Творення форм минулого і давноминулого часу

Форми минулого часу творяться від основи інфінітива:

а) для чоловічого роду – за допомогою суфікса -в або без нього, якщо основа закінчується на приголосний: читав, мандрував, розцвів, побіг, затих', причому о, є в закритому складі чергується з і: мести – мів, везти – віз, могти – міг, рости – ріс,

б) для інших родів і для множини – за допомогою суфікса -л- та закінчень -а, -о, -и: розцвіла, розцвіло, розцвіли, затихла, затихло, затихли', чергування о, є з і в цих формах не відбувається: мести – мела, мело, мели', рости – росла, росло, росли.

Суфікс -ну- при цьому може випадати: мерзнути – мерз, збліднути – зблід, заслабнути – заслабії заслабнув), стерпну ти – стерп (і стерпнув); але: стукнути – стукнув, гукнути – гукнув, крикнути – крикнув.

Дієслова в минулому часі за особами не змінюються, змі­нюються тільки за родами (в однині) і числами: (я, ти, він) ріс, (я, ти, вона) росла, (я, ти, воно) росло, (ми, ви, вони) росли.

Форми давноминулого часу творяться приєднанням до форм минулого часу відповідних форм минулого часу дієслова бути: почав був, почала була, почало було, почали були.

Дієслово в давноминулому часі виражає дію, що тривала якийсь час, але була перервана іншою дією в минулому: Лу-каш нахиляється, знаходить вербову сопілку, що був кинув, бере її до рук і йде по білій галяві до берези (Леся Українка). Я вже зібрався був, та не поїхав через родинні обставини і влаштував­ся на роботу в редакцію харківської газети (О. Довженко). Віл щось почав був говорити, та судді річ його спочатку перебили (Є. Гребінка).

Від давноминулого слід відрізняти форму минулого часу з вставними словами було, бувало, які не вказують, що дана дія передувала якійсь іншій дії: За медом, було, приїздили купці з Харкова, з Білгорода (О. Стороженко). Ти пам'ятаєш того ве­ликого чорного парасоля, як ми, бувало, під ним удвох від дощу ховались? (Леся Українка). Щоправда, трапляються випадки, коли для творення давноминулого часу використовують і фор­му було: – Ви, діточки, не скучайте за братиком, – почала було мати, та голос ввірвавсь і завмер (Марко Вовчок). Така форма дієслова не виділяється комами. Слова ж було, бувало, вжиті як вставні, треба виділяти комами.

Змінювання дієслів у теперішньому і простому майбутньому часах

Дієслова в теперішньому і простому майбутньому часах (доконаного виду) однаково змінюються за особами й числа­ми. За характером особових закінчень дієслова поділяються на першу, другу та архаїчну дієвідміни.

До І дієвідміни належать дієслова, які в закінченнях усіх осіб, крім 1-ї особи однини і 3-ї особи множини, мають є (на письмі – також є), а в 3-й особі множини – закінчення -уть (на письмі – також -ють): кажеш, каже, кажемо, кажете, кажуть; зуміє, зумієш, зуміємо, зумієте, зуміють.

До II дієвідміни належать дієслова, які в закінченнях усіх осіб, крім 1-ї особи однини і 3-ї особи множини, мають и, і (на письмі – ї), а в 3-й особі множини – закінчення -ать (на письмі – також -ять): мовчиш, мовчить, мовчимо, мовчите, мовчать; склеїш, склеїть, склеїмо, склеїте, склеять.

В українській мові немає таких дієслів, що в якихось фор­мах належали б до 1 дієвідміни, а в якихось – до II: якщо дієслово в будь-якій особовій формі має закінчення І діє­відміни, то й у всіх інших формах матиме звукову характери­стику цієї дієвідміни; те саме стосується й дієслів II дієвідміни.

Отже, дієслова 1 та II дієвідмін на письмі мають такі осо­бові закінчення:

До архаїчної дієвідміни належать дієслова дати, їсти й повісти та префіксальні похідні від них на зразок дода­ти, продати, виїсти, розповісти тощо (суфіксальні похідні діє­слова давати, поїдати, відповідати належать до І дієвідміни). Змінюються вони так:

3-й особі множини дієслова на -повісти не вживаються, їхнє значення тут передається іншими словами: повісти, роз­повісти – розкажуть; відповісти – дадуть відповідь; допові­сти – повідомлять, прозвітують.

Дієслово бути в теперішньому часі в усіх особах має фор­му є. Лише в художній літературі можуть траплятися архаїчні форми 2-ї та 3-ї осіб ecu, єсть, есте, суть. У майбутньому часі дієслово бути має закінчення І дієвідміни: буду, будеш, будеЛ будемо, будете, будуть.

Для особових форм дієслова характерні такі особливості:

а) ненаголошені є (є) та и (ї) у закінченнях у вимові звучать майже однаково, наприклад: пишемо звучить майже як [лишимо], будуєш – майже як [будуйіш], сушите наближається до [сушете]; це треба мати на увазі під час написання особових форм дієслова;

б) буквосполучення -шся в 2-й особі однини читається як с'с'а (вчишся [учис'с'а], пнешся [пнес'с'а]); буквосполучення -ться в 3-й особі однини й множини (яке, до речі, завжди пишеться з м'яким знаком) звучить як ц'ц'а (вчиться [учиц'ц'а], вчаться [учац'ц'а]);

в) у 3-й особі однини дієслова II дієвідміни обов'язково мають у кінці м'який звук тЛ просить, бачить, гоїть (в усній мові можна почути просе, баче, гоє);

г) у 1-й особі множини в кінці виступає звук о: ведемо, говоримо, будуємося; форми без кінцевого о (ведем, го­ворим, будуємся) допустимі лише в розмовній мові та в поезії;

Г) у закінченнях 1-ї та 2-ї осіб множини -емо, -имо, -ете, -ите перший голосний ніколи не буває наголошеним, наголос падає або на останній голосний закінчення, або на голосний основи: йдемо, мджемо, мовчимо, ходимо; йдете, можете, мовчите, ходите.

Визначення дієвідміни дієслова

Дієвідміну дієслова можна визначити:

а) за 3-ю особою однини, якщо наголос падає на закінчення: веде, береже, принесі (І дієвідміна); біжить, кричить, шумить (II дієвідміна);

б) за 3-ю особою множини за закінченнями -уть (-ють) і -ать (-ять): пишуть, виконують, клопочуться (І дієвідміна); нівечать, чистять, дивляться (II дієвідміна).

Безпохибно дієвідміна дієслова визначається за основою інфінітива (неозначена форма без суфікса -ти: працюва-ти, терпі-ти, чисти-ти, допомог-ти).

Якщо основа інфінітива закінчується суфіксами -і- (-Ї-), -и- або після шиплячого -а- і цей суфікс у 1-й особі однини випадає, то дієслово належить до II дієвідміни. Якщо дієслово не відповідає цим умовам, то воно належить до 1 дієвідміни.

Наприклад, дієслова гуркотіти – гуркочу, гоїти – гою, ходити – ходжу, бачити – бачу, кричати – кричу, одержати – одержу (у яких суфікси -і-, -и- та після шиплячого -а- випа­дають) належать до II дієвідміни: гуркотиш, гуркотить... гур­котять; гоїш, гоїть... гоять. Дієслова молоти, боротися, в'я­нути, класти, повзти, гуркотати, дихати, стругати (у яких немає суфіксів -і-, -и- та після шиплячого -а-), радіти – ра­дію, синіти – синію, бажати – бажаю, помічати – помічаю (у яких ці суфікси не випадають) належать до 1 дієвідміни: гуркочеш, гуркоче... гуркочуть; радієш, радіє... радіють. У дієсло­вах бити, лити, жати, почати тощо звуки и та а не є суфікса­ми (входять до кореня), тому ці дієслова належать також до І дієвідміни: б'єш, б'є... б'ють.

Із цього правила є винятки:

а) дієслова хотіти, гудіти, сопіти, ревіти, іржати (хоч у них суфікси -і-, -и- та після шиплячого -а- випадають) належать до І дієвідміни: хочу, хочеш, хоче... хочуть; сопу (не «соплю»), сопеш, сопе... сопуть (не «соплять»);

б) дієслова бігти, боятися, стояти, спати (хоч у них немає відповідних суфіксів) належать до II дієвідміни: біжиш, біжить... біжать.

Дієслово сукати може належати як до І дієвідміни (сукаю, сукаєш і т. д.), так і до II дієвідміни (сучу, сучиш тощо).

Іноді дієслова, подібні за звучанням і однакові або близькі за значенням, залежно від їхнього звукового оформлення мо­жуть належати до різних дієвідмін, наприклад: брязкотати – брязкочу, брязкочеш... брязкочуть і брязкотіти – брязкочу, бряз­котиш... брязкотять; слати – стелю, стелеш... стелють і сте­лити – стелю, стелиш... стелять; волокти – волочу, волочеш... волочуть і волочити – волочу, волочиш... волочать.