Принципи державного управління та їх характеристика

Принципи державного управління - це основоположні ідеї, наукові положення даного виду державної діяльності.

Принципи державного управління - це закономірності, пізнані наукою і практикою, які можуть бути сформульовані в певні правила.

Виділяють такі групи принципів державного управління:

а) соціально-політичні :

- демократизм, участь населення в управлінській діяльності держави;

- рівноправність осіб різних національностей;

- рівність усіх перед законом;

- законність;

- гласність і врахування громадської думки;

- об'єктивність

Ця група принципів характеризується тим, що вона поширюється на всі сфери управлінської діяльності, а самі принципи закріплюються, як правило, в Конституції України та законах України;

б) організаційні принципи побудови апарату державного управління :

- галузевий,

- функціональний,

-територіальний.

Вони є базою для визначення й розподілу компетенції між органами державного управління, створюючи, таким чином, єдиний механізм державного управління, який повинен функціонувати ефективно, не допускаючи паралелізму і дублювання;

в) організаційні засади функціонування (діяльності) апарату державного управління:

- нормативність діяльності,

-єдиноначальність,

- колегіальність,

-відповідальність за прийняті рішення,

- оперативна самостійність

Дана група принципів спрямована на визначення змісту діяльності конкретних органів державного управління, забезпечення дієвості управлінських процедур, ефективність управлінських рішень.

Поряд з поділом принципів на групи найбільш часто пропонується їх класифікація на види.

Розрізняютьтри групи принципівдержавного управління:

- загальносистемні

- структурні

- спеціалізовані.

До загальносистемних принципів належать:

- принцип об'єктивності

- демократизму

- правової впорядкованості

- законності

розподілу влади

-публічності

-поєднання централізації і децентралізації.

У групі структурних принципів виділяють:

-структурно-цільові :узгодженість між собою цілей державного управління, їх взаємодоповнюваність, підпорядкованість приватних, локальних цілей загальним цілям державного управління;

-структурно-функціональні( диференціації і фіксування функцій шляхом видання правових норм і закріплення управлінських функцій в компетенції органів державного управління; достатньої різноманітності, яка вимагає, щоб управлінські функції щодо того чи іншого об'єкта управління за кількістю і змістом відповідали різним управлінським запитам останнього; відповідності управлінського впливу реальним вимогам та запитам об'єктів управління;

-структурно-організаційні;

- структурно-процесуальні.

Третю велику групу — групу спеціалізованих принципів державного управління утворюють: принципи державної служби; принципи роботи з

персоналом управління; принципи інформаційного забезпечення державного

управління; принципи діяльності органу виконавчої влади; принципи

прийняття управлінських рішень.

б) структурно-цільові:

в) структурно-функціональні:

г) структурно-процесуальні: відповідності елементів (методів, форм, стадій) управлінської діяльності органів державного управління їхнім функціям; конкретизації управлінської діяльності і особистої відповідальності за її результати; стимулювання раціональної і ефективної управлінської діяльності.

Державне управлінняє одним із видів діяльності щодо здійснення

державної влади, яке полягає у практичному здійсненні організаційних,

виконавчо-розпорядчих функцій по втіленню в життя вимог законодавства і

здійснення на цій основі управлінського впливу щодо об'єктів управління. У

соціальній сфері взаємодія суб'єктів і об'єктів управління відображає все

розмаїття соціальних відносин суспільства.

Функції державного управління

Система державного управління складається з повсякденного здійснення певних функцій.

Термін «функція» застосовують для позначення діяльності будь-яких державних органів незалежно від їх мети. Функціонувати — значить діяти, бути в дії, виконувати обов'язки.

Функція управління як поняття — це певний напрям спеціалізованої діяльності виконавчої влади, зміст якої характеризується однорідністю та цільовою спрямованістю.

Функції державного управління являють собою основні напрямки діяльності державних органів щодо забезпечення виконання завдань державного управління. Вони мають конкретний зміст і здійснюються за допомогою конкретних способів і форм управління.

Характер завдань, пов'язаних із управлінням, впливає на сутність управлінських функцій. Завдання, що здійснюють органи державного управління, є вельми різноманітними. Кожна управлінська акція передбачає наявність певної мети та використання для її досягнення відповідних засобів. Сутність і призначення управлінських функцій обумовлено системою соціально-економічних, соціально-політичних та інших чинників, що існують у державі.

В науці немає єдиної думки з приводу видів функцій державного управління.

Наявні різні підходи щодо їх класифікації.

Найпоширенішою у вітчизняній науці є класифікація функцій державного управління на ( види функцій)

- загальні ( основні);

- спеціальні (спеціалізовані);

- допоміжні (обслуговуючі)

в) допоміжні, Слід зазначити, щохоча ці види функцій державного управління різняться між собою, але вонитісно взаємопов'язані, завдяки чому система державного управління власне і

досягає поставленої мети, координуючи всі свої дії.

Загальні функції справляють об'єктивно необхідний вплив на певні процеси, що відбуваються в господарській, політичній, соціально-культурній та інших сферах. Ці функції є основними, притаманними будь-якому управлінню, незалежно від того, на якому рівні та в яких галузях вони здійснюються.

Загальними функціями державного управління є :

- прогнозування,

- планування,

- організація,

-регулювання,

-координація,

-облік,

-контроль.

Цю класифікацію побудовано на підставі внутрішньої технології управлінської діяльності.

Функція прогнозування. Потреба в прогнозуванні випливає із самої природи державного управління, бо воно має розв'язувати як повсякденні завдання, так і перспективні проблеми. Прогнозування — це наукове передбачення, систематичне дослідження стану, структури, динаміки та перспектив управлінських явищ і процесів, властивих суб'єкту й об'єкту управління.

Не можна здійснювати управлінські дії без знання їх наслідків. Тому управлінська система повинна бути прогнозованою. Державне управління покликане вирішувати довгострокові, перспективні завдання, розв'язання яких відбуватиметься в умовах певної невизначеності, якщо органи виконавчої влади не матимуть прогнозів. В управлінському процесі прогнозування використовують і як функцію, і як принцип, і як метод управління. Тому органи виконавчої влади повинні розробляти прогнози, управляти ними, розв'язувати свої завдання на їх підставі.

Функція планування є на всіх рівнях ієрархії управління. Вона полягає у визначенні мети, напрямів, завдань, засобів реалізації тих чи інших процесів (соціальних,економічних, політичних, культурних тощо), розробленні програм, за допомогоюяких має бути досягнуто мети.

Шлях реалізації функції планування має такий схематичний вигляд:

необхідність — завдання — функція — рішення (мета).

Методика планування ґрунтується на принципах науковості, комплексності, багатоваріантності рішень, виборі оптимального варіанту, нормативності тощо.

Функцію організації пов'язано зі створенням організаційного механізму. Мета цієї функції — сформувати керуючі та керовані системи, а також зв'язки й відносини між ними.

Особливість функції організації щодо інших самостійних функцій полягає в тому, що це єдина функція, яка забезпечує взаємозв'язок і ефективність усіх інших функцій управління.

Зміст функції організації включає створення органів управління, побудову структури апарату управління, формування управлінських підрозділів, ланок, розроблення положень про органи управління, встановлення взаємозв'язків між управлінськими структурами, підбір і розстановку кадрів тощо. Організація означає також реорганізацію та ліквідацію органів управління, підприємств, установ.

Завдяки функції регулювання досягають необхідного стану впорядкування та стійкості системи управління.

Регулювання охоплює переважно поточні заходи щодо будь-яких відхилень від завдань і заданих програм. За допомогою регулювання здійснюються безпосереднє керівництво, поведінка керованих об'єктів. Під впливом регулювання управлінські процеси відбуваються в заданому напрямі та відповідно до встановленої програми. Потребу оперативного регулювання обумовлено виключно мобільністю самого управління. Здатність управлінської системи самостійно зберігати рівновагу щодо збурюючих впливів (відхилень) є результатом здійснення функції регулювання.

Координація як функція забезпечує узгодження діяльності систем управління. Завдяки координуванню узгоджують дії керівників не тільки всередині управлінської ланки, а й дії керівників інших управлінських структур.

Функцію обліку пов'язано зі збиранням, передачею, зберіганням і переробленням даних, реєстрацією та групуванням відомостей про діяльність системи управління, наявність і витрати ресурсів тощо. Облік є передумовою контролю.

Функція контролю має свої особливості відносно інших функцій.

Так, якщо планування ставить завдання, організація приводить систему управління в стан можливості виконання цього завдання, то контроль покликаний постійно надавати інформацію про дійсний стан справи щодо виконання завдань.

Контроль починається з одержання інформації про дійсний стан керованого об'єкта та закінчується прийняттям рішень, які передбачають відповідну корекцію в системі управління для досягнення запланованої мети. Контроль ґрунтується на принципі зворотних зв'язків, які існують за будь-якої взаємодії суб'єкта й об'єкта в системі управління. Кожна загальна функція управління перебуває у взаємозв'язку з іншими.

Загальні функції управління необхідні для здійснення державного управління як на загальнодержавному, так і на регіональних, місцевих, галузевих рівнях.

Спеціальні функції характеризують особливості конкретного суб'єкта (Президента України, Кабінету Міністрів України, місцевих державних адміністрацій та ін.) чи об'єкта управління (економічна, соціально-культурна, адміністративно-політична сфери).

Так, до спеціальних функцій державного управління, що здійснюються на вищому рівні вищим органом (Кабінетом Міністрів України), в системі органів виконавчої влади належать:

- забезпечення державного суверенітету й економічної самостійності України;

- розроблення проекту Закону про Державний бюджет і забезпечення його виконання;

- розроблення та здійснення загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального й культурного розвитку держави та інші, перераховані в ст. 116 Конституції України.

Спеціальні управлінські функції здійснює Президент України як глава держави. Серед них такі:

- керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, призначення та звільнення глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях;

- призначення за поданням Прем'єр-міністра членів Кабінету Міністрів, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних організацій і припинення їх повноважень на цих посадах (розстановка кадрів);

- прийняття в разі необхідності рішення про введення в державі або в окремих її місцевостях надзвичайного стану, а також оголошення у разі необхідності окремих місцевостей України зонами надзвичайної екологічної ситуації;

- присвоєння вищих військових звань і класних чинів, нагородження державними нагородами; встановлення президентських відзнак і нагородження ними тощо.

Допоміжні функції сприяють процесам реалізації загальних і спеціальних функцій,тобто обслуговують виконання загальних і спеціальних функцій.

До них можна віднести:

- фінансування,

- стимулювання,

- кадрове забезпечення,

- діагностування ,

- діловодство і документування,

- зв'язки з громадськістю та ін.

Методи державного управління

Метод у широкому (філософському) значенні визначається як спосіб досягнення цілі, певним чином упорядкована діяльність.

Метод управління - це спосіб, прийомвпливу суб'єкта на поведінку об'єкта управління для досягнення поставленої мети.

Головна мета такого впливу - активізація діяльності працівників для досягнення цілей

організації шляхом різнобічної мотивації їх інтересів і потреб.

Наявність прогресивних методів та їх вміле використання є передумовою ефективності державного управління.

Методи державного управління – це сукупність засобів здійснення управлінських функцій держави, впливу суб’єктів державного управління на об’єкти.

Управлінська діяльність передбачає існування спеціальних методів,

Найпоширенішою є класифікація методів державного управління на загальні й спеціальні.

Загальні – методи управління, які застосовуються на найважливіших стадіях управлінського процесу.

1) Контроль і нагляд:

Рівні державного управління

1) рівень вищого органу в системі органів виконавчої влади — уряд ( Кабінет Міністрів)

2) рівень центральних органів виконавчої влади — міністерства, державні комітети, центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом;

3) рівень місцевих органів виконавчої влади —

а) місцеві органи загальної компетенції: Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська і Севастопольська міські, районні державні адміністрації;

б) місцеві органи спеціальної (галузевої, функціональної, змішаної) компетенції, котрі як безпосередньо підпорядковані відповідним центральним органам виконавчої влади, так і перебувають у підпорядкуванні місцевим державним адміністраціям.

Між органами цих рівнів взаємозв'язки будуються на засадах субординації, яка означає співпідпорядкованість між: органами вищого і нижчого рівнів.

Наприклад:

Кабінет Міністрів і МОН

Черкаська обласна і Шполянська районна державні адміністрації

МОН і Департамент освіти і науки Черкаської обласної державної адміністрації