Становлення наукових основ значення тексту.

Інформативність тексту.

Інформативність тексту — здатність тексту бути носієм завершеного повідомлення, передавати інформацію. Інформативність як важлива властивість тексту характеризує кількість інформації, що міститься в ньому, її важливість і новизну.

Під інформативністю розуміють ступінь новизни і несподіваності, що є в елементах тексту, для аудиторії. Інформативним є будь-який вид тексту (науковий, публіцистичний, художній). Чинник інформативності пов'язаний із типом інформації. У художньому тексті переважає естетична інформація (у поезії вона на щабель вища), у науковому – семантична, у публіцистичному – ідеологічна (інформація про політичні події завжди має ідеологічний відтінок). Крім того, під інформативністю розуміють ще те соціально-культурне тло, яке характеризує зміст мовлення. Інформативність у художньому тексті розглядають як різновид способу організації тексту (опис, розповідь, роздум), у публіцистичному і науковому вона пов'язана із жанровими особливостями (стаття, інтерв'ю, повідомлення, тези, доповідь, монографія тощо).

Інформаційна авторська структура. Не будь-який текст є носієм інформації. Є тексти, котрі покликані виконувати суто організуючу, агітаційну функцію. Інформаційними є ті тексти, які несуть нові повідомлення для реципієнта. Безперечно, ми не можемо говорити, що є тексти геть позбавлені інформації, можна говорити лише про відносно неінформативні тексти. З цього погляду, семантична структура тексту являє собою співвідношення "даного" і "нового". "Дане", "відоме" у тексті не є зайвим, воно лише має бути доцільно використаним за своїм обсягом. "Дане" необхідне тільки тою мірою, якою воно готує до сприйняття "нового", тобто інформації. Якщо "даного", "відомого" забагато, то воно набуває такої властивості, як ентропія, тобто невизначеності, незрозумілості, для чого автор розповідає про вже відомі речі. Надмірна ентропія тексту веде до втрати інтересу читача, він може припинити читати текст або послабити увагу для пошуку інформації, або відчути невдоволення від прочитаного.

Інформаційна перцептивна структура. Ця структура часто може не збігатися з авторською, оскільки передбачити, що читачеві відомо, а що ні - важко. Необхідно дотримуватися правила золотої середини: щоб "дане" отримувача було більше за "дане" адресанта, без чого неможливе розуміння, і щоб "дане" отримувача було меншим "даного" адресанта, без чого інформація часто стає непотрібною. Текст має бути організованим так, щоб "дане" готувало читача до сприймання інформації. Якщо ж інформація може бути сприйнята і без уже відомого, то його треба уникнути.

Комунікативність тексту.

??? Комунікативна авторська структура. Основне призначення тексту - це вплив на людину. Вся його структура повинна бути пристосована до виконання цієї основної функції. Проблема щодо організації семантичної структури тексту була б знята, якби умови спілкування автора з читачем були завжди одні й ті ж. Насправді ж процес творення й сприймання кожного тексту неоднаковий, що й відбивається на його структурі.

Від чого ж залежить структура тексту в плані комунікативному? Від характеру функції впливу на людину. Від чого ж залежить цей характер? Від таких факторів:

1)ситуації написання й сприймання тексту;

2) мотиву діяльності, в яку включена комунікація;

3) комунікативної мети;

4) комунікативного смислу тексту.

Різний характер упливу автора на людину дозволяє виділити функції-варіанти загальної функції комунікативного виливу. Насамперед необхідно виділити ті функції, без яких не обходиться жоден текст, - це контактну та організуючу функції.

13. Основні функції тексту: контактна, організуюча, функція формування поглядів, аферентна, заклична. В конспекте +-

Контактна функція тексту. Якщо звичайний канал зв’язку починає працювати з того моменту, як його ввімкнули, то канал соціального зв’язку для "зняття трубки" вимагає, щоб текст привернув увагу адресата і був оцінений ним як цікавий. Тільки тоді він буде його читати. Примусити адресата "зняти трубку" повинен сам текст.

Є різні засоби для встановлення контакту з читачем. Найпопулярніший - це цікавий, привабливий заголовок; розташування матеріалу на певній сторінці, в певній частині сторінки; цікава ілюстрація або архітектоніка тексту тощо.

Організуюча функція тексту. Контакт увімкнений. Але людський канал зв’язку легко вимикається - увага стомлюється і слабне, її заколихують монотонні збудники, губиться канва думки. Структура тексту повинна чинити опір подібним перешкодам. Він повинен мати елементи, що підтримують зацікавленість, вказують напрямок розвитку думки, керують процесом читання.

Здебільшого для утримання уваги у текстах використовують експресивні засоби - актуалізатори уваги: емоційно-експресивні слова (вплив на емоції), цікаві факти (утримання уваги, створення ефекту очікування шляхом нанизування уже відомих фактів, після яких має йти несподівана розв’язка) тощо. Так, у тексті "Хто не любить "російського"?" використаний традиційний початок тексту для утримання уваги: "На це запитання, що винесене у заголовок, мабуть, мало хто й відповість". Далі несподіваний поворот думки реципієнта: "От аби інше закінчення було - "російської", то "ерудитів" було б незлічимо". Після цього називається потрібний факт: "А "російський" - це новинка Корюківського хлібозаводу. Це новий сорт хліба..." Такий фактологічно-логічний хід утримання уваги можна використовувати, але факти, що використовуються при цьому, не повинні бути дешевими, спекулятивними, політичними, такими, що активізують у свідомості читачів неприємні для стосунків двох народів почуття.

Далі по тексту використаний інший засіб утримання уваги - градація переваг предмета розповіді для створення ефекту очікування нового: "І ще одна перевага - цей хлібний виріб, сказати б, лікувальний". При цьому у фразі перевага має бути виражена загально, щоб читач далі захотів читати текст із метою дізнатися детально, в чому перевага предмета опису.

Ці функції тісно пов’язані також з наявністю в структурі тексту індивідуального авторського стилю. Авторське "я", ставлення автора до повідомлюваного ним - це один із реалізаторів згаданих функцій.

Обов’язковою умовою виконання цих функцій має бути відповідність структури тексту можливостям людської пам’яті та інтелекту сприймати й розуміти інформацію.

Використання даних функцій, як уже зауважувалося, залежить від кількох факторів. Зупинимося, зокрема, на залежності цих функцій від установок читача. Зустріч читача з текстами агітаційного характеру (що не стосуються сфери політики) переважно випадкова, з текстами популярного характеру - більшою мірою пов’язана з інтересами читача і супроводжується постійним усвідомленням потреби в прочитанні. До теоретичних текстів читач звертається переважно в результаті свідомого пошуку. І з текстами прикладними він ніби планує свої зустрічі раніше - з метою використати їх в ролі одного з інструментів для прийняття рішення.

Через це за характером прояву контактної функції на одному полюсі стоять агітаційні тексти (максимальне використання реалізаторів), на протилежному - тексти прикладного призначення (мінімальне використання реалізаторів); цей ряд закінчує довідкова література.

Що стосується організуючої функції, то з переходом від агітаційного тексту до популярного і далі зменшується її суто естетичний прояв і яскравіше виступають реалізатори безпосереднього керування процесом читання, до того ж все більше виділяються зі структури тексту (номери пунктів в Інструкціях, заголовки таблиць). Зникає при цьому й індивідуальний авторський стиль, твір більшою мірою "колективізується", формалізується, стає безликим і формально-логічним.

Серед інших важливих функцій, які пов’язані безпосередньо з реалізацією головної комунікативної функції впливу на людину, необхідно назвати функцію формування поглядів читача, аферентну функцію і закличну функцію.

Функція формування поглядів. Цю функцію найчастіше виконують тексти теоретичного характеру (у журналістиці - статті, кореспонденції). Звичайно, дану функцію може виконувати будь-який текст, якщо зміст його організований таким чином, що він формує у свідомості читача нові поняття. Здійснення функції формування поглядів читача неможливе без використання інформації, уже відомої читачеві. Цю інформацію краще за все передавати найбільш економними засобами... щоб не створювати відчуття надмірності тексту. Здійснення функції формування думки вимагає значної (тим більше, якщо менш підготовлений читач) поступовості, навіть іноді ніби сповільненості викладу. При цьому можна вдаватися до повторів змісту в розумних межах із метою запам’ятовування основних положень змісту читачем (вимога дидактики).

Аферентна функція. Цю функцію найчастіше виконують тексти так званого інформаційного жанру. Основне завдання цих текстів -- дати інформацію читачеві, яку він використає для прийняття певних рішень у межах задоволення власних або суспільних потреб. Етап прийняття рішення - це мислительна аналітично-синтетична діяльність людини, спрямована на пошук потрібного у даній ситуації рішення. Людина для прийняття рішення може звертатися й до письмових джерел із метою пошуку необхідних фактів. Структури текстів, що покликані виконувати дану функцію, можуть бути без спеціальних реалізаторів контактної функції, оскільки читач у будь-якому випадку прочитає матеріал, бо йому це потрібно. Єдине, що у структурі видання мають бути спеціальні рубрики чи заголовки, які допомагають читачеві відшукати необхідний для нього текст. Ці рубрики та заголовки й можуть бути мінімальними реалізаторами контактної функції.

Особливу роль відіграють у подібних текстах реалізатори організуючої функції, яка допомагає читачеві швидко схопити потрібну для нього інформацію. До цих реалізаторів можна віднести табличну форму подання статистичних звітів, подання цифрових даних, газетно-журнальні рубрикації тощо.

Заклична функція. Цю функцію виконують тексти переважно агітаційного характеру. Структури тексту для здійснення цієї функції мають бути розраховані на дії читача в певному напрямку і з певною метою. Дану функцію можуть виконувати будь-які тексти, але в текстах теоретичного характеру відсутні спеціальні реалізатори для вираження закличної функції. До реалізаторів даної функції можна віднести не тільки прямі заклики типу "Усі на вибори!", а й підбір певних фактів, які в конкретній ситуації змушують діяти адекватним чином; певні судження автора, що стимулюють читача діяти тощо. Структура тексту, що виконує закличну функцію, найчастіше являє собою поєднання відомих для читача фактів, висновків, які переконують читача в необхідності діяти, або має форму безпосереднього предметного заклику.

Рівень цілісності тексту

??? Сутність її полягає в єдності кількох видів цілісностей: змістової (єдність ідеї, теми, змісту); комунікативної (єдність, мети, намірів мовного спілкування); структурної і формально-граматичної (єдність мовленнєвих жанрів, їх комплексів, узгоджуваність і координація форм). Змістова цілісність тексту забезпечується лексичним рівнем мови, системою повного номінування, структурно-граматична – системою узгодженості граматичних форм і зв’язків, а комунікативна – єдністю задуму і результату реалізації цього задуму.

Ієрархія мовних рівнів тексту.

??? Мовними одиницями є різнотипні елементи мови, її складові. До основних, визначальних мовних одиниць належать фонеми (звуки), морфеми (корені слів, афікси), слова, словосполучення, члени речення і речення.

Усі мовні одиниці матеріальні за своєю природою, бо становлять фізіологічно-акустичні складові частини мовлення, вимовляються й сприймаються на слух або зором (будучи записаними). Така мовна одиниця, як фонема, ніякого лексичного значення не має, але в складі слова виконує словоутворювальну функцію. Вод­ночас інколи й окрема фонема (один з основних звуків мови) може впливати на стилістичну (функціональну) видозміну слова.

У системі фонетико-фонологічного складу мови є й інші (крім фонем) одиниці: склад слова і наголос, у словниковому складі мови виділяють лексеми , тоб­то повнозначні слова, або семеми (грец. ветато — визначаю); фразеологічна система мови представлена фразеологізмами; граматична будова мови склада­ється з морфем (морфемної будови), морфологічних форм слів, граматичних (морфологічних) категорій (відмінок, число, рід, час, вид, особа та ін.), граматич­них значень (називний відмінок, жіночий рід, недоко- наний вид тощо); стилістична система мови формується такими мовними одиницями, як с ти ліс те ми .

Центральною мовною одиницею є слово. Однак оцінка мовних одиниць умовна, бо, наприклад, без фо­нем (звуків) також не було б мови як засобу спілкуван­ня, мислення.

Мовні одиниці якогось одного типу утворюють пев­ний мовний рівень (ярус, зріз). Розрізняють такі мовні рівні:

— звуковий рівень мови (утворений із звуків мови);

— фонологічний рівень мови (до його складу входять фонеми);

— акцентний рівень мови (формується з наголосів);

— морфемний рівень мови (його утворюють мор­феми);

— синтаксичний рівень мови (утворений із членів речення, словосполучень і речень);

— лексичний, або семантичний, рівень мови (скла­дається з лексичних значень слів);

— стилістичний мовний рівень (його утворюють сти- лістеми);

— графічний рівень мови (формується з графем — найменших писаних знаків, літер, букв);

— орфографічний мовний рівень (утворюється з ор­фограм);

— пунктуаційний рівень мови (його формують пунк­тограми).

Можливий і інший підхід до аналізу мовних явищ, наприклад виділення серед них матеріальних одиниць мови, які мають звукову оболонку, тобто представлені звуком, кількома чи багатьма звуками (фо­неми, морфеми, слова, члени речення, словосполучення, речення), і нематеріальних одиниць мови — одиниць значення (значеннєвих одиниць), так званих семем і сем. Ними є, у них виявляється ідеальна сут­ність матеріальних одиниць мови. Це передусім семан­тика слів, фразеологізмів, тобто властиве їм лексичне значення.

Матеріальні мовні одиниці поділяють на однобіч- н і, які не мають власного лексичного значення (фоне­ми, склади слів, службові слова), і двобічні, які мають своє лексичне значення і своє звучання, інакше кажучи, мають план змісту і план вираження (суфіксальні й пре­фіксальні морфеми, слова, члени речення, словосполу­чення, сполучення слів, речення, текст).

Для стилістики як окремої лінгвістичної галузі знань по-різному функціонально важливі всі мовні одиниці, але найвагомішими є слова в структурі ре­чення, фразеологізми, речення, особливо в поєднанні з іншими реченнями, тобто речення в певному тексті.

Тематична структура.

Тематична перцептивна структура. Ця структура залежить насамперед від особливостей перцепції тексту. Через це вона надміру індивідуалізована. Ця структура завжди є варіантом тематичної авторської структури. Чим більш неоднорідна тематична авторська структура, тим більш варіативною буде тематична перцептивна структура. Так, аналізований текст може мати кілька таких перцептивних структур, що безперечно є явищем негативним, оскільки це свідчить про неоднозначність змісту тексту. Як видно зі схеми, дев’ять тем можуть стати основою тематичної перцептивної структури (дивлячись, який читач на що зверне увагу).

Композиційна структура. Композиція аналізованого тексту може розглядатися в межах кожної теми. Це змістова структура конкретної теми. Так, тема 3 аналізованого тексту має таку композицію:

1)констатуючу частину (аукціон відбувається);

2)деталізуючу частину (умови, предмет аукціону).

Ця композиція тільки частково репрезентує зміст тексту, оскільки текст багатотемний. Фактично текст має кілька різнотемних композиційних структур, що безперечно є явищем небажаним.

На рівні перцепції композиція тексту у межах певної теми буде сприйнята за тої умови, якщо тема буде виділена реципієнтом.

Архітектонічна структура.

Оскільки архітектоніка покликана виражати композицію твору, то архітектонічна структура повинна своїми елементами відбивати композиційні елементи. В аналізованому тексті наведена вище композиція архітектонічне майже ніяк не виділена, хіба що за винятком рубрики "Аукціон", яка своєю назвою допомагає виділити констатуючу частину композиції теми 3. Деталізуюча частина в творі представлена дискретно, тобто розкидана по тексту, що безперечно ускладнює її сприймання. Це трапилося через те, що автор увів побічні теми, розірвавши тим самим композицію теми 3.

У цілому текст має просту архітектоніку: рубрика, що виділяє тему 3; заголовок, що репрезентує тему 1, і текст, абзаци якого деякою мірою виражають лише тематичну будову твору, а не композицію конкретної теми.

Два елементи архітектоніки тексту - рубрика і заголовок - можуть виконати інформаційно-пошукову і темо видільну функцію. Це рубрика і заголовок. Оскільки рубрика і заголовок перебувають у предикативному асоціативному зв’язку, то вони репрезентують переважно першу тему "розбазарювання держави". Насправді ж ця тема не розробляється і не розкривається у тексті, але ці архітектонічні елементи можуть виконати свою роль, спрямовуючи увагу читача таким чином, що він буде шукати у тексті саме цю тему. В результаті тематична і композиційна перцептивні структури можуть зовсім не збігатися з авторськими структурами.

Логіко-поняттєва структура.

Логіко-поняттєва авторська структура. Дана структура протиставляється алогічній структурі, яка може бути результатом різних порушень нормального мовленнєвого акту або результатом незграбного втручання редактора в текст.

Логіко-поняттєва структура, що лежить в основі тематичної змістової структури і зумовлює її, має такі зв’язки:

-предикативний зв’язок, що існує між поняттями, з яких складається предикат як продукт судження людини про щось. Мовно предикат може виражатися від одного речення до системи речень, що покривають весь твір. Предикативним зв’язком можуть бути зв’язані такі компоненти змісту, які виражають: актанти (діючі ролі - підмети, додатки), реляції (причина, допустовість, умова, мета), атрибути (означення, присудок, обставина способу і міри та ступеня), координати (місце, час);

-логічний ієрархічний зв’язок, що виражає співвідношення цілого і частини;

-предметно-категоріальний зв’язок виражає категоріальне співвідношення між предметами;

-ситуативний зв’язок, який існує між поняттями, що пов’язані лише ситуацією, - простором, часом.

Найбільш "підступний" зв’язок - це предикативний, оскільки він непомітно для мовця спричинює тематичні відхилення Так, у тексті "...І не одна, а одразу дванадцять" фрагмент "(1) І ось, рік тому, з’явилася премія "Київська пектораль". (2) По суті, це не одна, а одразу дванадцять премій. (3) Інтерес до неї великий не лише в Україні - (4) адже аналогів нема в жодній з держав СНД" має логічний предикативний зв’язок між фразами (3) і (4), в основі якого лежать два поняття, логічно зв’язані причиновим відношенням між собою, - поняття про інтерес до премії в Україні і поняття про відсутність аналогічних премій в інших державах. Четверта фраза може стати основою побічної теми "аналогічні премії в інших державах". Автор повинен завжди мати відчуття міри й стежити за тим, щоб фраза, пов’язана логічним предикативним зв’язком з тематичною фразою, не обростала іншими фразами, відволікаючи увагу читача від основної теми.

Логічний предикативний зв’язок мовно виражається переважно складними реченнями й існує на стикові головних і підрядних речень.

Логіко-поняттєва перцептивна структура. Розуміння реципієнтом логічних зв’язків між фразами залежить від багатьох причин і зокрема від мовної вправності автора, тематичної структури тексту. Чим більш неоднорідний тематично текст, чим більш він мовно незграбний, тим більша ймовірність, що читач не зможе легко вловити логічні зв’язки між фразами, а це вплине на загальне розуміння змісту тексту.

Інформаційна структура.

Інформаційна авторська структура. Не будь-який текст є носієм інформації. Є тексти, котрі покликані виконувати суто організуючу, агітаційну функцію. Інформаційними є ті тексти, які несуть нові повідомлення для реципієнта. Безперечно, ми не можемо говорити, що є тексти геть позбавлені інформації, можна говорити лише про відносно неінформативні тексти. З цього погляду, семантична структура тексту являє собою співвідношення "даного" і "нового". "Дане", "відоме" у тексті не є зайвим, воно лише має бути доцільно використаним за своїм обсягом. "Дане" необхідне тільки тою мірою, якою воно готує до сприйняття "нового", тобто інформації. Якщо "даного", "відомого" забагато, то воно набуває такої властивості, як ентропія, тобто невизначеності, незрозумілості, для чого автор розповідає про вже відомі речі. Надмірна ентропія тексту веде до втрати інтересу читача, він може припинити читати текст або послабити увагу для пошуку інформації, або відчути невдоволення від прочитаного.

Інформаційна перцептивна структура. Ця структура часто може не збігатися з авторською, оскільки передбачити, що читачеві відомо, а що ні - важко. Необхідно дотримуватися правила золотої середини: щоб "дане" отримувача було більше за "дане" адресанта, без чого неможливе розуміння, і щоб "дане" отримувача було меншим "даного" адресанта, без чого інформація часто стає непотрібною. Текст має бути організованим так, щоб "дане" готувало читача до сприймання інформації. Якщо ж інформація може бути сприйнята і без уже відомого, то його треба уникнути.

Комунікативна структура.

Комунікативна авторська структура. Основне призначення тексту - це вплив на людину. Вся його структура повинна бути пристосована до виконання цієї основної функції. Проблема щодо організації семантичної структури тексту була б знята, якби умови спілкування автора з читачем були завжди одні й ті ж. Насправді ж процес творення й сприймання кожного тексту неоднаковий, що й відбивається на його структурі.

Від чого ж залежить структура тексту в плані комунікативному? Від характеру функції впливу на людину. Від чого ж залежить цей характер? Від таких факторів:

1)ситуації написання й сприймання тексту;

2) мотиву діяльності, в яку включена комунікація;

3) комунікативної мети;

4) комунікативного смислу тексту.

Різний характер упливу автора на людину дозволяє виділити функції-варіанти загальної функції комунікативного виливу. Насамперед необхідно виділити ті функції, без яких не обходиться жоден текст, - це контактну та організуючу функції.

Вільна інтерпритація.

розуміння тексту – це вільна інтерпретація, в основі якої лежить ігровий принцип функціонування свідомості.

Вільна не розповідає, як правильно інтерпретувати, і грунтується на особистому баченні. Ключове питання: "А ти скажи, що це для тебе?" Сила вільної інтерпретації - в тому, що вона грунтується на особистому досвіді і для конкретної особистості часто виявляється більш переконливою. Слабкість - носить менш розвиваючий характер, і часто людина безпомічна ("А я не знаю, що це означає... Мені це нічого не нагадує...").

30. Причини порушення процесів сприймання і розуміння.В конспекте

Прецедентні феномени.

Прецедентна ситуація - це “еталонна”,“ідеальна” ситуація, пов’язана з набором конотацій, диференційні ознаки якої входять до когнітивної бази певної лінгвокультурної спільноти [6, 65]. Прецедентна ситуація належить до екстралінгвістичних феноменів та тісно корелює з таким понят­тям, як фрейм.

Прецедентне висловлення - репродуктивний результат мовленнєвої діяльності, що становить закінчену та самодостатню одиницю дискурсу, складний знак, семантика якого відрізняється від простої суми значень його компонентів” [6, 65]. До числа прецедентних висловлень належать цитати з текстів, а також прислів’я.

Джерелами виникнення прецедентних висловлень завжди є прецедентні тексти і/або ситуації. За критерієм жорсткої зв’язності/автономності щодо свого джерела прецедентні висловлення розподі­ляють на жорстко зв’язані та автономні. Прикладами прецедентних висловлень першого типу є цитати з відомих творів національної та світової літератури. Прецедентні висловлення другого типу функціонують як незалежні від текстів (прецедентних чи непрецедентних) одиниці дискурсу, що вже набули статусу прислів’я або відразу були створені як прецедентний текст, який складався з одного цього висловлення.

Прецедентні імена належать до індивідуальних імен, тобто таких, коло визначення яких складається лише з одного елемента, екстенсіонал цього імені охоплює тільки один об’єкт (Hitler, Caligula) [9, 130]. Пре- цедентними іменами можуть бути індивідуальні імена відомих людей, персонажів творів, артефактів. Зазвичай вони пов’язані з певним прецедентним текстом і/або ситуацією.

В індивідуальному когнітивному просторі прецедентні імена існують у двох варіантах: загаль­нонаціональному та індивідуальному. Ці варіанти можуть збігатися, а можуть й істотно відрізнятися. Проте навіть коли людина відкидає загальнонаціональний інваріант сприйняття прецедентного імені, наполягаючи на його помилковості, вона все ж не може ігнорувати його повністю й у своїй мовній поведінці змушена таки орієнтуватися на загальноприйняте уявлення.

прецедентные факты – «положения, хорошо известные представителям экономического сообщества, не требующие дополнительных подтверждений и объяснений»

33. Стереотипна ситуація та стереотипний образ +-

Стереотипи - це те, що часто повторюється, стало загальноприйнятим, чого дотримуються, що наслідують у своїй діяльності, або ж інше значення – умовно-рефлекторні дії вищих тварин та людини, що проявляються у звичках та навичках.

Стереотип — в психології так називають сукупність певних (часто звичних, вкорінених) уявлень, думок, висновків про світ, навколишнє середовище, людей і т. п.

Текстові ремінісценції

Текстові ремінісценції (ТР) - це усвідомлені або неусвідомлені, точні або перетворені цитати або інший рід відсилання до більш-менш відомого раніше зробленим текстам у складі більше пізнього тексту. ТР можуть являти собою цитати (від цілих фрагментів до окремих словосполучень), "крилаті слова", окремі певним чином пофарбовані слова, включаючи індивідуальні неологізми, імена персонажів, назви добутків, імена їхніх авторів, особливі коннотации слів і виражень, прямі або непрямі нагадування про ситуації. При ТР може бути або отсутствовать різного ступеня точності відсилання до джерела. ТР зустрічалися вже в древніх текстах. Широко відомі ТР у Біблії, у тому числі, наприклад, ТР зі Старого завіту в Євангелії. У Біблії відзначають ряд фольклорних елементів.

РЕМІНІСЦЕ́НЦІЯ, і, жін., книжн.

1. Невиразний спогад, відгомін якоїсь події або враження. В народних піснях запах грає дуже малу роль, а такі звороти, як «коло мене, молодого, мандрівочка пахне», занадто ще слабі, щоб викликати у слухачів хоч бліду ремінісценцію конкретного враження (Іван Франко, XVI, 1955, 262).

2. Відгомін у художньому творі якихось мотивів, образів, деталей тощо з широко відомого твору іншого автора. Іван Франко перекликався зі своїм великим попередником. У збірнику «З вершин і низин» ми знайдемо їх чимало. В окремих випадках це прямі ремінісценції, навіть цитати (О. І. Білецький, Від давнини до сучасності, I, 1960, 443); Радянська дійсність, до якої поет [М. Рильський] повернувся обличчям, вивела його з камерного світу літературних традицій і ремінісценцій (Радянське літературознавство, 6, 1964, 26);

// Мелодії якогось іншого музичного твору. Тут [в українському музичному фольклорі] і своєрідні інтонації, і скоромовка жартівливої побутової пісні, і соковита кантилена привільної степової козацької або задумливої дівочої пісні. Ремінісценцій, цитат народної пісні майже зовсім нема (Українська класична опера, 1957, 146).

3. псих. Поліпшення відтворення запам'ятовуваного матеріалу, яке спостерігається через деякий час після його заучування. Факти ремінісценції зумовлені тимчасовим індукційним гальмуванням, яке виникає в процесі заучування, а потім зникає.

Смислові параметри дискурсу

-

38. Розмежовування понять дискурс і текст, дискурс і мовлення

Текст у промові на сучасному етапі прийнято позначати терміном «дискурс» (discjurs фр. - «Мова»). Лінгвістичний енциклопедичний словник визначає дане поняття наступним чином: «Дискурс - зв'язний текст у сукупності з екстралінгвістичними - прагматичними, соціокультурними, психологічними факторами; текст, взятий в подієвому аспекті; мова, розглянута як цілеспрямоване соціальне дію, як компонент, що бере участь у взаємодії людей і механізмах їх свідомості (когнітивних процесах). Дискурс - це мова, «занурена в життя». Тому термін «дискурс», на відміну від терміна "текст", не застосовується до древніх і ін текстів, зв'язок яких з життям не відновлюється безпосередньо »(Арутюнова, 1990, 136-137).

Ю.С. Степанов визначає дискурс так: «Дискурс - це« мова у мові », але представлений у вигляді особливої ​​соціальної даності. Дискурс реально існує не у вигляді своєї «граматики» і свого «лексикону», як мова просто. Дискурс існує перш за все і головним чином у текстах, але таких, за якими постає особлива граматика, особливий лексикон, особливі правила слововживання і синтаксису, особлива семантика, в кінцевому рахунку - особливий світ. У світі всякого дискурсу діють свої правила синонімічних замін, свої правила істинності, свій етикет. Це - «можливий (альтернативний) світ» у повному розумінні логіко-філософського терміна. Кожен дискурс - це один з «можливих світів». Саме явище дискурсу, його можливість, і є доказ тези «Мова - дім духу» і, певною мірою, тези «Мова - дім буття» (Степанов, 1998, 44-45).

Прагнучи по-новому осмислити співвідношення понять «дискурс» і «текст», К.Я. Сігал приходить до висновку про те, що «текст є універсальною формою коммуніцірованія знань, організований категоріями цілісності, зв'язності, модальності та їх субкатегорія» (Сігал, 2000, 223-224). Вчений вважає «дискурс лінгвоспеціфіческім явищем, що володіє розгорнутим в текст набором мовних одиниць, що демонструє правила їх утворення та використання» (Там же).

Предметом розгляду Н.В. Маличевой теж є дихотомія текст / дискурс. Дослідник приходить до висновку, що терміни зазначеної опозиції означають різні явища: дискурс заснований на доборі мовних засобів, відповідних жанру, стилю, інтенції автора, в той час як текст - результат цього відбору і вибір відповідної моделі. Автор вважає, що дискурс - поняття більш широке, ніж текст, оскільки охоплює і процес мовної діяльності і її результат одночасно. Іншим важливим диференціальною ознакою, що відрізняє текст від дискурсу, на думку дослідника, є установка на багаторазове відтворення тексту, у той час як дискурс відтворення не передбачає. «Текст, - пише Н.В. Маличева, - це полікоммунікатівная і політематічная одиниця, яка включає в себе складні синтаксичні цілі і самостійні пропозиції, має структурної завершеністю і формує концептуально значущий смисл, що містить комунікативно і когнітивно заданий фрагмент дійсності »(Маличева, 2003, 10).

Варто відзначити розлогий трактувань терміна «дискурс» і неможливість на їх основі диференціювати взаимоположение понять «текст» і «дискурс». Тим не менш ясно те, що ні текст не є різновидом (частиною, способом пред'явлення) дискурсу, ні дискурс не є різновидом (частиною, способом пред'явлення) тексту: обидва поняття не перебувають між собою у родо-видових відносинах. «Дискурс не є проміжним явищем між промовою, спілкуванням і мовних поведінкою або проміжною ланкою між системою і текстом, він не є текст у сукупності з екстралінгвістичними параметрами, так само як і текст не є дискурсом за вирахуванням цих параметрів» (Прохоров, 2006, 10) . Текст і дискурс равноположени; розглядати їх можна тільки «згори», від вищого рівня узагальнення, в яке вони на рівних входять.

Становлення наукових основ значення тексту.

??? Для Т. художньої літератури важливі способи розмежування або з'єднання авторської мови і мови персонажів (невластиво пряма мова і ін.). Мовні правила побудови Т., розміри якого перевищують пропозицію (в межах пропозиції замикалося раніше лінгвістичне дослідження), вивчаються такою, що розвивається в 60—70-і рр. «металінгвістікой» (термін радянського філолога М. М. Бахтіна), «транслінгвістікой» (термін французького семіотика Р. Барта), «лінгвістикою тексту» (австрійський мовознавець Ст Дреслер, західно-німецьке вчене Ст Штемпель) або «аналізом мови» (американський мовознавець З. Харріс). Лінгвістика Т. розвиває ідеї, закладені, з одного боку, ще в античній і середньовічній риториці, з ін. сторони, в теорії актуального розчленовування пропозиції . Дослідження Т.— проміжна ланка між філологією — наукою про тлумачення Т., літературознавством, у тому числі текстологією, і мовознавством. У ширшому сенсі під Т. в лінгвістиці розуміється будь-яка послідовність слів (а в семіотиці — будь-яка послідовність знаків), побудована по правилах даної системи мови. При такому розумінні правила побудови Т. що відповідає заданому сенсу (модель «сенс — текст»), складають основну мету лінгвістичного дослідження.

??? Тексти здавна привертали увагу як особливий об'єкт вивчення. Спочатку це стосувалося сакральних текстів, що грають центральну роль у всіх найбільших релігіях. Пізніше об'єктом вивчення стали тексти інших типів, зокрема юридичні та літературні. З кінця 19 ст. тексти стали предметом пильної уваги етнологів. Проте текст як структура стає об'єктом спеціального інтересу, мабуть, лише в 19-20 ст. Найбільш відома рання робота про структуру тексту належить російській фольклористу і літературознавця В. Я. Пропп (Морфологія казки, 1928). Відкриття Проппа полягало в тому, що в чарівних казках є обмежене число типів подій і персонажів, і вони досить стабільні, хоча можуть реалізуватися по-різному. В кінці 1950-х - початку 1960-х років книга Проппа була перекладена на англійську та французьку мови і, миттєво перетворившись на науковий бестселер, зробила істотний вплив на ряд наукових напрямів, у тому числі семіотику та лінгвістику тексту. Особливо це стосується французьких структуралістів і семіології (К.Леві-Стросс, Р. Барт, Ц. Тодоров, А. Греймас).

Іншим джерелом ідей для західноєвропейської лінгвістики тексту стала чеська лінгвістична школа. Під прямим і непрямим впливом чеської школи в Західній Європі в 1960-і роки почала формуватися лінгвістична теорія тексту (П. Хартманн, Р. Харвег, З. Шмідт, Т. ван Дейк, В. Дресслер, Я. Петефі, К. Гаузенблаз, П. Сгалл, І. Беллерт, Н. Енквіст та ін.) У цій традиції текст спочатку аналізувався в основному структурними, таксономічними методами, за аналогією з більш звичними мовними об'єктами (так, в роботах Харвега лексичні одиниці кваліфікувалися з точки зору того, типові вони для початкових або кінцевих фраз тексту). Однак до середини 1970-х років текст був переосмислений як комунікативний процес, і слідом за цим лінгвістика тексту «переродилася» в дискурсивний аналіз. Так, один із засновників лінгвістики тексту та її найбільш активний організатор і популяризатор голландський лінгвіст Т. ван Дейк в другій половині 1970-х років перейшов з текстовою на дискурсивну термінологію, що знаменувало перехід від статичного до динамічного, процедурного підходу. Важливу роль у такому переході зіграли також монографія Р.-А. та Богранда і В. Дресслера Введе