної влади (та органів місцевого самоврядування) в узгодженні

своїх управлінських впливів або на один і той же об'єкт, або на різні об'єкти і

можуть передбачати:

- створення й функціонування спеціальних координаційних органів управління; проведення координаційних нарад;

- регулярний обмін інформацією, насамперед плановою й обліковою;

- прийняття одночасних спільних рішень

 

 

Моделі державного управління.

 

Важливим аспектом вивчення державного управління є проблеми його

типологізації.

Якщо за основний критерій типологізації державного управління брати ступінь цивілізованості суспільства і рівень політичної культури, то можна виділити такі його моделі:

- американську,

- японську,

- європейську,

-соціалістичну,

- країн перехідних або слаборозвинутих суспільств.

 

До цього треба додати, що в межах цих моделей можна виділити інші моделі за різними критеріями.

 

Американська система державного управлінняхарактеризується такими ознаками:

-державне управління ґрунтується на президентській формі правління і бінарній партійній системі;

- пріоритет права та індивідуалізму у відносинах між державою і суспільством,

- несумісність адміністративно-управлінських посад з іншими посадами;

- жорсткий механізм стримувань і противаг;

- децентралізація влади у прийнятті політичних рішень;

-обмежене втручання держави в економічну та соціальну сфери;

- найменший державний сектор економіки (складає 10 % від національного господарства) і найменші державні витрати (20 % від ВВП);

-екстраполяція ( ) принципів і методів

приватного бізнесу на державне управління;

- висока мобільність і конкурентність працівників державної служби;

- високий ступінь контролю керівників над підлеглими;

- високий ступінь свободи і відповідальності управлінців за прийняття рішень;

- відкрита наймана система набору і підбору на державну службу.

 

 

Японське державне управлінняґрунтується на монархічній формі правління і партійній системі з домінуванням останньої. Для нього характерними є:

- суспільна ієрархія, шанобливість, покірність і схильність до добровільного підпорядкування;

- повільне просування по службі, його залежність не від особистого успіху, а від послуху і певного вікового цензу;

- збереження по життєвого найму, відданість корпорації, корпоративним цінностям вважається позитивною рисою і всіляко заохочується в управлінській діяльності;

- груповий принцип ухвалення рішень і груповий контроль;

- національне регулювання економіки, яке передбачає заохочування конкуренції між підприємствами;

- наявність сильних протекціоністських заходів у сільському господарстві та поміркованих в промисловості;

-найнижчий рівень соціального державного забезпечення, перекладання цієї функції на сім'ю;

- існування закритої системи формування управлінських кадрів, яка не передбачає вузької спеціалізації, а дає загальну підготовку і формує певні особисті якості.

 

Європейська модель державного управлінняґрунтується, як правило, на партійній системі обмеженого політичного плюралізму. Для неї характерні:

-закрита система державної служби (за винятком Великої Британії),

-наймана і змішана системи набору державних службовців,

-державне управління тут має більший, ніж в США обсяг повноважень у економічній і

соціальній сферах, що виражається у великому обсязі державних податків і державних видатків (30— 45 % від ВВП),

- еліта на вищих рівнях державної служби має високий престиж.

 

Для соціалістичної моделі державного управлінняхарактерні такі ознаки:

-підпорядкованість державного управління партійному керівництву;

-відсутність судового і громадського контролю над адміністративними

органами;

-централізоване директивне планування і централізоване державне

постачання;

-централізоване управління економічною і соціальною сферами;

- всесильність державного апарату;

-становлення панівного класу управлінських кадрів — номенклатури; освячення владної верхівки в масовій свідомості;

-високий рівень корумпованості державного апарату.

 

 

Для державного управління перехідних суспільствхарактерні такі ознаки:

-кланово-корпоративний, а не партійний принцип формування

державних органів;

-зрощування бізнесу і політики, державного і приватного в

державних установах і організаціях;

-залежність державних, політико-адміністративних органів від державного апарату;

-надмірна централізація прийняття державних рішень;

-нечіткість і розмитість меж компетенції державних органів, внаслідок чого існує дублювання їх функцій;

-малоосвічена, корумпована державна бюрократія;

-закрита кадрова система набору державних кадрів;

-просування по службі залежить не від професійних і особистих якостей, а від особистої відданості своєму начальству;

-відсутність ініціативи і ризи

Последнее изменение этой страницы: 2016-06-10

lectmania.ru. Все права принадлежат авторам данных материалов. В случае нарушения авторского права напишите нам сюда...